Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що ж, Босвелл не такий чоловік, щоб у вбранні покутника боязливо і смиренно з’явитися перед суддями. Якщо він узагалі зголосився прийняти виклик до суду, то тільки тому, що вирішив домогтися всіма засобами замість вироку ви­правдання, cleansing. Він енергійно береться за свої готування. Спершу отримав від королеви командування над усіма фортецями і завдяки цьому має в своїх руках усю наявну зброю і військове спорядження країни. Він знає: хто має владу, тому належить і право, крім того, привів до Единбурґа ще цілу ватагу своїх borderers і озброїв їх, як для битви. Без страху і сорому, з властивою йому зухвалістю аморальності він запровадив у Единбурзі справжнє панування терору. Босвелл гучно заявив: «Якби він дізнався, хто ті люди, які прибили обвинувальні плакати, то вмив би руки в їхній крові», це була сувора засторога Ленноксу. І Босвелл, і його люди відкрито ходять із руками на руків’ях кинджалів і не шкодують виразних слів, що не мають наміру миритися з тим, що їхнього кланового ватажка вважають за злочинця. Тепер нехай їде той Леннокс і наважиться звинувачувати його! Тепер нехай судді спробують засудити його, диктатора Шотландії!

Такі готування надто вже відверті, щоб Леннокс міг мати сумнів, що чекає його. Він знає, що, хоч і може приїхати в Единбурґ і звинуватити Босвелла, Босвелл не дасть йому вийти живим із міста. Леннокс знову звертається до своєї покровительки Єлизавети, і вона без зволікань посилає Марії Стюарт цього нагального листа, щоб ще останньої хвилини застерегти, що внаслідок такого відвертого порушення права вона опиниться під підозрою в співучасті.

«Мадам, я б не була така безцеремонна, — пише вона, вкрай схвильована, — і не набридала б Вам цим листом, якби мене не змусили до цього заповідь любові до наших нужденних ближніх і благання нещасних. Я дізналася, що Ви, ма­дам, випустили прокламацію, згідно з якою 12-го числа цього місяця має відбутися суд над запідозреними у співучасті в убивстві Вашого чоловіка і мого покійного родича. Вкрай важливо, щоб цей судовий розгляд не був затьмарений таємничістю й хитрощами, що могло б загалом статися дуже легко. Батько і друзі небіжчика смиренно звернулися до мене, щоб я попросила вас відсунути термін, бо помітили, що ті мерзенні постаті намагаються силою домогтися того, чого не могли б досягти згідно з правом. Тому з любові до Вас, бо ж тут я переживаю найбільше, і для заспокоєння тих, хто не винен у цьому страхітливому злочині, я не можу діяти інакше. Бо, навіть якби Ви були невинні, це вже була б достатня підстава, щоб позбавити вас честі як володарки й віддати вас зневазі потолочі. Перше ніж щось таке станеться з Вами, я б бажала Вам краще почесну могилу, ніж безчесне життя».

Такий новий постріл у сумління мав би розбудити навіть одурманені й відмерлі почуття. Проте аж ніяк не ясно, чи цю засторогу, написану останньої миті, взагалі вчасно передали Марії Стюарт. Адже Босвелл пильнує, цей до безумства сміливий, несхитний чолов’яга не боїться ні смерті, ні чорта, і найменше боїться — англійської королеви. Англійського особ­ливого посланця, що доставив цього листа Марії Стюарт, Босвеллові поплічники затримали коло брами палацу і не пропустили. Пояснили, мовляв, королева ще спить і не може прийняти його. Посланець, що мав передати лист від королеви королеві, в розпачі тиняється по вулицях. Зрештою йому пощастило дійти до Босвелла, той зухвало розпечатує лист, адресований Марії Стюарт, читає і байдуже ховає до кишені. Чи передав він його згодом Марії Стюарт, невідомо, але це не має значення. Адже уярмлена жінка давно вже не наважується діяти всупереч його волі, і навіть повідомляли, що вона утнула дурницю, махнувши йому з вікна рукою, коли він тепер у супроводі своїх бандитів верхи на конях подався до tolbooth, будівлі суду і в’язниці, немов хотіла побажати загальновідомому вбивці успіху на комедії правосуддя.

Але, навіть якщо Марія Стюарт не отримала цього останнього заклику Єлизавети, вона аж ніяк не лишилася без попереджень. Три дні тому з’явився її єдинокровний брат Морей, щоб проститися з нею. Його раптом опанувало бажання здійснити задля розваги прогулянку у Францію та Італію, “to see Venice and Milan”, побачити Венецію і Мілан. Що ж, Марія Стюарт уже не раз мала нагоду пересвідчитися, що таке квапливе зникнення Морея з політичної сцени завжди править за прикмету погоди, своїм демонстративним від’їздом у далекі краї він одразу сповіщає, що не схвалює ницу судову комедію. А втім, Морей аж ніяк не приховує справжньої причини свого від’їзду. Він розповідає кожному, хто хоче слухати, що намагався арештувати Джеймса Бальфура як одного з головних учасників убивства, а Босвелл, прагнучи прикрити свого спільника, перешкодив йому. Через вісім днів Морей у Лондоні відверто сказав іспанському послу де Сільві, що «з огляду на свою честь я вже не можу далі перебувати в королівстві, поки такий незвичайний і страхітливий злочин лишається непокараним». Людина, що прилюдно висловлюється так, могла і з сестрою розмовляти без викрутнів. І справді, впадає у вічі, що в Марії Стюарт бринять сльози на очах, коли вона відпускає брата. Але не має сили затримати його. В неї вже ні на що немає сили, відколи вона стала залежна від Босвелла. Вона може тільки дати відбуватися тому, чого вимагає його сильна воля, королева в ній стала беззахисною підданою гарячої і поневоленої жінки.

12 квітня починається, немов кидаючи всім виклик, комедія правосуддя і не менш виклично закінчується, Босвелл поїхав до tolbooth, немов на штурм фортеці: з мечем збоку, кинджалом на поясі й серед своїх поплічників, число яких — мабуть, перебільшене — сягало чотирьох тисяч чоловік. Натомість Ленноксу, покликаючись на якийсь давній едикт, до­зволили взяти щонайбільше шість чоловік супроводу, коли він заїхав у місто; отак відкрито була засвідчена упередженість королеви. Йти на таке судове засідання з оголеними кинджалами Леннокс не має наміру; він знає, що лист Єлизавети з вимогою відкласти судовий розгляд послано Марії Стюарт, і відчуває за собою моральну силу. Тож він лише посилає до tollbooth одного свого ленника, щоб той зачитав його протест. У цьому перебуванні Леннокса за межами суду судді (з одного боку, залякані, а з другого — підкуплені чималими винагородами у вигляді землі, грошей і почестей), зрадівши, побачили бажаний привід зручним способом позбутися незручного вироку, і з їхніх сердець спав великий тягар. Після начебто докладної наради — насправді про все вже давно домовилися — судді одностайно оголосили Босвелла невинним ні в “any art and part of the said slauchter of the king”[21] із ганебним обґрунтуванням, «бо не висунуто ніяких звинувачень». Цей досить беззмістовний вирок, що аж ніяк не задовольнив би чесну людину, Босвелл одразу перетворив у патетичний трі­умф. Брязкаючи зброєю, він поїхав по місту, дістав меч із піхов, вимахував ним у повітрі й викликав гучно й прилюдно на двобій кожного, хто й далі наважиться звинувачувати його в убивстві або в співучасті у вбивстві короля.

Тепер колесо вже шалено покотилося до прірви. Міщани вражено бурчать і бурмочуть, обурюючись таким нечуваним глумом над правом, друзі Марії Стюарт приголомшено по­глядають, і в них “sore hearts”, смуток на серці. Їм тяжко, що вони не мають змоги застерегти безумну. «Було, — пише Мел­вілл, її найвірніший друг, — дуже прикро бути змушеним приглядатись, як ця добра володарка мчала назустріч своїй згубі, і ніхто не звернув її уваги на небезпеку». Але Марія Стюарт не хоче слухати, не хоче, щоб її застерігали, якась незбагненна насолода наважуватись на найбезглуздіше жене її далі й далі, вона не хоче озиратися, не хоче запитувати і слухати, тільки вперед і вперед мчить вона у своїй загибелі, менада своїх почуттів. Уже по тому, як Босвелл кинув виклик усьому місту, Марія Стюарт образила всю країну, надавши сумнозвісному злочинцеві найвищу честь, яку могла дати Шотландія: під час урочистого відкриття парламенту вона дозволяє Босвеллу нести попереду святощі країни: корону і скіпетр. Хто тепер ще може сумніватися, що корону, яку сьогодні Босвелл уже несе в руках, він завтра сам одягне собі на голову? І справді, Босвелл — така риса завжди чарує в не­стримних — чоловік, який не визнає таємничості. Зухвало, енергійно й відверто він тепер іде вимагати свою ціну. Він не засвідчує жодного сорому, приймаючи від парламенту в подарунок «за видатні заслуги», “for his great and manifold gud service”, Данбар, найміцніший замок країни, а оскільки тепер лорди вже зібралися й покірні його волі, він твердо штурхає їх кулаком у потилицю, щоб присилувати їх до останнього: дати згоду на шлюб із Марією Стюарт. Увечері, коли закрили засідання парламенту, Босвелл як великий пан і військовий диктатор запрошує увесь гурт на вечерю в таверну Ейнзлі. Там відбувся бучний бенкет, а коли більшість була вже напідпитку, — тут на думку спадає відома сцена з «Валленштайна», — Босвелл кладе перед лордами bond, який не тільки зобов’язує їх боронити його від кожного наклепника, а й рекомендувати його, “noble puissant Lord”, «шляхетного і могутнього лорда», як гідного чоловіка для королеви. Після того, як лорди проголосили Босвелла невинним, а «з другого боку, Її Величність поки що без чоловіка, — йдеться в тому славетному писанні, — загальне добро вимагає, щоб вона зволила ступити нижче й одружитися з одним своїм підданим, і то з названим вище лордом». А лорди зобов’язувалися «так щиро, наче мали б відповідати перед Господом», підтримувати названого лорда і захищати його від кожного, хто б хотів перешкодити цьому шлюбові або відкласти його, і не щадити задля цього ані свого майна, ані життя.

Лише один лорд скористався веремією, яка зчинилася після прочитання цього bond, і тихцем вибрався з таверни; решта слухняно підписали аркуш — чи то через те, що озброєна орда Босвелла оточила таверну, чи то через те, що вирішили в серці слушної миті порушити накинуту їм силоміць присягу. Лорди знають, що написане чорнилом можна стерти кров’ю. Отже, ніхто дуже не переймався, — що означає швидкий розчерк пера для того товариства? — угоду підписали і знову галасували, бенкетували, базікали, і найвеселішим, певне, був Босвелл, бо тепер ціну вже заплачено, тепер він коло мети. Ще пару тижнів — і те, що в Шекспіровому «Гамлеті» видається невірогідним і поетичним перебільшенням, тут стане дійсністю: королева, «ще не збивши черевиків, в яких вона за гробом мужа йшла», піде до вівтаря з його вбивцею. Quos deus perdere vult...

Розділ 14. Шлях без виходу

Тепер, коли трагедія Босвелла йде до своєї кульмінації, ми несамохіть, немов унаслідок внутрішнього примусу, знову і знову думаємо про Шекспіра. Адже годі не помітити навіть зовнішньої схожості ситуації з ситуацією в трагедії Гамлета. Тут, як і там, короля підступно прибирає з дороги коханець його дружини, тут, як і там, є непристойний поспіх, із яким удова спішить до вівтаря з убивцею свого чоловіка, тут, як і там, далі справляє свій вплив убивство, приховування і заперечення якого потребує більших зусиль, ніж доти було по­трібно для виконання. Вже навіть ця схожість приголомшує. Але ще сильніша й переконливіша для почуттів дивовижна аналогія багатьох сцен Шекспірової шотландської трагедії з історичною. Шекспірового «Макбета» усвідомлено чи неусвідомлено створено з атмосфери драми Марії Стюарт: те, що відбувається під пером автора в замку Дунсінан, відбувалося перед тим насправді в замку Голіруд. Тут, як і там, після скоєного злочину така сама самотність, така сама гнітюча душевна похмурість, такі самі моторошні свята, на яких ніхто не наважується веселитись і з яких один по одному тихенько тікають гості, бо чорні ворони лиха вже каркають, облітаючи дім. Інколи навряд чи можна розрізнити: це Марія Стюарт, що ходить уночі по покоях, не здатна заснути, збурена, одержима смертю, катована власним сумлінням, чи леді Макбет, що хоче змити зі своїх рук невидиму кров? Це Босвелл чи Макбет, дедалі рішучіший, дедалі суворіший після скоєного злочину; він щоразу сміливіше, щоразу зухваліше кидає вик­лик ворожості всієї країни і все-таки знає, що всяка мужність даремна і що привиди завжди сильніші за живу людину. Тут, як і там, пристрасть жінки править за рушійну силу, чоловік виступає в ролі виконавця, а передусім страхітливо схожа атмосфера, могутній тиск на приголомшену, змучену душу, чоловік і жінка прикуті одне до одного однаковим злочином і тягнуть одне одного в ті самі моторошні глибини. Ще ніколи ані в світовій історії, ані в світовій літературі психологія злочину і таємнича сила вбитого, яка діє на вбивцю, не були відтворені так велично, як у цих обох шотландських трагедіях, одна з яких вигадана, а друга пережита.

Невже ця схожість, ця дивовижна аналогія справді випадковість? А чи не слід радше припустити, що у творі Шекспіра життєва трагедія Марії Стюарт певною мірою згущена і сублімована? Дитячі враження завжди справляють незнищенний вплив на творчу душу і таємниче обертають перші імпульси генія в пізнішу дійсність, яка переживає час; Шекспір неодмінно мав знати про всі події в замку Голіруд. Усе його дитинство в країні було, мабуть, виповнене оповіданнями і легендами про романтичну королеву, що втратила державу і корону внаслідок нерозумної пристрасті, а потім її покарали, возячи з одного англійського замку до іншого. Шекспір, молодик, уже наполовину чоловік і цілком сформований поет, був, можливо, і в Лондоні саме тоді, коли над містом бамкали дзвони, радіючи, що нарешті впала голова великої суперниці Єлизавети і Дарнлі потяг до себе в могилу свою невірну дружину. Коли згодом у хроніці Го­ліншеда Шекспір знайшов історію похмурого короля Шотландії, хіба не пов’язав він, навіть не усвідомивши, у своїй таємничій творчій хімії спогад про трагічну загибель Марії Стюарт з іншим матеріалом? Ні­хто не може стверджувати з упевненістю і ніхто не може спростувати, що Шекспірова трагедія була ви­значена життєвою трагедією Марії Стюарт. Що ж, тільки той, хто читав і пережив у серці «Макбета», зможе цілковито зрозуміти Марію Стюарт у ті дні в Голіруді, незмірну муку сильної душі, що не доросла до свого найважливішого вчинку.

У цих обох трагедіях, одній вигаданій, а другій пережитій, приголомшує передусім схожість у перетворенні Марії Стюарт і леді Макбет після скоєного злочину. Леді Макбет раніше була сповненою любові, палкою, енергійною жінкою з сильною волею і великим честолюбством. Вона хоче бачити лише велич свого коханого чоловіка, тож її рука цілком могла б написати рядки з сонета Марії Стюарт: “Pour luy je veux re­chercher la grandeur...”

Честолюбство править леді Макбет і за спонуку до злочину, вона діє спритно й рішуче, поки злочин ще є тільки волею, наміром і планом, поки гаряча червона кров ще не потекла їй на руки, не затопила їй душу. Не менш улесливими словами, ніж Марія Стюарт — Дарнлі в Керк-о’Філді, вона заманює Дункана до спальні, де його вже чекає кинджал. Але одразу після злочину вона вже інша, її сила зламана, сміливість знищена. Наче вогонь, горить сумління в живому тілі, з застиглим поглядом, божевільна, блукає вона по кімнатах, пострах для своїх друзів, жах для самої себе. Єдине безумне прагнення отруює її катований мозок: прагнення забуття, хвороблива туга за незнанням про скоєне, за змогою не думати про нього, туга за смертю. Точнісінько така сама й Марія Стюарт після вбивства Дарнлі. Вона нараз перетворилася, змінилася, і навіть риси її обличчя стали такі чужі проти того, яким її личко було раніше, що Друрі, шпигун Єлизавети, пише в Лондон: «Ще ніхто ніколи не бачив, щоб жінка за такий короткий час, і то без тяжкої хвороби, змінилася так, як королева». Марія Стюарт уже анітрохи не скидається на веселу, розважливу, балакучу, впевнену жінку, якою була лише кілька тижнів тому. Вона замикається, ховається, укривається. Можливо, Марія Стюарт ще сподівається, як і Макбет та леді Макбет, що світ мовчатиме, коли вона й сама мовчатиме, і чорна хвиля милостиво прокотиться над її головою. Але, як у п’єсі почали запитувати й тиснути голоси, так і на вулицях Единбурґа вночі під вікнами Марії Стюарт викрикують імена вбивць, Леннокс, батько вбитого, Єлизавета, її ворог, і Бітон, її друг — увесь світ вимагає від неї слова, відповіді та вироку, і мало-помалу її розум каламутиться. Марія Стюарт знає, що має щось зробити, щоб прикрити, виправдати злочин. Але їй бракує сили для переконливої відповіді, бракує розумного облудного слова. Немов у гіпнотичному сні, чує вона голоси з Лондона, Парижа, Мадрида і Рима, які вмовляють, нагадують і застерігають, але не може вирватися зі своєї душевної заціпенілості, сприймає всі ті заклики лише так, як живцем похована чує під землею кроки, безборонна, безсила й розпачлива. Марія Стюарт знає: тепер вона має грати роль удови в жалобі, розбитої розпачем дружини, ридати й нарікати, щоб люди повірили в її невинність. Але в горлі їй пересохло, вона вже не здатна говорити, неспроможна прикидатися далі. Так минають тижні за тижнями, і зрештою Марія Стюарт уже не витримує. Немов дикий звір, що, оточений зусібіч, зі сміливістю, породженою крайнім страхом, обертається проти мисливців, немов Макбет, що, прагнучи мати безпеку, додає новий злочин до злочину, який вимагає помсти, так і Марія Стюарт тепер нарешті вибирається з уже нестерпної заціпенілості. Їй стає цілком байдуже, що думає про неї світ, чи розумне, а чи безглузде те, що вона робить. Тільки б уже не було цієї принишклості, тільки б щось робити, тепер тільки далі й далі і щоразу швидше та швидше, щоб утекти від голосів: і застережних, і грізних. Тільки вперед, лише вперед, тільки не зупинятись і не думати, бо інакше Марія Стюарт була б змушена визнати, що ніякий розум не порятує її. Одна з душевних таємниць завжди полягає в тому, що швидкість на короткий час заглушує страх; немов візник, що, почувши, як міст під його возом тріщить і розпадається, батожить коней, бо знає, що тільки ривок уперед може врятувати його, Марія Стюарт розпачливо жене вперед чорного румака своєї долі, щоб заглушити будь-які думки, розтоптати всі протести. Тільки б більше не думати, нічого більше не знати, нічого більше не чути, нічого більше не бачити, тільки б далі й далі нестися в безумство! Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця! Вічний закон: камінь падає дедалі швидше, що ближче підлітає до дна провалля, так і душа діє дедалі швидше й безглуздіше, коли вже не бачить ніякого виходу.

Усе, що робить Марія Стюарт у тижні після вбивства, годі пояснити незатьмареним розумом, бо то був лише результат запаморочення внаслідок безмірного страху. Адже навіть серед свого шаленства вона мала б сказати собі, що назавжди занапастила і знищила свою честь, що її шлюб через кілька тижнів після вбивства, і то якраз з убивцею її чоловіка, вся Шотландія, вся Європа неминуче вважатимуть за нечувану провокацію перед лицем права і звичаїв. Через рік, через два роки прихованого, непомітного життя світ, можливо, забув би про той зв’язок, а з допомогою розумної дипломатичної підготовки можна було б знайти різноманітні причини, чому королева його, саме Босвелла обрала як чоловіка. Тільки одне може і повинно штовхнути Марію Стюарт до загибе­лі: коли вона, не дотримавши періоду жалоби, з таким провокаційним поспіхом одягає вбивці на голову корону вбитого. Але саме цього, найтяжчого безумства прагне тепер Ма­рія Стюарт із поквапністю, що всім упадає у вічі.

Є тільки одне пояснення такої незбагненної поведінки загалом розумної і більш-менш розважливої жінки: Марія Стюарт перебуває під примусом. Вона вочевидь не може чекати, бо щось не дає їй чекати, бо чекання і зволікання неминуче призведуть до розкриття таємниці, про яку поки що ніхто не знає. Годі знайти якесь інше пояснення її несамовитої гонитви до шлюбу з Босвеллом, — і події підтвердять це припущення, — крім того, що ця нещасна жінка тоді вже знала, що завагітніла. Але вона відчуває в своєму лоні аж ніяк не postumus, аж ніяк не сина короля Генріха Дарнлі, що народиться після його смерті, а плід забороненої, злочинної пристрасті. Але королева Шотландії не може привести на світ позашлюбну дитину, і щонайменше — за обставин коли підозру про її провину або співучасть вогненною фарбою написа­но на всіх стінах. Адже тоді неспростовно виявиться, як тішилась вона в періоді жалоби зі своїм коханим, і навіть найгірший рахівник по місяцях порахував би, що Марія Стюарт — ганебне і те, і те! — ще до вбивства Дарнлі або одразу після нього вже мала стосунки з Босвеллом. Тільки швидка легітимація через шлюб може врятувати честь дитини і наполовину її власну. Адже на той час, коли народиться дитина, вона вже буде дружиною Босвелла, тож передчасне наро­дження дитини ще можна було б якось виправдати, і все-таки був би на місці чоловік, який дав би дитині ім’я і захищав би її право. Тому кожен мі­сяць, кожен тиждень, на який відкладали шлюб із Босвеллом, був утраченим без вороття часом. Можливо, Марії Стюарт видавалося, — страхітливий вибір, — що жахіття шлюбу з убивцею її чоловіка — не таке ганебне, ніж признання у своєму переступі, коли народиться дитина-безбатченко. Тільки коли припустити як вірогідний цей стихійний примус природи, можна зрозуміти неприродність поведінки Марії Стюарт у ті тижні; всі інші інтерпретації штучні й затемнюють душевну картину. Тільки тоді, коли зрозуміти цей страх, — страх, який відчували мільйони жінок, скільки існує людство, і який спонукав до безумних і злочинних дій навіть найчистіших і найсміливіших з-поміж них, — тільки тоді, коли зрозуміти болісний страх перед розкриттям стосунків Марії Стюарт із Босвеллом унаслідок небажаної вагітності, можна збагнути поспіх її збуреної душі. Це, і тільки це надає певного сенсу безумству її надмірної по­квапності й водночас дає змогу кинути трагічний погляд на всю глибину її внутрішньої скрути.

Страхітлива, приголомшлива ситуація, жоден диявол не зміг би вигадати ще жорстокішої. З одного боку, час підганяє, — адже королева знає, що вагітна, — до крайнього по­спіху, а водночас цей поспіх робить її співучасницею. Як королева Шотландії, як удова, як пристойна і чесна жінка, яку спостерігає місто, країна і весь європейський світ, Марія Стюарт не може піднести до статусу шлюбного чоловіка таку сумнозвісну й підозрілу постать, як Босвелл. А як безпорадна жінка вона в своєму безвихідному становищі не має, крім нього, іншого рятівника. Вона не може вийти за нього заміж і повинна вийти за нього заміж. Щоб світ не мав змоги здогадатися про цей внутрішній примус до шлюбу, слід вигадати який-небудь інший зовнішній, що бодай трохи пояснюватиме її безумний поспіх. Треба вигадати якийсь привід, що надасть сенс правовому й моральному безумству і примусить Марію Стюарт до цього шлюбу.

Але хто може примусити королеву взяти шлюб із чоловіком нижчого стану? Кодекс честі того часу знав тільки одну можливість: якщо хто-небудь силою позбавить жінку честі, тоді порушник зобов’язаний відновити честь цієї жінки через шлюб. Тільки тоді, якби Марія Стюарт була б як жінка спершу зґвалтована, вона б мала дрібку виправдання свого шлюбу з Босвеллом. Бо тільки так перед народом була б створена ілюзія, ніби вона не виходить заміж із власної волі, а під­дається примусу неминучості.

Лише останній безвихідний розпач міг спонукати вигадати такий фантастичний план. Лише безумство могло породити таке безумство. Навіть сама Марія Стюарт, загалом смілива й рішуча у вирішальні миті, відсахується, коли Босвелл пропонує їй цей трагічний фарс. «Я б хотіла померти, бо бачу, що все виходить погано», — пише змучена жінка. Але, хоч би що думали моралісти про Босвелла, він завжди лишається тим самим у своїй розкішній зухвалості відчайдуха. Його не лякає, що він перед усією Європою має грати роль безсоромного негідника, ґвалтівника королеви, вуличного розбійника, який цинічно переступає право і звичаї. Нехай перед ним стоїть навіть відчинена брама пекла, він не той чоловік, що зупиняється на півдорозі, коли йдеться про корону. Немає жодної небезпеки, перед якою він відсахнувся б, і тут нам треба згадати про Моцартового Дон-Жуана, про його зухвалий та відважний жест, яким він викликає кам’яного Командора на смертельну учту. Коло Босвелла тремтить його Лепорелло, його шваґер Гантлі, він щойно за кілька прибуткових маєтків дав згоду на розлучення своєї сестри з Босвеллом. Гантлі, що не такий сміливий, лякає та безумна комедія, він біжить до королеви і намагається відмовити її. Але Босвеллу байдуже, чи ще хтось один стоїть проти нього, бо ж він уже зухвало кинув виклик усьому світу, не лякає його й те, що план нападу, можливо, вже зрадили, — шпигун Єлизавети повідомив про нього в Лондон ще за день до виконання, — він анітрохи не переймається, чи те викрадення вважатимуть за справжнє чи вдаване, якщо це лише наблизить його до мети: стати королем. Босвелл робить те, чого хоче, — нехай навіть проти смерті та чорта, — і має при цьому ще силу поривати за собою незгідних.

Адже з листів зі скриньки ми знову дізнаємось, як розпачливо борониться внутрішній інстинкт Марії Стюарт від суворої волі свого господаря. Вона виразно здогадується, що й цим новим ошуканством вона одурить не світ, а саму себе. Але залежна жінка, як і завжди, кориться чоловікові, якому віддала свою волю. Слухняно, як допомагала викрадати Дарнлі з Ґлазґо, Марія Стюарт із важким серцем готова дати «викрасти» саму себе, і відповідно до складеного плану розіграли сцену за сценою цього зґвалтування за згодою.

21 квітня, лише через кілька днів після здобутого примусом виправдання судом лордів і «винагороди» Босвелла в парламенті, 21 квітня, лише через два дні по тому, як Босвелл у таверні Ейнзлі вичавив із більшості лордів згоду на свій шлюб, і рівно через дев’ять років по тому, як Марія Стюарт, ще напівдитина, вийшла заміж за французького дофіна, вона, досі не дуже дбайлива мати, відчула нагальну потребу провідати в Стерлінґу малого сина. З недовірою приймає її граф Мар, якому доручено захист принца — наступника трону, бо, мабуть, різні чутки дійшли вже й до нього. Марія Стюарт може бачити сина тільки в присутності інших жінок, лорди бояться, що вона може захопити дитину й передати її Босвеллу; всім уже зрозуміло, що ця жінка слухняно кориться кожному, навіть найбільш злочинному наказові свого тирана. В супроводі лише кількох вершників, серед них Гантлі й Мейт­ленд, безперечно причетних до плану, королева потім повертається назад. Коли вона вже була за шість миль від міста, зненацька численніший від її почту загін вершників із Босвеллом на чолі нападає на її процесію. Річ зрозуміла, ніякої битви не стається, бо Марія Стюарт, «щоб уникнути проливу крові», забороняє своїм вірним супутникам чинити опір. Босвеллу досить узяти за вузду її коня, і вона вже охоче дає себе «полонити» й повести до солодкого любовного арешту в замок Данбар. Одного надто ревного капітана, що привів підкріплення й прагнув звільнити «полонену», якомога швидше спровадили, та й Гантлі з Мейтлендом, що нібито теж зазнали нападу, найлюб’язніше відпустили. Ні з ким не має статися найменшого лиха, тільки вона сама має лишатися в «полоні» коханого ґвалтівника. Понад тиждень «зґвалтована» поділяє ложе осквернителя її честі, а водночас в Единбурзі з летючою квапливістю і щедрими підкупами дбають про розлучення Босвелла на церковному суді з його законною дружиною, і то й на протестантському суді під жалюгідним приводом, мовляв, він чинив перелюб зі служницею, і на католицькому внаслідок запізнілого відкриття, що він зі своєї дружиною Джейн Ґордон споріднений у четвертому коліні. Але зрештою цю темну оборудку провернули. Тепер можна повідомити світові, що Босвелл як зухвалий розбійник напав на невинну королеву й заплямував її своїм несамовитим жаданням; тільки шлюб із чоловіком, що заволодів королевою Шотландії всупереч її волі, міг би відновити її честь.

Це «викрадення» стулено надто вже незграбно, щоб хто-небудь міг щиро повірити, ніби королева Шотландії справді «допустила насильство», навіть іспанський посол, найзичливіший з-поміж усіх, повідомив у Мадрид, що про всю цю оборудку потай домовились. Але диво дивне, саме ті, хто найкраще бачив, що це ошуканство, тепер удають, ніби справ­ді вірять в «акт насильства»; лорди, що вже знову уклали bond про усунення Босвелла, засвідчили майже натхненну злобу, врочисто й поважно сприйнявши комедію викрадення. Нараз зворушливо вірні, вони, страх як обурені, повідомляють, що «королеву країни утримують усупереч її волі, тож честь Шотландії опинилася під загрозою». Тепер лорди раптом знову єдині, щоб як порядні піддані визволити безпорадне ягня з пазурів лихого вовка Босвелла. Адже тепер їм нарешті подаровано давно сподіваний привід ударити, прикрившись патріотичною маскою, військовому диктаторові в спину. Лор­ди притьмом збираються «визволяти» Марію Стюарт від Босвелла, а отже, й перешкодити шлюбові, якому тиждень тому самі посприяли.

Що ж, для Марії Стюарт не могло бути нічого гіршого, як це раптове й наполегливе ревне прагнення лордів захистити її від «викрадача». Адже цим самим із її рук вибивають карти, які вона так по-шулерському змішала. Оскільки королева насправді не хоче, щоб її «визволяли» від Босвелла, а нав­паки, прагне бути довіку пов’язаною з ним, вона змушена спростовувати брехню, ніби Босвелл зґвалтував її. Якщо вчора вона прагнула очорнити його, то сьогодні змушена знову відбілювати, але внаслідок цього пропадає увесь ефект фарсу. Марія Стюарт, щоб її Босвелла не переслідували і не звинувачували, притьмом стає найкрасномовнішим адвокатом свого викрадача. Хоча «до неї поставилися дивно, згодом ставилися так добре, що вона не має ніяких причин для нарікань». Щоб ніхто не надав їй допомоги, «вона була змушена пом’якшити свій початковий спротив і подумати про його пропозицію». Становище жінки, що заплуталась у тернах своєї пристрасті, стає дедалі ганебнішим. Остання оболонка, яка прикривала її ганьбу, лишилася в тих чагарях, а коли вона видерлася з них, то опинилася гола перед глумом світу.

Друзі Марії Стюарт заціпеніли, побачивши на початку травня повернення до Единбурґа королеви, яку доти так шанували: Босвелл тримає вузду її румака, а щоб справити враження, що вона їде за ним добровільно, його вояки кидають свої піки на землю. Марно намагаються нечисленні, хто справ­ді щиро ставиться до Марії Стюарт і Шотландії, застерегти засліплену. Дю Крок, французький посол, пояснює їй, що, коли вона вийде заміж за Босвелла, дружбі з Францією настане край, лорд Герріс, один з її вірних слуг, упав до її ніг, а завжди надійний Мелвілл насилу врятувався від помсти Босвелла, бо ще останньої миті хотів запобігти згубному шлюбові. В усіх тяжко на серці, коли вони бачать, що ця смілива, вільна жінка без опору піддається волі несамовитого авантюрника, вони занепокоєно передбачають, що Марія Стюарт своїм нерозумно квапливим прагненням вийти заміж за вбивцю чоловіка, втратить корону і честь. Натомість настали добрі часи для всіх її ворогів. Похмурі пророцтва Джона Нокса стали раптом для всіх страхітливо правдивими. Його наступник Джон Крейґ спершу взагалі відмовляється дозволяти вивішувати оголошення про гріховну пропозицію в церкві, відверто називає той шлюб “odious and slanderous before the world”, «огидним і ганебним перед світом», і пого­джується тільки тоді, коли Босвелл пригрозив йому шибеницею. Але за це Марія Стюарт змушена дедалі нижче згинати голову в ярмі. Адже тепер, коли всі знають, із яким нетерпінням вона прагне прискорити шлюб, кожен безсоромно вимагає від неї найбільшого за свою згоду та допомогу. Гантлі отримує назад усі маєтки, які дісталися короні, і то тільки за те, що протискає розлучення своєї сестри з Босвеллом, католицький єпископ добряче забезпечив себе посадами й гідностями, але найтяжчу ціну вимагає протестантське духівництво. Пастор постає перед королевою і Босвеллом не як підданий, а як суворий суддя й вимагає публічного приниження: Марія Стюарт, монархиня-католичка, небога Ґізів, повинна заявити про свою готовність провести шлюбну церемонію згідно з реформаторським, тобто єретичним обрядом. Цим ганебним компромісом Марія Стюарт віддала своїми руками останню опору, останню карту, яку мала досі: втратила сприяння з боку католицької Європи, прихильність папи, симпатії Іспанії і Франції. Тепер вона стоїть сама проти всіх. Страхітливо правдивими стали слова з сонета:

Але ніщо не здатне врятувати того, що капітулював сам: до безглуздих жертв боги не дослухаються.

За свої сотні років історія навряд чи була свідком ще трагічнішої весільної вистави, ніж та, що відбулася 15 травня 1567 року: в тій похмурій картині відображується все приниження Марії Стюарт. Перший шлюб із дофіном Франції укладали серед ясного дня, дня блиску і честі. Десятки тисяч людей раділи й вітали юну королеву, з міста й країни приїхав цвіт французької аристократії, прибули посли всіх країн, щоб мати змогу бачити, як у колі католицької родини й обраного лицарства дофіна поїхала в собор Матері Божої Паризької. Вона їхала повз сповнені захвату трибуни, повз вікна, що рясніли усмішками та помахами рук, увесь народ із шанобою та радістю поглядав на неї. Друге весілля було вже тихішим. Не серед білого дня, а в світанковій сутіні, о шостій годині ранку священик пов’язав її з правнуком Генріха VII. Але все-таки дворяни були на місці, та й іноземні посли, цілісінький день шумувало свято, галасувала радість в Единбурзі. А цей, третій шлюб із Босвеллом — якому вона останньої миті похапцем ще надала титул герцога Оркнейського — відбувається потай, немов злочин. О четвертій годині ранку місто ще спить, ще лежить ніч над покрівлями, кілька постатей бо­язливо заходять до замкової каплиці, де — ще не минуло й трьох місяців, Марія Стюарт і досі ходить у жалобних уборах — благословили тіло її вбитого чоловіка. В каплиці цього разу пусто. Запросили багато гостей, але, на лихо, мало хто прийшов, бо ніхто не хоче бути свідком, як королева Шотландії одягає обручку на палець руки, яка вбила Дарн­лі. Майже всі лорди королівства, не подавши вибачень, не приїхали, Морей і Леннокс покинули країну, Мейтленд і Гант­лі, навіть вони, ці напіввірні, не з’явились, а єдиний чоловік, якому досі побожна католичка могла довіряти свої найпотаємніші думки, і водночас її сповідник розпрощався назавжди; духовний охоронець її серця з сумом визнав, що від­тепер вважає Марію Стюарт за втрачену назавжди. Жоден чоловік, що береже свою честь, не хоче дивитись, як убивця Дарнлі бере шлюб із дружиною Дарнлі і цей злочинний союз освячує служитель Господа. Марія Стюарт марно благала французького посла, щоб той був на місці і врятував бодай подобу представництва. Але цей загалом добрий приятель рішуче відмовляється. Його присутність означала б згоду Франції, «тоді могли б подумати, — каже він, — що мій король докладав рук до цих подій»; крім того, він не хоче визнавати Босвелла як чоловіка королеви. Не правили меси, не гучав орган, церемонію провели швидко. Ввечері не освітлювали свічками зали для танців, не влаштували бенкет. Із вікон не кидали гроші радісній юрбі з криком “Largesse, largesse!”[22], як під час весілля з Дарнлі, каплиця, холодна, пуста і темна, скидається на домовину, поважно, немов прибиті скорботою, стоять свідки цього незвичайного свята. Потім не їздить гордо по місту весільна процесія вздовж ясних і веселих вулиць: заморожені жахом тієї безлюдної каплиці, молодята швиденько повертаються в свої покої за взяті на засув двері.

Адже саме тепер, коли Марія Стюарт уже коло мети, до якої гнала, засліплена, пустивши віжки, в неї стається душевний злам. Справдилося її найнесамовитіше бажання: мати, затримати Босвелла; з палючими очима, немов навіжена, вона гарячково гнала до миті одруження: близькість Босвелла, його любов перемогла б будь-який страх. Але тепер, коли вже немає мети, щоб гарячково зосереджуватись на ній, її очі стали пильні, вона озирається і одразу помічає порожнечу, ніщо. Та й між ним, безумно коханим, і нею, здається, одразу після одруження почалася незлагода: завжди, коли двоє людей штовхнули одне одного до згуби, кожен звалює провину на іншого. Вже пополудні того трагічного весільного дня французький посол бачить цілком розгублену й охоплену розпачем жінку; вечір ще не настав, а вже між подружжям раптом з’явилася холодна тінь. «Уже почалося каяття, — повідомляє Дю Крок у Париж, — коли в четвер Її Величність послали за мною, мені впали у вічі дивні стосунки між нею і її чоловіком. Вона хотіла виправдати їх, сказавши, мовляв, коли я бачу її такою сумною, то це тому, що вона вже не хоче відчувати радості й хотіла б тільки одного: смерті. Вчора, коли вона зачинилася в одній кімнаті з графом Босвеллом, чули, як вона гучно кричить, щоб їй дали ножа і вона наклала на себе руки. Люди чули ці слова в сусідній кімнаті й боялися, що, коли Господь не прийде їй на допомогу, вона в своєму розпачі може щось заподіяти собі!» Невдовзі нові повідомлення розповідають про тяжку незлагоду між подружжям, Босвелл начебто вважає, що його розлучення з молодою гарною дружиною практично не має чинності, й проводить ночі з нею, а не з Марією Стюарт. «Від дня весілля, — знову повідомляє посол у Париж, — сльози і скарги Марії Стюарт не мають кінця». Тепер, коли засліплена має все, чого так палко вимагала від долі, вона знає, що все втрачене і навіть смерть була б звільненням від тієї власноруч створеної муки.

Загалом гіркий медовий місяць Марії Стюарт і Босвелла триває три тижні, і це суцільний страх і агонія. Усе, що вони зробили обоє, щоб триматися, врятувати себе, стає марним. Босвелл прилюдно ставиться до королеви з демонстративною шанобою та ніжністю, лицемірно вдає любов і смирення, але слова і жести більше не важать після такого страхітливого злочину; заніміло й похмуро дивиться місто на злочинну пару. Диктатор марно підлещується до народу, бо ж дворяни тримаються поодаль; він удає ліберала, доброго, побожного чоловіка; ходить на реформаторські проповіді, але протестантське духівництво не менш вороже, ніж католицьке. Босвелл пише смиренні листи Єлизаветі, вона не відповідає. Він пише в Париж: на нього дивляться й не помічають. Марія Стюарт скликає лордів: вони лишаються в Стерлінґу. Вона вимагає назад свою дитину: її не віддають. Усі мовчать, усі моторошно німі до обох. Щоб створити враження певної безпеки й веселості, Босвелл похапцем улаштовує маскарад і жартівливий бій з обливанням водою; сам виїжджає на турнір, з трибуни до нього нахиляється і всміхається бліда королева; народ, завжди цікавий, збирається в юрби, але ніхто не радіє. Параліч страху, жорстока заціпенілість, що при першому русі неодмінно перетвориться в гнів та гіркоту, залягла над країною.

Босвелл — аж ніяк не чоловік, що піддається сентиментальному ошуканству. Як досвідчений моряк, він відчуває в гнітючій тиші наближення бурі. Рішучий, як і завжди, він починає готуватися. Він знає, йому хочуть відібрати життя, тож останнє слово невдовзі скаже зброя, і похапцем збирає всюди вершників та піших воїнів, щоб бути озброєним проти нападу. Марія Стюарт охоче жертвує все, чим ще може пожертвувати, для його найманців, продає прикраси, бере в борг, зрештою навіть — ганьба для шотландської королеви, образа для англійської — наказує розплавити Єлизаветин подарунок хрещенику, золоту хрестильну купіль, тільки на те, щоб виготовити з неї кілька золотих монет і подовжити агонію свого панування. Але лорди гуртуються в дедалі грізнішому мовчанні, немов хмаровиння суне до королівського замку, будь-якої миті може спалахнути блискавка. Босвелл надто добре знає підступність своїх товаришів, щоб довіряти тому спокоєві, знає, що зрадливі готують проти нього удар із пітьми, він не хоче чекати їхнього нападу в неукріпленому Голіруді й тікає 7 червня, рівно через три тижні після весілля, в міцний замок Бортвік, де він знає, що його люди ближчі. Туди, вдавшись до своєрідного останнього заклику, Марія Стюарт скликає на 12 червня своїх “subjects, noblemen, knights, esquires, gentlemen and yeomen”, «підданих, дворян, лицарів, есквайрів, джентльменів і йоменів», у повному озбро­єнні і з запасом провіанту на шість днів; Босвелл вочевидь планує одним блискавичним нападом розбити всю зграю своїх ворогів, перше ніж вони зберуться.

Але саме ця втеча з Голіруду надає лордам мужності. Вони швидко сунуть на Единбурґ і без опору беруть місто. Спів­учасник убивства Джеймс Бальфур притьмом зраджує свого товариша й передав ворогам Босвелла неприступний замок, і тепер тисяча або дві тисячі вершників можуть безпечно мчати в Бортвік, щоб схопити Босвелла, перше ніж він підготує свої війська до бою. Проте Босвелл не дає себе зловити, мов зайця, він прожогом вискакує з вікна і тікає вчвал, у замку лишилася тільки королева. Проти своєї монархині лор­ди спершу не хочуть піднімати зброю і лише намагаються вмовити її зректися Босвелла, чоловіка, який занапастив її. Але нещасна жінка ще досі душею і тілом підпорядкована ґвалтівникові; вночі вона похапцем одягає чоловіче вбрання, сміливо сідає в сідло і скаче без супроводу, лишивши все за собою, в Данбар, щоб із Босвеллом жити або померти.

Один важливий натяк мав би підказати королеві, що вона остаточно пропаща. В день утечі в Бортвік раптом зник “with­out leave-taking”, не попрощавшись, її останній радник, Мейт­ленд Лесінґтон, єдиний, що навіть у тижні її засліплення був пов’язаний із нею певною зичливістю. Досить довгий відтинок їхнього лихого шляху Мейтленд пройшов зі своєю господинею, мабуть, ніхто так завзято, як він, не виплітав мережу вбивства для Дарнлі. Але тепер він відчуває гострий вітер проти королеви. Як справжній дипломат, що завжди повертає вітрило до тих, хто має владу, а не до безвладних, він уже не хоче обстоювати програну справу. Під час метушні переселення в Бортвік Мейтленд виводить свого коня з обозу і їде до лордів. Останній пацюк покинув тонучий корабель.

[21] «Якій участі в тому вбивстві короля» (англ.).

[22] «Щедрість, щедрість!» (Фр.)