Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що ж, Сесіл і його друзі ані на мить не сумнівалися, що Єлизавета відцурається своєї продуманої наперед «незаконної» державної дії як «помилки підпорядкованих урядовців». Усвідомлюючи, що вона прагнула начебто їхнього непослуху, вони діяли спільно, щоб усім гуртом зняти «тягар» відповідальності з королеви. Проте гадали, що Єлизавета скори­стається цими викрутнями тільки перед світом, а sub rosa, потай, у залі приватних аудієнцій навіть подякує їм за швидке прибирання суперниці. Але Єлизавета так добре приготувалася до свого вдаваного гніву, що він усупереч її волі або принаймні по той бік її волі став щирим. І те, що спадає тепер на опущену голову Сесіла, — не театральна буря, а нищівний розряд справжньої люті, буря образ, злива лайок. Єлизавета мало не фізично нападає на свого найвірнішого радника, ображає його такими нечуваними словами, що старий чоловік просить про відставку, і справді, як покарання за його начебто зухвальство йому на якийсь час заборонили з’являтися до двору. Тільки тепер стало ясно, як вправно, як передбачливо діяв Волсінґем, властивий призвідця, захотівши у вирішальний день бути хворим або прикинутися хворим. Адже на його заступника, бідолаху Дейвісона, вилився повний шаплик пекучого королівського гніву. Йому судилося стати цапом розгрішення, демонстраційним об’єктом Єлизаветиної невинності. Він ніколи не мав права, присягає тепер Єлизавета, передавати смертний вирок Сесілу й дати поставити на ньому державну печать. Він діяв свавільно всупереч її бажанню та волі і своїм зухвалим поспіхом заподіяв їй незмірну шкоду. За наказом Єлизавети в Зоряній палаті подали офіційне звинувачення проти невірного, а насправді занадто вірного урядовця; судова постанова має врочисто ствердити перед Європою, що страта Марії Стюарт падає тягарем тільки на цього ошуканця, а Єлизавета ні про що не здогадувалася. Річ зрозуміла, ті самі державні радники, які присягали по-братньому поділити між собою відповідальність, ганебно кинули свого товариша напризволяще і лише поквапилися врятувати від королівської бурі свої міністерські посади та маєтності. Дейвісона, що не мав жодного свідка, коли Єлизавета давала доручення, засудили до штрафу десять тисяч фунтів стерлінгів, суми, якої він ніколи б не міг заплатити, і запроторили до в’язниці; щоправда, згодом йому потай призначили пенсію, але за життя Єлизавети він уже ніколи не міг з’явитися до двору, його кар’єрі поклали край, життя було остаточно занапащене. Придворним завжди небезпечно не розуміти потаємних бажань своїх володарів. Але в ще прикрішій ситуації вони інколи опиняються тоді, коли розуміють їх занадто добре.

Милі казочки про невинність Єлизавети, що ні про що не здогадувалася, були надто зухвало сфабриковані, щоб сучасники вважали їх за правду. Є, мабуть, лише єдина людина, яка згодом повірила тій фантазійній версії, і, хоч як дивно, це сама Єлизавета. Адже одна з дивовижних властивостей істеричних або істерично забарвлених натур полягає не тільки в їхній здатності приголомшливо добре брехати, а й в умінні брехати самому собі. Для них правдивим буде те, що вони хочуть вважати за правдиве, а їхні свідчення інколи можуть бути найчеснішою брехнею, і тому найнебезпечніші. Можливо, сама Єлизавета почувалася цілком чесною, коли на всі боки пояснювала й присягала, що не наказувала або не хотіла стратити Марію Стюарт. Адже одна половина її волі справді не хотіла цієї дії, і тепер спогад про те небажання мало-помалу згнітив часткову участь у дії, якої вона підступно бажала. Вибух люті, коли Єлизавета почула звістку, яку, щоправда, вважала за правдиву, проте не хотіла знати про неї, був не тільки завченим на пробах, як у театрі, а й водночас — у її натурі все двоїсте — щирим, справжнім гнівом, неможливістю простити собі, що вона дозволила зґвалтувати свої найчистіші інстинкти, щирим гнівом і проти Сесіла, що втягнув її в цю справу, проте не тямив уберегти від відповідальності. Єлизавета була така полум’яна в своєму само­навіюванні, мовляв, страта сталася без її волі, так намовляла себе і так брехала собі, що відтепер у її словах з’являється майже переконливий акцент. Уже не видається ошуканством, коли Єлизавета приймає французького посла в жалобному вбранні і присягає, що «ані смерть її батька, ані смерть сестри не зворушували так її серця», але вона лише «бідолашна стара жінка, яку оточують вороги». Якби члени державної ради, які утнули з нею таку гідну жалю витівку, не перебували так довго на її службі, вона поклала б їхні голови на колоду. Вона сама лише підписала смертний вирок, щоб заспокоїти народ, але наказала б справді виконати його тільки тоді, якби в Англію вдерлося якесь чужоземне військо.

Єлизавета підтримує напівправду, напівбрехню, мовляв, насправді вона не хотіла страти Марії Стюарт, і в своєму власноруч написаному листі до Якова VI, шотландського короля. Єлизавета знову запевняє в своєму тяжкому болі через «ницу помилку», яка сталася цілком усупереч її волі та без її згоди (“without her knowledge and consent”). Єлизавета закликає Бога в свідки, що вона «невинна в цій справі» й ніколи не думала наказувати стратити Марію (“she never had thought to put the Queene, your mother, to death”), хоча її радники щодня протуркали тим вуха. Щоб відкинути природний закид, що вона просто скинула провину на Дейвісона, Єлизавета гордо заявляє, що жодна сила у світі не спонукала б її перекласти на чиїсь плечі те, що вона сама наказала.

Але Якову VI не дуже кортить дізнатися правду, він хоче тепер лише одного: відхилити підозру, ніби він не досить наполегливо захищав життя рідної матері. Річ зрозуміла, він не може одразу сказати «так» і «амінь», а повинен, як і Єлизавета, вдати несподіванку й обурення. Отже, Яків VI удається до величного жесту: врочисто заявляє, що такий учинок не пови­нен лишитися без помсти. Посланцеві Єлизавети заборонили ступати на шотландську землю, а її лист від прикордонного містечка Бервік доставив уже його посланець: світ повинен бачити, що Яків VI люто вишкірюється на вбивцю матері. Але лондонський кабінет давно вже домішав належну дозу порошку для поліпшення травлення, щоб спонукати сердитого сина мовчки «проковтнути» звістку про страту матері. Водночас із листом Єлизавети, призначеним для світової сцени, до Единбурґа йде ще приватний, дипломатичний лист, у якому Волсінґем повідомляє шотландському державному секретареві, що Якову VI забезпечена наступність на троні Англії, і на цьому темна оборудка стала просто досконалою. Той солодкий трунок мов чарами подіяв на начебто тяжко засмученого сина. Яків VI уже не каже жодного слова про відмову від міждержавного союзу. Він не переймається тим, що материне тіло й далі лежить непоховане в закутку церкви. Не протестує, що грубо знехтувано її останню волю: знайти спочинок у французькій землі. Якимсь магічним способом він раптом переконався в невинності Єлизавети й охоче згоджується з брехливою версією про «помилку». «Отак Ви очистилися від своєї частки провини в тій прикрій події» (“Ye purge youre self of the unhappy fact”), — пише він Єлизаветі і бажає як бравий пансіонер англійської королеви, щоб її «почесне поводження навіки стало відомим у світі». Золотий вітер обіцянки швидко вгамував бурхливу хвилю невдоволення Якова VI. Тепер панують нікчемний мир і згода між сином і жінкою, яка оголосила смертний вирок його матері.

Мораль і політика ходять окремими шляхами. Тому про якусь подію завжди судять на абсолютно різних рівнях залежно від того, чи її оцінюють із позиції людяності, а чи політичної вигоди. З погляду моралі страта Марії Стюарт лишається цілком непрощенним актом: усупереч усьому міжнародному праву в мирний час утримували королеву сусідньої держави, потай підготували пастку й найпідступнішим чином штовхнули її до неї. Але так само не можна спростувати, що з дер­жавно-політичної позиції усунення Марії Стюарт було для Англії слушним заходом. Адже в політиці вирішує — на жаль! — не право, що стоїть за якимсь заходом, а його успіх. У страті Марії Стюарт успіх у політичному розумінні постфактум схвалює цю смерть, бо вона забезпечила Англії та її королеві не заворушення, а спокій. Сесіл і Волсінґем правильно оцінили реальну рівновагу сил. Вони знали, що іноземні держави завжди почуватимуться слабкими перед справді сильним урядом і поблажливо й боязливо дивитимуться на його насильство і навіть злочини. Вони слушно обрахували, що світ не збуриться через ту страту, і справді: фанфари помсти з Франції і Шотландії зненацька замовкли. Генріх III не розірвав, як погрожував, дипломатичних відносин з Англією і так само, як тоді, коли йшлося про порятунок живої Марії Стюарт, не послав, щоб помститися за мертву, жодного солдата через Ла-Манш. Звичайно, він звелів відправити в соборі Матері Божої Паризької гарну жалобну месу, а поети написали кілька елегійних строф, але на цьому Марія Стюарт для Франції була скінчена і забута. В шотландському парламенті трохи погаласували, Яків VI одягся в жалобне вбрання, а невдовзі знову скакав на подарованих волею Єлизавети конях у супроводі хортів, яких вона прислала, задовольнявся ловами й далі був найзручнішим сусідом, якого мала коли-небудь Англія. Тільки іспанський король Філіп Повільний зосередився і спорядив Армаду. Але він стоїть сам, а проти нього — щастя Єлизавети, належне до її величі, як і в кожного славетного володаря. Ще до початку битви шторм розбив Армаду, і на цьому зазнав краху й віддавна спланований напад Контрреформації. Єлизавета остаточно перемогла, а Англія зі смертю Марії Стюарт вистояла проти своєї найбільшої небезпеки. Часи оборони минули, тепер могутня Англія може посилати свої флоти через океани в усі закутки землі й напро­чуд вправно поєднувати їх у світову імперію. Зростає багат­ство, в останні роки життя Єлизавети квітне нове мистецтво. Королевою ще ніколи не захоплювалися дужче, не любили й не шанували її більше, ніж після її найгіршого вчинку. З каміння суворості та неправоти завжди вибудовували найбільші державні споруди, фундаменти завжди скріпляли кров’ю; неправота в політиці завжди належить тільки переможеним, а історія залізною ходою ступає через них далі.

Щоправда, синові Марії Стюарт ще судилося випробувати терпіння, бо не одним стрибком, як мріяв, дістався він на англійський трон, не так швидко, як сподівався, отримав ціну за свою продажну поблажливість. Він змушений — найтяжча мука для честолюбця — чекати, чекати й чекати. П’ятнадцять років, майже стільки, скільки його мати перебувала в ув’язненні в Єлизавети, він змушений бездіяльно куняти в Единбурзі й чекати, чекати, чекати, аж поки нарешті скіпетр випав із ­похололої руки старої жінки. Пригнічено сидить він у своїх зам­ках у Шотландії, часто їздить на лови, пише трактати про релігійні й політичні питання, але головна його робота — довге, пусте і дратливе чекання на певну новину з Лондона. Довго немає її. Здається, ніби пролита кров суперниці оживила жили Єлизавети. Після смерті Марії Стюарт вона стає дедалі сильніша, дедалі впевненіша, дедалі здоровіша. Тепер уже минулися її безсонні ночі, гарячковий неспокій сумління, від якого вона страждала місяці та роки, ніколи не здатна вирішити, він угамувався завдяки спокоєві, дарованому віднині її країні та життю. Ніщо земне вже не наважується претендувати на її трон, і навіть смерті ця ревнива жінка ще протиставить палку енергію, навіть їй не дає своєї корони. Сімдесятирічна жорстка й непоступлива жінка не хоче вмирати, цілими днями тиняється по палацу, з кімнати до кімнати, не лежить у ліжку, не сидить у кімнаті. Єлизавета борониться страхітливо й велично, щоб не лишити кому-небудь на землі місце, за яке так уперто й нещадно боролася.

Але нарешті настає її година, нарешті смерть у затятій боротьбі повалила неподатливу, але ще хриплять легені, ще б’ється, хоча мляво і дедалі млявіше старе, свавільне серце. Під вікнами чекає з осідланим конем посланець нетерплячого спадкоємця з Шотландії на певний ухвалений знак. Адже одна придворна дама Єлизавети пообіцяла кинути перстень тієї самої миті, коли королева випростає ноги. Чекати доводиться довго. Посланець марно поглядає вгору; стара королева, що так і лишилася старою панною і спровадила чимало залицяльників, ще й смерть не підпускає до свого тіла. Нарешті, 24 березня, рипнула шибка, жіноча рука похапцем висунулася назовні, упав перстень. Посланець одразу вискакує на коня, мчить без перепочинку два з половиною дні до Единбурґа, цей гін уславився на довгі роки. Тридцять сім років тому лорд Мелвілл мчав з Единбурґа до Лондона повідомити Єлизаветі, що Марія Стюарт привела на світ сина, не менш гарячково, ніж тепер уже інший посланець мчав в Единбурґ до того сина повідомити, що смерть Єлизавети подарувала йому другу корону. Адже шотландський король Яків VI став тієї миті нарешті ще й англійським королем, нарешті Яковом I. У сина Марії Стюарт обидві корони поєдналися назавжди, згубна боротьба протягом багатьох поколінь скінчилася. Історія часто йде темними і кривими шляхами, але зрештою завжди набуває історичного сенсу, необхідність зрештою завжди утверджує своє право.

Яків I із задоволенням улаштувався в палаці Уайт-холл, про який його мати мріяла як про свій. Нарешті він позбувся фінансового клопоту, а його честолюбство охололо; його думки спрямовані тепер на задоволення, а не безсмертя. Він часто їздить на лови, залюбки відвідує театр, і там — це єдине добро, за яке його можна вихваляти — став покровителем такого собі Шекспіра та інших гідних честі письменників. Слабкий, ледачий і необдарований, без ніякої духовної благодаті, властивої Єлизаветі, без сміливості й палкості романтичної матері, він простодушно править спадщиною обох жінок-ворогів: те, чого обидві жадали з пекучою напругою душі та розуму, дісталося в руки йому, що терпляче чекав, без боротьби. І тепер, коли Англія і Шотландія об’єднані, можна й забути, що шотландська королева й англійська королева занапащали одна одній життя ненавистю і ворожнечею. Жодна з них не має правоти, і жодна — неправоти, смерть повернула їм обом однаковий статус. Тож тепер вони, що так довго стояли одна проти одної, можуть спочити одна коло одної. Яків I звелів перенести з урочистими смолоскипами тіло матері з цвинтаря в Пітерборо, де вона лежала самотня, немов відкинута, у склеп англійських королів, у Вестмінстерське абатство. Поставили вирізьблене з каменю зображення Марії Стюарт, а поряд із ним — вирізьблене з каменю зображення Єлизавети. Тепер давній розбрат ущух навіки, одна з одною вже не сперечаються за право і простір. Якщо за життя вони з ворожістю уникали одна одної і ніколи не дивились одна одній у вічі, тепер спочивають нарешті по-сестринському поряд в одному священному сні безсмертя.

Стефан Цвейг (1881 —1942) — найпопулярніший австрійський письменник, автор новел, романів і белетристичних біографій. Їх екранізували генії кіно, на них виросли покоління читачів. Секрет його творів простий: Цвейг відкриває таємниці людського серця, блискуче передає найтонші порухи душі, розповідає про божевільні пристрасті, гордість і здатність до самопожертви... Драматичні долі героїв, любов і ненависть на межі життя й смерті, глибокі душевні депресії майстерно описані автором, що й сьогодні робить його твори актуальними.

«Марія Стюарт» — один з кращих життєписів, що належить перу Стефана Цвейга. У романі зображено протистояння Марії Стюарт, шотландської королеви, яка претендувала ще й на англійський трон і для якої на першому місці завжди були поклики серця і тільки потім — аргументи розуму, та англійської королеви Єлизавети, що ніколи не пізнала радощів материнства й подружньої любові. Але передусім це була боротьба не двох королев, а двох Жінок — видатних, розумних, підступних, хоробрих, які діяли в ім'я любові та влади, і кожна з них заплатила за це свою ціну.