Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але Єлизавета не сама. Поряд із нею стоїть Сесіл, чоловік зі сталево-синіми очима, що без ніяких почуттів робить хід за ходом на політичній шахівниці. Темпераментна жінка, на яку впливав кожен повів повітря, з обережності поставила коло себе того тверезого, жорсткого рахівника, що, далекий від ми­стецтва й абсолютно не романтичний, унаслідок внутріш­ньо­го пуританства своєї натури ненавидить палкість і нестрим­ність Марії Стюарт; як переконаний протестант він відчуває огиду до католички і, крім того, — це доводять його приватні нотатки, — був цілковито переконаний у її провині та співучасті в убивстві Дарнлі. Сесіл одразу вдарив Єлизавету по простертій руці, яка пропонувала допомогу. Адже як політик він ясно бачить далекосяжні зобов’язання, які могли б виникнути для англійського уряду внаслідок зв’язку з претензійною кверулянткою, яка рік у рік усюди, де тільки з’явиться, призводить до збурень. Прийняття Марії Стюарт у Лондоні з королів­ськими почестями означало б імпліцитне визнання її претензій на Шотландію і наклало б на Англію обов’язок зброєю і грошима виступати проти Морея і лордів. Для цього Сесіл не має найменшого бажання, бо ж сам підбурював лордів до бунту. Для нього Марія Стюарт була, є і буде спадковим ворогом протестантизму, архінебезпекою для Англії, і йому щастить відмовити королеву від її небезпечних намірів; нерадо чує анг­лійська королева, з якою честю її аристократи прийняли шотландську королеву на англійській землі. Нортумберленд, наймогутніший із католицьких лордів, запросив її до свого замку, а Норфолк, найвпливовіший протестантський лорд, провідує її. Всі, здається, зачаровані королевою, що була в’язнем, а оскільки Єлизавета від природи недовірлива і як жінка марнославна аж до дурості, вона дуже скоро відмов­ляється від великодушної думки запрошувати на свій двір монархиню, яка б затьмарила її і правила б за бажану претендентку невдоволеним англійського королівства.

Минуло лише кілька днів, як Єлизавета вже позбулася своїх гуманних почуттів і твердо вирішила, з одного боку, не допускати Марію Стюарт до двору, а з другого — не випускати її з країни. Але Єлизавета не була б Єлизаветою, якби бодай коли-небудь ясно висловлювалась і виразно діяла. Двозначність і в людських справах, і в політичних завжди становить найприкрішу рису, бо бентежить душу, тривожить світ. Саме тут починається велика, неспростовна провина Єлизавети перед Марією Стюарт. Доля, немов на долоні, принесла Єлизаветі перемогу, про яку вона мріяла не один рік: її суперниця, яку вважали за почесне дзеркало всіх лицарських чеснот, без її сприяння скотилася до ганьби і сорому, королева, що хапалася за її корону, втратила свою, жінка, що, сповнена чуття своєї легітимності, зверхньо ставилася до неї, тепер стоїть перед нею й благає про допомогу. Єлизавета тепер могла б діяти двома способами. Вона могла б запропонувати Марії Стюарт як прохачці притулок, який Англія великодушно завжди надавала всім утікачам, і таким чином морально поставити її навколішки. Або ж могла б із політичних міркувань відмовити Марії Стюарт у перебуванні в країні. І перший спосіб дій, і другий мали б над собою священну корону права. Можна прийняти людину, яка просить допомоги, а можна спровадити її геть. Тільки одне суперечить усякому праву і неба, і землі: привабити людину, яка просить допомоги, а потім усупереч її волі силоміць утримувати її. Ніяка причина і ніяке виправдання не могли б бути достатні для непрощенної підступності, коли Єлизавета всупереч виразному бажанню Марії Стюарт не дозволила їй покинути Англію, а хитрощами і брехнею, облудними обіцянками і прихованим насильством затримала в країні і внаслідок цього лукавого полону далі вела, як, власне, й хотіла, вже принижену та переможену жінку похмурим шляхом розпачу і провини.

Це відверте порушення права, і то найогиднішим, найпідступнішим чином, назавжди лишиться темною плямою в історії характеру Єлизавети, і його можна пробачити ще менше, ніж згодом смертний вирок і ешафот. Адже для утримання силоміць у в’язниці бракує навіть найменшого натяку на підставу. Коли Наполеон — інколи обирають протилежний приклад — утік на «Беллерофонті» й попросив про англійську гостинність, Англія могла відхилити це прохання як жалюгідний фарс. Адже обидві країни, Франція і Англія, перебували тоді в стані оголошеної війни, Наполеон був командувачем ворожої армії і двадцять п’ять років ненастанно прагнув задушити Великобританію. Натомість між Шотландією і Англією не точилася війна, був цілковитий мир, Єлизавета і Марія Стюарт багато років називали одна одну подругами і сестрами, а коли Марія Стюарт утекла до Єлизавети, то могла показати їй перстень, token, символ їхньої дружби, могла покладатися на її слова, що «жодна людина на землі не буде так щиро дослухатися до неї». Марія Стюарт могла вказати й на те, що досі всім її підданим, які тікали до Англії, — Морею і Мортонові, вбивцям Ріцціо, вбивцям Дарнлі, — Єлизавета давала притулок, незважаючи на їхні злочини. І, нарешті, Марія Стюарт прийшла не з претензією на англійський трон, а зі скромним проханням спокійно пожити в країні або, якщо Єлизаветі це не до вподоби, мати змогу поїхати далі до Франції. Річ зрозуміла, Єлизавета знає, що не має ніяких підстав тримати Ма­рію Стюарт в ув’язненні, і це знає навіть Сесіл, як свідчить один його власноручний запис (“Pro Regina Scotorum”). «Їй треба допомогти, — пише він, — бо вона приїхала в країну добровільно і з довірою до королеви». Отже, обоє в глибинах свого сумління добре знають, що годі знайти бодай одну ниточку права, щоб звити з неї потім таку грубу линву несправедливості. Але яким було б завдання політиків, як не вигадувати в делікатних ситуаціях приводи й викрутні, робити з чогось ніщо, а з нічого щось? Оскільки немає ніякої справжньої причини, щоб затримати втікачку, її треба вигадати; оскільки Марія Стюарт не має ніякої провини перед Єлизаветою, її треба зробити винною. Але слід діяти обережно, бо ззовні пильнує і спостерігає світ. Треба тихесенько і підступно напинати тенета над безборонною, затягувати тісніше й тісніше, перше ніж вона помітить намір. А коли вона потім — запізно — спробує вивільнитися, то сама з кожним поривним рухом заплутуватиметься ще більше.

Це заманювання й заплутування в тенета почали з галантності та люб’язності. Лорда Скроупа і лорда Ноулза, двох найшляхетніших дворян Єлизавети, притьмом — яка зворушлива увага! — послали до Марії Стюарт у Карлайл як почесних кавалерів. Проте їхнє справжнє завдання не менш темне, ніж багатоаспектне. Вони привітали шляхетну гостю від ім’я Єлизавети, висловили поваленій королеві співчуття з приводу її нещастя, а водночас мали стримувати і заспокоювати схвильовану жінку, щоб вона не злякалася зарано й не закликала на допомогу іноземні двори. Але найважливіше, справжнє доручення їм обом дали потай, наказали пильно наглядати за, власне, вже й так ув’язненою, запобігати всім візитам, перехоплювати листи: аж ніяк не випадково того самого дня в Карлайл послали п’ятдесят алебардників. Крім того, про все, що скаже Марія Стюарт, Скроуп і Ноулз мали негайно повідомляти в Лондон. Адже там украй палко й нетерпляче чекали на ніщо, чекали, щоб Марія Стюарт бодай у чомусь виявила слабкість, щоб потім можна було вигадати якийсь привід для вже фактичного ув’язнення.

Про передачу повідомлень якнайкраще дбав лорд Ноулз, і саме його вправному перу ми завдячуємо найбільш наочні й пластичні зображення характеру Марії Стюарт. Ми щоразу переконуємося, що ця жінка в ті рідкісні миті, коли зосереджує свою велику енергію, спонукає до поваги та подиву навіть найрозумніших чоловіків. Сер Френсіс Ноулз пише Сесілу: «Це, безперечно, видатна жінка, бо ніякі лестощі не здатні ошукати її по-справжньому, і так само, здається, жодне відверте висловлення не може образити її, якщо вона вважає людей, які кажуть ці слова, за порядних». Ноулз з’ясовує, що Марія Стюарт своїми відповідями засвідчує наявність і красномовності, й розважливості, вихваляє її «справедливу душу», “liberal heart”, великодушне серце, люб’язність манер. Але й помічає, яка несамовита гордість пожирає їй душу, бачить, що «справа, за якою вона найдужче тужить, — це перемога, тож проти неї багатство і все інше на землі видаються їй незначними й гідними зневаги», і тут можна уявити собі, з якими почуттями недовірлива Єлизавета читала таку характеристику своєї суперниці і як швидко черствіло її серце й жорсткішали руки.

Але й Марія Стюарт має тонкий слух. Невдовзі вона помічає, що дружні співчутливі промови та свідчення поваги з боку тих посланців надто вже вітряні та водяві і що вони обидва тільки тому так завзято й приязно розмовляють із нею, щоб щось приховати. Тільки мало-помалу, немов гіркі ліки, крапля за краплею і щедро підсолодивши компліментами, Марії Стюарт повідомили, що Єлизавета не хоче приймати її, поки вона не буде вільна від усіх звинувачень. До цих пустих викрутнів тим часом уже успішно додумалися в Лондоні, щоб одягти в мантію моралі голий холодний намір тримати Марію Стюарт осторонь та в ув’язненні. Але Марія Стюарт або справді не бачить пастки, або вдає, ніби не розуміє підступності цієї затримки. Вона з палким натхненням повідомляє, що готова виправдовуватись, «але, зрозуміла річ, тільки перед єдиною людиною, яку вважаю за рівню собі: перед англійською королевою». Що раніше, то краще, ні, Ма­рія Стюарт хоче приїхати негайно і «з довірою кинутися в її обійми». Вона наполегливо благає, щоб її «з усім поспіхом і без дальших зволікань пустили в Лондон, щоб вона подала свої скарги і викрила обмови, які наважились розпустити, прагнучи заплямувати її честь». Адже Марія Стюарт із раді­стю визнає Єлизавету за суддю, щоправда, тільки її одну.

Більшого Єлизавета й чути не хоче. Почувши принципову згоду на виправдання, вона вже має в руці перший гачок, щоб мало-помалу втягнути в судовий процес жінку, яка приїхала в її країну як гість. Річ зрозуміла, це має відбутися не одним рухом, що упадатиме у вічі, а вкрай обережно, щоб уже занепокоєна не стривожила зарано світ; перед вирішальною операцією, яка остаточно позбавить честі Марію Стюарт, її спершу треба хлороформувати обіцянками, щоб вона тихо й без опору лягла під ніж. Тож Єлизавета пише листа, тон якого був би зворушливий, якби не знати, що рада мі­ністрів тим часом давно вже ухвалила постанову про арешт. Відмову прийняти Марію Стюарт особисто закутано у вату. «Мадам, — пише лукава жінка, — я дізналася від лорда Герріса про ваше бажання захиститися в моїй присутності від усіх закидів, які тяжіють над вами. Ох, Мадам, на землі немає жодної людини, яка дужче, ніж я сама, хотіла б почути Ваші виправдання. Ніхто не дослухався б із більшою охотою до кожної відповіді, яка має відновити Вашу честь. Проте я не можу використовувати свій авторитет для Вашої справи. Щоб Вам щиро сказати правду, то, повірте мені, я радше готова захищати Вашу справу, ніж розкривати свої очі на кожну річ, у якій Вас звинувачують Ваші піддані». Але після цієї спритної відмови йде ще витонченіша приманка. Єлизавета врочисто обіцяє — ці рядки слід підкреслити — «своїм монаршим словом, що ані Ваші піддані, ані будь-яка порада, яку я отримаю від своїх радників, не спонукає мене вимагати чогось від Вас, що могло б зашкодити Вам або зачепити Вашу честь». Але лист стає наполегливішим, ще красномовнішим. «Чи не видається Вам дивним, що я не дозволяю Вам побачити мене? Я прошу Вас, поставте себе на моє місце. Коли Ви будете вільні від підозри, я прийму Вас з усією честю, доти я не можу. Але потім, присягаюся Господом, я жодної людини не прийму з іще більшою охотою і з-поміж усіх земних радостей ця радість буде для мене першою».

Це теплі, втішні, лагідні слова, від яких м’якне душа. Але вони прикривають жорсткі, суворі речі. Бо посланець, що везе цього листа, має ще й доручення остаточно й однозначно пояснити Марії Стюарт, що аж ніяк не йдеться про пер­спективу особистого виправдання перед Єлизаветою, бо треба провести за всіма правилами слідство подій у Шотландії, щоправда, тим часом ще врочисто приховане під почесною назвою конференції.

Від слів «процес», «слідство», «арбітраж» гордість Марії Стюарт зіпнулась угору, мов до неї торкнулися розпеченим залізом. «Я не маю ніякого іншого судді, крім Бога, — плаче вона гнівними сльозами, — ніхто не може братися судити ме­не. Я знаю, хто я, і знаю права свого стану. Це правда, що я з власної волі і з повною довірою, яку маю до королеви, своєї сестри, запропонувала, щоб вона стала суддею в моїй справі. Але як таке може статись, якщо вона не дозволяє мені прийти до неї?» Марія Стюарт грізно повідомляє (якими слушними виявились ті слова!), що Єлизавета не матиме ніякого виграшу, затримавши її в своїй країні. А потім береться за перо: «На жаль, Мадам, — схвильовано відповідає Марія Стюарт, — де Ви коли-небудь чули, щоб можна було дорікати монархові, якщо він особисто вислухав скарги жінки, яка скаржиться на несправедливі звинувачення, спрямовані проти неї... Лишіть, Мадам, думку, ніби я приїхала сюди рятувати своє життя. Ані світ, ані вся Шотландія не зреклися мене, я приїхала сюди, щоб відновити свою честь і знайти підтримку, покарати моїх брехливих обвинувачів, а не на те, щоб відповідати їм як рівні. З-поміж усіх володарів я обрала Вас як найближчу родичку і “perfaicte Amye”, «чудову подругу», щоб мати змогу звинуватити їх перед Вами, бо я думала, Ви вважатимете за честь бути покликаною відновити честь королеви». Марія Стюарт не на те втекла з в’язниці, щоб бути тут затриманою “quasi en un autre”, «мало не в іншій». Зрештою вона несамовито вимагає того, чого всі люди завжди марно вимагатимуть від Єлизавети, а саме: однозначності поведінки, або допомоги, або свободи. Перед Єлизаветою вона “de bonne voglia”, «з доброї волі», хотіла б виправдатись, але не у формі процесу перед своїми підданими, хіба як тих приведуть зі зв’язаними руками. Цілком усвідомлюючи, що Господь наділив її своєю ласкою, Марія Стюарт відмовляється, щоб її ставили на один щабель із її підданими: вона радше готова вмерти.

З погляду права ця позиція Марії Стюарт невразлива. Королева Англії не має ніякої вищості над королевою Шотландії, вона не мала призначати слідство щодо вбивства, ско­єного в чужій країні, вона не повинна була втручатися в конфлікт іноземної володарки зі своїми підданими. В глибині душі Єлизавета достеменно знає про це і тому подвоює влесливі зусилля, щоб виманити Марію Стюарт із її міцної та неприступної позиції й завезти на слизький ґрунт судового процесу. Ні, не як суддя, а як подруга і сестра прагне вона цього з’ясування, ох, та ж це треба для її найщирішого бажання побачити нарешті перед собою любу родичку і знову посадити її на трон як королеву. Щоб зіпхнути Марію Стюарт із її безпечної позиції, Єлизавета дає одну важливу обіцянку за іншою, вдає, ніби ніколи ані на хвилинку не сумнівалася в невинності обмовленої жінки, ніби той процес не матиме нічого спільного з Марією Стюарт, а буде спрямований лише проти Морея та інших бунтівників. Брехня за брехнею. Єлизавета твердо зобов’язується, що не будуть оприлюднені ні­які результати цього слідства, які суперечили б честі Марії Стюарт, були б “against her honour”, — і ми згодом побачимо, як вона дотрималася тієї обіцянки. Єлизавета відверто ошукує посередника, запевняючи, мовляв, хоч як відбуватиметься слідство, королівський трон Марії Стюарт забезпечений. Але, поки Єлизавета зобов’язується отак присягою і честю перед Марією Стюарт, державний секретар Сесіл тим часом жваво їде по іншій колії. Він потай знову заспокоює Морея, щоб той погодився на слідство, бо ж ні в якому разі не йдеться про нове утвердження на троні його сестри; ми бачимо, що фокуси з подвійним дном — політичний винахід аж ніяк не нашого сторіччя.

Марія Стюарт невдовзі помічає ті потаємні маневри: як Єлизавета не має ілюзій із приводу Марії Стюарт, так і вона не лишається в невіданні щодо намірів любої родички. Марія Стюарт борониться й чинить опір, пише то солодкі, то гіркі листи, але в Лондоні вже не ослаблюють зашморг, навпаки, потихеньку затягують його гостріше і прикріше. Мало-помалу, щоб посилити психічний тиск, ужили різних засобів, прагнучи показати Марії Стюарт, що в Лондоні в разі потреби, в разі суперечки, в разі відмови сповнені рішучості вдатися й до насильства. Умови життя стали суворіші, Марія Стюарт уже не може приймати відвідувачів із Шотландії, під час кожного виїзду її супроводить не менше сотні вершників, а одного дня її приголомшив наказ переселитися з Карлайла, від відкритого моря — де принаймні погляд може вільно линути в далечінь і, можливо, яке-небудь судно допоможе їй і врятує — в укріплений замок Болтон у Йоркширі, у “very strong, very fair and very stately house”, «дуже міцний, гарний і статечний дім». Річ очевидна, навіть це суворе доручення підсолодили медом, гострі пазурі ще боязливо ховаються за оксамитними лапками: Марію Стюарт запевняють, що тільки через ніжну турботу, щоб знати, що вона живе ближче, і прискорити обмін листами, Єлизавета дала наказ про переселення. Тут, у Болтоні, вона «матиме більше радості та свободи і буде цілковито захищена від будь-якої небезпеки з боку своїх ворогів». Марія Стюарт не така наївна, щоб вірити в таку велику любов, вона й далі борониться та відмовляється, хоч і знає, що програла. Але що їй лишається? В Шотландію вона вже не може повернутися, у Францію їй не дозволяють, а в її зовнішньому становищі дедалі менше гідності: вона живе на чужому хлібі, а одяг, що на ній, позичено в Єлизавети. Цілком самотня, відрізана від усіх своїх щирих друзів, перебуваючи лише серед підданих суперниці, Марія Стюарт мало-помалу втрачає впевненість у своєму опорі.

Нарешті, і саме на це розраховував Сесіл, Марія Стюарт скоїла тяжку помилку, на яку так нетерпляче чекала Єлизавета: в мить недбалості сказала, що згодна зі слідством. Марія Стюарт скоїла найбільшу, непрощенну помилку: дала себе стягнути зі своєї неприступної позиції, що Єлизавета не мо­же судити її і не може позбавляти її свободи, що вона як королева і як гість не може підлягати ніякому іноземному арбітражу. Але Марії Стюарт завжди були властиві лише короткочасні вогненні спалахи мужності, вона ніколи не мала такої потрібної для володарки сили впертої витримки. Відчувши, що втратила ґрунт під ногами, Марія Стюарт марно намагається ставити запізнілі умови і, коли з неї виманили обіцянку, принаймні схопитися за руку, яка штовхнула її в прірву. «Немає нічого, — пише вона 28 червня, — чого б я не зробила на Ваше слово, бо я ніколи не сумнівалася у Вашій честі та королівській вірності».

Але хто колись віддався на чужу ласку і неласку, тому опісля вже не допоможе жодне слово, жодне прохання. Перемога вимагає свого права і завжди перетворюється в несправедливість до переможеного. Vae victis![24]

Розділ 18. Мережу затягують

Тільки-но Марія Стюарт легковажно дала вирвати в себе згоду на «безсторонній третейський суд», англійський уряд одразу вживає всіх заходів примусу, щоб зробити той суд упередженим. Якщо лордам можна з’явитися особисто, озброївшись усіма доказами, Марії Стюарт лише дозволили, щоб її представляли дві довірені особи; тільки здалеку й через посередників може вона висунути звинувачення проти бунтівливих лордів, натомість вони можуть гучно та вільно говорити і потай змовлятися: внаслідок такої підступності Марію Стюарт від самого початку випхали з позиції нападу на позиції захисту. Всі гарні обіцянки одна за одною безшумно впали під стіл, за яким провадили розгляд. Та сама Єлизавета, яка нещодавно пояснювала, що допускати Марію Стюарт у її присутність до кінця судового розгляду несумісно з її честю, приймає, не задумуючись, бунтівника Морея. Про озирання на «честь» раптом уже немає мови. Щоправда, намір посадити Марію Стюарт на лаву підсудних ще підступно приховують, — адже треба зважати на закордон, — і офіційно заявляють, що лорди повинні «виправдатися» за свій бунт. Але це виправдання, якого лицемірно вимагає Єлизавета від лордів, означає, природно, необхідність викласти причини, чому вони підняли зброю проти своєї королеви. Отже, від лордів імпліцитно вимагають розповісти подробиці всієї справи про вбивство короля, а звідси само собою випливає, що вістря повернеться проти Марії Стюарт. Якщо лорди висунуть досить звинувачень проти королеви, в Лондоні зможуть вибудувати юридичну основу, щоб і далі утримувати Марію Стюарт в ув’язненні та успішно виправдати перед світом непрощенність її арешту.

Але задумана як ошуканство ця конференція — її не можна назвати судовою процедурою, не образивши правосуддя — несподівано виродилась у комедію в зовсім іншому розумінні, ніж бажали Сесіл та Єлизавета. Бо, тільки-но сторони посадили за круглий стіл, щоб вони звинувачували одна одну, обидві засвідчили невелике бажання покликатися на акти і факти, й обидві достеменно знають чому. Адже — унікальна курйозність цього процесу — обвинувачі й обвинувачена є, по суті, співучасниками одного злочину, обидві сторони во­ліють краще промовчати про делікатні подробиці вбивства Дарнлі, в якому обидві були “art and part”. Якби Мортон, Мейт­ленд і Морей відкрили скриньку з листами і заявили, що Марія Стюарт — співучасниця вбивства або принаймні знала про його підготовку, тоді шановні лорди мали б цілковиту слушність. Але так само й Марія Стюарт мала б слушність, якби звинуватила лордів, що вони теж наперед знали про злочин і принаймні своїм мовчанням схвалювали його. Якби лорди поклали ті прикрі листи на стіл, то й Марія Стюарт, що завдяки Босвеллу знала, хто підписував bond про вбивство, а можливо, навіть мала в руках той документ, могла б здерти маску з обличчя тим запізнілим королівським патріотам. Тож немає нічого природнішого, як обопільне небажання гостро виступати одне проти одного, немає нічого зрозумілішого, як їхній спільний інтерес вирішувати прикру справу à l’amiable, по-дружньому, і дати бідолашному Генрі Дарнлі спокій у могилі. “Requiescat in pace!”[25] — побожна молитва обох сторін.

Тож відбувається щось дивне і для Єлизавети вкрай несподіване: під час відкриття процесу Морей звинувачує тільки Босвелла, бо знає, що небезпечний чоловік перебуває за тисячі миль і не назве своїх поплічників, проте з дивовижною скромністю уникає бодай якимсь чином звинуватити сестру. Здається, ніби цілком забуто, що рік тому на відкритому засіданні парламенту Марію Стюарт оголосили винною в співучасті в убивстві. Аж ніяк не так поривно, як сподівався Сесіл, мчать ці дивні лицарі до бар’єру, не кидають обвинувальні листи на стіл і — друга і не остання дивна риса цієї багатої на вигадки комедії — навіть англійські комісари з обачності мовчать і не запитують багато. Лорд Нортумберленд стоїть, як католик, мабуть, ближче до Марії Стюарт, ніж до Єлизавети, своєї королеви, лорд Норфолк із приватних причин, які розкриються тільки поступово, теж працює на користь тихого компромісу; невдовзі вже проведено головні лінії порозуміння: Марії Стюарт слід повернути титул і свободу, а Морей натомість збереже те, що тільки й має значення для нього: фактичне панування. Там, де Єлизавета прагнула грому і блискавки, які мали морально розчавити її су­перницю, шарудить лагідний вітерець. Люди приязно розмовляють за зачиненими дверима замість гучно виголошувати акти і факти, атмосфера стає дедалі тепліша й дружніша. За кілька днів — дивовижний процес! — обвинувачі й обвинувачена, комісари і суддя вже злагоджено працюють разом, щоб підготувати конференції, яку Єлизавета задумала як головну політичну справу державної ваги, спрямовану проти Марії Стюарт, почесний похорон першого класу.

Визначеним посередником, що мав забезпечувати обмін аргументів між обома партіями, є шотландський державний секретар Мейтленд Лесінґтон. Адже в темній справі про вбивство Дарнлі він відігравав щонайтемнішу роль, а як природжений дипломат, річ зрозуміла, ще й подвійну роль. Коли в Крейґмілларі лорди прийшли до Марії Стюарт і запропонували їй через розлучення або якимсь іншим способом по­збутися Дарнлі, Мейтленд був речником і дав темну обіцянку, що Морей «дивитиметься крізь пальці». З другого боку, він посприяв шлюбові з Босвеллом, «випадково» був свідком під час викрадення Марії Стюарт і тільки за двадцять чотири години до кінця знову перекинувся до лордів. Під час одного гострого обміну кулями між королевою і лордами йому всміхнулася туманна перспектива опинитися посередині в секторі обстрілу, тому він притьмом ужив усіх дозволених і недозволених засобів, щоб виробити компроміс.

Спершу Мейтленд залякав Марію Стюарт, що лорди в разі її непоступливості сповнені рішучості безцеремонно використати все, що служитиме їхньому захисту, навіть коли це зганьбить її. Щоб показати Марії Стюарт, яку дискредитаційну зброю вже мають лорди, він звелів своїй дружині Мері Флемінґ потай переписати головні докази звинувачення, любовні листи та сонети зі скриньки й передав їй копії.

Ця таємна передача Марії Стюарт ще не відомих їй обвинувальних матеріалів становить, зрозуміла річ, шаховий хід Мейтленда проти своїх товаришів, а крім того, грубе порушення будь-якого нормального порядку судочинства. Але ці дії були швидко врівноважені не менш неналежною поведінкою лордів, що й собі певною мірою під столом, за яким провадили судовий розгляд, передали листи зі скриньки Норфолку та іншим англійським комісарам. То був тяжкий удар по Марії Стюарт, бо отак судді, які щойно хотіли бути посередниками, заздалегідь стали упереджені проти неї. Надто Норфолк цілком приголомшений гидким духом, що піднімається з тієї відкритої скриньки Пандори. Він одразу повідомляє — цього він теж не мав робити, але в цьому дивному процесі має слушність усе, тільки не право — в Лондон, що «нестримне і брудне кохання Босвелла і королеви, її огида до вбитого чоловіка і змова проти його життя розкрилися тепер так, що кожен добрий і зичливий чоловік мав би побачити їх і злякано відсахнутися».

Погана звістка для Марії Стюарт, дуже бажана для Єлизавети. Адже тепер, коли вона знає, який згубний для честі Марії Стюарт обвинувальний матеріал можна покласти на стіл, вона вже не сидітиме тихо й не спочиватиме, аж поки він стане відомий. Що ревніше Марія Стюарт тепер наполягає на тихому компромісі, то жорсткіше наполягає Єлизавета на публічному осуді. Внаслідок ворожості Норфолка, внаслідок його щирого обурення, відколи він побачив листи з сумнозвісної скриньки, здається, ніби гра для Марії Стюарт програна.

Але і на гральному столі, і в політиці ніколи не слід вважати партію за програну, якщо в руці ще є бодай одна карта. Саме цієї миті Мейтленд утнув приголомшливий трюк. Він відвідує Норфолка і провадить із ним довгу, довірчу розмову. І дивіться, — люди дивуються, і спершу ніхто не вірить тій звістці, — за ніч сталося диво, Савл став Павлом, обурений, розгніваний, гостро налаштований проти Марії Стюарт суддя Норфолк раптом стає її найревнішим помічником і прихильником. Замість провадити згідно з намірами своєї королеви публічний судовий розгляд, він тепер більше дбає про інтереси шотландської королеви і раптом сповіщає Марії Стюарт, щоб вона не зрікалася шотландської корони і претензії на англійський трон; він випростує їй шию, зміцнює руку. Водночас наполегливо відраджує Морея показувати ті листи, і дивіться, навіть Морей нараз змінився після таємної розмови з Норфолком. Він стає лагідним і примирливим, цілковито погоджується з Норфолком, що тільки Босвелла слід звинувачувати в злочині й аж ніяк не Марію Стюарт; здається, ніби вночі над покрівлями повівав теплий вітер, лід зламано, ще кілька днів — і над тим дивним будинком променяться весна і дружба.

Несамохіть постає питання, як можна було спонукати Норфолка за одну ніч розвернутися на сто вісімдесят градусів, перетворитися з судді Єлизавети в зрадника її волі, стати з ворога Марії Стюарт її найревнішим другом. Перша думка: Мейтленд, напевне, підкупив Норфолка. Та, коли глянути вдруге, ця думка видається невірогідною. Адже Норфолк — найбагатший аристократ Англії, його родина стоїть лише трохи позаду Тюдорів; так багато грошей не міг дати ані Мейтленд, ані вся бідна Шотландія. І все-таки, як і зде­біль­шого, перший здогад був правильним, Мейтлендові справ­ді пощастило підкупити Норфолка. Він запропонував молодому вдівцеві єдине, що могло привабити навіть такого могутнього, а саме: ще більше влади. Він запропонував герцогу руку королеви, а отже, водночас із нею, спадкове право на англійську королівську корону. Від королівської корони завжди поширюється магія, яка навіть найбоягузливіших робить сміливими, найбайдужіших — честолюбними, а найрозважливіших — дурними. Тепер ми розуміємо, чому Норфолк, що лише вчора так наполегливо насідав на Марію Стюарт, щоб вона доброхіть зреклася свого королівського права, раптом, хоч як дивно, переконує її захищати його. Адже він хоче одружитися з Марією Стюарт тільки задля претензії, яка одним рухом піднесе його на місце Тюдорів, тих, хто наказав стратити його батька і діда як зрадників. Годі звинувачувати сина й онука, коли він зраджує королівську родину, яка знищила його власну сокирою ката.

Звичайно, наші сьогоднішні чуття першої миті вагаються зрозуміти таку страхітливу річ: той самий чоловік, який ще вчора обурювався вбивцею і перелюбницею Марією Стюарт, нарікав на її «брудні» любовні пригоди, так швидко вирішив узяти цю жінку за дружину. Річ зрозуміла, захисники Марії Стюарт підсунули тут гіпотезу. Мейтленд під час тієї таємної розмови з Норфолком, певне, переконав його в невинності Марії Стюарт і довів, що листи зі скриньки фальшиві. Але про це в збережених документах немає жодного слова, а Норфолк насправді ще й через кілька тижнів у присутності Єлизавети й далі називав Марію Стюарт убивцею. Але ж не було б ще тяжчої помилки, ніж прагнути повернути сучасні моральні уявлення на чотири сторіччя назад, бо вартість людського життя в різні періоди та в різних місцевостях аж ніяк не була абсолютною, кожен історичний період вимірював її по-іншому, мораль завжди тільки відносна. Наше сьогодення набагато поблажливіше до політичного вбивства, ніж було XIX сторіччя, та й XVI сторіччя не надавало йому великої ваги. Докори сумління були цілковито чужі для доби, що черпала свою мораль не зі Святого Письма, а з Макіавеллі: той, хто прагнув тоді зійти на трон, не дуже намагався обтяжувати себе сентиментальними міркуваннями і не квапився придивлятися, чи сходинки ще не мокрі від пролитої крові. Зрештою, один із сучасників зобразив у драмі «Ричард III» сцену, де королева подає руку чоловікові, якого знає як убивцю, і ця сцена глядачам аж ніяк не видається невірогідною. Щоб стати королем, убивали й отруювали батька, брата, гнали на війну тисячі невинних людей, прибирали, усували людей, не запитуючи про право, і в тодішній Європі навряд чи можна знайти бодай один монарший дім, де б не коїли відкрито таких злочинів. Коли йшлося про корону, чотирнадцятирічних хлопчиків одружували з п’ятдесятиріч­ними матронами, незрілих дівчаток — зі стариганями, не дуже розпитували про чесноту і красу, гідність та мораль, одружувалися з недоумками, кривими і кульгавими, сифілітиками, каліками і злочинцями, тож чому саме від марнославного честолюбця Норфолка сподіватися особливої делікатності, коли юна й гарна володарка з гарячою кров’ю зголошується піднести його до статусу свого чоловіка? Норфолк, засліплений честолюбством, не довго озирається на те, що скоїла Марія Стюарт, а дивиться тільки на те, що вона може зробити для нього; в думках цей слабкий і не дуже розумний чоловік уже бачить себе у Вестмінстері на місці Єлизавети. Сторінка перегорнулася за ніч. Вправна рука Мейт­ленда розслабила тенета, виплетені для Марії Стюарт, і там, де слід було сподіватися суворого судді, вона раптом знайшла залицяльника й помічника.

Але Єлизавета має добрих викажчиків і пильний, украй недовірливий розум. “Les princes ont des oreilles grandes qui oyent loin et près”[26], — з тріумфом сказала вона одного разу французькому послу. За сотнею дрібних ознак вона здогадується, що в Йорку варять різноманітні темні трунки, що аж ніяк не підуть їй на добро. Насамперед вона викликала Норфолка і глузливо відверто сказала йому, мовляв, чула, що він уже залицяється. Що ж, Норфолк — аж ніяк не герой із характером. Гучно й виразно закукурікав півень святого Петра: Норфолк одразу, і то найжалюгідніше, зрікся Марії Стюарт, чиєї руки ще тільки вчора домагався. Це все брехня і обмови, він ніколи б не одружився з такою перелюбницею і вбивцею, і напрочуд брехливо заявляє: «Моя подушка, як я лягаю спати, має бути безпечною».

Але Єлизавета знає те, що знає, і згодом могла гордо казати: “Ils m’ont cru si sotte, que je n’en sentirais rien”[27]. Коли ця жінка з її нестримною силою люто напала при дворі на одного з тих проноз, усі його таємниці одразу випали йому з рукава. Єлизавета миттю енергійно взялася до роботи. За її наказом судовий розгляд перенесли 25 грудня з Йорка у Вестмінстерський палац у залу з назвою camera depicta. Тут, за кілька кроків від її дверей і безпосередньо під її недовірливими очима, Мейтленду вже не так легко грати, як у Йоркширі, за два дні їзди від Лондона й поодаль від наглядачів і шпигунів. Крім того, дізнавшись про ненадійність своїх комісарів, Єлизавета додала до їхнього складу ще кількох, на яких могла безумовно покластися, передусім свого фаворита Лестера. Тепер, коли вона схопила вузду твердою рукою, процес відбувається в швидкому темпі приписаного ходу. Морей, давній пансіонер Єлизавети, отримує короткий і виразний наказ «захищатися», а ще й небезпечне підбадьорення не цуратися навіть “extremity of odious accusations”, «крайності огидних звинувачень», отже, подати докази перелюбу з Босвеллом, листи зі скриньки. Врочисту обіцянку, дану Марії Стюарт, що не вчинять нічого “against her honour”, цілком знехтувано. Але лорди ще й досі почуваються не дуже затишно. Вони й далі знай вагаються діставати листи й обмежуються загальними підозрами. Оскільки Єлизавета не може прямо звеліти їм показати листи, бо тоді її упередженість стала б занадто очевидною, вона вигадує ще більше лицемірство. Єлизавета вдає, ніби вона сама переконана в невинності Марії Стюарт і знає тільки один спосіб урятувати її честь, наполягаючи з сест­ринським нетерпінням на повному з’ясуванні й поданні доказового матеріалу для всіх «обмов». Вона хоче бачити на столі судового розгляду листи й любовні сонети до Босвелла. Марію Стюарт слід остаточно знищити.

Лорди під цим тиском зрештою подаються. Останньої хвилини ще зіграли невеличку комедію опору, коли Морей не сам поклав листи на стіл, а тільки показав їх, а потім дозволив одному секретареві «силоміць» вихопити їх у нього. А тепер — тріумф для Єлизавети — вони вже лежать на столі, тепер їх зачитають, один раз, а наступного дня перед уже численнішою комісією — вдруге. Лорди, щоправда, давно вже присягнули, що листи справжні, сказавши “eik”, але цього ще не досить, і знову не досить. Немов здогадуючись про всі закиди через сторіччя рятівників честі Марії Стюарт, які оголосять листи фальшивими, Єлизавета наказує ретельно порівняти на очах усієї комісії почерк тих листів із почерком листів, які вона сама отримувала від Марії Стюарт. Через це дослідження представники Марії Стюарт покидають судовий розгляд (ще один важливий аргумент на користь справжності листів) і заявляють — з повним правом, — що Єлизавета не дотримала свого слова, що нічого не вчинять “against the honour” Марії Стюарт.

Але чого ще варте право в цьому найбільш протиправному процесі, на який не може прийти головна обвинувачена, тим часом як її вороги, скажімо, Леннокс, можуть вільно висловлювати звинувачення? Тільки-но представники Марії Стюарт пішли, як зібрані комісари одностайно ухвалили «по­передню постанову», що Єлизавета не може прийняти Марію Стюарт до того, як її виправдають від усіх звинувачень. Єлизавета досягла мети. Нарешті сфабрикували привід, конче потрібний їй, щоб відтрутити від себе ту прокляту, тепер буде неважко знайти якісь викрутні, щоб і далі тримати її “in honorauble custody”, «під почесною охороною», — гарний евфемізм для «ув’язнення». Архієпископ Паркер, один із вірних прихильників Єлизавети, тріумфально вигукує: «Тепер наша добра королева тримає вовка за вуха!»

Цією «попередньою постановою» голову Марії Стюарт у процесі публічної дискредитації нахилили, оголивши потилицю. Тепер уже може впасти, мов сокира, вирок. Її можуть оголосити вбивцею і передати в Шотландію, а там Джон Нокс не знає милосердя, Але цієї миті Єлизавета піднімає руку і вбивчий удар не опускається донизу. Завжди, коли йдеться про останню рішучість чи то в доброму, чи то в лихому, ця загадкова жінка не знаходить у собі справжньої сміливості. Це великодушний порив людяності, що так часто наростає в ній теплою хвилею, чи сором із приводу зламаного королівського слова зберігати честь Марії Стюарт? Чи дипломатичний розрахунок або, як здебільшого в цієї незбагненної натури, мішанина суперечливих почуттів, — хай там як, Єли­завета знову відсахнулася від нагоди остаточно знищити су­перницю. Замість наказати швидко ухвалити суворий вирок, Єлизавета відкладає остаточну постанову, щоб провести переговори з Марією Стюарт. Єлизавета, по суті, хотіла б тільки спокою від упертої і непоступливої жінки, яку годі залякати; Єлизавета хоче, щоб вона стала тихою й непомітною, і тому наполегливо радить їй заявити протест проти документів, а потай Марію Стюарт запевняють, що, коли вона добровільно зречеться, її виправдають і вона зможе вільно жити в Англії, маючи пенсію. Водночас її залякують — пряник і батіг — звісткою про публічний вирок, і Ноулз, довірена особа англійського двору, повідомляє, що залякав її погрозами, як тільки міг. Єлизавета знову працює своїми обома улюбленими методами водночас: залякуванням і приманюванням.

Але Марія Стюарт не дає залякати себе і вже не ловиться на приманки. А втім, мабуть, справді відчула жар небезпеки, бо зосередилася, а згодом разом із новою сміливістю зміцніла і її позиція. Вона відмовляється перевіряти документи. Марія Стюарт запізно побачила пастку, до якої потрапила, і знову повертається на свою давню позицію, що вона не може стояти перед своїми підданими, як перед рівнею. Саме її королівське слово, що всі ті звинувачення та документи фальшиві, повинно мати більшу вагу, ніж усі докази і твердження. Марія Стюарт гостро відкидає запропоновану оборудку: купити своїм зреченням виправдний вирок від суду, який вона не визнає. І рішуче кидає посередникам слова, які справдила своїм життям і смертю: «Жодного слова більше про можливість зректися корони! Перше ніж я погоджуся з цим, я радше ладна вмерти, й останніми словами в моєму житті мають бути слова королеви Шотландії».

[24] Лихо переможеним! (Латин.)

[25] «Спочивай у мирі!» (Латин.)

[26] «Монархи мають великі вуха, які чують далеко і близь­ко» (фр.).

[27] «Вони гадали, ніби я така дурна, що нічого не відчую» (фр.).