Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Добрязі Дейвісону мало-помалу стає незатишно. Він непомильно відчуває, що королева вже вирішила справу і все ж не хоче мати з нею нічого спільного; мабуть, він уже шкодує, що при цій такій важливій розмові немає жодного свідка. Але що йому лишається робити? Доручення зрозуміле. Дейвісон спершу йде до державної канцелярії й дає поставити печать на смертному вироку, потім іде до Волсінґема, що на основі пропозиції Єлизавети одразу написав бажаного листа Еймієсу Політу. Королева, пише Волсінґем, із жалем помітила певний брак завзяття в ньому, бо ж він з огляду на небезпеку, яку Марія Стюарт становила для Її Величності, «сам і без дальших доручень» не дібрав якогось способу усунути Марію Стюарт. Він міг би взятися за це усування з чистим сумлінням, бо ж склав присягу асоціації, і отак позбавив би королеву тягаря, бо ж її небажання проливати кров загальновідоме.

Той лист навряд чи міг дійти до Еймієса Політа, а відповідь із замку Фотерінґей аж ніяк ще не могла прийти, як у Ґринвічі знову помінявся вітер. Наступного ранку, в четвер, у двері Дейвісона постукав посланець із запискою від королеви: якщо він ще не передав смертний вирок лорду-канцлеру, щоб той поставив печать, то нехай і не передає, аж поки вона знову поговорить із ним. Дейвісон притьмом біжить до королеви і пояснює, що одразу виконав її наказ, на смертному вироку вже стоїть печать. Єлизавета видається невдоволеною. Вона мовчить, але не дорікає Дейвісону. А передусім ця двозначна жодним словом не дає протилежного доручення, не каже повернути їй документ із печаттю. Лише знову нарікає, що той тягар завжди звалюють на її плечі. Схвильовано ходить по кімнаті. Дейвісон чекає, чекає на постанову, на доручення, на ясне і виразне слово. Але Єлизавета раптом виходить із кімнати, не давши ніяких розпоряджень.

Знову сцена шекспірівського формату, яку Єлизавета грає перед очима цього єдиного глядача, ми знову думаємо про Ричарда III, коли він нарікає Букінґему, що його ворог живе, а проте не дає виразного наказу вбити його. Той самий ображений погляд Ричарда III, бо ж його васал розуміє його і водночас не хоче розуміти, побачив і нещасний Дейвісон. Бідолашний писар відчуває, що опинився на ковзкому ґрунті, й робить розпачливі намагання триматися за когось іншого: тільки б не брати на себе самого таку страхітливу всесвітньо-історичну відповідальність! Він шукає спершу Геттона, друга королеви, й описує йому своє вкрай прикре становище: Єлизавета доручила йому довести смертний вирок до виконання, але з усієї її поведінки він тепер виснував, що вона згодом хотіла б заперечити той двозначно сформульований наказ. Геттон надто добре знає Єлизавету, щоб не прозирнути її по­двійну гру, але теж не має ніякого бажання казати Дейвісону виразне «так» або «ні». Тепер уже кожен скидає відповідальність, немов м’яч, на іншого. Єлизавета скинула її на Дейвісона, Дейвісон намагається передати її Геттону. А Геттон і собі чимшвидше йде на розмову з державним секретарем Сесілом. Той теж не хоче робити цю справу своєю і скликав на наступний день своєрідну таємну державну раду. Запрошено тільки найближчих друзів і довірених осіб Єлизавети: Лестера, Геттона і сімох інших аристократів, які, близько спілкуючись із Єлизаветою, напрочуд добре знали її ненадійність. На цій нараді вперше пролунала виразна заява: Єлизавета, одностайно стверджували всі, з огляду на свій моральний авторитет намагається уникнути враження, ніби страта Марії Стюарт відбулася з її ініціативи. Вона прагне, щоб створити собі алібі, постати перед очима світу як «приголомшена» виконаним вироком. Отже, обов’язок її вірних слуг — теж грати ролі в цій комедії й виконати начебто супроти волі королеви те, чого насправді вона вимагає від них. Річ зрозуміла, відповідальність за це бажане нібито перевищення влади велика, тож тягар щирого або вдаваного гніву королеви не повинен падати на когось одного. Сесіл пропонує, щоб вони всі разом дали наказ про виконання страти, а потім усі разом узяли на себе й відповідальність за цю дію. Лорда Кента і лорда Шрузбері обрали як людей, які мали наглядати за виконанням смертного вироку, а секретаря Біла з належними інструкціями по­слали у Фотерінґей. Тепер та начебто провина лежить на всіх десятьох учасниках державної ради, що перевищенням своїх повноважень (якого потай вимагала Єлизавета) нарешті зняла «тягар» із пліч королеви.

Однією з суттєвих рис, притаманних Єлизаветі, є загалом цікавість. Вона завжди прагне знати все і знати одразу, що відбувається навколо її замку та в усій державі. Але як дивно: цього разу вона не запитує ані Дейвісона, ані Сесіла, ані будь-кого іншого, що тим часом відбувається з підписаним смерт­ним вироком Марії Стюарт. У ці три дні вона, здається, цілковито забула про той єдиний клопіт, що вже кілька місяців щогодини займав її думки. Єлизавета немов напилася води з Лети, бо ця важлива справа, здається, безслідно зникла з її думок. І навіть наступного ранку, в неділю, коли королеві передали відповідь Еймієса Політа на її пропозицію, вона цілковито обминає мовчанням дальшу долю підписаного смертного вироку.

Відповідь Еймієса Політа не дуже втішила королеву. Він із першого погляду збагнув, яку невдячну роль йому прагнуть підсунути. І миттю зрозумів, яка лиха винагорода чекала б його, якби він справді усунув Марію Стюарт: королева прилюдно назвала б його вбивцею й передала судові. Ні, Еймієс Політ не сподівається ні на яку вдячність дому Тюдорів, він не хоче, щоб його обрали цапом розгрішення. Але, щоб не засвідчити непослуху перед королевою, розумний пуританин ховається за вищу інстанцію: за свого Бога. Політ мерщій накидає на свою відмову мантію моралі. «Моє серце виповнюється гіркотою, — патетично відповідає він, — що мене спіткало нещастя бачити день, коли за бажанням моєї доброї володарки мене попросили виконати дію, яку забороняють Господь і право. Моє майно і маєтки, моє становище і моє життя перебувають у розпорядженні Вашої Величності, і я готовий віддати їх уже завтра, якщо Ви бажаєте цього, бо ж завдячую їх тільки Вашій ласкавій прихильності. Але нехай береже мене Господь від такого жалюгідного краху моєї свідомості й не дасть лишити моїм нащадкам таку велику ганебну пляму, що я пролив кров без згоди закону і без офіційного наказу. Я сподіваюся, що Ваша Величність із Вашою звичайною добротою приязно сприйме цю мою відповідь».

Але Єлизавета не думає сприймати з добротою лист Політа, якого вона ще недавно натхненно хвалила за його “spotless actions, wise orders and safe regards”, «бездоганні дії, мудрі накази і дбайливу турботу»; вона гнівно походжає по кімнаті і лає «делікатних і педантичних хлопців» (“dainty and precise fellows”), які все обіцяють і нічого не виконують. Політ, лютує вона, порушник присяги, він підписав «Акт асоціації», щоб служити королеві навіть із небезпекою для свого життя. Таж не бракує людей, які залюбки виконали б ту дію, наприклад, такий собі Вінґфілд. Зі щирим або вдаваним гнівом королева насідає на нещасного Дейвісона, — розумний Волсінґем обрав собі кращу роль, повідомивши, мовляв, захворів, — що, на жаль, такий наївний, запропонував їй ступити на прямий шлях права. Люди, розумніші за нього, мають іншу думку. Тепер найкращий час, щоб нарешті закінчити цю справу, і ганьба для них усіх, що її ще досі не виконано.

Дейвісон мовчить. Він міг би похвалитися, що виконання вже йде повним ходом. Але відчуває, що не міг би сказати королеві щось прикріше, якби чесно розповів про те, що вона, напевне, завдяки нечесним шляхам давно вже знає: посланець зі скріпленим печаттю смертним вироком уже мчить у Фотерінґей, а разом із ним незграбний дужий чоловік, що має перетворити слово в кров, наказ у виконання: лондонський кат.

Розділ 23. «У моїй смерті мій початок»

“En ma fin est mon commencement” — цю тоді ще не зовсім збагненну фразу Марія Стюарт кілька років тому вишила на парчі. А тепер її здогад справдився. Тільки в трагічній смерті полягає справжній початок її слави, тільки смерть загладить провину її юних літ перед очима нащадків, змінить ставлення до її помилок. Засуджена вже кілька тижнів з обачністю та рішучістю готується до найтяжчого випробування. Двічі вона сама, ще молода королева, була змушена дивитись, як гине якийсь аристократ під сокирою, отже, рано дізналася, що жах такого непоправного нелюдського акту можна подолати тільки героїчним самовладанням. Марія Стюарт знає, що весь світ і потомки придивлятимуться до її поведінки, коли вона як перша помазана королева зігне голову над колодою, кожен трепет, кожне здригання, зволікання тієї вирішальної миті були б зрадою її королівської слави. Тож у ті тижні чекання Марія Стюарт зосереджує всю свою внутрішню силу. Ця загалом імпульсивна жінка ні до чого не готувалася так спокійно й цілеспрямовано, як до своєї останньої години.

Отже, коли у вівторок 7 лютого слуги повідомили, що прибули лорди Шрузбері й Кент, а також кілька судовиків, на обличчі Марії Стюарт годі було помітити жоден слід переляку чи бодай лише подиву. Вона завбачливо скликає всіх своїх жінок та більшість челяді й тільки потім приймає по­сланців. Адже відтепер Марія Стюарт хоче, щоб її вірні слуги були присутні кожної окремої миті й могли б коли-небудь засвідчити, що донька Якова V, донька Марії Лотаринзької, королева, в чиїх жилах тече кров Тюдорів і Стюартів, спромоглася навіть найтяжче пережити випростано і гідно. Шрузбері, чоловік, у чиєму домі вона жила майже двадцять років, зігнув коліно і сиву голову. Голос йому трохи тремтить, коли він повідомляє, що Єлизавета не могла не дослухатися до наполегливих прохань своїх підданих і звеліла виконати вирок. Марія Стюарт, здається, не дивується лихій звістці, без найменшого руху — вона знає, що кожен жест запишуть у книзі історії — слухає, як зачитують смертний вирок, потім незворушно хреститься й мовить: «Хвала Господу за звістку, яку ви принесли. Я не могла б отримати кращої, бо ж ви повідомили мені про кінець мого життя і ласку, яку засвідчив мені Господь, умерти за честь його ім’я і його католицької церкви». Марія Стюарт жодним словом не заперечує вирок. Вона вже не хоче боронитись як королева супроти несправедливості, яку накинула їй інша королева, а хоче як християнка прийняти страждання і, можливо, вже любить мучеництво як останній тріумф, який ще лишився їй у цьому житті. Марія Стюарт має лише два прохання: щоб її сповідник міг бути коло неї й давати духовну розраду і щоб виконання вироку відбувалося не наступного ж ранку і вона мала змогу ретельно віддати останні розпорядження. В обох проханнях їй відмовили. Їй не потрібний ніякий священик лже­вчення, відповів граф Кент, фанатичний протестант, але він залюбки б прислав реформованого священика, щоб той дав їй настанови з істинної віри. Річ зрозуміла, в мить, коли Ма­рія Стюарт своєю смертю хоче засвідчити своє віровизнання перед усім католицьким світом, вона відмовляється слухати повчання про істинну віру з вуст священика-єретика. Менш жорстокою, ніж ця дурна вимога до приреченої на смерть, є відмова в проханні відсунути страту. Адже, оскільки їй лишили тільки одну ніч на готування, ті нечисленні дозволені години будуть такі заповнені, що не лишиться місця для страху або хвилювання. Умирущому завжди, і це Господній подарунок людям, буде замало часу.

Марія Стюарт із розважливістю та обачністю, які, на ли­хо, давніше були чужі їй, розподіляє свої останні години. Як велична володарка вона прагне величної смерті і з бездоганним чуттям стилю, яке завжди вирізняло її, з успадкованим мистецьким чуттям і природженою гідністю поведінки в небезпечні миті, Марія Стюарт готується до смерті як до свята, як до тріумфу, до великої церемонії. Ніщо не має бути імпровізованим, нічого не слід полишати випадку, настроєві, дія всього має бути обрахована, все має бути по-королівському пишним і разючим. Кожну сповнену значення деталь вставлено як зворушливу або могутню приголомшливу строфу в героїчний вірш про взірцеву мученицьку смерть. Трохи раніше, ніж звичайно, щоб лишився час спокійно написати необхідні листи та зосередити думки, Марія Стюарт сіла їсти, урочисто спожила символічну останню вечерю. Поївши, зі­брала навколо себе хатню челядь і звеліла налити собі келих вина. Поважно, але з ясним обличчям підняла наповнений келих над своїми вірними слугами, що всі поставали навколішки. Випила за їхнє здоров’я, а потім звернулася до них із промовою, наполегливо нагадавши всім бути вірними католицькій вірі й жити між собою в мирі. Попросила — це немов сцена з vita sanctorum, житія святих — у кожного окремо прощення за кожну несправедливість, заподіяну коли-небудь свідомо або несвідомо. Лише потім дала кожному навмисне обраний подарунок, роздала персні, самоцвіти, ланцюжки і мережива — всі дрібні коштовності, що полегшували й прикрашали їй життя, яке вже минало. Слуги навколішки, мовчки і хлипаючи, взяли подарунки, та й сама королева всупереч своїй волі розчулилася від скорботної любові вірних слуг.

Нарешті Марія Стюарт підвелася й пішла в свою кімнату, де вже горіли воскові свічки коло письмового столу. Ще багато роботи між вечором і ранком: перечитати заповіт, дати розпорядження для тяжкої ходи на ешафот і написати останні листи. Перше, найнагальніше: Марія Стюарт просить свого сповідника не спати цілу ніч і молитися за неї; хоча він живе лише за дві або три кімнати від неї в тому самому замку, граф Кент — фанатизм ніколи не має жалю — заборонив людині, яка дає духовну розраду, виходити з кімнати, щоб Марія Стюарт не отримала «папістське» останнє причастя. Потім королева написала своїм родичам: Генріху III і герцогу Ґізу; один особливий клопіт, але такий, що робить їй ще й особливу честь, гнітить її в останні години: після припинення виплати її французької вдовиної пенсії її хатня челядь лишиться без засобів існування. Тож Марія Стюарт просить французького короля взяти на себе обов’язок виплатити зазначені в заповіті суми і відправити панахиди «для найхри­стияннішої королеви, що йде на смерть як католичка, позбав­лена всякого майна». Філіпу II і папі Марія Стюарт написала ще раніше. Лишилося б ще написати тільки володарці цього світу — Єлизаветі. Але до неї Марія Стюарт уже не звертає жодного слова. Вона вже не хоче ні про що просити і ні за що дякувати; тільки гордим мовчанням і чудовою смертю вона ще може присоромити давню суперницю.

Північ давно вже минула, коли Марія Стюарт лягає в ліжко. Все, що треба було зробити в житті, вона зробила. Душа лише на кілька годин ще мала право гостинності в змученому тілі. В кутку кімнати стоять навколішки й моляться німими вустами служниці: вони не хочуть турбувати заснулу. Але Марія Стюарт не спить. Із розплющеними очима вона дивиться у велику ніч, і тільки членам свого тіла дає трохи спочити, щоб завтра вранці вона випростана і з душевною силою могла постати перед ще сильнішою смертю.

Марія Стюарт одягалася для багатьох свят, для коронування і хрещення, для весілля і лицарських турнірів, для подорожей, війни та полювання, для аудієнцій, балів і турнірів, завжди вбиралася в пишноту, знаючи про силу, яку поширює на землі краса. Але ні з якої нагоди не одягалася так ретельно, як для найвеличнішої години своєї долі: для смерті. Доти цілі дні та тижні вона була змушена уявляти собі найгідніший ритуал умирання і ретельно вибирала кожну деталь. Річ за річчю переглянула свій гардероб відповідно до найгіднішого етикету для цієї ще ніколи не пережитої нагоди: здається, ніби вона хотіла і як жінка дати в останньому марнославстві взірець на всі часи, як довершено йде королева навіть на ешафот. Дві години, від шостої до восьмої години ранку, одягали її служниці. Не як злиденна грішниця, що тремтить у поганенькому вбранні, хоче Марія Стюарт по­стати перед колодою; святковий, урочистий одяг обирає вона для свого останнього виходу, свій найповажніший і найкращий: із темно-коричневого оксамиту, оторочений соболиним хутром, із високо піднятим білим коміром і спадними рукавами. Чорна шовкова мантія огорнула ту дивовижну пишноту, а важкий шлейф так довго тягнеться позаду, що гофмейстер Мелвілл мусить шанобливо нести його. Біла жалобна вдовина вуаль спадає від тім’я аж до землі, вишукані наплічники і чотки з самоцвітів заміняють усі земні прикраси, черевики з білого марокену нададуть крокам безшумності серед тиші чекання, коли вона йтиме на ешафот. Королева власноруч пошукала в скрині й дістала хусточку, якою їй мали зав’язати очі: тонесеньку, мов павутиння, річ із найтоншого батисту з золотою бахромою, певне, вона сама вишивала її. Кожну пряжку на одязі дібрано не випадково, кож­ну дрібницю просто-таки гармонійно узгоджено з тим, що чекало її, ретельно продумано навіть обставину, що перед колодою їй доведеться зняти ту похмуру пишноту на очах у чужих чоловіків. Для тієї останньої кривавої хвилини Марія Стюарт підготувала червоно-криваву спідню білизну і вогненно-червоні довгі рукавички, щоб, коли сокира вдарить їй у потилицю, кров, що бризне, не дуже вирізнялася на тлі одягу. Ще ніколи жодна засуджена жінка не вдягалася на смерть із таким мистецьким смаком і такою величністю.

О восьмій годині ранку постукали в двері. Марія Стюарт не відповідає, вона ще стоїть перед молитовною лавкою і читає вголос молитви за вмирущу. Тільки доказавши молитву, підвелася й відчинила двері після другого стукоту. Зайшов шериф із білим жезлом у руці — невдовзі його зламають — і, низько вклонившись, шанобливо проказав: «Мадам, лорди чекають вас і послали мене до вас». — «Ходімо», — відповіла Марія Стюарт. Вона приготувалася.

Тепер починається остання путь. Підтримувана слугами з обох боків, Марія Стюарт повільно ступає хворими, ревматичними ногами. Вона тричі захистилася зброєю віри, щоб ніякий напад страху не похитнув її; на шиї в неї висить золоте розп’яття, з пояса звисають чотки з самоцвітів, у руці вона несе побожний меч — хрест зі слонової кості: світ пови­нен бачити, як гине королева в католицькій вірі й за католицьку віру. Мають забути, які провини й дурниці обтяжували її молодість і що її ведуть до ката як співучасницю запланованого вбивства: на всю прийдешність вона хоче показати, що гине як мучениця католицької віри, як жертва її ворогів-єретиків.

Тільки до дверей, як продумано й ухвалено, Марію Стюарт проводжають і підтримують слуги. Адже не повинно виникнути враження, ніби вони беруть участь у ненависній дії й самі ведуть свою володарку на ешафот. Тільки у власному просторі хочуть вони допомагати їй і служити і не хочуть бути помічниками під час її жорстокої смерті. Від дверей аж до підніжжя сходів Марію Стюарт мають уже підтримувати двоє підлеглих Еймієса Політа: тільки вороги, противники повинні брати участь у злочині, в тому, щоб вести на ешафот помазану королеву. Внизу, на нижній сходинці сходів, перед входом у велику залу, де має відбутися страта, гофмейстер Ендрю Мелвілл стає навколішки, саме йому як шотланд­сько­му дворянинові припадає завдання принести синові Марії Стюарт звістку про виконану страту. Королева підводить його з колін і обіймає. Їй бажана присутність цього вірного свідка, що може тільки зміцнити її твердість, якої вона присягнула дотримуватися. Коли Мелвілл каже: «Для мене це буде найтяжче завдання в моєму житті: повідомити, що моя шанована королева і володарка мертва», вона відповідає: «Ти повинен радше радіти, що я дійшла краю своїх мук. Принеси лише звістку, що я померла вірна своїй релігії, як щира католичка, справжня шотландка, справжня принцеса. Нехай Господь простить тим, хто жадав моєї смерті. І скажи моєму синові, що я ніколи не зробила нічого, що могло б завдати йому шкоди і ніколи не віддавала наше суверенне право».

Після цих слів Марія Стюарт звернулася до графів Шрузбері та Кента і просить, щоб і жінки її почту мали змогу бути присутні під час страти. Граф Кент заперечує: жінки плачем і криком можуть спричинити неспокій і, можливо, навіть заворушення, коли занурять хусточки в кров королеви. Але Марія Стюарт наполягає на своїй останній волі: «Даю вам своє слово, — запевняє вона, — що вони такого не вчинять, і я певна, що ваша володарка не відмовила б іншій королеві мати коло себе в останню мить своїх дам для підтримки. Вона аж ніяк не могла б дати такий суворий наказ. Навіть якби я мала нижчий статус, вона б дозволила це, а я ж її найближча родичка, я від крові Генріха VII, королева-вдова Франції і помазана королева Шотландії».

Обидва графи радяться і зрештою погодилися, що Марію Стюарт можуть провести четверо її слуг і дві дами. Цього Марії Стюарт досить. У супроводі цих добірних і найвірніших слуг та Мелвілла, що ніс шлейф, Марія Стюарт зайшла вслід за шерифом і Шрузбері з Кентом до великої зали замку Фотерінґей.

У тій залі цілу ніч стукотіли молотки. Прибрали столи та стільці, в кінці зали спорудили поміст заввишки два фути й накрили, немов катафалк, чорним полотном. Перед оббитою чорною тканиною колодою посередині вже стоїть дбайливо поставлений чорний ослінчик із чорними подушками, там королева має схилити коліна, щоб отримати смертельний удар. Праворуч і ліворуч стоять крісла для графів Шрузбері та Кента як розпорядників Єлизавети, а під стіною стоять, застиглі, немов металеві, вбрані в чорний оксамит і приховані чорними масками дві постаті без облич: кат і його помічник. На ту жорстоку й величну сцену мають ступити тіль­ки жертва й кати, але в глибині зали все-таки тиснуться й глядачі. Там стоїть бар’єр, який охороняють Політ і його солдати, за бар’єром стоять двісті дворян, які притьмом прибули з усіх околиць дивитись унікальну й доти нечувану виставу, як страчуватимуть помазану королеву. А перед зачиненою брамою замку тиснуться, крім того, сотні й сотні просто­люду, привабленого новиною, проте їм заборонили доступ. Тільки шляхетна кров може бачити, як проливають коро­лівську.

Марія Стюарт спокійно заходить до зали. Королева з першого року життя, вона змалку навчилася поводитись по-королівському, і це високе мистецтво не покидає її і в найтяжчу мить. Із піднятою головою вона піднімається на дві сходинки до ешафота. Так само вона піднімалась і сходинками вівтаря в Реймському соборі, коли, п’ятнадцятирічна, зійшла на трон Франції. Отак вона зійшла б і на трон Англії, якби інші зорі стояли над її долею. Отак смиренно й водночас гордо схиляла вона коліна поряд із королем Франції, поряд із королем Шотландії, щоб прийняти благословення священика, як тепер схиляє голову, щоб прийняти благословення смерті. Марія Стюарт байдуже слухає, як секретар ще раз читає смертний вирок. Риси її обличчя засвідчували при цьому такий приязний і майже радісний вираз, що навіть Вінґфілд, жорстокий ворог, у своєму рапорті Сесілу був змушений згадати, що вона слухала оголошення свого смертного вироку як звістку про помилування.

Але суворе випробування ще чекає попереду. Марія Стюарт хоче, щоб її останні години були чисті й величні; вона має сяяти над світом як маяк віри, як пишний вогонь католицького мучеництва. Але протестантські лорди прагнуть запобігти тому, щоб останні жести її життя піднеслися до виразного віровизнання побожної католички, і спробували останньої миті принизити величне поводження Марії Стюарт дріб’яз­ковою злобою. Королева на короткому шляху зі своєї кімнати до зали страти не раз була змушена озиратися, чи немає все-таки серед присутніх її сповідника, щоб вона принаймні завдяки якомусь мовчазному знакові могла прийняти відпущення гріхів і благословення. Проте марно. Її сповідник не міг вийти зі своєї кімнати. А тепер, коли Марія Стюарт уже приготувалася зустріти смерть без релігійної розради, на ешафоті раптом з’явився доктор Флетчер, реформований священний із Пітерборо; аж до останньої секунди життя тривала моторошно-жорстока боротьба двох релігій, яка затьмарила її юність і занапастила долю. Щоправда, лорди завдяки тричі повтореній відмові Марії Стюарт достеменно знають, що ця побожна католичка радше помре без духовної під­тримки, ніж із підтримкою священика-єретика. Але, як Марія Стюарт хоче вшанувати свою віру перед ешафотом, так і протестанти, вони теж вимагають присутності свого Бога. Під приводом ніжної турботи про спасіння душі реформований священик починає вкрай пересічну проповідь, яку Марія Стю­арт, нетерпляча, щоб швидше померти, марно намагається урвати. Тричі, вже й учетверте просить вона доктора Флет­чера не завдавати собі клопоту, вона твердо дотримуватиметься католицької віри, за оборону якої завдяки Божій ласці може тепер пролити свою кров. Але дрібний священик має небагато поваги до волі вмирущої і забагато пихи. Він старанно підготував свою проповідь і почувається високо вшанованим, що має змогу прочитати її перед такими шляхетними слухачами. Він просторікує й розводиться далі, Марія Стюарт зрештою вже не знає ніякого іншого способу захисту від огидного проповідника, як узяти в одну руку, наче зброю, роз­п’яття, в другу — молитовник, упасти навколішки і голосно молитися латиною, щоб святими словами заглушити базікала. Замість спільно підняти голос до спільного Бога за душу відданої в жертву людини обидві релігії за два кроки від ешафота поборюють одна одну; як і завжди, дріб’язкова злоба сильніша за повагу до чужого лиха. Шрузбері, Кент, а з ними й більшість зібраних дворян моляться англійською мовою. Марія Стюарт та її челядь — латиною. Тільки тоді, коли пастор нарешті замовк і знову запанувала тиша, Марія Стюарт узяла слово, теж англійською мовою, і гучно виступила на захист покривдженої церкви Христової. Подякувала за кінець своїх страждань, голосно проказала, притискаючи розп’яття до грудей, що сподівається на спасіння через кров Ісуса Хри­ста, чий хрест вона тримає в руках і ладна пролити кров за нього. Тільки раз фанатичний граф Кент спробував пере­шкодити її чистій молитві, закликав її відкинути ту “popish trumperies”, «папістську облуду». Але вмируща вже далека від усякої земної боротьби. Не відповідає жодним звуком і жодним поглядом, а підносить гучніше голос над залою і прощає від усього серця всім своїм ворогам, які так довго жадали її крові, й просить Бога привести їх до істини.

Настає тиша. Марія Стюарт знає, що тепер станеться. Ще раз цілує розп’яття, хреститься й каже: «Ісусе Христе, як простерті руки твої на цьому хресті, так і прийми мене у свої співчутливі руки й прости мені всі гріхи. Амінь».

Середньовіччя жорстоке й пронизане насильством, але не позбавлене душі. В багатьох своїх звичаях воно глибше усвідомлювало свою нелюдськість, ніж наша доба. Кожна страта, хоч яка варварська, мала тоді коротку мить людської величі серед жаху: перше ніж кат накладе руку, щоб убивати чи катувати, він мав просити у жертви прощення за провини на її живому тілі. Тож і тепер кат і його помічник стають у масках навколішки перед Марією Стюарт і просять прощення за смерть, яку змушені заподіяти їй. Марія Стюарт відповідає: «Я прощаю вам від щирого серця, бо сподіваюся, що ця смерть означатиме кінець усіх моїх мук». Лише тоді кат і його помічник підводяться й готуються до роботи.

Водночас дві жінки почали роздягати Марію Стюарт, во­на й сама допомогла їм, знявши з шиї ланцюжок з Agnus Dei, Агнцем Божим. Вона зробила це твердою рукою, — як сказав посланець її ворога Сесіла, — «з таким поспіхом, наче їй не терпілося покинути цей світ». Коли з її пліч зняли чорну мантію й темний одяг, червона шовкова спідня білизна мов спалахнула, а коли служниці надягли їй на руки червоні рукавички, Марія Стюарт раптом постала, як криваве полум’я, як велична, незабутня постать. Тепер настала мить прощання. Королева обняла служниць і нагадала їм голосно не ридати й не нарікати. Лише потім стала навколішки на подушки і проказала гучним голосом латинський псалом: “In te Domine, confido, ne confundar in aeternum”[31].

Лишилося зробити небагато. Марія Стюарт ще тільки голову схилила на колоду, обнявши її, мов закохана у смерть, двома руками. Аж до останньої миті Марія Стюарт зберігала королівську велич. Жодним рухом, жодним словом не засвідчила вона страх. Донька Стюартів, Тюдорів, Ґізів гідно приготувалася до смерті. Але чим зарадить уся людська гідність, уся завчена та успадкована твердість супроти жаху, притаманного кожній смерті! Страта живої людини ніколи — тут брешуть усі книжки та повідомлення — ніколи не може бути романтична й гідна захвату. Смерть від сокири ката завжди буде мерзенним страхом і ницим убивством. Перший удар ката був невлучним, дістався не по шиї, а глухо гупнув по потилиці. Здушений хрип і стогін вихопилися з вуст мученої жінки, але не гучно. Другий удар глибоко проник у шию, порснула кров. Але тільки третій удар відокремив голову від тулуба. Ще одна мерзенність: коли кат підняв голову за волосся і хотів показати її, він схопив тільки перуку, а голова відпала. Наче кегельна куля покотилася вона, закривавлена, з гуркотом по дощаному помосту, а коли кат знову схопив її і підняв, люди побачили, мов примару, голову старої жінки з сивими коротко стриженими косами. На мить огида до вбив­ства паралізувала глядачів, ніхто не говорив і не дихав. Потім пастор із Пітерборо зрештою здобувся на голос: «Нехай живе королева!»

Блідо поглядає чужа, біла, як крейда, голова з проваленими очима на дворян, що, якби кості впали по-іншому, були б її найвірнішими слугами і найревнішими підданими. Ще чверть години конвульсивно здригаються губи, що надлюдським зусиллям здушили в собі страх живої істоти, і цокотять зуби. Щоб зменшити моторошність видовища, на безголове тіло і ту голову Медузи мерщій накривають чорною тка­ниною. А коли серед пригніченої тиші слуги вже хотіли забрати чорний вантаж, одна дрібна притичина розрядила збі­лілий жах. Тієї миті, коли кат підняв закривавлене тіло, щоб занести його до сусідньої кімнати, де його мали набальзамувати, під одягом щось ворухнулося. Маленький улюблений песик королеви непомітно для всіх прокрався в залу і немов у страху за свою долю пригорнувся до її тіла. Тепер він вискочив, мокрий від пролитої крові, гавкає і кусає, гарчить і скавчить, бо не хоче відійти від трупа. Кати намагаються силоміць забрати тваринку. Але її годі зловити чи приманити, вона несамовито кидається на чужих великих чорних тварюк, що так тяжко ранили її стратою і кров’ю улюбленої господині. Песик завзятіше за всіх і краще від сина Марії Стюарт та тисяч інших людей, які присягали їй у вірності, боровся за свою господиню.

Епілог

У грецькій драмі після похмурої трагедії, яка довго розгортається, завжди йде коротка й зухвала сатира. Такого епілогу не бракує і в драмі Марії Стюарт. Уранці 8 лютого впала її голова, а вже наступного ранку про виконання страти дізнався весь Лондон. Безмежна радість привітала цю звістку і в місті, і в країні. Якби загалом наділена тонким слухом володарка раптом не стала глухою і німою, то саме тепер вона, Єлизавета, мала б, власне, запитати, яке свято за межами календарних відзначають отак бурхливо її піддані. Але вона мудро стережеться запитувати, тісно й дедалі тісніше закутується в мантію безздогадності. Їй мають офіційно по­відомити — чи радше «заскочити» її звісткою — про страту суперниці.

Тяжке завдання повідомити тій, яка начебто ні про що не здогадується, про страту її «dear sister”, «любої сестри», припадає Сесілу. Йому тепер не до веселощів. Уже двадцять років досвідчений радник не раз витримував і справді гнівні, і вдавані з державно-політичних міркувань бурі з нагод, подібних до теперішньої, тож і цього разу спокійний, статечний чоловік озброюється внутрішньо надто вже великою незворушністю, перше ніж зайти до зали аудієнцій своєї господині й нарешті офіційно повідомити їй про виконану страту. Але сцена, яка тепер розігралася, безпрецедентна. Як? Без її відома та виразного наказу наважилися стратити Марію Стюарт? Неможливо! Незбагненно! Та вона ніколи не вдалася б до такого жорстокого заходу, поки якийсь зовнішній ворог не ступить на англійську землю. Радники ошукали її, зрадили, поводилися з нею, мов шахраї. Ох, її бідолашна, нещасна сестра, вона стала жертвою найприкрішої помилки, ницого ошуканства! Єлизавета ридає, кричить і тупотить, мов скажена. Найбрутальніше лає сивого чоловіка за те, що він та інші члени ради наважилися без її виразного дозволу дати наказ про виконання підписаного її рукою смертного вироку.

[31] «Господи, на тебе я покладаюся, не дай довіку збити мене з пуття».