Оленка сопіла мені в шию і мовчала.
— Звідки це? — несподівано перервала вона мовчання.
— Колись написав для друга.
— Ти що, для друзів таке пишеш? Приховані гейські зваблення? — здивувалась вона щиро.
— Я невірно висловився. Це для подруги мого друга.
— То це вже використано? Ти мені що, несвіжий продукт підсовуєш? — образилась Оленка.
Я поспішав її переконати в зворотньому напрямку, щоб вона змінила думку, тому що це було насправді не так.
— Мій друг на той час переживав таку солодку хворобу, як кохання. Попросив зробити його дівчині приємне — написати щось красиво, а він би намалював їй картину і все це разом би подарував. Мій друг — художник. Я написав їй приблизно те, що зараз тобі прочитав з пам'яті. Адже я зараз переживаю ту саму хворобу, як і мій друг тоді. А ще справа в тому, що ти почала розповідати, і там були такі самі думки про сонце і місяць — от чому я не втерпів і втрутився, хоча прекрасно знаю, що ти не любиш, коли тебе перебивають.
— Я тебе розумію і не ображаюсь ні на те, що ти мене перебив, ні на те, що прочитане тобою вже було використано. Читають же коханим вірші Пушкіна або ще когось.
Вона притиснулась до мене міцніше і вже десь з-під ковдри прогомоніла:
— Давай спати.
— Давай, люба моя дівчинко. На добраніч, — відповів я і поцілував її в чоло.
На роботі все було нормально, якщо не враховувати те, що дві з трьох змін я працював з Микитою. Микита був задвинутим на шансоні недоумком і підпільно блатував. Йому імпонував цей жанр життя. Микита брив свою голову наголо, зробив собі татуювання у вигляді дракона і постійно ходив-мурчав. У нього була вища освіта, і тому його поставили на посаду начальника цеху. Господи, до яких же змін в людині може призвести почуття влади! Взагалі-то нами керували французи, але такі-от микитівці вважали себе окремою кастою і відігрувались за всі причинені їм французами моральні збитки на таких як я звичайних працівниках. Не те, щоб він був цілковитим тираном… Ні — це не так. Микита просто був від природи людиною брутальною, постійно матюкався, що свідчило про його невихованість, і безперервно слухав шансон. Мені й цього було занадто, щоб його не любити. Щодо музики, він був безкомпромісним.
— Мій приймач. Що хочу, те на ньому й буду вмикати, — казав він, звіріючи, що комусь не сподобався його шансончик і комусь спало на думку перемкнути радіостанцію.
Я прийняв до уваги те, що він сказав, і почав заздалегідь планувати теракт. Це було зробити нескладно, але мені потрібні були спільники, хоча б таємні. Одного разу, коли ми працювали з Сашком удвох, я зізнався йому, що мої нерви не здатні більше вивозити цей вантаж, який Микита називає шансоном. Я розігрівав себе словами лайки на адресу Микити, як людини, і його клятого шансону, як музики в цілому. Спіймавши себе на тому, що вже від гніву починаю гарчати, я зрозумів, що треба якимось чином злити з цього атомного реактора відходи, а інакше вони просто отруять його нормальну роботу, а то і, взагалі, вибухнуть. Я ухопив радіоприймач Микити, Сашко заплющив очі, і я гепнув приймачем об кахельну підлогу. Приймач, чого і слід було очікувати, розсипався на шматки. Я додав ще ногою зверху і просто розчавив ворога мого спокою. Потім спокійнісінько взяв смітярку і віник, і шваркнув приймачем у смітник, котрий невдовзі вивіз на звалище, що знаходилось на мінус другому поверсі. Наступного дня Микиту розірвала на шматки та обставина, що йому тепер доведеться самому співати шансон або періодично його насвистувати. Мене це тішило.
Я з Микитою вів партизанську війну. Одного разу я пішов до француза і попрохав його перевести мене в паралельну до Микитиної зміну, щоб не бачитися з ним і не співпрацювати взагалі. Спочатку Давид хотів дізнатись про усі деталі того, що трапилось. Звів мене з Микитою око до ока і намагався вирішити проблему мирним шляхом, але ми посварились просто в нього на очах, і розмова ледь не дійшла до бійки. Давид полишив ідею про примирення двох ворожих таборів і розвів нас по різних змінах. Я зітхнув з полегшенням. Через деякий час навіть приніс власний приймач, і ми з Сашком слухали мій метал або його кислотні ритми. Я знайомився з його культурою, а він розвивав у собі мою.
Грошей мені, як в принципі завжди, бракувало, тому я після роботи ходив і грав по переходах. Гітару залишав у Валі, з якою познайомився, коли ще торгував окулярами — в неї був свій кіоск квітів біля «Мак-Доналдса» на Льва Толстого. Я забирав інструмент, відігрував дві години, заносив гітару назад і дибав геть розбитий додому. Інколи я брав гітару додому, і ми з Симоном репетирували, щоб не забути нічого важливого, адже день, якого ми всі очікували невблаганно наближався. Залишався до нього тиждень.
Одного разу на вихідних, я підкупив Сашка Брагара пивом і запросив із собою на аск. Ми зібрались аскати на «Палаці Спорту». Пішли трохи посиділи у Шевченківському парку і прийняли там по літрі міцного пива на груди.
— Ну, що, пішли працювати? — сказав я до Сашка, котрий вже остаточно розслабив свої булки.
— Пішли, — відповів він через нехочу.
Ми дісталися до «Палацу» швидше, ніж я думав. Жартували усю дорогу, і від того вона стала для нас аж занадто короткою.
Я купив Сашкові ще одну пляшку пива, а сам відмовився — ще потрібно грати. Розчохлив свою ленінградку і почав наярювати перші акорди. Люди, які проходили повз моєї варти творчості інколи кидали грошву — мене це тішило. Раптом підійшов якийсь юнак.
— Привіт! — сказав він.
— Доброго здоров'я, — відповів я йому. Сашко лише махнув рукою — йому було нецікаво.
— А ви знаєте, що в переходах не можна грати? — ошелешив нас.
— А ти, що, міліціянт? — запитав я в нього замість відповіді.
— Ні, я просто людина, яка дотримується законів.
Він, як мені здалося, був трішечки напідпитку. Хоча це могло мені тільки здаватися, бо поводився він цілковито адекватно.
— Якщо ти людина, то йди собі, як люди ходять, і не чіпляйся до бідних музикантів, що до жебрацтва в окремому списку занесені, — ’відповів я м'яко, не загострюючи ситуації.
— А ти знаєш, що в переходах, як і в громадських місцях, не дозволено палити цигарки? — задав йому зустрічне каверзне питання Сашко, який щойно роздуплився.