Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ейміес Політ, пуританин із найтвердішого дерева, один із тих праведників і суперправедників, яких вимагає Біблія, але не любить Господь, анітрохи не приховує наміру зробити життя Марії Стюарт важким і безрадісним. Цілком усвідомлено, ба навіть із радісною гордістю він бере на себе обов’язок нещадно позбавляти її всіх пільг. «Я ніколи не проситиму про поблажливість, — пише він Єлизаветі, — коли вона завдяки якомусь зрадливому або хитрому заходові уникне моїх рук, це може статися тільки внаслідок мого грубого недбальства». З холодною і ясною послідовністю людини обов’язку Політ вважає нагляд за Марією Стюарт та її знешкодження за своє довірене йому волею Господа життєве завдання. Відтоді в тому суворому чоловікові немає ніякого іншого чес­толюбства, крім прагнення взірцево виконувати обов’язок тюремника, жодна спокуса не здатна призвести цього Катона до падіння, але й жоден порух добра, жодна хвиля теплоти ніколи ані на мить не ослабить його заціпенілого холодного ставлення. Для нього та хвора і втомлена жінка — не володарка, чиє нещастя вимагає поваги, а тільки один із ворогів його королеви, якого треба знешкодити як антихриста істинної віри. Оскільки Марія Стюарт підупадає на силі й через хворі ревматичні ноги ледве здатна ходити, він цинічно пише, що це «перевага для вартових, яким не треба дуже переживати, що вона може втекти від них». Пункт за пунктом, зі злобною радістю з приводу своїх зусиль, він виконує обов’язок тюремника і, немов службовець, щовечора охайно записує в журнал свої спостереження. Якщо світова історія знала жорстокіших, схильніших до насильства, лихіших, несправедливіших тюремників, ніж цей архіправедник, то навряд чи знала коли-небудь бодай одного, щоб такою великою мірою перетворював свій обов’язок у службову насолоду. Спершу були нещадно зруйновані підпільні канали, які ще досі пов’язували Марію Стюарт із зовнішнім світом. П’ятде­сят солдатів день і ніч стерегли всі підходи до замку; прислугу, яка досі могла безперешкодно ходити на прогулянки в сусідні села й передавати усні та письмові повідомлення, теж позбавили свободи пересувань. Тільки після отриманого доз­волу, в супроводі солдата, хто-небудь із прислуги міг покинути замок, роздачу милостині бідним у навколишніх селах, яку регулярно провадила сама Марія Стюарт, припинили; прозірливий Політ цілком слушно добачив у цих побожних витратах спосіб спонукати злидарів сприяти нелегальному листуванню. Тепер суворі заходи йдуть один за одним. Білизну, книжки, будь-які пересилання переривали так, як сьогодні на митницях, завдяки щоразу пильнішому контролю всяке листування придушили. Бездіяльно сидять тепер Но і Керл, обидва секретарі Марії Стюарт, у її кімнаті. Вже немає листів, щоб розшифровувати, і немає листів, щоб писати; ані з Лондона, ані з Шотландії, ані з Рима, ані з Мадрида не просочується жодна звістка, жодна крапля надії до Марії Стюарт, що почувається покинутою. А невдовзі Політ забрав у неї останню особисту радість: її шістнадцятеро коней повинні лишитися в Шеффілді, минулося вже улюблене полювання і прогулянки верхи. Останнього року життєвий простір Марії Стюарт став вузесеньким, з Еймієсом Політом ув’язнення Марії Стюарт дедалі більше скидається — похмуре передчуття — на справжню тюрму, на домовину.

Задля честі Єлизавети було б бажано обрати якогось лагіднішого тюремника для її сестри-королеви. Але ми змушені з прикрістю визнати, що задля її безпеки годі було б знайти надійнішого, ніж цей холодний кальвініст. Політ взірцево виконує доручений йому обов’язок ізолювати Марію Стюарт від світу. За кілька місяців вона вже герметично, немов під скляним ковпаком, відгороджена від світу, жоден лист, жодне слово не проникає в її тюремну камеру. Єлизавета має всі підстави заспокоїтися і бути задоволеною своїм підлеглим, і справді, вона зі словами захвату дякує Еймієсу Політу за його неоціненну службу. «Якби Ви знали, мій любий Еймієсе, з якою вдячністю і визнанням я вітаю Вас за Ваші бездоганні зусилля та несхибні дії, за Ваші розумні накази та впевнені заходи під час виконання такого небезпечного і важкого завдання! Тож нехай Ваш клопіт буде легшим, а серце — веселішим».

Але дивна річ, передусім міністри Єлизавети, Сесіл і Волсінґем, засвідчують невелику вдячність тому “precise fellow”, надто вже ретельному Еймієсу Політу. Адже повна ізоляція ув’язненої, хоч як парадоксально, суперечить їхнім потаємним бажанням. Їм аж ніяк не підходить, що в Марії Стюарт відібрано всяку нагоду змовлятися, що Політ, змусивши її жити взаперті, береже її від власної необачності, навпаки, Сесіл і Волсінґем хотіли б мати аж ніяк не невинну Марію Стюарт, а винну. Вони хочуть, щоб Марія Стюарт, у якій добачають вічну причину всього неспокою та змов у Англії, конспірувала й далі і зрештою заплуталася в убивчій мережі. Вони хочуть “the matter to the end”, покласти край, хочуть суду над Марією Стюарт, її засудження, її страти. Простого ув’язнення їм не досить. Для них немає жодних інших гарантій, крім остаточного знищення шотландської королеви, і, досягаючи цієї мети, вони, щоб навмисне втягти її в якусь змову, теж змушені докладати не менших зусиль, ніж доклав Еймієс Політ, уживши суворих засобів, щоб відгородити її від будь-якої участі у змовах. Натомість для цієї мети потрібна якась змова проти Єлизавети і безперечна, доведена спів­участь Марії Стюарт у тій змові.

Ця змова проти життя Єлизавети, власне, вже є. Адже вона, можна було б сказати, має сталий характер. Філіп II на континенті створив справжнє антианглійське бюро змовників, у Парижі сидить Морґан, довірена людина і таємний агент Марії Стюарт, і, оплачений іспанськими грішми, ненастанно організовує небезпечні інтриги проти Англії та Єлизавети. Там постійно вербують молодиків, через іспанського і французького послів налагоджують таємне порозуміння між невдоволеними дворянами-католиками в Англії і дер­жавними канцеляріями Контрреформації. Тільки одного не знає Морґан, а саме: Волсінґем, один із найздібніших і найбезцеремонніших міністрів поліції всіх часів, заслав йому в канцелярію під маскою ревного католика свого шпигуна, тож саме той посланець, якого Морґан вважає за найнадійнішого, насправді вже куплений і оплачений грошима Волсінґема. Про все, що роблять для Марії Стюарт, одразу повідомляють в Англію ще до того, як план доходить до виконання, тож і наприкінці 1585 року англійський уряд знає, — на ешафоті ще не висохла кров останніх змовників, — що вже знову готують новий замах на життя Єлизавети. Волсінґем знає кожне ім’я, всіх дворян-католиків в Англії, яких Морган завербував і схилив до думки утвердити на троні Марію Стюарт. Волсінґему досить тільки схопити, щоб із допомогою диби та інших знарядь тортур вчасно викрити змову.

Але методи цього витонченого міністра поліції набагато далекоглядніші та підступніші. Звичайно, він міг би тепер одним ударом розчавити змовників. Але четвертування кількох дворян або авантюрників не має для нього ніякого політичного значення. Навіщо відтинати п’ять або шість голів гідрі цих вічних змов, якщо за ніч знову виростуть нові? Carthaginem esse delendam, Карфаген треба зруйнувати, — ось девіз Сесіла і Волсінґема, треба покласти край самій Марії Стюарт, і для цього потрібна як привід не якась безневинна дія, а широка і розгалужена, підтверджена доказами злочинна діяльність на користь ув’язненої. Отже, замість у зародку задушити так звану змову Бебінґтона, Волсінґем докладає всіх зусиль, щоб навмисне поширити її: сприяє їй зичливістю, підживлює грішми, допомагає позірним недбальством. Тільки завдяки його мистецтву провокатора дилетантська змова кількох провінційних дворян проти Єлизавети ма­ло-помалу стала відомою змовою Волсінґема для знищення ­Ма­рії Стюарт.

Для законного вбивства Марії Стюарт із допомогою парламентських статей потрібні три етапи. Спершу треба дове­сти змовників до планування замаху на Єлизавету, і той план мають підтверджувати докази. По-друге, їх треба спонукати, щоб вони виразно повідомили про свій намір Марію Стюарт. А по-третє, — і це найважче, — Марію Стюарт треба приманити, щоб вона виразно й письмово висловила згоду з планом убивства. Навіщо вбивати невинну без ясно сформульованого приводу? Це було б прикрим для честі Єлизавети перед світом. Краще навмисне зробити її винною, краще підступно тицьнути їй у руки кинджал, яким вона сама себе вб’є.

Ця змова англійської державної поліції проти Марії Стюарт починається з ганьби: ув’язненій раптом дали деякі пільги. Волсінґему, здається, було неважко переконати побожного пуританина Еймієса Політа, що краще втягнути Марію Стюарт у змову замість відгороджувати від усіх спокус. Адже Політ раптом змінив свою тактику, дотримуючись планів генерального штабу англійської державної поліції: одного дня доти невблаганний з’являється перед Марією Стюарт і люб’язно повідомляє, що планують її переїзд із Татбері до Чартлі. Марія Стюарт, цілком нездатна прозирнути махінації ворогів, не може приховати своєї щирої радості. Татбері — похмура споруда, більше подібна до в’язниці, ніж до замку, натомість Чартлі стоїть не тільки в гарнішому та вільнішому місці, а й поблизу — на цю думку в Марії Стюарт радісно закалатало серце — від садиб кількох католицьких родин, які приязні з нею і від яких можна сподіватися допомоги. Там вона знову зможе нарешті полювати та їздити верхи, там, мабуть, навіть отримуватиме звістки від родичів і друзів за морями і завдяки сміливості та хитрощам здобуде те, що тільки й має значення для неї: свободу.

І дивіться: одного ранку Марія Стюарт не може вийти з дива. Вона не наважується вірити власним очам. Немов чарами, страхітливий проклін Еймієса Політа вже розбито. До Марії Стюарт дійшов лист, таємний шифрований лист, перший за тижні та місяці ізоляції. Ох, які вправні її друзі, обачні й розумні, знайшовши нарешті спосіб ошукати невблаганного сторожа Ейміеса Політа. Яка несподівана ласка: вона вже не відрубана від світу, може відчувати дружбу, цікавість, спів­участь, знову може дізнаватися про всі плани та готування, які відбуваються задля її визволення! А втім, таємничий ін­стинкт спонукає Марію Стюарт бути обережною, вона відповідає на лист свого агента Морґана з наполегливою засторогою: «Добре стережіться вплутуватись у справи, які можуть обтяжити Вас і посилити підозри, які тут існують щодо Вас». Але невдовзі недовіра Марії Стюарт розвіялася, тільки-но во­на дізналась, який геніальний спосіб дібрали її друзі, — насправді вбивці, — щоб безперешкодно передавати листи. Що­тижня з недалекої броварні привозили бочку пива для слуг королеви, і, як здається, її друзям пощастило намовити візника, щоб він завжди віз у повній бочці закорковану дерев’яну пляшку, а в тому порожнистому шматку дерева містилися таємні листи до королеви. Тепер обмін листами відбувається бездоганно і регулярно, немов завдяки справжній пошті. Той чесний чоловік — “the honest man”, як називають його в повідомленнях — везе пиво з неоціненною пляшкою всередині в замок, наглядач винного погребу Марії Стюарт виловлює в погребі пляшку, а потім кладе її, вже з новою поштою, в порожню бочку. Бравий візник не має на що нарікати, бо ця потаємна передача дає йому подвійну вигоду. З одного боку, його щедро винагороджують закордонні друзі Марії Стюарт, а з другого — економ платить йому за пиво вдвічі вищу ціну.

Але про одне не здогадується Марія Стюарт, а саме: той чесний візник заробляє на своєму темному ґешефті ще й ­утретє. Адже йому платить ще й англійська державна поліція, і, звичайно, Еймієс Політ знає про те листування. Не друзі Марії Стюарт вигадали ту пивну пошту, а Ґіфорд, шпигун Волсінґема, Морґан і французький посол дали його Марії Стюарт як гідного довіри чоловіка, тож завдяки цьому — незмірна перевага для міністра поліції — все таємне листування Марії Стюарт завжди перебуває під контролем її політичних ворогів. Кожен лист Марії Стюарт і до неї шпигун Ґіфорд, що його Морґан вважає за свого найнадійнішого чоловіка, перехоплює ще до того, як він потрапить у пивну бочку і вийде з неї, Томас Феліпс, секретар Волсінґема, одразу розшифровує його, копіює, і ці копії з чорнилом, яке ще не висохло, везуть до Лондона. Лише потім листи бездоганно швид­ко доставляють Марії Стюарт або французькому послу, щоб в ошуканих ані на мить не могла з’явитися підозра і вони безтурботно листувалися й далі.

Моторошна ситуація. Обидві сторони радіють, що ошукують одна одну. Марія Стюарт відітхнула. Нарешті вона переграла холодного й неприступного пуританина Політа, що перевіряє кожен предмет білизни, розрізає кожну підошву, опікає її і тримає ув’язнену, мов злочинницю. Якби він міг здогадатися, тихо сміється Марія Стюарт на самоті, що вона, незважаючи на всіх солдатів, ізоляцію та мудрування, щотижня отримує з Парижа, Мадрида і Рима важливі по­відомлення, що її агенти сміливо працюють і вже підготу­вали для неї війська, флоти й кинджали! Інколи радість у її очах промовляє надто вже необережно, надто виразно, тож Еймієс Політ глузливо відзначає, що в неї дедалі кращає само­почуття і здоров’я, відколи вона живить душу тією отрутою надії. Натомість для свого сухого сміху на холодних вустах він має набагато вагоміші підстави, дивлячись, як щотижня чесний візник привозить бочку свіжого пива, злостиво спо­стерігаючи, як заклопотаний економ Марії Стюарт щоразу похапцем скочує бочку в темний погріб, і там, поодаль від чужих очей, виловлює неоціненні листи. Бо те, що тепер читатиме Марія Стюарт, давно вже прочитала першою англійська поліція, в Лондоні у своїх державних фотелях сидять Сесіл та Волсінґем і мають перед собою слово до слова все таємне листування Марії Стюарт. Вони бачать, що Марія Стюарт пропонує корону Шотландії і своє право на корону Англії іспанському королю Філіпу II, якщо він захоче допомогти їй здобути свободу; такий лист, посміхаються вони, коли-небудь може знадобитися, щоб заспокоїти Якова VI, коли за його матір візьмуться надто суворо. Вони читають, що Марія Стюарт, пишучи в Париж нетерплячим почерком, ненастанно вимагає інтервенції іспанських військ для свого визволення. Хай там як, це теж може придатися на судовому процесі. Але найважливішого, найістотнішого, на що вони сподіваються і що потрібне для суду, поки що, на жаль, у цих листах немає, а саме: схвалення з боку Марії Стюарт якогось плану вбивства Єлизавети. Згідно з текстом закону Марія Стюарт ще не стала винною, ще досі бракує, щоб можна було запустити судову машину вбивства, єдиного крихітного гвинтика, “consent”, виразної згоди Марії Стюарт з убивством Єлизавети. Щоб закрутити той останній необхідний гвинтик, тепер рішуче береться до роботи Волсінґем, цей небезпечний майстер свого ремесла. Отак починається найнеймовірніша, проте документально засвідчена підступність у світовій історії: шпигунський трюк Волсінґема з заманюванням, щоб Марія Стюарт стала співучасником злочину, який сфабрикував він сам: так звана змова Бебінґтона, що насправ­ді була змовою Волсінґема.

План Волсінґема слід назвати майстерним, і за доказ тут править його успіх. Але мерзенним, і то таким, що навіть сьогодні, через сотні років, душа аж здригається від огиди, він став через те, що Волсінґем використав для свого ошуканства якраз найчистішу силу людства: довірливість юної романтичної натури. Ентоні Бебінґтон, обраний у Лондоні як інструмент, щоб довести Марію Стюарт до згуби, вимагає в ставленні до себе співчуття й зачудування, бо запропонував своє життя і честь із найшляхетніших мотивів. Дрібний дворянин із доброї родини, заможний і одружений, цей замріяний чоловік щасливо жив із дружиною і однією дитиною в своєму маєтку Лічфілд близесенько від Чартлі, і тепер ми нараз розуміємо, чому Волсінґем обрав саме Чартлі для перебування Марії Стюарт. Шпигун давно повідомляв йому, що Бебінґтон — переконаний католик, ладний піти на жертву прихильник Марії Стюарт і вже не раз допомагав їй таємно пересилати листи: шляхетна молодь завжди має привілей щиро зворушуватися трагічною долею. Такий безневинний ідеаліст із властивою йому чистою дурістю може в тисячу разів краще прислужитися Волсінґему, ніж який-небудь найманий шпигун, бо королева швидше довірятиме йому. Вона знає: жодне прагнення наживи не приваблює цього чесного, можливо, трохи затуманеного шляхтича до його лицарської служби, і ще менше — особиста прихильність. Версія, мовляв, він уже раніше, коли був пажем у домі Шрузбері, особисто познайомився з Марією Стюарт і закохався в неї, — певне, романтична вигадка; мабуть, він ніколи не бачив Марії Стюарт і служить тільки задля насолоди служити, завдяки вірі в католицьку церкву, завдяки мрійній радості від небезпечних пригод жінки, в якій бачить законну королеву Англії. Невимушений, необережний, балакучий, як і всі молоді палкі люди, він обстоює серед своїх друзів справу королеви, кілька молодих дворян-католиків приєднуються до нього. Дивні постаті збираються в його колі для жвавих розмов: фанатичний священик на ймення Беллерд, такий собі Севідж, сміливий відчайдух, і кілька невинних та дурних молодих дворян, які начиталися Плутарха і туманно мріють про героїчні вчинки. Але невдовзі в союзі чесних з’являються деякі чоловіки, які набагато рішучіші і в думках, і в діях, ніж Бе­бінґтон і його друзі, передусім той Ґіфорд, якого згодом Єлизавета винагородить за службу річною пенсією в сто фунтів стерлінгів. Їм видається не досить просто врятувати ув’язнену королеву. З дивовижним запалом вони наполягають на незрівнянно небезпечнішому вчинку: вбивстві Єлизавети, усуванні «узурпаторки».

Річ зрозуміла, ті відважні й надто вже рішучі люди — не хто інші, як найняті поліційні шпигуни Волсінґема, що підсунув безсоромних поліцаїв у таємний союз молодих ідеалістів не тільки на те, щоб вчасно дізнаватися про всі їхні плани, а передусім на те, щоб штовхнути мрійника Бебінґтона далі, ніж він, власне, хоче. Адже той Бебінґтон (документи не лишають у цьому жодного сумніву) попервах планував із друзями не що інше, як рішучим наїздом під час полювання або з якоїсь іншої нагоди визволити Марію Стюарт з ув’язнення; такий аморальний учинок, як убивство, аж ніяк не відповідав його політично екзальтованій, але наскрізь гуманній натурі.

Але просте викрадення Марії Стюарт — не те, чого по­требує Волсінґем для своєї мети, бо ж не забезпечує йому бажаних підстав для обвинувачення відповідно до змісту закону. Йому потрібно більше, для своїх темних цілей він потребує справжньої змови про вбивство. Він спонукає своїх мерзенних агентів-провокаторів наполягати й наполягати, аж поки нарешті Бебінґтон і його друзі справді починають розглядати потрібний Волсінґему замах на Єлизавету. 12 травня іспанський посол, що перебував у постійному зв’язку зі змовниками, повідомляє королю Філіпу II про ра­дісний факт, що четверо дворян-католиків високого роду, які мають доступ до палацу Єлизавети, склали перед вівтарем присягу прибрати її з дороги отрутою або кинджалом. Ми бачимо: агенти-провокатори добре попрацювали. Нарешті зародилася інсценізована з наказу Волсінґема змова про вбивство.

Але на цьому виконано тільки першу частину завдання, яке поставив перед собою Волсінґем. Пастку закріпили тільки на одному краї, тепер треба зачепити ще й другий край. Змову про вбивство Марії Стюарт успішно сконструйовано, тепер починається тяжка праця: втягнути в неї Марію Стюарт і видобути “consent” ув’язненої, яка ні про що не здогадується. Волсінґем знов удається до шпигунської приманки. Він посилає своїх людей в осередок католицької конспірації, в Париж до Морґана, головного агента Філіпа II і Марії Стюарт, щоб ті там поскаржилися, що Бебінґтон і його люди надто прохолодно беруться до справи. Вони, власне, не дуже хочуть братися до вбивства, вагаються і зволікають. В інтересах святої справи вкрай необхідно підбадьорити тих нерішучих і млявих, а цього можна досягти тільки завдяки словам Марії Стюарт, що спонукає їх. Якби Бебінґтон знав, що його ша­нована королева схвалює вбивство, то, безперечно, одразу взявся б до дій. Отже, для успіху великої справи, переконують шпигуни Морґана, необхідно, щоб він переконав Марію Стюарт написати Бебінґтонові кілька слів, які б надихнули до дій.

Морґан вагається. Він, здається, однієї ясної миті немов прозирнув гру Волсінґема. Проте шпигуни-приманки тиснуть і тиснуть, ідеться лише про кілька формальних рядків. Морґан зрештою поступається, але, щоб застерегтися від будь-якої необережності, пише для Марії Стюарт проект листа Бебінґтонові. А королева, безумовно довіряючи своєму агентові, слово в слово копіює той лист.

Тепер уже успішно для Волсінґема налагодився бажаний зв’язок між Марією Стюарт і змовою. Попервах ще дотримуються Морґанової обережності, бо той перший лист Марії Стюарт до свого помічника, незважаючи на всю теплоту, ні до чого не зобов’язує і безневинний. Але Волсінґемові потрібна необережність, виразні признання і неприхована “consent” із запланованим замахом. За його дорученням поліційні агенти тепер знову звертаються до другого крила. Ґіфорд тисне на нещасного Бебінґтона: тепер, коли королева так великодушно виявила йому довіру, його безумовний обов’язок — із не меншою довірою втаємничити її в свої наміри. Адже такий небезпечний захід, як замах на Єлизавету, не можна здійснювати без згоди Марії Стюарт: навіщо мати завдяки сміливому візникові такий безпечний шлях, як не для змоги, щоб безперешкодно узгоджувати з нею всі подробиці й дослухатися до її вказівок? Бебінґтон, несосвітенний дурень, більш відважний, ніж розважливий, незграбно падає в пастку. Він посилає довгого листа своїй très chère souveraine, дорогій королеві, в якому до найменшої подробиці розкриває підготовані плани. Чом би не звеселити бідолашну жінку? Чом би не сказати їй наперед, що година визволення вже близько? Отже, бідолашний дурень простодушно, немов його звістку до Марії Стюарт мав нести янгол невидимими шляхами, і анітрохи не здогадуючись, що шпигуни та агенти вбивче чатують на кожне його слово, пояснив у довгому посланні бойові плани змовників. Розповів, що він сам разом із десятьма шляхтичами і сотнею помічників визволить її, здійснивши сміливий наїзд на Чартлі, а водночас шестеро дворян у Лондоні, всі — його добрі й надійні друзі, віддані католицькій справі, усунуть «узурпаторку». Вогненна рішучість, повне усвідомлення власної небезпеки аж палають у цьому нерозумно відвертому листі, який справді можна читати тільки з хвилюванням. Були б потрібні холодне серце, вбога твереза душа, щоб із боягузливої обережності лишити таке признання лицарської готовності без відповіді та заохочення.

Саме на полум’яність серця, на вже не раз доведену необережність Марії Стюарт і розраховує Волсінґем. Якщо во­на схвалить Бебінґтонове повідомлення про смерть, тоді він коло мети. Тоді Марія Стюарт позбавить їх клопоту знайти спосіб потай убити її. Тоді вона сама вдягне собі зашморг на шию.

Згубного листа надіслано. Шпигун Ґіфорд одразу передав його до державної канцелярії, там його ретельно розшифрували і скопіювали. Зовні непошкоджений, цей лист переслали в бочці з пивом жінці, яка ні про що й не здогадувалася. 10 липня Марія Стюарт тримає його в руках, а двоє людей у Лондоні не менш схвильовано чекають, чи відповість вона і як саме. Це Сесіл і Волсінґем, винахідники й керівники цієї підступної і вбивчої змови. Настала мить найвищої напруги, тремкі секунди, коли риба вже торкається наживки: чи схопить вона її? Жорстока мить, але все-таки: що кому до вподоби, можна бути в захваті від політичних методів Сесіла і Волсінґема, а можна відчувати до них огиду. Адже, хоч який мерзенний засіб, яким скористався Сесіл для знищення Марії Стюарт, цей державний діяч завжди служить ідеї; для нього усування заклятого ворога протестантизму — нагальна дер­жавно-політична необхідність. А від Волсінґема, міністра поліції, важко вимагати, щоб він зрікся шпигунства й послуговувався тільки моральними методами.

А Єлизавета? Чи знає вона, що загалом у своєму житті під час кожної дії боязливо поглядала на потомків, що тут за лаштунками збудували вбивчу машину, підступнішу й небезпечнішу за будь-який ешафот? Її державні радники вдалися до тих огидних дій із її відома та її волі? Яку роль — слід поставити це запитання — відігравала королева Англії в цій жалюгідній змові проти своєї суперниці?

Відповісти неважко: подвійну роль. Щоправда, ми маємо безперечні свідчення, що Єлизавета знала про всі махінації Волсінґема, що вона від початку до кінця хід за ходом, деталь за деталлю терпіла і схвалювала шпигунські заходи приманювання, до яких удавалися Сесіл та Волсінґем, і, можливо, навіть радісно сприяла їм, тож історія ніколи не звільнить її від провини, що вона приглядалася, як довірену їй ув’язнену підступно заманюють до згуби, а то й допомагала при цьому. І все-таки — це треба повторювати завжди — Єлизавета не була б Єлизаветою, якби діяла однозначно. Здатна до будь-якої брехні, всякого прикидання, будь-якого ошуканства, ця найдивовижніша з-поміж усіх жінок аж ніяк не була позбавлена сумління й ніколи не була однозначно аморальною і невеликодушною. У вирішальні миті певна великодушність серця завжди брала гору над насильством. Цього разу ми теж відчуваємо певну незатишність, що треба здобувати вигоду з таких мерзенних дій. Адже, поки слуги заманюють жертву в пастку, Єлизавета раптом здійснює несподіваний поворот на користь Марії Стюарт, що опинилася під загрозою. Єлизавета викликала французького посла, який передавав усе листування Марії Стюарт до Чартлі й від Чартлі, не здогадуючись, що він при цьому ще й править за посланця купленим креатурам Волсінґема. «Пане амбасадоре, — каже Єлизавета йому коротко й виразно, — ви дуже часто спілкуєтесь із королевою Шотландії. Але, повірте мені, я знаю все, що відбувається в моєму королівстві. Я сама була в’язнем за доби, коли моя сестра правила як королева, і достеменно знаю, які вигадливі шляхи знаходять ув’язнені, щоб прихилити слуг і провадити таємне листування». Цими словами Єлизавета заспокоїла своє сумління. Вона ясно і недвозначно застерегла французького посла, а отже, й Марію Стюарт. Єлизавета сказала стільки, скільки могла, не зрадивши своїх людей. Якщо Марія Стюарт тепер не вгамується, Єлизавета все-таки може вмити свої руки в невинності й гордо заявляти: останньої миті я таки застерегла її.

Але й Марія Стюарт не була б Марією Стюарт, якби дослухалася до засторог та відмовлянь, якби бодай коли-небудь діяла обережно й розважливо. Щоправда, лист Бебінґтона вона схвалила спершу тільки одним рядком, що, як повідомив прикро розчарований Сесілів емісар, ще не містить “her very heart”, її внутрішнього ставлення, до плану вбивства. Марія Стюарт зволікає, вагається, чи треба довіряти, і навіть її секретар Но наполегливо відраджує давати писане слово в такій компрометувальній справі. Але план надто привабливий, поклик надто вже сповнений обіцянок, щоб Марія Стюарт могла чинити опір своїй згубній пристрасті до дипломатичної крутні та інтриг. “Elle s’est laissée aller à l’accepter”, «Вона дозволила собі погодитися», — зауважив Но з очевидним неспокоєм. Марія Стюарт на три дні замикається в кімнаті зі своїми таємними секретарями Но та Керлом і докладно, пункт за пунктом відповідає на окремі пропозиції. 17 липня, через кілька днів, як прийшов лист Бебінґтона, її відповідь відіслали звичайним способом у пивній бочці.

Але цього разу прикрому листу не довелося їздити далеко. Його не повезли до Лондона, де таємне листування Марії Стюарт загалом завжди розшифровували в державній канцелярії. Адже, сповнені нетерплячки раніше дізнатися про результат, Сесіл і Волсінґем послали секретаря Феліпса, що розшифровував листи, безпосередньо в Чартлі, щоб він зчитав відповідь, так би мовити, ще з мокрого аркуша. Дивній випадковості заманулося, що під час від’їзду воза Марія Стюарт побачила того посланця смерті. Чужа людина привернула її увагу. Але, оскільки той дзюбатий гидкий чоловік (вона описала його обличчя в одному з листів) привітав її, посміхнувшись, — він не міг стримати зловтіхи, — Марія Стюарт, затуманена надією, подумала, що це посланець її друзів, який приїхав оглянути місцевість напередодні запланованого визволення. Але Феліпс мав розвідати набагато небезпечніші речі. Тільки-но діставши лист із бочки, він пожадливо заходився розшифровувати його. Здобич піймано, тепер треба якнайшвидше випустити тельбухи. Секретар швидко розшифровує рядок за рядком. Спершу йдуть лише загальні слова. Марія Стюарт дякує Бебінґтонові й подає три різні пропозиції з приводу наїзду, який має силою визволити її з Чартлі. Це цікаве для шпигуна, але не найважливіше, не вирішальне. А потім серце Феліпса аж сіпнулось від лихої радості: нарешті він натрапив на місце, де чорним по білому написано про “consent” Марії Стюарт з убивством Єлизавети, саме цю згоду вже не один місяць прагнув отримати і виманював Волсінґем. Адже на повідомлення Бебінґтона, що шестеро дворян мають убити Єлизавету в її палаці, Марія Стюарт відповідає незворушно й по-діловому і додає вказівку: «Тоді справді треба послати тих шістьох людей на завдання і дати настанову, щоб після виконання задуму мене одразу вивезли звідси... перше ніж моя сторожа дізнається про те». Більшого й не треба. Цими словами Марія Стюарт виказала “her very heart”, схвалила план убивства, тепер нарешті поліційна змова Волсінґема скінчилася вдалим результатом. Бажаючи успіху, тиснуть одні одним брудні, а невдовзі ще й заплямовані кров’ю руки давальники й виконавці доручень, господарі і слуги. «Тепер Ви маєте досить її паперів», — пише, тріумфуючи Феліпс, креатура Волсінґема, своєму панові. Та й Еймієс Політ, здогадуючись, що невдовзі внаслідок страти жертви він утратить посаду тюремника, виповнюється просто-таки побожного хвилювання: «Господь благословив мої зусилля, — пише він, — і я радію, що він винагородив отак мою вірну службу».

Тепер, коли райська пташка потрапила в тенета, Волсінґему, власне, вже не треба довго зволікати. Його план виявився успішним, нице завдання виконано, але він тепер такий упевнений у своїй справі, що може дозволити собі похмуру на­солоду погратися ще кілька днів із жертвою. Він дозволяє безперешкодно відправити Бебінґтонові (давно вже скопійований) лист Марії Стюарт; не зашкодить, думає Волсінґем, якщо він ще раз відповість і цим збільшить на ще один документ досьє звинувачення. Але Бебінґтон за якоюсь ознакою тим часом, певне, дізнався, що чиєсь лихе око прозирнуло його таємницю. Раптом безглуздий страх опанував відважного чоловіка, бо навіть найсміливіший відчуває, як здригаються його нерви, коли на нього має напасти невидима, невідчутна сила. Бебінґтон, наче зацькований пацюк, заметався в різні боки. Сідає на коня і подається в ліси та луки, щоб утекти. Потім раптом повертається до Лондона і йде — мить Достоєвського — саме до того чоловіка, що грається його долею, до Волсінґема, то була незбагненна і все-таки збагненна втеча лю­дини, яка схибнулася розумом, до свого найнебезпечнішого ворога. Бебінґтон вочевидь прагне дізнатися у Волсінґема, чи той має щодо нього якісь підозри. Але міністр поліції, холодний і незворушний, не виказує себе і дає йому спокійно піти: краще нехай той дурень своєю необережністю дасть ще один доказ. Проте Бебінґтон уже відчуває руку в пітьмі. Він швидко пише листа одному другові, в якому, щоб надати собі сміливості, добирає справді героїчних, справді римських слів. «Приготували вогненну піч, у якій має пройти випробування наша віра». Водночас Бебінґтон заспокоює останнім словом Марію Стюарт, пишучи, що вона може довіряти йому. Але Волсінґем має вже досить доказового матеріалу і завдає удар. Арештували одного змовника, і Бебінґтон, тільки-но до нього дійшла звістка, знає, що все втрачене. Він пропонує ще останню відчайдушну дію своєму товаришеві Севіджу: помчати просто в палац і вбити Єлизавету. Але вже запізно, нишпорки Волсінґема вже ходять за ними, і тільки завдяки зухвалій рішучості їм обом щастить утекти саме тоді, коли їх уже мали арештувати. Але куди? Всі шляхи перекрито, всі гавані попереджено, а вони не мають ані харчів, ані грошей. Десять днів друзі ховаються в лісі Сент-Джонс, що тоді був поблизу від Лондона, а сьогодні опинився в самому його центрі, десять днів жаху, безвихідного страху. Але голод нещадно душить їх, зрештою нужда загнала їх у дім одного приятеля, де вони по­їли і прийняли останнє причастя; там їх арештували і в кайданах провели по місту. Ці сміливі, молоді, довірливі люди чекали тортур і вироку у в’язниці в Тауері, а над їхніми головами тріумфально бамкали лондонські дзвони. Народ радісними багаттями і врочистими процесіями святкував порятунок Єлизавети, ліквідацію змови і загибель Марії Стюарт.

Тим часом ув’язнена, ні про що не здогадуючись, переживає в замку Чартлі години радісного хвилювання, якого не знала вже багато років. Усі її нерви напружені. Щогодини можуть над’їхати вершники з повідомленням, що той “desseing effectué”, «задум реалізовано», сьогодні, завтра, післязавтра її, ув’язнену, можуть перевезти в Лондон у королівський замок, Марія Стюарт уже мріє, як аристократія і міщани, святково повбирані, чекають її коло міської брами, як радісно гучать дзвони. (Вона, безталанна, не знає, що дзвони справді вже задвигтіли і бамкають на дзвіницях і вежах, святкуючи порятунок Єлизавети.) Ще день, ще два, і все скінчиться, Англія і Шотландія будуть об’єднані під її королівською короною, католицькій вірі знову повернуть увесь світ.

Жоден лікар не має такого цілющого засобу для змученого тіла, для виснаженої душі, як надія. Відколи Марія Стюарт, завжди легковірна і сповнена довіри, марить, що вона так близько до свого тріумфу, в ній відбувається цілковита зміна. Її раптом опанувала нова свіжість, своєрідна молодість, і жінка, яка в останні роки знай страждала від виснаження, яка навряд чи могла півгодини ходити, не відчувши біль у боці, не нарікаючи на втому і ревматизм, вискакує тепер на коня. Й сама здивувавшись приголомшливому оновленню, вона пише (коли над змовниками вже замахнулися косою) своєму «доброму Морґану»: «Я дякую Господу, що він не до­вів мене до крайньої немочі і я ще можу стріляти з арбалета, щоб убити оленя, і мчати на коні за собаками».

Тому 8 серпня Марія Стюарт сприймає як приємну несподіванку запрошення загалом дуже неприязного Еймієса Політа — ох, дурний пуританин не здогадується, думає вона, як швидко скінчиться його тюремний нагляд — поїхати на лови до сусіднього замку Тіксол. Зібрали чималу кавалькаду: на коней сіли гофмаршал, обидва секретарі, лікар, і навіть Еймієс Політ, цього дня надто вже люб’язний і приязний, приєднався з кількома своїми солдатами до веселої виправи. Чудовий ранок, променистий і теплий, соковита зелень на луках. Марія Стюарт із силою підострожує коня, щоб сильніше, щасливіше відчути життя, свободу в поривному русі зі свистом вітру у вухах. Уже багато тижнів, багато місяців не почувалася вона такою молодою, ніколи в ті похмурі роки не була вона така весела і свіжа, як цього пишного ранку. Все видається їй гарним, видається легким: той, кому надія окрилює серце, почувається благословенним.

Перед брамою Тіксол-парку чвал уповільнюється, коні переходять на легенький клус. Серце Марії Стюарт раптом аж загупало. Перед брамою замку стоїть цілий загін вершників. Може, це нарешті, — о щасливий ранок! — Бебінґтон і його товариші? Невже він так завчасно виконав таємну обіцянку листа? Але дивна річ: лише один вершник відокремився від гурту і повільно та на диво врочисто під’їздить до них клусом, потім скидає капелюха і вклоняється, це сер Томас Джордж. А наступної миті Марія Стюарт відчула, як її серце, яке щойно так радісно калатало, зупинилося. Адже сер Томас Джордж повідомив їй короткими словами, що змову Бебінґтона викрито і він має доручення арештувати її обох секретарів.

Марії Стюарт забракло мови. Кожне «так», кожне «ні», кожне запитання, кожна скарга могли б виказати її. Вона ще, можливо, не здогадується про весь масштаб небезпеки, але невдовзі, мабуть, її опанувала жорстока підозра, коли вона помітила, що Еймієс Політ не вживає ніяких заходів, щоб повернутися з нею в Чартлі. Тільки тепер вона збагнула сенс запрошення на полювання: її хотіли виманити з дому, щоб безперешкодно обшукати її кімнати. Безперечно, тепер перериють і переглянуть усі папери, захоплять усю дипломатичну канцелярію, яку вона так відкрито вела з суверенним чуттям безпеки, наче й далі була володарка, а не в’язень у чужій країні. Але Марії Стюарт дали досить і аж задосить часу, щоб подумати про всі свої помилки та недогляди, бо її утримують у Тіксолі сімнадцять днів, не даючи змоги написати або отримати бодай один рядок. Вона знає, що всі її таємниці тепер уже відомі, всі надії знищені. Марія Стюарт знову опустилася на щабель нижче, вона вже не ув’язнена, а обвинувачена.

Марія Стюарт, повертаючись у Чартлі через сімнадцять днів, уже інша. Тепер не веселим чвалом із дротиком у руці серед надійних друзів виїздить вона з брами, а повільно й безмовно, серед численної охорони і ворогів, це втомлена, розчарована, постаріла жінка, яка знає, що вже ні на що не можна сподіватися. Тож чи справді вона здивувалася, побачивши, що всі її скрині та шафи зламано, всі папери та листи, які вона зберігала, конфісковано? Чи здивувалася вона, коли кілька вірних людей із прислуги привітали її сльозами і розпачливими поглядами? Ні, тепер вона знає, що все минуло, все скінчилося. А втім, одна несподівана дрібна подія допомогла їй подолати перший тупий розпач. Унизу, в кімнаті для челяді, стогне в переймах жінка, дружина Керла, її вірного секретаря, якого потягли в Лондон, щоб він там свідчив проти неї й допоміг занапастити її. Жінка лежить сама, годі знайти лікаря, що допоміг би їй, немає священика. Тож униз спускається Ма­рія Стюарт, спонукана вічним жіночим сестринством і неща­стям, щоб допомогти породіллі, а оскільки немає свяще­ника, вона сама, перехрестивши дитину, по-християнському при­вітала її в цьому світі.

Ще кілька днів лишається Марія Стюарт у ненависному замку, потім надходить наказ перевести її до іншого, де її мають утримувати ще суворіше, ще більш відгороджено від світу. Для неї обрали Фотерінґей, останній із замків, крізь які пройшла Марія Стюарт як гість і як в’язень, як королева і як принижена. Мандри скінчилися, невдовзі неспокійній жінці буде дарований спокій.