Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отже, неупереджений дослідник відчуває, що певна спів­участь Марії Стюарт в усуванні її чоловіка неспростовна: той, хто прагне вигородити її, може покликатися тільки на зменшену свободу волі цієї жінки, а не на її безневинність. Адже залежна, підпорядкована жінка діє не радісно, не зухвало, не усвідомлено, не з власної волі, а під впливом іншої, чужої волі. Марія Стюарт поїхала до Ґлазґо, щоб заманити Дарнлі додому, не холодно, обраховано, підступно й цинічно, бо вирішальної миті — про це свідчать листи зі скриньки — відчула огиду і жах перед накинутою їй роллю. Звичайно, вона обговорювала з Босвеллом план повернення Дарнлі в Единбурґ, але, як стає очевидним із її листа, дивно, що саме тієї миті, коли вона перебуває на відстані денного переїзду від свого замовника й гіпноз його присутності ослаб, у цій magna peccatrix, великій грішниці, прокидається приспане сумління. На роздоріжжі вчинку людина, яку спонукала до злочину якась таємнича сила, завжди відрізняється від справжнього, злочинного у своїй душі злочинця, а підступний, наперед продуманий злочин — від спонтанного crime passionnel, злочину, скоєного під впливом емоцій, і вчинок Марії Стюарт є, мабуть, одним із найдовершеніших прикладів злочину, який людина скоїла не сама, а внаслідок своєї залежності від іншої, сильнішої волі. Адже тієї миті, коли Марія Стюарт справді має виконати обговорений, схвалений план, коли стоїть навпроти жертви, яку наказано виманити на бойню, в жінці раптом згасає вся ненависть і будь-яке прагнення помсти, первинно людське, влас­тиве її натурі, починає розпачливу боротьбу з нелюдськістю її завдання. Проте запізно і марно: Марія Стюарт у цьому злочині — не тільки мисливиця, яка підступно підкрадається до жертви, а й зацькована дичина. Позаду себе вона відчуває батіг, що жене її вперед. Марія Стюарт тремтить перед сутенерським гнівом свого коханого, раптом вона не доставить йому визначену жертву, і тремтить водночас, щоб унаслідок свого непослуху не втратити його кохання. Тільки те, що безвільна жінка в глибинах душі не хоче коїти свій злочин, що психічно безборонна чинить опір накинутій їй вимушеній дії, — тільки це одне дає змогу якщо не простити цей злочин із погляду справедливості, то принаймні зрозуміти його суто людський характер.

Ту страхітливу подію можна розуміти в такому лагіднішому світлі тільки завдяки відомому листу, який Марія Стюарт написала Босвеллові коло ліжка хворого Дарнлі і який її захисники по-дурному завжди прагнули відкинути: адже тільки цей лист надає огидному злочинові примирливого полиску людяності. Завдяки цьому листу ми, наче крізь шпарину в стіні, маємо змогу побачити страшні години в Ґлазґо. Давно вже минула північ, Марія Стюарт у нічній сорочці сидить у чужій кімнаті за столом. У каміні палахкотить вогонь, несамовито здригаються тіні на високих холодних стінах. Але той вогонь не гріє самотню кімнату й душу, що тремтить від холоду. Плечі абияк одягненої жінки раз по раз здригаються: в кімнаті холодно, вона втомлена, хотіла б заснути і не може, бо всі її чуття збурені та збуджені. Надто багато і надто приголомшливих подій пережила вона в останні тижні, в останні години, ще тремтять і палають її нерви аж до своїх найболючіших закінчень. Сповнена страху перед злочином, але безвільно покірна господареві своєї волі, психічна рабиня Босвелла здійснила прикру подорож, щоб виманити свого чоловіка з певної безпеки на ще певнішу смерть, і це ошукан­ство їй аж ніяк не полегшили. Ще перед брамою її затримав посланець Леннокса, батька Дарнлі. Старому чоловікові видалося підозрілим, що жінка, яка кілька місяців, повнячись ненависті, уникала його сина, нараз із такою ніжністю квапиться до ліжка, де він лежить хворий. Старі люди передчувають лихо, і, мабуть, пригадав Леннокс, щоразу, коли Марія Стюарт була начебто прихильна до його сина, то завжди тільки на те, щоб, удавшись до лицемірства, здобути якусь перевагу для себе. Марії Стюарт насилу пощастило відбитися від усіх запитань посланця, вона успішно добулася аж до ліжка хворого, що теж прийняв її — надто часто вона влаштовувала перед ним фальшиву виставу — з недовірою в душі. Він одразу хоче почути, навіщо вона привезла драбинчастий віз, у його погляді ще неспокійно блимає підозра. Марія Стюарт була змушена схопити своє серце в залізний кулак, щоб під час таких запитань не виказати себе словом, на якому вона затнеться, не збліднути й не почервоніти. Але страх перед Босвеллом навчив її прикидатися. Руками, що гладять, словами, що лестять, Марія Стюарт мало-помалу приспала недовіру Дарнлі, потихеньку позбавила його тіло власної волі й поставила замість неї свою, сильнішу. Ще першого пополудня половину завдання вже виконано.

А тепер Марія Стюарт сидить уночі сама в темній кімнаті, де холодно й пусто, примарно блимають свічки, і в кімнаті стоїть така німа тиша, що стало чути її найпотаємніші думки й зітхання її розтоптаного сумління. Вона не може спати, не може спочити, в ній озивається безмірна потреба довірити кому-небудь тягар, який пригнічує душу, заговорити до когось у цій останній і нестерпно самотній скруті. А оскільки його немає поблизу, його, Єдиного в світі, кому Марія Стюарт може розповісти про все, чого не повинен знати ніхто, крім нього, — тільки він, і може признатися йому в усьому страхітливому і злочинному, що лякає її, вона бере кілька аркушів і починає писати. То був безкінечний лист. Марія Стюарт не закінчила його ані цієї ночі, ані наступного дня, а дописала лише наступної ночі; тут серед злочину озивається людина зі своїм сумлінням. Цього листа написано в найтяжчій утомі, в крайньому внутрішньому збуренні, там усе сп’яніло і знесилено змішується докупи; дурниці і найглибший сенс, крики, пусті балачки й розпачливі нарікання, чорні думки, немов кажани, літають зиґзаґами одну проз одну. Марія Стюарт то пише про незначущі подробиці, то там із криком випинається біль її сумління, спалахує ненависть, співчуття придушує її, і завжди поміж рядками струмує могутній розжарений щедрий потік кохання до того Єдиного, чия воля опанувала її і чия рука штовхнула її в прірву. Потім Марія Стюарт нараз помічає, що в неї скінчився папір. Але пише далі, тільки далі, бо відчуває, що страх задушить її, тиша роздавить, якщо вона принаймні словами не вчепиться за того, до кого прикута ланцюгом, злочинниця до злочинця, кров до крові. Але, поки перо в тремтячих руках бігає по аркушах, мов тороплене, Марія Стюарт помічає, що все, що вона написала, сказано не так, як вона хотіла б сказати, що вона не має сили приборкати, впорядкувати думки. Вона знає про це якоюсь іншою сферою свідомості і тому благає Босвелла двічі перечитати листа. Але саме тому, що цей лист із трьох тисяч слів задумано й написано не з пильним і ясним розумом, саме тому, що в ньому плутано й затинаючись, немов із заплющеними очима, думки, хитаючись, пронизують одна одну, саме тому він стає таким унікальним документом душевної історії. Адже тут промовляє не свідома людина, а внутрішнє Я в трансі втоми й гарячки, тут промов­ляє нечутне за інших обставин неусвідомлене, голе, вже не прикрите жодним соромом почуття. Високі голоси і ниці голоси, ясні думки і думки, які Марія Стюарт ніколи не наважилася б висловити в усій їхній правді, зринають навпереміну, свідчачи про нездатність зосередитися. Марія Стюарт повторюється, суперечить собі в написаному, хаотично кришить і змішує все в цих випарах і потерті пристрасті. До нас не доходило ніколи або ж доходило вкрай рідко признання, де був би так досконало розкритий духовний, психічний стан надмірної подразливості під час скоєння злочину, — ні, ані Б’юкенен, ані Мейтленд, жодна з цих просто розумних голів зі своєю освітою та вправністю не могла б так магічно точно вигадати галюцинаційний монолог збуреного серця, страхітливу ситуацію жінки, що, коячи злочин, не знає ніякого іншого способу врятуватися від свого сумління, як писати й писати коханому, щоб утратити себе, забутися, виправдатись і пояснити; що тікає в ту писанину, щоб не чути, як серед тиші несамовито гупає в грудях серце. Ми знову мимоволі думаємо про леді Макбет, як вона так само у вільному нічному вбранні, здри­гаючись від холоду, ходить у пітьмі по замку, її обступають зусібіч і тиснуть на неї моторошні думки, і в приголомшеному монолозі вона, мов сновида, виказує свій злочин. Тільки Шекспір, тільки Достоєвський здатні так творити, а також їхній високий учитель: дійсність.

Який величний тон, що вражає серце аж до глибин, уже в першому затакті: «Я втомлена і сонна, а проте не можу зупинитися, поки ще є папір... Вибач, коли я пишу так погано, ти повинен здогадуватись про інші половини... І все-таки я рада, що можу писати тобі, тоді як решта спить, бо відчуваю, що не могла б заснути через своє бажання бути, моє дороге життя, в твоїх обіймах». Із неспростовною переконливістю Марія Стюарт зображує, як зрадів бідолаха Дарнлі її несподіваному приїздові, нам здається, ніби ми бачимо його, славного юнака з обличчям, розпашілим від гарячки і червоним від висипу. Він лежав сам, дні і ночі, і йому краялося серце, бо вона, дарма що він підпорядкований їй тілом і душею, відтрутила його й покинула. А тепер вона раптом тут, кохана, молода, гарна жінка, знову сидить, ніжна й лагідна, на його ліжку. У своєму щасті бідолашний дурень думає, ніби йому «сниться», і признається: він «такий щасливий бачити її, що думає, мабуть, помре від радості». Інколи, щоправда, йому ще болісно печуть давні рани недовіри. Надто вже несподіваним видається йому цей приїзд, надто невірогідним, і все ж його серце надто вбоге, щоб уявити собі таке страхітливе ошуканство, хоч як часто його вже ошукували. Адже для слабкої людини дуже солодко вірити й довіряти, а марнославній людині вкрай легко навіяти, що її кохають. Небагато минуло й часу, як Дарнлі вже розм’як, розчулився; знову абсолютно покірний, як і тоді, тієї ночі після вбивства Ріцціо, добрий юнак благає Марію Стюарт простити його за все, що він заподіяв їй. «Так багато твоїх слуг коїли помилки, і ти всіх їх простила, а я ж такий молодий. Ти скажеш, що вже багато разів прощала мені, а я завжди знову коїв помилки. Але хіба не природно, що людина в моєму віці, не маючи доброї поради, двічі або тричі знову помиляється й не дотримує обіцянок і аж потім зрештою сама загнуздує себе завдяки набутому досвідові? Якщо я цього ра­зу прошу твого прощення, то, присягаю, вже ніколи не помилятимусь. І я вимагаю не чого іншого, як того, щоб ми знову могли жити разом у ліжку і вдома як чоловік і дружина, а якщо ти не хочеш, я з цього ліжка вже не встану... Господь знає, як я покараний, що зробив із тебе Бога і не думав ні про що інше, крім тебе».

Завдяки цьому листу ми знову зазираємо в далеку затінену кімнату. Марія Стюарт сидить коло ліжка хворого і слухає цей вилив його кохання, свідчення його смирення. Тепер Марія Стюарт мала б радіти, бо її план удався, вона знову розм’якши­ла серце простодушного юнака. Але вона надто соромиться свого ошуканства, щоб радіти, під час реалізації запланованого злочину її душить огида перед жалюгідністю своїх дій. Відводячи очі, розгублена й понура, сидить королева коло ліжка хворого, і навіть Дарнлі впадає у вічі, що кохану жінку гнітить щось темне і незбагненне. Бідолашна і зраджена жертва ошуканства ще намагається — геніальна ситуація! — втішити зрадницю і ошуканку, хоче допомогти їй, хоче, щоб вона знову була весела, радісна, щаслива. Дарнлі благає Марію Стюарт провести ніч коло нього в кімнаті, він мріє, бідолашний дурень, знову про кохання і ніжність. Ми приголомшені, відчуваючи через цей лист, як той легкодух знову легковірно чіпляється за Марію Стюарт, як почувається цілком упевненим у ній. Ні, він не може намилуватися нею, незмірно насоло­джується радістю оновленої довірливості, якої так довго був позбавлений. Дарнлі просить Марію Стюарт покришити йому м’ясо, говорить та й говорить, і вибовкує в своїй дурості всі таємниці; називає їй імена всіх своїх викажчиків і шпигунів, признається, не здогадуючись, що вона душею і тілом віддана Босвеллу, в своїй смертельній ненависті до Мейтленда і Босвелла. І — тут можна зрозуміти — що з більшою довірою, що з більшою любов’ю він зраджує себе, то важче стає тій жінці зраджувати безпорадного, який ні про що не здогадується. Всупереч своїй волі вона зворушена відсутністю опору з боку своєї жертви, її легковірністю. Марія Стюарт мало не силою змушує себе й далі грати мерзенну комедію. «Ти б ніколи не почув, щоб він розмовляв ще краще і смиренніше, і якби я не знала, що його серце м’яке, наче з воску, і якби моє серце не було мов діамант, ніякий наказ, крім із твоїх рук, не змусив би мене не пройнятися співчуттям до нього». Ми бачимо: Ма­рія Стюарт сама давно вже не відчуває до бідолахи, що з гаряч­ковим, запаленим обличчям дивиться на неї ніжними голод­ними очима, ніякої ненависті, вона забула все, що цей малий дрібний брехун давніше заподіяв їй, у глибинах душі вона б дуже хотіла врятувати його. Тому, нараз відсахнувшись, скидає всю провину на Босвелла: «Задля своєї помсти я б цього не робила». Тільки задля свого кохання і ні за яку іншу ціну скоїть вона страхітливе, скористається дитячою довірою цього хлопчика, і з неї виривається чудовий обвинувальний крик: «Ти змушуєш мене до такого прикидання, що я сама сповнилася страху та огиди, і спонукаєш мене грати роль зрадниці. Але пам’ятай: якби це не задля покори тобі, я б воліла краще померти. Моє серце спливає кров’ю».

Але залежна людина не здатна боронитися. Вона може тільки стогнати, коли батіг немилосердно жене її вперед. Зі смиренною скаргою Марія Стюарт знову опускає голову перед господарем своєї волі: «Лихо мені! Я ніколи нікого не обманювала, але роблю все по твоїй волі. Пришли мені одне тільки слово, що я маю робити, і, хоч би що сталося зі мною, я слухатиму тебе. Подумай, чи не можна дібрати якийсь прихований спосіб через ліки, бо в Крейґмілларі він має приймати ліки і купелі». Ми бачимо: Марія Стюарт хотіла б придумати принаймні якусь лагіднішу смерть для бідолахи, щоб уникнути звичайного брутального насильства; якби вона не стала, мов не своя, й не залежала так цілковито від Босвелла, якби ще мала трохи сили і бодай одну іскру моральної самостійності, то, відчуваємо ми, врятувала б Дарнлі. Але Марія Стюарт не наважується ні на який непослух, бо боїться втратити Босвелла, якому присягнула, а водночас боїться — геніальна психологія, якої не вигадає жоден письменник, — що Босвелл зрештою може зневажати її саме за те, що вона вдалася до таких жалюгідних оборудок. Марія Стюарт благально підносить ру­ки, мовляв, нехай «він не менше поважає її за те, до чого все-таки сам спричинився», і її душа падає навколішки в остан­ньо­му розпачливому заклику: нехай усю муку, яку вона терпить тепер через нього, винагородить кохання. «Я жертвую тобі все: честь, сумління, щастя і велич, пам’ятай про це і ніколи не допусти, щоб той нещирий шваґер намовив тебе проти найвірнішої коханої, яку ти коли-небудь мав або матимеш. І не зважай на неї (дружину Босвелла) з її нещирими сльозами, думай тільки про мене і найвідданіші дії, які я терпляче чиню, щоб заслужити її місце, і задля цього я всупереч своїй натурі ошукую всіх. Нехай Господь простить мені й подарує тобі, мій найвірніший друже, все щастя і всю ласку, що їх бажає тобі твоя найвірнопідданніша й найвірніша кохана, яка сподівається, що невдовзі у винагороду за свої муки стане для тебе чимсь більшим». Хто неупереджено чує, як цими словами промовляє змучене і присилуване серце нещасної жінки, той не назве її вбивцею, хоча все, що ця жінка робить у наступні ночі та дні, служить убивству. Адже ми відчуваємо: її воля постала перед у тисячу разів сильнішою супротивною, протилежною волею; можливо, протягом тих годин ця жінка не раз була ближча до самогубства, ніж до вбивства. Але наслідки поневолення згубні: хто позбувся своєї волі, той уже не може обирати свій шлях. Він може тільки служити й коритися. Отож Марія Стюарт, рабиня своєї пристрасті, несвідома і водночас страшенно свідома сновида в полоні свого кохання, хитнулась уперед, у прірву злочину.

Другого дня Марія Стюарт остаточно виконала все, що їй доручили; найделікатніша, найнебезпечніша частина завдання успішно виконана. Вона розвіяла підозри в душі Дарнлі, бідолашний, хворий, дурнуватий юнак нараз став веселий, упевнений, спокійний, радісний і навіть щасливий. Він уже намагається, дарма що й далі кволий і виснажений, спотворений віспяними виразками, вдаватися до легеньких пестощів із дружиною. Він хотів би її цілувати, обіймати, і Марія Стюарт на превелику силу приховує огиду і приборкує його нетерпіння. Дослухаючись до побажань Марії Стюарт, точнісінько так, як вона сама дослухалася до наказів Босвелла, Дарнлі, залежний від жінки, що й сама залежна, запевнив, що готовий повертатися з нею до Единбурґа. Повнячись довіри, він дав себе перенести з безпечного замку на драбинчастий віз, обличчя йому прикрили тонкою тканиною, щоб ніхто не бачив, яке воно спотворене: жертва тепер нарешті на шляху до дому вбивць. Про брутальну, криваву частину завдання подбає Босвелл, і для суворого й цинічного чоловіка вона буде в тисячу разів легша, ніж для Марії Стюарт — зрада свого сумління.

Повільно котиться драбинчастий віз у супроводі вершників по холодній зимовій дорозі; начебто остаточно примирившись після місяців нескінченних чвар, королівська пара знову повертається в Единбурґ. В Единбурґ, але куди? Річ зрозуміла, в замок Голіруд, хотілося б думати, в королівську резиденцію, в затишний, справді монарший замок! Але ні, Босвелл, усемогутній, наказав по-іншому. Король не повинен жити у своєму домі, в Голіруді, начебто тому, що небезпека зараження ще не минула. Тоді, звичайно, в Стерлінґу або Единбурзькому замку, в гордій, неприступній фортеці, або ж, хай там як, як гість у якомусь іншому пишному домі, наприклад, у єпископському палаці? Знову-таки ні! Вкрай підозріло обрали зовсім непоказний, далекий будинок, про який дотепер ніхто й не думав, аж ніяк не пишний дім, дім у підозрілій місцевості, за межами міських мурів, серед городів і лук, наполовину зруйнований і вже багато років пустий — дивний і дуже значущий вибір. Несамохіть постає запитання, хто міг обрати для короля саме цей підозрілий будинок на відшибі в Керк-о’Філді, куди веде тільки Thieves Row, нічний злодійський шлях. І дивіться, таки Босвелл, що тепер “all in all”. У лабіринті ми щоразу завжди знаходимо ту саму червону нитку. Знову і знову в усіх листах, документах і свідченнях кривавий слід веде тільки до цього Єдиного, тільки до нього.

Той маленький, аж ніяк не гідний короля будинок серед незораних полів, де по сусідству жив тільки один з найдові­реніших поплічників Босвелла, має загалом тільки передпокій і чотири кімнати. Внизу влаштували спальню для королеви, що раптом висловила нагальну потребу ніжно піклуватися про чоловіка, якого доти перелякано уникала, другу кімнату віддали челяді; на другому поверсі обладнали спальню для короля, а сусідню кімнату приготували для трьох його слуг. Звичайно, ті жалюгідні кімнати в сумнівному домі пишно опорядили, з Голіруду привезли килими й гобелени, навмисне для короля поставили одне з пишних ліжок, які ще Марія де Ґіз привезла з Франції, а друге, на першому поверсі — для королеви. Тепер Марія Стюарт як не перерветься, прагнучи якомога наочніше продемонструвати свою ніжність і турботу про Дарнлі. Вона по кілька разів на день з усім своїм почтом вибирається за місто, щоб скласти хворому товариство, і це вона, — цього ніколи не слід забувати, — що вже кілька місяців цуралася його. Три ночі, від 4-го до 7 лютого, Марія Стюарт навіть ночувала не в своєму затишному палаці, а в тому далекому будинку. Отже, кожен в Единбурґу має бачити, що король і королева знову стали об’єднаним любов’ю подружжям; демонстративно і навіть підозріло нав’язливо афішують перед усім містом нову злагоду між парою ворогів, тож несамохіть виникає думка, якою дивною видавалася така зміна почуттів передусім лордам, які ще недавно міркували разом із Марією Стюарт про способи позбутися Дарнлі. А тепер раптом така бурхлива, надто вже демонстративна любов між чоловіком і дружиною! Морей, найрозумніший поміж лордів, потай уже прикинув собі, як невдовзі він має діяти; він ані на мить не сумнівається, що в тому дивному будинку на відшибі відбувається лиха гра, і тому спокійно й дипломатично вдався до своїх підготовчих заходів.

Мабуть, в усьому місті та країні тільки одна людина щиро вірить у зміну настроїв Марії Стюарт: Дарнлі, бідолашний шлюбний чоловік. Його марнославству лестить турбота, з якою вона доглядає його, він відчуває гордість, дивлячись, як лорди, що досі зневажливо відмахувались від нього, знову з зігнутими спинами і співчуттям на обличчях підступають до його ліжка хворого. 7 лютого в листі до батька Дарнлі вдячно вихваляється, як поправилось його здоров’я завдяки співчутливому піклуванню королеви, що впадає коло нього, наче справжня сповнена любові дружина. Невдовзі лікарі вже ра­дісно запевнили Дарнлі в одужанні, вже почали зникати останні сліди хвороби, яка спотворювала тіло, вже йому доз­волили перебратися до замку, на ранок понеділка замовили коней. Ще день — і Дарнлі знову пануватиме в Голіруді, там знову поділятиме з Марією Стюарт bed and board і нарешті знову стане господарем країни, господарем її серця.

Але перед понеділком 10 лютого ще йде неділя 9 лютого, в Голіруді на вечір цього дня призначили веселе свято. Двоє найвірніших слуг Марії Стюарт мають справляти весілля, і з цього приводу влаштували бучний бенкет і бал, на якому з’явиться й королева, як пообіцяла вона челяді. Але не ця всім оголошена подія була найважливіша того дня, а інша, значення якої розкрилося тільки згодом: того ранку граф Морей раптом на кілька днів розпрощався з сестрою, начебто щоб провідати хвору дружину в одному з її замків. А це поганий знак. Адже завжди, коли Морей раптом покидає політичну сцену, він має на те слушні причини. Тоді завжди відбувається якийсь переворот або лихо, а Морей згодом має чудову змогу довести, що був не причетний до гри. Той, хто чув нюхом наближення бурі, мав занепокоїтись, коли цей розважливий і далекоглядний чоловік тепер знову потихеньку виїхав ще до її початку. Ще й року не минуло, як Морей уранці після вбивства Ріцціо приїхав в Единбурґ, начебто ні про що не здогадуючись, тож і тепер він з удаваною невинністю виїздить уранці того дня, коли має статися ще страхітливіший злочин, небезпеку він лишив іншим, а собі зберіг честь і виграш.

Та й другий знак мав би спонукати замислитись. Марія Стюарт начебто вже дала наказ знову привезти в Голіруд зі спальні в Керк-о’Філді своє коштовне ліжко з хутряними укривалами. Сам по собі цей захід видається цілком зрозумілим, бо цього вечора, на який призначено свято, королева ляже спати не в Керк-о’Філді, а в Голіруді, а наступного дня розлуці вже й так настане кінець. Але завбачливість, із якою дороге ліжко так квапливо перевезли в замок, після події могла набути небезпечної, а то й хибної інтерпретації. А тим часом, пополудні і ввечері, годі навіть помітити якісь лиховісні дії чи справжню небезпеку, Марія Стюарт і далі поводиться цілком звичайно. Вдень відвідала з друзями чоловіка, що вже майже одужав, увечері, вкрай привітна, сидить із Босвеллом, Гантлі й Арґайлом серед челяді в колі весільних гостей. Але як зворушливо: ще раз — як на диво зворушливо — Марія Стюарт ще раз, хоча Дарнлі вже наступного ранку повернеться в Голіруд, їде холодної зимової ночі до занедбаного будинку в Керк-о’Філд! Вона навмисне урвала жваві святкові веселощі, щоб ще раз трохи посидіти коло ліжка Дарнлі й порозмовляти з ним. Аж об одинадцятої години вечора — тут слід точно запам’ятати годину — Марія Стюарт перебуває в Керк-о’Філді й тільки потім повертається в Го­ліруд: серед темної ночі далеко видно і чути, як виблискує й галасує кавалькада зі смолоскипами та ліхтарями попереду, лунає гучний сміх. Відчинили браму, увесь Единбурґ має бачити, що після дбайливого візиту до чоловіка королева повертається в Голіруд, де музики з альтами і козами грають челяді, що закрутилась у шпаркому танці. Королева, приязна й балакуча, знову сидить поміж весільних гостей. Тільки згодом, коли минула північ, пішла спати в свої покої.

О другій годині ночі загриміла земля. Страхітливий вибух, «немов вистрелили одразу двадцять п’ять гармат», струсив повітря. Від Керк-о’Філда в несамовитому поспіху одразу по­мчали підозрілі постаті: певне, якесь насильство сталося в домі короля. Страх і хвилювання опанували пробуджене від сну місто. Розчахнули міські брами. Посланці помчали в Го­лі­руд повідомити моторошну звістку: певне, самотній будинок у Керк-о’Філді висадили в повітря разом із королем і всіма його слугами. Босвелла, що був присутній на весіллі, — во­чевидь, щоб мати алібі, поки його люди готували вибух, — розбудили чи радше витягли з ліжка, де він начебто спав. Босвелл похапцем одягається і спішить з озброєними людьми на місце злочину. Трупи Дарнлі і слуги, що спав у його кімнаті й був у самій сорочці, знайшли в саду, сам будинок був цілковито зруйнований вибухом пороху. Босвелл обмежився цією начебто дуже для нього приголомшливою і тривожною констатацією. Оскільки він знає ситуацію краще за будь-кого іншого, він не докладає дальших зусиль, щоб розкрити всю правду. Босвелл наказав виставити тіла в домовинах для прощання і через півгодини повернувся в замок. Там він повідомляє королеві, яку теж обудили від невинного сну прикрою звісткою, лише голі факти: невідомі злочинці незбагненним способом убили її чоловіка, Генріха, короля Шотландії.

Розділ 13. Quos deus perdere vult...

Пристрасть спроможна на велике. Вона здатна на несказанне, може пробудити в людині надлюдську енергію. Пристрасть може нездоланним тиском титанічної сили тиснути на найспокійнішу душу і спонукати її вийти за всі норми і форми звичаю аж до злочину. Але така вже сутність пристрасті: її раптовий злет під час таких несамовитих поривів закінчується виснаженим спадом. Саме в цьому й полягає принципова відмінність злочинця, що діяв під впливом пристрасті, від справжнього, природженого злочинця, для якого злочин став звичкою. Одноразовий злочинець, злочинець, що діє під впливом пристрасті, здебільшого доростає тільки до злочину й дуже рідко — до його наслідків. Діючи лише під впливом гарячого імпульсу, пильно приглядаючись до задуманого злочину, він спрямовує всю свою енергію лише на цю однісіньку мету; тільки-но досягнувши її, тільки-но скоївши злочин, він утрачає свою енергію, його рішучість уже зламана, розум відмовляє йому, тим часом як саме тоді холодний, тверезий, обрахований злочинець починає вправну боротьбу проти обвинувачів і суддів. На відміну від злочинця з пристрасті, він береже найвищу енергію своїх нервів не для злочину, а для оборони після злочину.

Марія Стюарт — і це не принижує, а підносить її постать — не доросла до злочинної ситуації, в яку її поставила залежність від Босвелла, бо якщо вона злочинниця, то тільки внаслідок очманілості під впливом пристрасті, внаслідок не своєї, а чужої волі. Вона не мала сили вчасно запобігти лиху, а тепер, після злочину, воля цілковито відмовляє їй. Марія Стюарт тепер могла б обрати один із двох варіантів поведінки: або рішуче і з огидою розірвати стосунки з Босвеллом, що зробив більше, ніж вона прагнула в душі, й дистанціюватися від злочину; або ж мала допомогти приховати злочин, тож мала б лицемірити і вдавати біль, щоб відвернути підозри від Босвелла й від себе. Замість цього Марія Стюарт робить найбезглуздіше, найдурніше в такій підозрілій ситуації, а саме: не робить нічого. Вона заціпеніла й німа і виказує себе саме своєю приголомшеністю. Наче механічна іграшка, що, коли накрутити її, автоматично здійснює певну кількість наперед визначених рухів, вона в трансі своєї залежності виконала все, чого вимагав від неї Босвелл: поїхала в Ґлазґо, заспокоїла Дарнлі, лестощами заманила його в Единбурґ. А тепер пружина розкрутилася, сили немає. Саме тепер, коли Марія Стюарт має бути актрисою своїх почуттів, щоб переконати світ, вона втомлено дає масці впасти; своєрідне закам’яніння, жорстоке заціпеніння душі, незбагненна байдужість опанували її; вона безвільно дала впасти на себе підозрі, немов оголеному мечу.

Цей дивовижний феномен душевної заціпенілості, що саме в ті миті, коли прикидання, захист і духовна готовність були б найнеобхідніші, заморожує все єство людини, якій загрожує небезпека, до абсолютної пасивності й байдужості, аж ніяк не є чимсь незвичайним. Така заціпенілість душі — необхідна реакція на надмірну напругу, підступна помста природи проти всього, що перевищує її міру. Отак Наполеон увечері після битви під Ватерлоо втрачає всю свою демонічну силу волі, сидить мовчки й непорушно і не дає ніяких розпоряджень, хоча саме в мить катастрофи вони були б найпотрібніші. Нараз уся сила вибігла з нього, наче вино з пробитої бочки. Так само ціпеніє в душі й Оскар Уайльд перед самим арештом; друзі застерегли його, він ще має час, має гроші, міг би сісти на потяг і перетнути Ла-Манш. Але і його опанувала заціпенілість, він сидить у готельному номері й чекає та й чекає, невідомо чого, або дива, або згуби. Тільки на основі таких аналогій — а їх тисячі в історії — можна пояснити поведінку Марії Стюарт, абсурдну, дурну, провокаційно пасивну поведінку в ті тижні, яка, власне, й стягнула на неї підозри. Адже до скоєного вбивства ніхто не здогадувався про її порозуміння з Босвеллом, поїздку до Дарнлі могли справді вважати за бажання примиритися. Але одразу після вбивства вдова вбитого опиняється під яскравим світлом уважності, тепер вона, зрозуміла річ, повинна або засвідчувати свою невинність, або довести прикидання до вершин геніальності. Проте страхітлива огида до тієї брехні та лицемірства, певне, набула в нещасній жінці нездоланної сили. Бо замість боронитися від усе-таки виправданої підозри, Марія Стюарт унаслідок своєї цілковитої байдужості стає в очах світу ще більш винною, ніж, мабуть, була насправді. Немов самогубця, що шугає в глибини, вона заплющує очі, щоб нічого більше не бачити, нічого не відчувати, тільки щоб прагнути кінця, коли вже немає муки роздумів і розважань, прагнути небуття, загибелі. Кримінологія навряд чи де-небудь може показати на такий патологічно довершений портрет злочинця з пристрасті, що втратив під час злочину всю свою силу і зламався. Quos deus perdere vult... Кого боги прагнуть занапастити, в того відбирають розум.

Адже як діяла б невинна, чесна, сповнена любові жінка, як діяла б королева, якби посланець приніс їй уночі страхітливу звістку, що її чоловіка щойно вбили невідомі злочинці? Вона мала б підскочити, наче обпечена вогнем. Мала б шаленіти, кричати, мала б вимагати, щоб одразу схопили винних. Вона мала б запроторити до в’язниці кожного, на кого падала б бодай найменша тінь підозри. Мала б закликати народ на допомогу, звернутися до іноземних володарів, затримувати на кордонах кожного втікача зі своєї держави. Як і під час смерті Франциска II, мала б замикатися в своєму покої день і ніч, тижні та місяці мала б гнати будь-яку думку про радість, ігри й товариські розваги, а передусім не мала б заспокоюватись і спочивати доти, доки не схоплять і не засудять останнього злочинця і співучасника.

Приблизно такою мала б бути душевна позиція щиро заскоченої зненацька, справді невинної і сповненої любові дружини. З другого боку, винна жінка, хоч як парадоксально, але все-таки логічно мала б із розрахунку принаймні вдавати ці почуття, бо що більшою мірою захищає злочинця від підозри, ніж те, що він після злочину вдає цілком невинного, який ні про що не здогадувався? Замість цього Марія Стюарт засвідчує після вбивства таку моторошну байдужість, яка мала видатися незвичайною навіть найлегковірнішим. Немає ані сліду хвилювання, похмурого гніву, що надихав її після вбивства Ріцціо, немає сумовитості, як після смерті Франциска II. Вона не пише в пам’ять про Дарнлі зворушливої елегії, як писала після смерті свого першого чоловіка, а з повним самовладанням, уже через кілька годин після страхітливої звістки підписує крученого листа на всі монарші двори, в якому подано пояснення вбивства, щоправда, таке, в якому є лише намагання відвести від неї всяку підозру. В цьому дивному описі факти свідомо перекручено так, наче вбивство було спрямоване не проти короля, а насамперед проти неї самої. Згідно з цією офіційною версією змовники сподівалися, що подружжя ночуватиме в Керк-о’Філді, тож тільки випадковість, що королева полишила дім раніше, щоб бути присутньою на весіллі, врятувала королеву від небезпеки бути висадженою в повітря разом із королем. Марія Стюарт, чия рука не здригнулася, пишучи брехню, слухняно підписується: «Королева не знає, хто був виконавцем цього злочину, але покладається на зусилля та ревність своїх радників, які з’ясують це питання, і має намір призначити йому покарання, яке правитиме за приклад на всі прийдешні часи».

Це перекручення фактів, звичайно, надто незграбне, щоб ввести в оману громадську думку. Адже насправді — увесь Единбурґ був за свідка — королева у складі величної процесії, зі смолоскипами, які далеко осявали ніч, покинула самотній будинок у Керк-о’Філді ще об одинадцятій годині вечора. Все місто знало, що вона вже не була з Дарнлі, тож убивці, які чатували в пітьмі, аж ніяк не могли замірятися на її життя, коли через три години висадили будинок у повітря. Крім того, сам той вибух пороху в будинку, був лише оманливим маневром, що мав приховати справжній стан речей, а саме: Дарнлі, напевне, ще раніше задушили вбивці, які вдер­лися до будинку, тому очевидна незграбність офіційного ви­кладу подій тільки посилює враження провини.

Але дивно: Шотландія мовчить, тож світ у ті дні дивувався не тільки байдужості Марії Стюарт, а й байдужості всієї країни. Виникає думка: сталося щось страхітливе, щось нечуване в анналах навіть написаної кров’ю історії цієї країни. Короля Шотландії вбито в його столиці й разом із його будинком висаджено в повітря. І що сталося? Місто здригається від хвилювання та обурення? Дворяни й барони приїхали з замків захищати королеву, яка теж начебто опинилася під загрозою? Священики виголошують з амвонів звинувачення, суд ухвалює постанови, спрямовані на викриття злочинців? Замкнули міські брами, арештували й піддали тортурам сотні підозрілих? Закрили кордони, а тіло вбитого провезли по вулицях у жалобній процесії дворян королівства? Поставили катафалк у громадському приміщенні, освітлений ліхтарями і свічками? Скликали парламент, щоб прилюдно обговорювати історію цього жорстокого злочину і чинити суд? Зібралися лорди, оборонці трону, для врочистої присяги переслідувати вбивць? З цього всього нічогісінько, не сталося нічого. Після удару грому запанувала незбагненна тиша. Королева заховалася в своїх покоях замість прилюдно сказати слово. Лорди мовчать. Не ворухнувся ані Морей, ані Мейтленд, ані жоден із тих, хто гнув коліна перед королем. Вони не дорікають за злочин і не уславлюють його, а тихо й небезпечно чекають у пітьмі на дальший розвиток подій; ми відчуваємо, що лордам від того гучного пояснення вбивства короля поки що незатишно, бо більшою чи меншою мірою вони всі знали про нього наперед. А міщани й собі замкнулися з обережності в своїх оселях і лише з вуст до вуст бурмочуть припущення. Вони знають, що дрібноті завжди небажано встрявати в справи великих панів, виявивши таку нескромність, можна легко оплатити чужі рахунки. Тож спершу відбувається точнісінько те, на що й сподівалися вбивці: всі сприймають те вбивство як незначний прикрий інцидент. Мабуть, ще ніколи в європейській історії монарший двір, дворянство, місто не намагалися так тихо й боягузливо пройти, не звернувши уваги, повз убивство короля; хоч як це впадало у вічі, знехтували навіть найпростіші дії для з’ясування злочину. На місці вбив­ства не відбулося ніякого службового чи судового слідства, не склали протоколу, не написали виразного рапорту, не випустили прокламації, яка дала б змогу зрозуміти безпосередні обставини вбивства; злочин навмисне закутали в пітьму. Не провели ані медичного, ані службового обстеження трупа, тож досі не відомо, чи Дарнлі задушили, закололи або (голий труп із чорним обличчям знайшли в саду) отруїли ще до того, як убивці потім, використавши чимало пороху, висадили будинок у повітря. Щоб не поширювалися чутки і не дуже багато людей мало змогу бачити труп, Босвелл непристойно прискорив похорон. Тільки б швидше під землю Генрі Дарнлі! Тільки б мерщій прикопати всю цю темну справу, перше ніж її сморід підніметься до небес.

Отак і сталося найприкметніше, підтвердивши світові, що цьому вбивству, мабуть, посприяли потай високі руки: Генрі Дарнлі, королю Шотландії, не влаштували належного йому гідного і величного похорону. Не було врочистого прощання з виставленим тілом, не було пишної похоронної процесії, коли б труну, за якою йшла б удова в жалобі, лорди й барони, провезли по всьому місту. Не гриміли гармати і не бамкали дзвони, а труну потай, уночі, привезли до каплиці. Генрі Дарнлі, короля Шотландії, без пишноти й честі, з таким боязливим поспіхом опустили в склеп, немов він сам був убивцею, а не жертвою чужої ненависті й нестримної пожадливості. Отже, ще одна меса і досить! Тепер ця змучена душа вже не порушить миру в Шотландії! Quos deus perdere vult...

Марія Стюарт, Босвелл і лорди прагнули, щоб віко труни закрило і всю цю темну справу. Але, щоб не дати змоги цікавим забагато запитувати, щоб, наприклад, Єлизавета не на­рікала, мовляв, нічого не зроблено для розкриття злочину, вирішили вдати, ніби щось таки роблять. Прагнучи уникнути справжнього слідства, Босвелл наказав провести начебто слідство; саме ці невеличкі жести мають справити враження, ніби «невідомих убивць» справді ревно шукають. Щоправда, їхні імена знає все місто: надто багато поплічників брали участь, коли оточували дім, купували великі кількості пороху і в мішках возили туди, щоб не помітили бодай одного з них; та й вартові на брамі пам’ятають, на лихо, точно, кому тієї ночі після вибуху вони відчиняли браму Единбурґа. Але, оскільки коронна рада королеви складається тепер тільки з Босвелла й Мейтленда, співучасника і втаємниченого, тож обом досить лише глянути в дзеркало, щоб знайти призвідців, обидва й далі судомно наполягають на припущенні про «невідомих злочинців» і обіцяють у прокламації дві тисячі шотландських фунтів стерлінгів тому, хто зможе назвати імена злочинців. Дві тисячі шотландських фунтів стерлінгів — чималенька сума для бідного единбурзького міщанина, але кожен знав, що замість двох тисяч фунтів у кишеню йому, коли він почне базікати, миттю встромлять ніж межи ребра. Адже Босвелл одразу запровадив своєрідну військову диктатуру, а його прихильники — borderers — грізно розсипалися по вулицях. Зброя, яку вони тримали на видноті, надто промови­сто залякувала кожного, хто б наважився відверто говорити.

Але завжди, коли правду прагнуть приховати силою, прав­да борониться, вдаючись до хитрощів. Якщо їй не дають змоги сказати слово вдень, вона промовляє серед тихої ночі. Вранці після оприлюднення прокламації на ринковому майдані і навіть на брамі королівського палацу Голіруд знайшли прибиті плакати з іменами вбивць. На тих листівках Босвелл і Джеймс Бальфур, його поплічник, а також слуги королеви Бастіен і Джузеппе Ріцціо були названі як убивці, в інших списках стояли прізвища ще кількох злочинців. Але два імені раз по раз зринали на всіх плакатах: Босвелл і Бальфур, Бальфур і Босвелл.

Якби диявол не опанував цілковито розум Марії Стюарт, якби її шалена пристрасть не змила, мов хвиля, розважливість і здатність міркувати, якби її воля не перебувала в цілковитій залежності, вона б тепер, коли так виразно промовляв голос народу, мала зробити одне: розстатися з Босвеллом. Марія Стюарт, якби в її затьмареній душі був бодай проблиск прозірливості, мала б продемонструвати відчуженість від нього. Мала б уникати всякого спілкування з ним, аж поки якимсь спритним маневром пощастило б «офіційно» засвідчити його невинність, і під якимсь приводом відіслати його від двору. Тільки одного не можна було їй робити: й далі дозволяти в домі короля Шотландії правити чоловікові, якого на вулицях відверто, і тихо, і гучно називають убивцею короля та її чоловіка; а передусім їй не можна було доручати слідство щодо «невідомих убивць» саме йому, кого громадська думка одностайно назвала проводирем убивць. Але Марія Стюарт скоїла ще безглуздіший учинок: на плакатах поряд з іменами Босвелла і Бальфура були названі як спільники двоє її слуг, Бастіен і Джузеппе Ріцціо (брат Давіда Ріцціо). Що було б тепер першим обов’язком Марії Стюарт? Річ зрозуміла, передати обвинувачених суду. Замість цього — тут дурість уже межує з безумством і самозвинуваченням — вона потай звільняє обох зі служби, їм тичуть у руки паспорти і притьмом переправляють через кордон. Марія Стюарт зробила якраз протилежне тому, що мала б зробити задля своєї честі, рятує запідозрених від суду замість передати їх йому, і цим укриванням сама посадила себе на лаву звинувачених. Але дискредитаційного безуму дедалі більшає! Адже ніхто ніколи не побачив, як з очей Марії Стюарт скотилася бодай одна сльозина, вона не замкнулась, як колись, на сорок днів deuil blanc у своїх покоях, — дарма що цього разу мала б усемеро ревніше вдавати жалобу, — а вже десь за тиждень покидає Голіруд і подається в замок лорда Сетона. Вдова жодного разу не спро­моглася на звичайний публічний жест двірської жалоби, а ось і остання провокація, кинута, наче рукавичка в обличчя світу: кому вона дозволяє відвідати себе в Сетоні? Джеймсу Босвеллу, чоловікові, чий портрет із написом «Це вбивця короля» роздають тепер на вулицях Единбурґа.

Але Шотландія — не світ, тож якщо лорди, усвідомлюючи провину, і залякані міщани полохливо мовчать і вдають, ніби разом із тілом короля зі світу зникла і всяка цікавість до його вбивства, на монарших дворах у Лондоні, Парижі та Мадриді той страхітливий злочин сприймають аж ніяк не з такою байдужістю. Для Шотландії Дарнлі був лише незручним чужинцем, якого, коли він став набридати, прибрали звичайним способом, а для монарших дворів Європи — це все-таки коронований і помазаний король, член їхньої високої родини, їхнього недоторканного стану, тому його справа — їхня справа. Річ зрозуміла, ніхто ані на дрібку не повірив брехливому офіційному поясненню, і для всієї Європи з першої миті вже немає сумнівів, що Босвелл — проводир убивства, а Марія Стюарт, певне, — його довірена особа; навіть папа і його легат висловили обурення засліпленою жінкою. Але іноземні володарі найдужче переймаються і обурюються, власне, не самим убивством. Адже те сторіччя аж ніяк не було пронизане моральним духом і не вирізнялося делікатним ставленням до життя окремої людини. З часів Макіавеллі політичне вбивство в усіх державах вважали за річ прощенну, майже кожна європейська королівська родина мала в своїх анналах такі вчинки. Генріх VIII не церемонився, коли мав потребу позбутися своїх дружин, Філіп II не хотів би, щоб його запитували про вбивство його рідного сина Дона Карлоса, рід Борджіа, з якого походив і папа, завдячував отрутам певну частину своєї похмурої слави. Але ж ось де відмінність: ті володарі всюди стереглися бодай найменшої підозри про провину чи бодай співучасть; злочин наказували коїти іншим, а самі лишалися з чистими руками. Отже, від Марії Стюарт сподівалися тільки очевидної спроби самовиправдання, і дратувала в ній лише її дурнувата байдужість. Спершу здивовано, а потім уже роздратовано дивляться іноземні володарі на свою нерозумну, засліплену сестру, яка нічогісінько не робить, щоб скинути з себе підозру, і замість, як чинять у таких випадках, повісити й четвертувати кількох малих людей, спокійнісінько гуляє на балу, а за супутника своїх насолод обирає головного злочинця. Зі щирим хвилюванням вірний посол Марії Стюарт повідомляє їй із Парижа про погане враження, яке справляє така пасивна поведінка. «Вас самих тут обмовили, мовляв, ви головна причина цього злочину і самі наказали скоїти його». З відвертістю, яка навіки робить честь цьому служителеві церкви, цей чесний чоловік каже своїй королеві: якщо вона тепер нарешті не покарає це вбивство найенергійніше і найнещадніше, «для вас було б краще втратити життя і геть усе».

Це ясні слова друга. Якби в цієї жінки, що втратила себе в собі, була бодай дрібка розуму, якби в її душі збереглася ще іскра власної волі, вона б мала зосередитись і діяти. Але ще наполегливіше промовляє Єлизавета у своєму листі співчуття. Адже дивний збіг: жодна людина на землі не була така спроможна зрозуміти Марію Стюарт у цій страхітливій кризі й найжорстокішому вчинку її життя, як саме та жінка, яка загалом усе життя була її вкрай затятою суперницею. Єлизавета, певне, дивилась у той злочин, наче в дзеркало, бо точнісінько в такій ситуації, під такою самою і, мабуть, не менш обґрунтованою підозрою перебувала й сама за доби свого палкого кохання з Дадлі-Лестером. Як тут чоловік, так там була незручна дружина, яку треба було усунути, щоб звільнити шлях для шлюбу; знала Єлизавета про те чи ні — цього ніколи не розкриють, — але скоїли такий самий моторошний злочин, одного ранку побачили, що дружину Роберта Дадлі, Емі Робсарт, убили, як і Дарнлі, «невідомі злочинці». Тоді всі погляди, звинувачуючи, одразу звернулися на Єлизавету, як тепер — на Марію Стюарт; ба навіть вона сама, Марія Стюарт, тоді ще королева Франції, легковажно глузувала зі своєї тітки, мовляв, та хоче вийти заміж за «свого шталмейстера (master of horses), що вбив власну дружину». Річ зрозуміла, як тепер у Босвеллі, тоді світ бачив убивцю в Лестері, а королеву вважав за спільницю. Отже, спогад про колись пережиту скруту мав обернути Єлизавету в найкращу, найщирішу порадницю своєї визначеної долею посестри. Єлизавета тоді з розумом і душевною силою врятувала свою честь, бо одразу наказала провести слідство, — звичайно, марне, але все-таки слідство. І остаточно поклала край усім балачкам, відмовивши собі в своєму найпотаємнішому бажанні одружитися з Лестером, що так очевидно для всіх устряв у халепу. Завдяки цьому вбивство перед світом утратило всякий зв’язок із нею; тепер Єлизавета сподівається таких самих дій від Марії Стюарт і бажає їй діяти так.

Лист Єлизавета від 24 лютого 1567 року прикметний ще й тим, що це справді лист Єлизавети, лист жінки, лист людини. «Мадам, — пише вона в тому пронизаному щирим хвилюванням листі співчуття, — я така приголомшена, обурена й налякана страхітливою звісткою про мерзенне вбив­ство Вашого покійного чоловіка, мого вбитого родича, що я досі навряд чи здатна писати про це, і, хоч як спонукають мене чуття оплакувати смерть такого близького кровного родича, я все-таки не можу, якщо маю щиро висловити свою думку, приховати від Вас, що я більше засмучена через Вас, ніж через нього. О мадам! Я б не діяла як Ваша вірна родичка і щира подруга, якби не завдала собі ще більших мук, сказавши Вам прикрі речі, замість намагатися зберегти Вашу честь, і тому я не можу замовчати від Вас те, про що говорить більшість людей, а саме: що Ви, караючи за цей злочин, хочете дивитися крізь пальці й остерігаєтесь схопити тих, хто здійснив Вам цю послугу, тож створюється враження, ніби вбивці скоїли злочин із Вашої згоди. Благаю Вас, повірте мені, що я за все золото на світі не хотіла б таїти в своєму серці таку думку. Я б ніколи не пустила в своє серце такого лихого гостя, неначе я справді могла б мати таку погану думку про котрогось монарха, і ще меншою мірою — про того, кому бажаю так багато добра, скільки може придумати моє серце або скільки Ви самі могли б собі бажати. Тому я нагадую Вам, раджу Вам і благаю Вас узяти цю справу так близько до серця, щоб Ви не боялися схопити навіть того, хто найближчий до вас, якщо він винен, і щоб Вас ніякі намови не могли утримати від потреби дати світові доказ, що Ви не менш шляхетна володарка, ніж чесна жінка».

Ця дволика натура, мабуть, ніколи не писала щирішого і людянішого листа, який мав би злякати одурманену, немов пістолетний постріл, і нарешті пробудити її до дійсності. Тут знову показано пальцем на Босвелла, знову неспростовно доведено Марії Стюарт, що будь-яка увага до нього ставить на ній тавро спільниці. Але стан Марії Стюарт у ті тижні — ці слова слід повторювати завжди — це стан абсолютної несвободи. Вона так “shamefully enamoured”, безсоромно закохана, що, як пише один зі шпигунів Єлизавети в Лондон, «чули, як вона каже, що кинула б усе напризволяще і разом з ним у самій сорочці пішла б на край світу». Кожна порада натрапляє на глухі вуха, розум не має ніякої влади над буянням крові. Забуваючи сама себе, Марія Стюарт думає, ніби й світ забуде її та її злочин.

Якийсь час, увесь березень, здавалося, ніби Марія Стюарт зі своєю пасивністю поводиться слушно. Адже вся Шотландія мовчить, судді стали сліпі та глухі, а Босвелл не може — дивний випадок — знайти «невідомих злочинців», попри всю свою добру волю, хоча на всіх вулицях і в усіх будинках міщани тихо вимовляють їхні імена. Кожен знає їх, кожен називає їх, але ніхто не хоче ризикувати життям, щоб заробити обіцяну винагороду. Зрештою підноситься один голос. Батькові вбитого, лорду Ленноксу, одному з найповажніших аристократів країни, не можна, зрештою, відмовити у відповіді, коли він виголошує слушну скаргу, чому, як уже минули тижні, не вжито ніяких поважних заходів проти вбивць його сина. Ма­рія Стюарт, що поділяє з убивцею ліжко, і Мейтленд, що знає про все і керує її рукою, дають, звичайно, ухильну відповідь: вона, безперечно, докладе всіх зусиль і доручить цю справу парламенту. Але Леннокс достеменно знає, що означає це зво­лікання, й повторює вимогу. Треба, вимагає він, передусім арештувати всіх, чиї імена стоять на поширених в Единбурзі афішах. На таку точну вимогу відповідати вже важко. Щоправда, Марія Стюарт знову ухиляється, мовляв, вона б охоче зробила це, але там названо дуже багато й дуже різних імен, які не мають між собою нічого спільного, тож нехай він сам назве тих, кого вважає за злочинців. Марія Стюарт, безперечно, сподівається, що терор, який запровадив усемогутній вій­ськовий диктатор, скує страхом вуста Леннокса й не дасть йому вимовити небезпечне для життя ім’я такого собі Босвелла. Але Леннокс тим часом і собі подбав про безпеку і зміцнив собі руку. Він зв’язався з Єлизаветою і завдяки цьому немов поставив себе під її захист. Хоч як прикро, він ясно й виразно записує імена всіх, проти кого вимагає слідства. Перше ім’я — Босвелл, далі йдуть Бальфур, Девід Чармерз і кілька дрібних людей з-поміж слуг Марії Стюарт і Босвелла, що їх господарі давно вже спровадили за кордон, щоб вони не стали балакучі під тортурами. Тепер Марія Стюарт, на велике лихо для себе, починає розуміти, що комедію «Дивитися крізь пальці» годі підтримувати далі. За наполегливістю Леннокса вона добачає Єлизавету з усією її енергією і авторитетом. Та й Катерина Медичі тим часом із пекучою виразністю дає знати, що вважає Марію Стюарт за “dishonoured”, збезчещену, і Шотландія не може сподіватися на дружбу Франції, поки це вбивство не покаране через належний і чесний судовий процес. Це означає, що тепер треба якомога швидше перемкнутися і замість комедії «марних» пошуків грати іншу комедію: публічного суду. Марія Стюарт змушена тепер дати згоду, щоб Босвелл — з дрібними людьми розбиратимуться згодом — захищався перед судом лордів. 28 березня граф Леннокс отримав виклик приїхати в Единбурґ і там 12 квітня висунути звинувачення проти Босвелла.