Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тепер, коли всю брутальну й важку роботу виконали ін­ші, Морей, людина витонченої гри, може повернутися в країну як тріумфатор. Його підступна політика — лишатися у випадку небезпечних постанов на задньому плані — знову виправдала себе. Морей був відсутній під час убивства Ріцціо, під час убивства Дарнлі, він не брав участі в бунті проти сестри: жодна пляма не забруднює його лояльності, нічия кров — його руки. Для того, хто по-мудрому був відсутній, усе зробив час. Він, обрахувавши все, вмів чекати, і тепер йому найпочеснішим способом і без зусиль дістається все, чого він підступно домагався для себе. Лорди одностайно попросили його як найрозумнішого бути регентом.

Але Морей, народжений бути володарем, бо ж умів панувати над собою, аж ніяк не хапається пожадливо за владу. Він надто розумний, щоб дозволити людям, над якими він потім пануватиме, надати йому ту гідність, наче ласку. Крім того, прагне уникнути враження, ніби він, сповнений любові й підпорядкований брат, приїхав претендувати на право, яке силою вирвали в його сестри. Вона сама має накинути йому — майстерний психологічний трюк — те регентство, Морей прагне, щоб його просили і благали обидві сторони: і збунтовані лорди, і повалена з трону королева.

Сцена візиту Морея до Локлівену гідна видатного драматурга. Нещасна жінка, тільки-но побачивши свого єдино­кровного брата, поривно кидається в його обійми. Тепер, сподівається Марія Стюарт, вона нарешті знайде все: розраду, підтримку, дружбу, а передусім щиру пораду, якої вона так довго була позбавлена. Але Морей дивиться на її радісне збудження з удаваним зимним спокоєм. Заводить її в кімнату, суворо виповідає їй, що вона накоїла, жодним словом не обіцяє надії на поблажливість. Цілком спантеличена його холодом, що мов ріже, королева розплакалась і намагається виправдатися, дати пояснення. Але Морей, цей обвинувач, мовчить, мовчить і мовчить зі спохмурнілим чолом: він хоче живити в опанованій розпачем жінці страх, мовляв, його мовчання приховує ще лихіші звістки.

Морей на цілу ніч лишає сестру в чистилищі того страху: моторошна отрута непевності, яку він улив у неї, має палити аж до найдальших глибин. Вагітна жінка, не знаючи, що відбувається в зовнішньому світі, — іноземним послам заборонили відвідувати її, — не знає, що чекає її: обвинувачення чи суд, ганьба чи смерть. Вона не може заснути цілу ніч, а наступного ранку сила її опору цілковито зламана. Тепер Морей мало-помалу лагіднішає. Він обережно натякає, що в разі, коли вона не вдаватиметься до жодної спроби втекти або порозумітися з іноземними державами, а передусім коли вона вже не триматиметься за Босвелла, то, можливо, — можливо, він каже ці слова невпевненим тоном, — ще можна було б спробувати врятувати її честь перед світом. Уже навіть цей несміливий проблиск надії ожвав­лює палку й опановану розпачем жінку. Вона знову падає братові в обійми, благає, молить, щоб він став регентом. Тільки тоді її син буде в безпеці, в королівстві буде добре правління, а вона сама не відчуватиме небезпеки. Марія Стюарт просить, та й просить, а Морей змушує її довго просити, і то перед свідками, перше ніж нарешті великодушно приймає з її рук те, за чим, власне, приїхав. Тепер, задоволений, він може їхати геть, Марія Стюарт лишається втішена, бо тепер, знаючи, що влада в руках брата, вона може сподіватися, що листи збережуть у таємниці, а отже, буде врятована її честь перед світом.

Але до безвладної немає співчуття. Тільки-но Морей узяв віжки влади в свої міцні руки, він насамперед прагне назавжди запобігти поверненню сестри: як регент він повинен морально знищити незручну претендентку. Про звіль­нення з в’язниці вже не йдеться, навпаки, роблять усе, щоб надовго замкнути там Марію Стюарт. Хоча Морей не тільки сестрі, а й Єлизаветі пообіцяв берегти честь ув’язненої, він усе-таки дозволяє, щоб 15 грудня в шотландському парламенті дістали зі срібної скриньки компрометувальні листи і сонети Марії, адресовані Босвеллу, зачитали їх, порівняли між собою і одностайно визнали, що їх написано її власною рукою. Чотири єпископи, чотирнадцять абатів, дванадцять графів, п’ятнадцять лордів і понад тридцять дрібних шляхтичів, серед них і численні близькі друзі королеви, засвідчили честю і присягою справжність листів і сонетів, жоден голос, навіть з-поміж її друзів — важливий факт — не поставив їх під найменший сумнів, тож отак постала сцена для суду: невидимо, але королева вже сто­їть перед су­дом своїх підданих. Усе, що діялось протиправно в останні місяці: бунт, ув’язнення — після прочитання тих листів назвали правомірним, гучно оголосили, що королева заслужила свою долю, що вона “art and part”, знала про вбивство свого законного чоловіка і брала в ньому ді­яльну участь, і навіть «це доведено листами, які вона власноруч писала до і після скоєння злочину Босвеллу, головному винуватцеві вбивства, а також негідним шлюбом одразу після вбивства». А щоб, крім того, ще й цілий світ дізнався про провину Ма­рії Стюарт і всім стало відомо, що порядні та чесні лорди збунтувалися тільки внаслідок суто морального обурення, копії листів послали на всі іноземні двори, й отак на Марію Стюарт публічно поставили тавро злочинниці. З цим червоним знаком на чолі, сподіваються Морей і лорди, вона вже ніколи не наважиться вимагати корону на свою провинну голову.

Але Марія Стюарт надто замурована в своїй королівській самовпевненості, щоб лайки або ганьба могли принизити її. Жодне тавро, відчуває вона, не може спотворити її чоло, прикрашене королівською діадемою і помазане священною оливою покликання. Жоден вирок і ніякий наказ не змусять її схилити голову; що сильніше прагнуть примусити її змиритися з дрібною і безправною долею, то рішучіше обурюється вона. Таку долю не можна замкнути надовго, вона висаджує в повітря всі мури і рве всі греблі. А коли ту волю закувати в кайдани, вона струснеться так несамовито, що здригнуться мури і серця.

Розділ 16. Прощання зі свободою

Похмурі й трагічні сцени трагедії Босвелла міг би тільки Шекспір довершено перетворити в поетичний твір; а лагідний, романтично-сентиментальний епілог у замку Локлівен написав інший, менший митець: Вальтер Скотт. І все-таки тому, хто читав його змалку, ще хлопчиком, він у душі видаватиметься правдивішим за історичну правду, бо в деяких рідкісних, сприятливих випадках гарна легенда бере гору над дійсністю. Ми всі, молоді й палкі люди, любили ті сцени, як образно закарбувалися вони в наших душах, як пройнялися наші душі співчуттям! Адже всі романтично зворушливі елементи тут немов уже були наготові, щоб сплестися в сюжет: жорстока сторожа, що пильнувала невинну принцесу, наклепники, які зганьбили її честь, вона сама, молода, добра й гарна, що вміла, мов чарами, обертати суворість ворогів у лагідність, спонукати чоловічі серця до лицарської допомоги. Не менш романтичні, ніж мотив, і декорації: похмурий замок серед гарного озера. З пласкої покрівлі затуманені очі прин­цеси можуть бачити гарну шотландську країну з її лісами та горами, привабливістю і красою, а десь там далі котить хвилі Північне море. Вся поетична сила, що була прихована в серці шотландського народу, могла б зосередитись і кристалізуватися навколо цієї романтичної доленосної миті своєї улюбленої королеви, а коли така легенда вже сформована і довершена, тоді вона глибоко й невіддільно проникає в кров народу. Кожне покоління по-новому розповідає її і вірить у неї, немов нев’януче дерево, рік у рік дає вона новий цвіт, жалюгідно й занедбано лежать поряд із цією вищою істиною паперові документи, які повідомляють про факти, бо те, що колись було створене гарним, зберігає завдяки тій красі своє право. А коли згодом, набувши зрілості та недовіри, намагаються знайти правду позаду зворушливої легенди, та правда зухвало протвережує, здається, ніби зміст вірша переказують холодною сухою прозою.

Але небезпека кожної легенди полягає в тому, що вона замовчує справді трагічне на догоду просто зворушливому. Тож і романтична балада про ув’язнення Марії Стюарт у Локлівені приховує її справжню, найглибшу, найбільш людську нужду. Вальтер Скотт наполегливо забуває розповісти тільки про одне: та романтична принцеса була тоді вагітна від убивці свого чоловіка, тож насправді саме це становило її найтяжчу душевну муку в ті страхітливі місяці приниження. Адже коли дитина, яку вона носить у своєму лоні, прийде на світ раніше, ніж можна було б сподіватися, тоді в не­помильному календарі природи можна підрахувати, коли вона фізично віддалася Босвеллу. Дня і години ніхто не знає, але, хай там як, то був згідно з правом і звичаєм недозволений час, бо кохання було або перелюбом, або нестримані­стю, можливо, відбувалося в періоді жалоби за померлим чоловіком, у Сетоні й під час тих дивних мандрів від замку до замку, а можливо, і, мабуть, справді, ще раніше, ще за життя її чоловіка, але ганебне і те, і те. Всю скруту цієї опанованої розпачем жінки можна зрозуміти тільки тоді, коли пригадати, що народження дитини Босвелла календарно ясно розкрило б усьому світові, коли зародилася злочинна пристрасть.

Але запинало з цієї таємниці не знімуть ніколи. Ми не знаємо, на якому етапі була вагітність Марії Стюарт, коли її привезли в Локлівен, не знаємо, коли вона звільнилася від свого душевного страху, не знаємо, чи дитина народилася жива або мертва, не знаємо нічого однозначно ясного, не знаємо, скільки тижнів або місяців мав цей плід перелюбу, коли його прибрали зі світу. Тут усе тільки пітьма й припущення, бо один свідок промовляє проти другого, і тільки одне є певним: Марія Стюарт, певне, мала слушні причини приховувати дати свого материнства. В жодному листі, жодним словом — уже це підозріле — вона не згадувала про дитину Босвелла. Згідно з повідомленням Но, особистого секретаря Марії Стюарт (що сама наглядала за створенням того документа), вона передчасно народила на світ двох нежиттєздатних близнюків, — передчасно, і тут можна додати припущення, що передчасно не зовсім випадково, бо саме свого аптекаря взяла вона з собою в ув’язнення. Згідно з іншою, теж не підтвердженою версією дитина була дівчинкою, що живою народилася на світ, потім її потай завезли до Франції, де вона й померла в одному жіночому монастирі, не знаючи про своє королівське походження. Але жодне вгадування не допоможе в цій незбагненній сфері і ніякі балачки, тут факти приховані навіки. Ключик до цієї останньої таємниці Ма­рії Стюарт утопився в глибинах озера Локлівен.

Але вже сам факт, що охоронці Марії Стюарт допомогли їй приховати таку небезпечну для її честі таємницю, як народження або передчасне народження того бастарда в замку Локлівен, свідчить, що вони не були лихою тюремною сторожею, як чорним на чорному змалювала їх романтична легенда. Леді Дуґлас із Локлівену, якій доручили Марію Стюарт, понад тридцять років тому була коханою жінкою її батька, народила шістьох дітей від Якова V, серед них як найстаршого й графа Морея, перше ніж вийшла заміж за графа Дуґласа з Локлівену, якому теж подарувала сімох дітей. Жінка, що сама пережила муки тринадцятьох пологів і сама страждала від душевної муки, бо ж її перші діти були визнані нешлюбними, була краще здатна, ніж будь-яка інша жінка, зрозуміти клопіт Марії Стюарт. Уся суворість, яку їй приписують, — певне, вигадка і брехня, тож можна припустити, що вона ставилася до ув’язненої лише як до почесного гостя. Марія Стюарт жила в цілій анфіладі кімнат, мала з собою свого куховара, аптекаря, чотирьох або п’ятьох жінок як прислугу, її свобода в замку ніяк не була обмежена, здається, ніби їй навіть дозволяли їздити на лови. Коли звільнитися від усієї романтичної сентиментальності і спробувати бути справедливим, ставлення до Марії Стюарт слід назвати цілком поблажливим. Адже зрештою — романтизм забуває про це — ця жінка завинила принаймні у великому недбальстві, коли через три місяці після вбивства чоловіка вийшла заміж за вбивцю, і навіть сучасний суд міг би в найкращому випадку звільнити її від провини в співучасті з огляду на такі пом’якшувальні обставини, як затьмарення розуму або патологічна залежність. Тож коли цю жінку, що своєю скандальною поведінкою збурила свою країну й обурила всю Європу, на якийсь час силоміць примусили до спокою, це стало добром не тільки для країни, а й для неї самої. Адже протягом тижнів життя взаперті стривожена жінка нарешті мала нагоду заспокоїти свої надміру подразнені нерви, відновити внутрішню твердість волі, яку зруйнував Босвелл; власне, арешт у Локлівені на кілька місяців захистив надміру зухвалу жінку від найнебезпечнішого: від її власного неспокою й нетерпіння.

Це романтичне ув’язнення слід передусім назвати м’яким покаранням за таку силу дурниць, якщо порівняти з карою, яка спіткала спільників і коханого Марії Стюарт. Адже як по-іншому поставилася доля до Босвелла! Зграя лордів, незважаючи на дану обіцянку, ганялася за оголошеним поза законом по суходолу й по морю, за його голову пообіцяли тисячу шотландських крон, і Босвелл знає, що за такі гроші навіть його найкращий друг у Шотландії зрадить його і продасть. Але легко зловити цього зухвальця не вдається: спершу він спробував зібрати своїх borderers для останнього опору, а потім утік на Оркнейські острови, щоб звідти почати війну проти лордів. Але Морей послав навздогін за ним на острови чотири кораблі, і гнаний чоловік лише на превелику силу втік на жалюгідній горіховій шкаралупі у відкритий океан. Там його захопила буря. З роздертими вітрилами барка, призначена лише для плавання вздовж узбережжя, пливе до Норвегії, де її зрештою затримав данський військовий корабель. Босвелл намагається лишитися невпізнаним, щоб уникнути видачі. Позичає в матросів звичайний одяг, нехай краще його вважають за пірата, ніж за короля Шотландії, якого намагаються зловити. Але зрештою його впізнали, возили з місця на місце, якийсь час він жив у Данії на свободі, і вже здавалося, ніби він щасливо врятувався. Але палкого здобичника жінок спіткала несподівана помста: його становище погіршилося через те, що одна данка, яку він давніше спокусив, пообіцявши одружитися, подала на нього скаргу. Тим часом уже і в Копенгаґені точніше дізналися, в яких злочинах звинувачують Босвелла, і відтоді сокира всякчас витає над його головою. Дипломатичні кур’єри сновигають туди і сюди, Морей вимагає його видачі, а ще нестямніше вимагає Єлизавета, щоб мати головного свідка проти Марії Стюарт. Але французькі родичі Марії Стюарт потай подбали, щоб данський король не видав цього небезпечного свідка. Умови ув’язнення стають відтепер дедалі суворіші, проте в’язниця — єдиний захист Босвелла від помсти. Чоловік, що в битві сміливо й зухвало став би проти сотні ворогів, тепер щодня боїться, що його в кайданах пошлють на батьківщину і, піддавши всім можливим тортурам, стратять як убивцю короля. Його ненастанно переводять із в’язниці у в’язницю, замикають у дедалі тіснішу камеру, дедалі суворіше тримають за ґратами і мурами, мов небезпечного звіра, і невдовзі Босвелл уже знає, що тільки смерть порятує його. Здоровий, пов­нокровний чоловік, пострах для ворогів та жіночий улюб­ленець, животіє в страхітливій самотності та бездіяльності тижні за тижнями, місяці за місяцями, роки за роками, і цей величезний згусток життя загниває живцем і гине. Для цього нестримного чоловіка, що добре почувався тільки в надміру сили, тільки в безмежній свободі, полюбляв шаленство ловів серед лук, мчав із вірними прихильниками на битви, брав жінок в усіх країнах і насолоджувався витворами духу, ця огидна бездіяльна самотність поміж холодних, німих і темних стін, ця порожнеча часу, що розчавлює повноту життя, тяжча за тортури і тяжча за смерть. Повідомляли, — і ті повідомлення можна назвати вірогідними, — що він шаленів, мов скажений, шарпаючи залізні ґрати, і, збожеволівши, жалюгідно загинув. З-поміж усіх численних, хто через Марію Стюарт зазнав смерті та мук, цей чоловік, якого вона найдужче любила, мав найдовшу і найстрахітливішу покуту.

Але чи думає Марія Стюарт ще про Босвелла? Чи діють чари залежності ще й на відстані, а чи пекуче кільце тихо й повільно слабне? Про це нічого не відомо. Це питання також лишилося таємницею, як і багато інших питань у її житті. Тільки одне ми приголомшено помічаємо: тільки-но одужавши після пологів, тільки-но звільнившись від материнського тягаря, Марія Стюарт як жінка знову справляє давні чари, знову від неї поширюється неспокій. Знову, вже втретє, вона втягує в коло своєї долі молодого хлопця.

Слід завжди повторювати й нарікати: портрети Марії Стюарт, які дійшли до нас, намальовані здебільшого пензлем пересічних художників і не дають нам змоги прозирнути її справжню сутність. Ті портрети завжди лише холодно й плас­ко показують нам привабливе, спокійне, приязне, симпатичне й лагідне личко, проте не дають змоги здогадатися про чуттєву принадність, яку безперечно повинна була мати ця незвичайна жінка. Марія Стюарт, напевне, випромінювала якусь особливу жіночу силу, бо всюди здобувала собі друзів, навіть серед ворогів. І як наречена, і як удова, на будь-якому троні і в будь-якій в’язниці вона вміє створити навколо себе ауру симпатії і зробити навколишнє повітря лагідним і приязним. Тільки-но приїхавши в Локлівен, Марія Стюарт одразу зробила молодого лорда Рутвена, одного зі своїх охоронців, таким поступливим, що лорди були змушені забрати його. Скоро лиш він покинув замок, як Марія Стюарт зачару­вала вже іншого: молодого лорда Джорджа Дуґласа з Локліве­ну. Минає кілька тижнів — і син вартової вже ладен зробити все для Марії Стюарт і справді був найвірнішим і найвідданішим помічником під час її втечі.

Чи був він лише помічником? Чи не став молодий Дуґлас для Марії Стюарт чимсь більшим у ті місяці ув’язнення? Чи його прихильність справді була суто лицарська й платонічна? Ignorabimus, не знаємо. В усякому разі Марія Стюарт скористалася почуттями молодика найпрактичнішим способом і не шкодувала ані ошуканства, ані хитрощів. Королева, крім своєї особистої привабливості, завжди має ще й іншу принаду: спокуса здобути разом з її рукою ще й владу магнетично діє на кожного, хто бачить її. Здається, ніби Марія Стюарт — тут можна наважитись лише на припущення і годі щось стверджувати — облудно натякнула підлещеній матері молодого Дуґласа на можливість шлюбу, щоб вона стала поблажливіша, бо мало-помалу нагляд став недбалим, і Марія Стюарт може нарешті взятися до завдання, яке поглинає всі її думки: до визволення.

Перша спроба (25 березня) виявилася невдалою, дарма що була добре спланована. Щотижня в човні припливала і відпливала разом з іншими служницями одна праля. Дуґласу пощастило переконати її, і вона погодилася помінятися одягом із королевою. В грубому одязі служниці і з густою вуаллю на обличчі, тож її годі було впізнати, Марія Стюарт успішно пройшла крізь замкову браму, де стояла пильна сторожа. Ось уже човен пливе по озеру, а на березі її має чекати Джордж Дуґлас із кіньми. Аж тут одному човняреві закортіло позалицятися до стрункої і прикритої вуаллю молодої пралі. Він спробував, щоб побачити, чи гарна вона, підняти край вуалі. Марія Стюарт, розхвилювавшись, схопила його руку своїми маленькими, ніжними білими витонченими руками. Проте саме та ніжність, витонченість і незвичайна для пралі доглянутість пальців виказала Марію Стюарт. Човнярі вдарили на сполох і, хоча Марія Стюарт гнівно наказала їм веслувати до берега, знову привезли її у в’язницю.

Про цей випадок одразу повідомили, і нагляд після нього посуворішав. Джорджу Дуґласу вже не дозволяли показуватись у замку. А втім, це не перешкоджало йому бути поблизу від королеви та у зв’язку з нею; як вірний посланець він передавав новини її прихильникам. Адже дивіться: хоч оголошена поза законом і звинувачена в убивстві, королева через рік правління Морея вже знову має прихильників. Дехто з лордів, передусім Гантлі й Сетон, і далі були безумовно віддані королеві, не останньою мірою й через ненависть до Морея. Але, дивна річ, Марія Стюарт знаходить своїх найкращих прихильників саме серед Гамільтонів, які доти були її найлютішими ворогами. Між Гамільтонами і Стюартами існувала, щоправда, прадавня ворожнеча. Гамільтони як другий за могутністю рід завжди заздрили Стюартам, яким належала шотландська корона, і прагнули здобути її для свого клану, і тепер їм раптом усміхнулася можливість через шлюб із Марією Стюарт поставити володарем над Шотландією одного зі своїх. Гамільтони одразу — політика ніколи не мала нічого спільного з мораллю — стали на бік жінки, чиєї страти як убивці вимагали лише кілька місяців тому. Але навряд чи можна припускати, що Марія Стюарт серйозно розглядала думку (невже вона вже забула Босвелла?) про шлюб із котримсь Гамільтоном. Певне, вона дала згоду лише з розрахунку, що це допоможе їй здобути свободу. Джордж Дуґлас, що йому вона теж пообіцяла руку, — зухвала подвійна гра жінки в розпачливому становищі, — править у цій справі за посланця і виконує вирішальні дії. 2 травня все готове, і там, де сміливість займає місце розуму, Марія Стюарт ще ніколи не зазнавала невдачі.

Ця втеча відбулася так романтично, як і личить романтичній королеві. Марія Стюарт або Джордж Дуґлас заручилися серед мешканців замку допомогою малого юнака, Вільяма Дуґласа, що служив там як паж, і проворний, енергійний хлопець вправно виконав своє завдання. Суворий замковий порядок вимагав, щоб під час спільної вечері в замку Локлівен усі ключі від вихідних дверей і брам клали задля безпеки на стіл коло управителя замку, він брав їх із собою на ніч і клав під подушку. Але навіть під час вечері він хотів бачити їх перед собою і мати напохваті, тож і тепер, важкі й металеві, лежать вони перед ним на столі. Накриваючи стіл, малий і метикований хлопець швидко кинув серветку на ключі, а коли застільне товариство, щедро приправивши вечерю вином, безтурботно розмовляло далі, непомітно забрав, прибираючи стіл, разом із серветкою ще й ключі. Далі все відбулося в наперед підготованому поспіху: Марія Стюарт убралася в одяг однієї зі своїх служниць, хлопець побіг тепер уперед, відімкнув двері зсередини й ретельно замкнув їх ззовні, щоб ніхто не міг погнатися за ними, а самі ключі жбурнув у озеро. Перед тим він уже зв’язав докупи всі наявні човни й тепер потягнув їх за своїм човном в озеро, тож гнатися за ними було б годі. Лишилося тільки швидкими рухами весла переправити човен серед теплої травневої ночі до берега, де вже чекали Джордж Дуґлас, лорд Сетон і п’ятдесят вершників. Королева без вагань вискочила на коня і чвалувала цілісіньку ніч до замку Гамільтонів. Разом зі свободою до неї повернулася, прокинувшись, і давня сміливість.

Існує відома балада про втечу Марії Стюарт з оточеними водами замку завдяки відданості одного палкого молодика і жертовності хлопчика, при нагоді цю баладу з усією її романтикою можна прочитати у Вальтера Скотта. Натомість хро­ністи думають трохи холодніше. Вони вважають, що сувора сторожиха леді Дуґлас аж ніяк не була такою безвинною, як представляла себе і як зображували її, і взагалі тільки згодом вигадала цю гарну оповідку, щоб виправдати недбальство й бажану сліпоту охоронців. Але не слід знищувати легенди, якщо вони гарні. Навіщо затьмарювати це останнє присмеркове романтичне світло в житті Марії Стюарт? Адже на обрії вже постають тіні. Кінчаються пригоди, молода й відважна жінка востаннє збуджує кохання й відчуває його.

За тиждень Марія Стюарт зібрала армію шість тисяч чоловік. Хмари, здається, розвіялися ще раз, Марія Стюарт ще одну мить знову бачить над головою прихильні зорі. Прийшли не тільки Гантлі та Сетони, її давні прихильники, не тільки клан Гамільтонів став до неї на службу, а й, дивна річ, навіть значна частина шотландської аристократії, вісім графів, дев’ять єпископів, вісімнадцять лордів і понад сотня баронів. Дивна річ, а проте аж ніяк не дивна, бо в Шотландії не може бути справжнього володаря без бунту дворян проти нього. Суворість Морея спонукала лордів до непокори: їм краще мати сто разів винну принижену королеву, ніж суворого регента. Та й закордон одразу зміцнив становище звільненої королеви. Французький посол шукає Марію Стюарт, щоб ушанувати її, законну володарку. Єлизавета на «радісну звістку про її втечу» шле до неї свого посла. Незрівнянно міцнішим і перспективнішим стало становище Марії Стюарт за рік ув’язнення, дивовижно перегорнулася сторінка. Але Марія Стюарт, завжди така смілива і войовнича, намагається, немов їй не дає спокою таємний здогад, уникнути вирішення ситуації з допомогою зброї, для неї було б кращим спокійне примирення з братом, невеличкий, тьмяний полиск королівської влади, якщо він тепер надасть його їй, і жінка, яка зазнала тяжких випробувань, лишила б йому владу. Щось у силі, — наступні дні доведуть, — яка жила в ній, поки її насталювала залізна воля Босвелла, немов зламалося, і після всього клопоту, тривог і мук, після всієї несамовитої ворожнечі Марія Стюарт прагне тільки одного: свободи, миру та відпочинку. Але Морей уже не думає ділитися владою. Його честолюбство і честолюбство Марії Стюарт — діти одного батька, і добрий помічник зміцнює його рішучість. Поки Єлизавета шле Марії Стюарт побажання щастя, Сесіл, державний секретар Англії, енергійно напирає зі свого боку, щоб остаточно покласти край Марії Стюарт і католицькій партії в Шотландії. Тож Морей уже не вагається, бо знає: поки ця несхитна на свободі, в Шотландії спокою не буде. Йому кортить назавжди розквитатися з шотландськими бунтівливими лордами і дати їм науку. Зі своєю звичайною енергією він якнайшвидше збирає армію, менш численну, ніж армія Марії Стюарт, але краще керовану і дисципліновану. Не чекаючи підкріплень, він виступає з Ґлазґо. 13 травня коло Ленґсайда відбувся ос­таточний порахунок між королевою і регентом, між братом і сестрою, між Стюартом і Стюарт.

Битва під Ленґсайдом коротка, але вирішальна. Вона почалася не так, як битва під Карберрі-Хілл, із довгих вагань і переговорів; загони вершників Марії Стюарт одразу помчали в атаку на ворога. Але Морей добре вибрав свої позиції, ворожа кавалерія, перше ніж змогла штурмувати пагорб, була розпорошена щільним вогнем і відкинута назад по всій лінії під час контратаки. За три чверті години все скінчилося. Вдавшись до нестямної втечі, кинувши гармати і триста полеглих, остання армія королеви розбіглася.

Марія Стюарт спостерігала битву з височини і, тільки-но помітивши, що все втрачене, пустилася з пагорба вниз, вискочила на коня й помчала несамовитим чвалом геть у супроводі кількох вершників. Про опір вона вже не думає, її охопила моторошна паніка. Не відпочиваючи, вона шалено мчить уперед першого дня через пасовиська і болота, через ліси й поля, опанована єдиною думкою: тільки б урятуватися! «Я, — писала вона згодом кардиналові Лотаринзькому, — перетерпіла образи, обмови, ув’язнення, голод, холод, спеку, я тікала, не знаючи куди, дев’яносто дві милі по країні, без їжі та відпочинку. Я мусила спати на голій землі, пити прокисле молоко і їсти вівсяну кашу без хліба. Я три ночі жила в країні, мов сова, без жодної служниці, яка допомагала б мені». Саме отак, в образі цих останніх днів, як смілива амазонка, як героїчно-романтична постать лишилася Марія Стю­арт у пам’яті свого народу. Нині в Шотландії забули її слабкості та дурниці, простили й вибачили злочин її пристрасті. Лишився тільки цей образ: лагідної жінки, ув’язненої в самотньому замку, а потім ще один образ: сміливої вершниці, яка, рятуючи свою свободу, мчить на спіненому коні серед ночі і радше тисячу разів піде на ризик смерті, ніж полохливо й боязливо здасться ворогам. Марія Стюарт уже тричі тікала вночі: першого разу разом із Дарнлі з Голіруду, другого разу в чоловічому вбранні з замку Бортвік до Босвелла, втретє з Дуґласом із замку Локлівен. Вона тричі рятувала собі свободу і корону такою швидкою відважною втечею. А тепер рятує не що інше, як тільки життя.

На третій день після битви під Ленґсайдом Марія Стюарт доїхала до абатства Дандреннан неподалік від моря. Тут закінчується її держава. Володарку гнали, немов звіра, що тікає, аж до крайніх меж її володінь. Для вчорашньої королеви тепер в усій Шотландії вже немає безпечного місця, вже немає шляху назад; в Единбурзі її чекає невблаганний Джон Нокс і знову-таки глум потолочі, знову ненависть духівництва і, можливо, ганебний стовп і вогнище. Її останню армію розбито, її останню надію знищено. Тепер настає тяжка мить вибору. За нею лежить утрачена країна, куди не веде вже назад жоден шлях, перед нею безкінечне море, що веде до всіх країн. Вона може поплисти морем до Франції, морем до Англії, морем до Іспанії. У Франції її виховали, там вона має друзів і родичів, там живе ще багато людей, які люблять її, поети, які оспівували її, дворяни, які супроводили її; ця країна одного разу вже гостинно приймала її і коронувала з розкішшю та пишнотою. Але саме тому, що Марія Стюарт була там королева, прикрашена всім блиском тієї країни, піднята як найвища над найвищою монархією, вона не хоче повертатися туди як жебрачка, як прохачка в подертому вбранні і з заплямованою честю. Вона не хоче бачити глузливих по­смішок сповненої ненависті італійки Катерини Медичі, не хоче брати якусь милостиню або дати себе замкнути в монастирі. А втеча до зимного Філіпа, короля іспанського, теж була б приниженням: святенницький двір ніколи не пробачить, що Босвелл узяв її руку для шлюбу перед протестантським священиком, що вона отримала благословення єретика. Тож лишається, власне, тільки один варіант вибору, що насправді й не вибір, а примус: плисти морем до Англії. Хіба в найпохмуріші дні ув’язнення Єлизавета, підбадьорюючи її, не переказувала, що «вона може завжди покладатися на королеву Англії як на вірну подругу»? Хіба вона не обіцяла врочисто знову утвердити її як королеву? Хіба Єлизавета не прислала їй перстень як знак, який завжди має нагадувати про сестринські чуття англійської володарки?

Але рука, яку одного разу струснуло лихо, завжди хапається не за ті кості. Вирішуючи тепер найважливіше питання, Марія Стюарт, як і під час кожної важливої постанови, вирішує притьмом; не отримавши попередньо ніяких гарантій, ще з монастиря Дандреннан вона пише Єлизаветі: «Ти, моя найдорожча сестро, знаєш, звичайно, про більшу частину моїх нещасливих обставин. Але обставини, які сьогодні спонукали мене написати Тобі, настали так швидко, що чутка про них ще аж ніяк не могла дійти до твого вуха. Тому я повинна якомога коротше повідомити Тобі, що деякі мої піддані, яким я найбільше довіряла і яких піднесла до найвищих посад, схопилися за зброю проти мене і ставилися до мене найнегіднішим чином. Усемогутній розпорядник геть усього визволив мене з жорстокого ув’язнення, яке я терпіла. Але відтоді я програла битву, в якій більшість тих, хто зберігав мені вірність, загинули на моїх очах. Я тепер вигнана зі свого королівства й опинилася в такій скруті, що, крім Бога, маю надію тільки на Твою доброту. Тож я прошу тебе, найдорожча сестро, щоб мене привели до тебе і я могла розпові­сти Тобі про всі мої справи.

Водночас я благаю Бога, щоб він послав тобі всі небесні благословення, а мені терпіння й розраду, яку я сподіваюся передусім отримати завдяки Тобі, і благаю Тебе про це. Щоб нагадати Тобі про причину, яку я маю покладатися на Англію, я посилаю тобі як її королеві цю прикрасу, цей знак вашої пообіцяної дружби і допомоги. Твоя любляча сестра M. R.».

Швидкою рукою, немов щоб переконати себе, пише Ма­рія Стюарт рядки, які назавжди вирішать її майбутнє. Потім запечатує в листі й перстень і передає те все кінному по­сланцеві. Але в тому листі запечатано не тільки перстень, а й долю.

Тепер кості вже впали. 16 травня Марія Стюарт сідає на борт малого рибальського судна, перетинає затоку Солвей і ступає на англійську землю неподалік від портового містечка Карлайла. Того дня, коли вирішилася доля Марії Стюарт, їй не виповнилося ще й двадцятьох п’ятьох років, але її справж­нє життя вже скінчилося. Все, що світ міг дати їй у достатку, вона пережила й перестраждала, піднялася на всі земні вершини і виміряла всі глибини. За коротенький час, у страхітливій душевній напрузі вона відчула всі протилежності, поховала двох чоловіків, утратила два королівства, пройшла крізь в’язницю, чорним шляхом злочину і знову з новою гордістю піднялася на сходинки трону та вівтаря. Марія Стюарт прожила ті тижні та місяці у вогні, у такому високому й фанатичному полум’ї, що його відблиски сяяли крізь сторіччя. А тепер ця пожежа схитнулася й погасла, і найкраще, що було в Марії Стюарт, уже пожерте, лишилися тільки шлак і попіл, жалюгідні рештки того чудового жару. Як власна тінь, іде Марія Стюарт у присмерк своєї долі.

Розділ 17. Сплетено тенета

Годі сумніватися, що Єлизавета почула звістку про приїзд Марії Стюарт в Англію зі щирою приголомшеністю. Адже цей непроханий візит украй прикро збентежив її. Звичайно, протягом останнього року вона з монаршої солідарності намагалася захистити Марію Стюарт від її бунтівливих підданих. Вона патетично запевняла — папір дешевий, а написані чемні фрази легко збігають із дипломатичного пера — в своєму співчутті, дружбі та любові. Щедро, ох, занадто щедро Єлизавета обіцяла Марії Стюарт, що вона за всіх обставин може покладатися на неї як на вірну сестру. Але Єлизавета ніколи не запрошувала Марію Стюарт до Англії, навпаки, рік у рік завжди перекреслювала можливість особистої зустрічі. І тепер ця набридлива раптом висадилася в Англії, в тій самій Англії, законною королевою якої, як вона ще недавно зарозуміло нахвалялася, є вона сама. Приїхала без попереднього запиту, запрошення або прохання, і перше її слово — це вже посилання на ту давню, суто метафорично висловлену обіцянку дружби. У своєму другому листі Марія Стюарт навіть не обговорює питання, хоче Єлизавета прийняти її чи ні, а вимагає прийняття як свого очевидного права: «Я прошу Вас якомога швидше забрати мене звідси. Адже я в такому стані, що був би жалюгідний не тільки для королеви, а й для звичайної дворянки. Крім свого життя, я не маю нічого, що я могла б ще врятувати, коли першого дня проскакала по луках шістдесят миль. Ви це й самі побачите, коли, як я сподіваюсь, матимете співчуття до мого незмірного лиха».

І справді, співчуття — перший душевний порух Єлизавети. Для її гордості, певне, було величезним задоволенням, що жінка, яку вона прагнула повалити з трону, повалила саму себе, а вона зі свого боку навіть пальцем не ворухнула для цього. Що за видовище для світу, коли вона зможе підняти з колін колись таку горду і, зверхньо поглядаючи, як покровителька, обняти її! Тому перший, слушний інстинкт Єлизавети полягав у тому, щоб великодушно запросити Марію Стюарт до себе. «Я дізнався, — пише французький посол, — що королева на коронній раді з усією силою стала на бік королеви Шотландії і кожному дала зрозуміти, що має намір так її прийняти й шанувати, як відповідало б її давнішій гідності та величі, а не теперішньому станові». Єлизавета з властивим їй гострим відчуттям всесвітньо-історичної відповідальності прагне наполягати на своєму слові. Якби вона дотрималася свого спонтанного імпульсу, то врятувала б Марії Стюарт життя, а собі честь.