Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але це все, що видається вже останнім трагізмом, лише лагідні страждання проти жорстоких мук, яких у ті дні завдали бідолашним молодикам, що жертовно важили життя за­для Марії Стюарт. Світову історію завжди пишуть тільки несправедливо й асоціально, бо вона майже завжди зображує лише скруту могутніх, тріумф і трагізм монархів цієї землі. Проте байдуже мовчить про інших, малих людей у пітьмі, наче страждання і муки одного земного тіла не такі самі, як іншого. Бебінґтон і дев’ятеро його спільників — хто знає, хто називає ще й сьогодні їхні імена, тим часом як долю королеви увічнено на незліченних сценах, у книжках і картинах! — зазнали за три години страхітливих тортур більше фізичних мук, ніж Марія Стюарт за двадцять років свого нещастя. Відповідно до закону їм мала бути призначена лише смерть на шибениці, але творцям змови цього видається замало для тих, кого вони підбурили до змови. Разом із Сесілом і Волсінґемом сама Єлизавета — ще одна темна пляма на її честі — визначає, що страта Бебінґтона і його спільників має бути подовжена витонченими тортурами до тисячократної смерті. Шістьох цих побожних молодиків, серед них двох майже хлопців, які не скоїли нічого, крім як дали кілька шматків хліба своєму приятелеві Бебінґтонові, коли той, утікаючи, попросив їсти перед їхнім домом, спершу, щоб задовольнити вимогу закону, на мить повісили, а потім живцем розрізали, щоб увесь сатанізм варварського сторіччя відлютував на їхніх чутливих, несказанно стражденних тілах. Огидна різницька робота ката відбувається з моторошною ретельністю. Жертв сікли по-живому тілу так повільно і спричиняючи такий біль, що навіть покидьків лондонської потолочі опанував жах, тож муки іншим жертвам наступного дня були змушені скоротити. Місце страти ще раз було затоплене кров’ю і жахом через жінку, якій доля дала магічну силу вабити до згуби щоразу нову молодь. Ще раз, але востаннє! Бо тепер величний танок смерті, що почався з Шастеляра, вже закінчується. Тепер уже ніхто не прийде жертвувати собою задля її мрії про владу і велич. Тепер вона сама стане жертвою.

Розділ 22. Єлизавета проти Єлизавети

Нарешті досягнуто мети. Марія Стюарт потрапила до паст­ки, дала “consent”, зробила себе винною. Тепер Єлизаветі, власне, нема чим перейматися, за неї вирішує і діє правосуддя. Боротьба протягом чверті сторіччя скінчилася, Єлизавета перемогла і може тепер радіти, як і народ, що галасливо й натхненно святкує на вулицях Лондона порятунок володарки від смертельної небезпеки й тріумф протестантської справи. Але до кожної осягненої мети таємничим чином завжди домішується гіркота. Саме тепер, коли Єлизавета могла б ударити, їй затремтіла рука. Заманити необережну в пастку було в тисячу разів легше, ніж тепер убити безборонну і скуту. Якби Єлизавета хотіла насильством прибрати з дороги незручну ув’язнену, то давно б уже мала для цього сотні непомітних можливостей. Ще п’ятнадцять років тому парламент вимагав дати Марії Стюарт останнє попередження сокирою, а Джон Нокс зі свого смертного одра заклинав Єлизавету: «Якщо не відрубати коріння, на гіллі знову будуть бруньки, і то швидше, ніж можна уявити собі». Але вона завжди відповідала йому: «Ви не можете вбити пташку, що, тікаючи від яструба, залетіла до вас». Але тепер уже немає ніякого іншого вибору, крім помилування або смерті, тепер нарешті перед Єлизаветою вимогливо стоїть потреба вирішити, яку королева завжди відкладала, хоча вона невідкладна. Єлизавета здригнулася перед нею, вона знає, які страхітливі й навряд чи передбачувані наслідки матиме її вирок. Ми, люди сьогодення, навряд чи можемо відчути значущість і революційність постанови, яка тоді похитнула всю ще чинну світову ієрархію. Адже покласти голову помазаної королеви під сокиру означало не менше, ніж показати доти покірним народам Європи, що можна судити й монарха, страчувати його, він аж ніяк не є недоторканним, і тому в постанові Єлизавети йдеться не про смертну людину, а про ідею. Цей прецедент, що одного разу коронована голова вже впала на ешафот, сотні років має правити за засторогу всім королям землі; не було б страти Карла I, онука Марії Стюарт, без покликання на цей приклад; знову-таки, не стратили б Людовіка XVI і Марію Антуанетту, якби не доля Карла I. Зі своїм широким поглядом, із сильним чуттям людської відповідальності Єлизавета трохи здогадується про незворотність своєї постанови, вона вагається, зволікає, коливається, відкладає і відсуває. Ще раз, і то гостріше, ніж будь-коли давніше, в ній починається боротьба розуму проти почуття, боротьба Єлизавети проти Єлизавети. Боротьба людини з власним сумлінням — завжди приголомшливе видовище.

Поставши перед цим розколом свого бажання і небажання, Єлизавета прагне востаннє уникнути неминучого. Вона завжди відсувала від себе постанову, завжди знову тримала її в своїх руках. Останньої години вона ще раз спробувала скинути з себе відповідальність і перекласти її на Марію Стюарт. Єлизавета пише їй листа (він не зберігся), в якому наполегливо радить, щоб вона в приватній формі написала виразне зізнання про свою участь у змові, як королева королеві, тож у такому разі вона постане перед її особистим судом, а не перед публічним судом.

Ця пропозиція Єлизавети і справді становила єдине можливе вирішення, яке можна було б знайти ще тепер. Тільки воно могло б урятувати Марію Стюарт від приниження публічного слухання, засудження і страти. Для Єлизавети воно знову-таки означало незмірну гарантію, бо внаслідок власноруч написаного компрометувального зізнання незручна претендентка немов тримала б себе під моральним арештом. Марія Стюарт тоді, ймовірно, могла б спокійно й далі жити десь у пітьмі, безборонна внаслідок свого зізнання, а Єлизавета спокійно жила б у сяєві на вершині свого владарювання. Ролі були б розподілені на довгий час, Марія Стюарт і Єлизавета вже б не стояли в історії поряд одна з одною і одна проти одної, а винна стояла б навколішки перед тією, що простила, помилувана — перед рятівницею свого життя.

Але Марія Стюарт уже не хоче, щоб її рятували. Її найдужчою силою завжди була гордість, тож вона зігне коліна радше перед ешафотом, ніж перед покровителькою, краще безглуздо брехати, ніж виразно признатися, краще загинути, ніж принизитися. Вона знає, що як володарка програла, на землі їй лишилася тепер тільки одна можливість засвідчити свою силу: довести несправедливість Єлизавети, своєї суперниці. Оскільки Марія Стюарт живою вже не може зашкодити своєму ворогові, вона рішуче хапається за останню зброю: зробити Єлизавету винною перед світом як жорстоку монархиню і присоромити її своєю славетною смертю.

Марія Стюарт відштовхнула подану руку, і тепер Єлизавета, відчуваючи тиск Сесіла й Волсінґема, змушена йти шляхом, що, власне, ненависний їй. Щоб забезпечити правові основи для запланованого судового процесу, спершу скликали коронних юристів, а коронні юристи майже завжди покірно схилялися до тієї постанови, якої вимагав той або той коронований володар. Вони ревно перерили історію, шукаючи прецедентів, чи вже коли-небудь піддавали королів справжньому судові, щоб звинувачення не було надто вже очевидним розривом із традицією, не становило novum, чогось нового. Але приклади, які вони нашкрябали, жалюгідні: Каетан, дрібний тетрарх за доби Цезаря; не менш невідомий Ліціній, шваґер Константина, зрештою, Конрадин фон Гогенштауфен і Джованна Анжу, королева неапольська, — це єдині володарі, що, як можна було довести, загинули внаслідок судового вироку. В своїй запопадливій ревності юристи зайшли навіть так далеко, що визнали зайвим дворянський суд, який запропонувала Єлизавета, бо ж заявили: оскільки «злочин» Марії Стюарт стався в Стаффордширі, досить поставити її перед судом присяжних того графства. Але такий демократичний судовий процес аж ніяк не підходить Єлизаветі. Вона дотримується форм, вона хоче, щоб онуку Тюдорів і доньку Стюартів усунули справді по-королівському, з гідністю й честю, з пишнотою та розкішшю, з усією повагою і шанобою, яка належить володарці, а не внаслідок вироку кількох селян і крамарів. Єлизавета гнівно напустилася на надміру запопадливих: «Воістину гарний був би цей суд над принцесою! Я вважаю за слушне, щоб уникнути такого безглуздя (засу­дження судом дванадцятьох присяжних), доручити розгляд такої важливої справи достатньому числу шляхетних осіб і суддів цієї країни. Адже ми володарки і на сцені світу стоїмо на очах усього світу». Єлизавета хоче для Марії Стюарт королівського процесу, королівської страти, королівського похорону і тому скликає дворянський суд, обраний з-поміж найкращих і найшляхетніших людей країни.

І все-таки Марія Стюарт не засвідчує ніякого бажання, щоб її слухали і судили навіть блакитнокрові піддані її сестри-королеви. «Як, — наскакує вона на посланців, приймаючи їх у своїй кімнаті й не ступивши навіть кроку їм назустріч, — невже ваша володарка не знає, що я народилась як королева? Невже вона думає, що я принижу своє становище, свою дер­жаву, рід, із якого я походжу, сина, що стане моїм наступником, іноземних королів та принців, чиї права будуть принижені в моїй постаті, коли я дотримаюся такого запрошення? Ні! Ніколи! Хоч яка я можу видаватися схилена, моє серце випростане і не скориться ніякому приниженню».

Але вічний закон: ані щастя, ані нещастя не можуть цілковито змінити характер. І переваги, і вади Марії Стюарт завжди ті самі. В небезпечні миті вона завжди засвідчує велике самовладання, але потім завжди надто недбала, щоб підтримувати свою початкову твердість супроти тривалого тиску. Як і на судовому процесі в Йорку, вона зрештою знову дозволяє вивести себе зі своєї позиції недоторканного суверенітету й отак випускає з рук останню зброю, якої боїться Єлизавета. Після довгої тяжкої боротьби вона згоджується відповідати перед делегатами Єлизавети.

14 серпня зала замку Фотерінґей набула святкового ви­гляду. Під глухою стіною зали спорудили балдахін над пишним фотелем, що всі ті години стояв пустий; цей фотель мав засвідчувати як символ німу присутність, мовляв, Єлизавета, королева Англії, невидимо головує на суді і саме згідно з її наміром та її ім’ям ухвалять остаточний вирок. Праворуч і ліворуч від підвищення сидять у порядку їхньої вищості різні члени суду, посередині зали стоїть стіл для обвинувачів, слідчих, правників і секретарів суду.

У ту залу Марію Стюарт, що в ті роки завжди одягалася в суворий чорний колір, завів за руку її гофмейстер. Зайшовши, Марія Стюарт озирнула збори і зневажливо проказала: «Як тут багато правників, а проте жодного за мене». Потім пішла до фотеля, що, як показали їй, стояв за кілька кроків від балдахіна, але на кілька сходинок нижче від тронного крісла. “Overlordship”, тобто завжди виборюване панування Англії над Шотландією, було унаочнене завдяки цьому дрібному тактичному упорядкуванню: фотель Єлизавети стояв вище від фотеля Марії Стюарт. Але навіть за мить до смерті Марія Стюарт не визнає такого підпорядкування. «Я королева, — сказала вона досить гучно, щоб її чули та розуміли, — я була одружена з королем Франції, і моє місце має бути там нагорі».

Тепер почалося слухання справи. Як і в Йорку та Вестмінстерському палаці, цей процес був інсценований зі зневагою до найпростіших правових уявлень. Головних свідків — того разу слуг Босвелла, цього разу Бебінґтона і його спільників — із підозрілим поспіхом стратили ще до початку процесу, тільки їхні письмові, написані під загрозою смерті свідчення лежали на столі перед суддями. Ще одне порушення права: навіть обвинувальні документи, на основі яких мали судити Марію Стюарт, тобто її листи до Бебінґтона та листи Бебінґтона до неї, незбагненним чином зачитували не з оригіналів, а з копій. Марія Стюарт цілком слушно дорікнула Волсінґему: «Як я можу бути певна, що ви не сфальшували мої шифровані листи, щоб засудити мене до смерті?» З погляду права захист тут міг би енергійно заперечувати, тож якби Марії Стюарт дозволили мати адвоката, йому було б легко вказати на такі відверто протиправні дії. Але Марія Стюарт стоїть сама перед суддями, не знаючи англійських законів, не знаючи обвинувальних матеріалів, і, на лихо, ко­їть ті самі помилки, як свого часу в Йорку та Вестмінстер­ському палаці. Вона не обмежується запереченням окремих справді підозрілих фактів, а відкидає все en bloc, загалом, заперечує навіть те, що годі заперечити. Спершу вона ствер­­джує, мовляв, узагалі ніколи не знала Бебінґтона, і тільки на другий день під тягарем доказів була змушена признатися в тому, що раніше заперечувала. Цим Марія Стюарт погіршила свою моральну позицію, і вже запізно, коли вона останньої хвилини знову повернулася на стару позицію і вимагає «як королева права, щоб вірили моєму королівському слову». Ніщо вже не зараджує, коли Марія Стюарт вигукує: «Я приїхала в цю країну з вірою в дружбу та обіцянки королеви Англії, і ось, мілорди, — при цих словах вона зняла перстень із пальця й показала його суддям, — знак прихильності і захисту, який я отримала від вашої королеви». Адже ті судді аж ніяк не хотіли захищати право, вічне й незаперечне, а захищали тільки свою королеву, хотіли спокою для рідної країни. Вирок давно вже визначений, і коли 28 жовтня в Зоряній палаті (таємному верховному суді) Вестмінстерського палацу зібралися судді, тільки один, лорд Зуш, мав мужність заявити, що він не цілком переконаний, що Марія Стюарт замірялася на життя королеви Англії. Хоча своїми словами він позбавив вирок гарної оздоби одностайності, решта суддів слухняно визнали Марію Стюарт винною. Писар сів і гарними літерами записав той вирок на пергаменті: «...названа вище Марія Стюарт, що висувала претензію на корону Англійського королівства, схвалювала і вигадувала різні плани з метою поранити, знищити або вбити монаршу постать нашої володарки, королеви Англії». А покаранням за такий злочин, як уже раніше визначив парламент, є смерть.

Утверджувати право й оголошувати вирок було обов’язком зібраних дворян-суддів. Вони оголосили вирок про провину і смерть. Але в Єлизавети, королеви, є ще інше право, яке стоїть над земним, високе і священне право, людське і великодушне: давати помилування за визнану провину. Тільки від її волі залежить перетворення вже оголошеної смерті знову в живе життя, ненависна потреба вирішувати знову припадає на неї і тільки на неї. Як тут захищатися? Єлизавета знову стоїть проти Єлизавети. Як в античній трагедії хор строфою і антистрофою ставав то праворуч, то ліворуч від людини, яку гнітило власне сумління, так і тепер ззовні та всередині країни залунали голоси, закликаючи одні до суворості, а інші до поблажливості. А над ними всіма стоїть у невидимій сфері суддя наших земних дій — історія, що завжди мовчить супроти живих і тільки тоді, коли закінчується їхнє буття, зважує їхні вчинки перед потомками.

Голоси праворуч завжди промовляють невблаганно й виразно: смерть, смерть, смерть. Державний секретар, коронна рада, найближчі друзі, лорди, міщани і народ — усі бачать тільки єдину можливість домогтися миру для країни і спокою для своєї королеви: коли впаде голова Марії Стюарт. Парламент подає врочисту петицію: «Ми найвірнопідданіше просимо з огляду на дальше існування релігії, яку визнаємо, і з огляду на безпеку монаршої постаті й добробут держави, щоб Ваша Величність негайно видала наказ оприлюднити належним чином вирок проти шотландської королеви, і просимо, оскільки не знаємо жодного іншого засобу гарантувати безпеку Вашої Величності, справедливої і швидкої страти названої королеви».

Єлизаветі той тиск бажаний. Вона нічого не прагне ще з більшою силою, ніж довести світові, що не вона переслідує Марію Стюарт, а англійський народ наполягає на виконанні судового вироку. Що гучніший, що далі чутний, що помітніший той галас, то краще. Адже в такому разі Єлизавета матиме нагоду виспівувати велику арію доброти і людяності на «світовій сцені», і досвідчена й добра акторка користається запропонованим приводом повною мірою. Вона зворушено дослухається до красномовної вимоги парламенту, смиренно дякує Богу, що його воля врятувала її від небезпеки для життя, а потім підносить голос і промовляє водночас і для світу, і для історії, щоб виправдатися від будь-якої провини за долю Марії Стюарт. «Хоча моє життя перебувало під небезпечною загрозою, я признаюся, що ніщо не завдало мені більшого болю, як те, що людина мого роду, однакового становища й походження і така близька мені по крові, взяла на себе таку тяжку провину. Я така далека від будь-якої злостивості, що одразу після викриття спрямованих проти мене злочинних дій, потай написала їй, що, коли вона в довірчому листі напише мені зізнання, все можна було б залагодити тихо. Я писала їй не на те, щоб заманити в пастку, бо знала тоді все, в чому вона могла б зізнатися. Але навіть тепер, коли справа зайшла так далеко, я, якби вона захотіла засвідчити щире каяття і вже ніколи від свого ім’я не висувала претензій до мене, охоче простила б їй, якби від цього залежало тільки моє життя, а не безпека й добробут моєї держави. Бо тільки для вас і свого народу я б хотіла ще жити». Єлизавета відверто признається, якою мірою на її вагання вплинув страх перед присудом історії. «Адже ми, володарі, стоїмо на сцені перед поглядами й цікавістю всього світу. Найменшу брудну пляму на нашому одязі споглядатимуть, кожну слабкість у наших діях швидко помітять, і тому ми маємо бути особливо обережні, щоб наші дії завжди були справедливі й почесні». З цієї причини Єлизавета просить і парламент вибачити їй, що вона не вирішує одразу, «бо така моя манера, що навіть у справах набагато меншої ваги я повинна довго міркувати про те, що зрештою має бути ухвалене».

Ці слова щирі чи ні? І щирі, і нещирі водночас, бо в Єлизавети роздвоєність волі: вона б хотіла позбутися суперниці, а проте поставати перед світом як великодушна і схильна прощати. Через дванадцять днів вона знову запитала лорда-канцлера, чи немає можливості й пощадити життя Марії Стю­­арт, і водночас гарантувати безпеку власного. Але коронна рада і парламент знову тиснуть, що немає ніякого іншого виходу. Єлизавета знову бере слово. Цього разу в її словах звучить сильний і майже переконливий правдивий тон, вона ніколи не промовляла гарніше. Її слова виражають найглибші почуття: «Я сьогодні в більшому роздвоєнні сама з собою, ніж була коли-небудь у своєму житті, і не знаю, чи мені говорити, чи мовчати. Якщо я говоритиму й нарікатиму, я лицеміритиму, а якщо мовчатиму, то всі ваші старання були б даремні. Вам може видатися дивним, що я скаржуся, але, признаюся, моє найглибше бажання полягало б у тому, щоб знайти якийсь інший вихід для захисту вашої безпеки і мого добробуту, ніж запропонований... Але, оскільки тепер з’ясовано, що мою безпеку можна гарантувати тільки через її смерть, мене опановує вкрай глибоке чуття смутку, що саме я, помилувавши вже багатьох бунтівників і промовчавши про такі численні зради, маю засвідчити жорстокість проти такої високої володарки...» Тут уже можна відчути, що у випадку, коли на Єлизавету енергійно тиснутимуть далі, вона схильна дати себе переконати. Але розумна й двозначна, як і завжди, вона не зв’язує себе ніяким виразним «так» або «ні», а закінчує мову словами: «Я прошу вас, задовольніться на мить відповіддю без відповіді. Я не виступаю проти вашої думки, я розумію ваші причини, але прошу вас — і прийміть за це мою вдячність — вибачити мої внутрішні сумніви і сприйміть по-дружньому те, що я відповідаю вам без відповіді».

Голоси праворуч пролунали. Вони гучно й виразно проказали: смерть, смерть, смерть. Але й голоси ліворуч, голоси на користь серця стають дедалі красномовніші. Французький король посилає через море власне посольство й нагадує про спільні інтереси всіх монархів. Він нагадує Єлизаветі, що в недоторканності Марії Стюарт вона захищає і власну недоторканність, нагадує, що найвищий принцип доброго і щасливого врядування — не проливати крові. Нагадує про священне в усіх народів право гостинності, тож нехай Єлизавета не йде проти Бога, доторкаючись до голови помазаної королеви. Оскільки Єлизавета, дотримуючись своїх лукавих манер, дає половинчасті запевнення і вдається до фраз, про точне значення яких годі здогадатися, тон іноземних послів гострішає. Те, що спершу було проханням, підноситься до владної застороги, до відвертої погрози. Але Єлизавета, знаючи світ і вже чверть сторіччя обізнана з усіма викрутнями політики, має добрі вуха. Вона дослухається в усіх тих патетичних балачках лише до одного: чи посли в складках своїх тог мають ще й доручення розірвати дипломатичні відносини й оголосити війну. Невдовзі вона розчула, що позаду гучних, гримотливих слів не бряжчить залізо, що ані Генріх III, ані Філіп II не мають поважного наміру діставати меча з піхов, якщо сокира ката опуститься на потилицю Марії Стюарт.

Тож на дипломатичні театральні громи Франції та Іспанії Єлизавета відповіла зрештою лише байдужим знизуванням плечей. Щоправда, знадобилося більше вправності, щоб відмахнутися від іншого протесту: з боку Шотландії. Бо, якщо взагалі хто-небудь на землі, то саме Яків VI мав би священний обов’язок перешкодити страті королеви Шотландії в чужій країні, бо ж пролита кров була б його кров’ю, бо жінка, якій мали відібрати життя, була тією самою, яка дала життя йому: рідною матір’ю. Проте для дитячої синівської любові в Якова VI було небагато місця. Відколи він став пансіонером і союзником Єлизавети, мати, що відмовляла йому в королів­ському титулі, врочисто зреклася його й намагалася передати його спадкове право іноземному королю, власне, застує йому шлях. Тільки-но почувши про викриття змови Бебінґтона, він поквапився передати Єлизаветі побажання щастя і досить сердито сказав французькому послові, який перешкоджав йому під час його улюбленої справи — полювання — проханням, щоб він скористався своїм впливом на користь матері, що «нехай тепер вона сама висьорбує юшку, яку заварила» (“qu’il fallait qu’elle but la boisson qu’elle avait brassé”). Яків VI виразно заявив, що йому байдуже, «як суворо її утримують і якщо повісять усіх її мерзенних слуг». Але було б найкраще, «щоб вона взагалі більше нічим не переймалася, крім молитися Богові». Ні, ця вся справа не обходить його, і попервах цей не дуже сентиментальний син узагалі відмовляється посилати посольство до Лондона. Тільки тоді, коли Марію Стюарт уже засудили і в усій Шотландії зросло національне обурення, що чужа королева заміряється на життя помазаної королеви Шотландії, він зрештою був змушений подумати, яку гідну жалю постать він становитиме, якщо й далі мовчатиме і бодай pro forma не зробить чого-небудь. Щоправда, Яків VI не йде так далеко, як вимагає шотландський парламент, що у випадку страти слід одразу розірвати союз і навіть оголосити війну. Але все-таки сідає за стіл, пише Волсінґему енергійні, схвильовані та грізні листи і шле посольство до Лондона.

Єлизавета, зрозуміла річ, розраховувала на цей протест. Але й тут вона дослухається тільки до унтертонів. Піддані Якова VI поділилися на дві групи. Перша, офіційна, вимагає гучно й виразно, що смертний вирок аж ніяк не можна виконувати. Вона погрожує розривом союзу, бряжчить мечами, а шотландські дворяни, які передають суворі слова, промовляють із пафосом щирої переконаності. Але не здогадуються, що, поки вони в залі аудієнцій гримлять і погрожують, тим часом інший агент, особистий агент Якова VI, через затильні двері прокрадається в приватні покої Єлизавети і там тихо домовляється про іншу вимогу, яка шотландському королю набагато важливіша, ніж життя його матері, а саме: про своє визнання спадкоємцем англійського трону. Цей потаємний переговірник Якова VI має доручення — так повідомляє добре поінформований французький посол — передати Єлизаветі, що, коли Яків так гучно та енергійно погрожує їй, це діється тільки задля його честі й створення зовнішнього враження (“for his honour and reputation”), і просить її не сприймати той запал “in ill parte”, «негативно», не вважати за вияв неприязні. Отже, Єлизавета отримала належне підтвердження того, про що, напевне, давно вже знала, тобто що Яків VI готовий мовчки проковтнути страту своєї матері (“to digest it”), якщо перед ним триматимуть наживку: запевнення або наполовину запевнення в наступності на троні. Невдовзі за лаштунками починають відбуватися ниці оборудки. Ворог Марії Стюарт і її син зближуються, вперше пов’язані одним темним наміром, бо обоє прагнуть потай одного й обоє хочуть, щоб це не розкрилося перед світом. Марія Стюарт застує шлях їм обом, але обоє змушені вдавати, ніби їхній найсвятіший, найважливіший, найдорожчий обов’язок — прикривати й захищати її. Адже насправді Єлизавета бореться не за життя своєї дарованої долею сестри, а Яків VI — не за життя рідної матері, а обоє борються тільки за гарні жести «на світовій сцені». Де-факто Яків VI давно вже дав зрозуміти, що навіть у крайньому випадку він не завдасть ніякого клопоту Єлизаветі, і цим, власне, дав їй дозвільну грамоту на страту рідної матері. Ще до того, як чужа людина, ворог послав Марію Стюарт на смерть, нею пожертвував рідний син.

Франція, Іспанія, Шотландія — ніхто, тепер Єлизавета вже знає, не буде справді перешкоджати їй, коли вона захоче по­класти край. Тепер тільки одна людина ще могла б, напевне, врятувати Марію Стюарт: сама Марія Стюарт. Їй треба було тільки попросити про помилування, і Єлизавета, напевне, вдовольнилася б цим внутрішнім тріумфом. У глибинах душі вона потай навіть чекає на цей заклик, який позбавить її мук сумління. В ті тижні зробили все, щоб зламати гордість Марії Стюарт. Єлизавета, тільки-но оголосили смертний вирок, послала їй документ про засудження, а Еймієс Політ, цей сухий, тверезий і внаслідок своєї набридливої порядності тільки ще огидніший службовець, одразу скористався тим приводом, щоб ображати засуджену, яка для нього була лише “une femme morte sans nulle dignité”, «мертвою жінкою без ніякої гідності». Він уперше в її присутності не знімає з голови капелюха, — дрібне дурне зухвальство залежної душі, яка, дивлячись на чуже нещастя, набирається зарозумілості, а не смирення, — наказує її слугам одразу прибрати тронний балдахін із гербом Шотландії. Але прислуга відмовляється коритися тюремникові, а коли потім Політ звелів скинути той балдахін своїм підлеглим, Марія Стюарт вішає на місце, де доти був герб Шотландії, розп’яття, показуючи, що за нею стоїть вища сила, ніж Шотландія; на кожну дріб’язкову й дратливу образу з боку своїх противників у неї завжди напохваті є сильний жест. «Мені погрожують, якщо я не попрошу помилування, — пише вона друзям, — але я кажу: якщо мені вже судилося вмерти, то нехай вони у своїй неправедності йдуть цим шляхом». Нехай Єлизавета вб’є її, тим гірше для Єлизавети! Краще смерть, яка принизить її суперницю перед історією, ніж лицемірно надана ласка, яка коронує її ворога аурою великодушності! Замість протестувати проти принесеного смертного вироку або просити помилування Марія Стюарт смиренно дякує християнському Богові за вирі­шення, зате Єлизаветі відповідає зверхньо як королева:

«Мадам, я всім серцем дякую Господові за ласку, що він завдяки Вашим заходам вирішив покласти край нудній прощі мого життя. Я не прошу Вас відкласти вирок, я мала задосить часу, щоб зазнати гіркоти життя. Я лише прошу від Вас (і ні від кого іншого), бо ж від міністрів, які обіймають в Англії перші посади, не можу чекати прихильності, таких пільг:

По-перше, я прошу, щоб моє тіло, тільки-но мої вороги наситяться моєю невинною кров’ю, мої слуги перевезли в якусь освячену землю і там поховали, найкраще у Францію, де спочивають останки королеви, моєї шановної матері, щоб це бідолашне тіло, яке ніколи не мало спочинку, поки було пов’язане з моєю душею, знайшло той спокій, тільки-но розлучившись із нею. По-друге, я прошу Вашу Величність через властивий мені страх мені перед тиранією тих, чиєму насильству Ви віддали мене, щоб мене стратили не в якомусь прихованому місці, а перед очима моїх слуг та інших людей, які потім могли б скласти свідчення про мою релігійну вірність істинній церкві і про те, що кінець мого життя і мої останні зітхання спромоглися захистити мене від усіх брехливих чуток, які могли розпустити мої вороги. По-третє, я прошу, щоб мої слуги, які з дуже великою вірністю служили мені серед украй численних злигоднів, могли безперешкодно податися туди, куди хочуть, і тішилися тим малим майном, яке моя бідність лишила їм у моєму заповіті.

Я закликаю вас, мадам, пам’яттю про Генріха VII, нашого спільного предка, і титулом королеви, який я матиму аж до смерті, не лишити невиконаними мої такі справедливі бажання й запевнити мене в цьому словом, написаним Вашою рукою. Тоді я помру, як і жила. Ваша прихильна сестра і в’язень, Марія, королева».

Ми бачимо: навдивовижу і всупереч усім сподіванням в останні дні боротьби, що тривала десятиріччями, ролі помінялися: відколи Марії оголосили смертний вирок, вона почувається впевнено і безпечно. Її серце тремтить менше, коли вона бере вбивчий документ, ніж рука Єлизавети, яка має підписати його. Марія Стюарт має менший страх умирати, ніж Єлизавета — вбивати її.

Можливо, в глибинах душі Марія Стюарт не вірить, що Єлизавета матиме сміливість дозволити кату підняти руку проти неї, помазаної королеви, можливо, вона тільки про людське око, для омани надала собі зовнішньої впевненості, але, хай там як, навіть такий сповнений підозр спостерігач, як Еймієс Політ, не помітив найменшої ознаки неспокою. Марія Стюарт не запитує, не нарікає, не просить про якусь пільгу жодного охоронця. Вона вже не намагається налагодити таємні контакти з закордонними друзями, увесь її опір, ухиляння та самооборона скінчилися, вона свідомо віддала свою волю долі та Богові: нехай він вирішує.

Марія Стюарт проводить свої години в серйозних готуваннях. Складає заповіт, наперед розподіляє своє земне майно поміж челяді, пише листи князям і королям світу, але вже не з метою спонукати їх посилати армії й готуватися до війни, а запевняє їх, що готова з чесною душею померти в католицькій вірі і за католицьку віру. Великий спокій нарешті опанував неспокійне серце, страх і надія, «найгірші людські вороги», як називав їх Ґете, вже не мають влади над зміцнілою душею. Точнісінько так, як і її сестра по долі Марія Антуанетта, Марія Стюарт тільки перед лицем смерті розуміє своє властиве завдання. Чуття історичної відповідальності велично бере гору над давнішим недбальством, вона готується вже не до помилування, а до справжнього, демонстративного вмирання, до тріумфу завдяки останній миті. Марія Стюарт знає, що тільки героїчна драматична смерть може спокутувати перед світом трагічну помилку її життя, і в цьо­му житті їй судилася тільки одна перемога: гідна смерть.

Яскраву протилежність до цього зосередженого, сповненого величі спокою засудженої в замку Фотерінґей становить невпевненість, шалена нервозність, несамовита й гнівна безпорадність Єлизавети в Лондоні. Марія Стюарт рішуча, а Єли­завета лише тупцяє навколо своєї постанови. Ще ніколи вона так тяжко не страждала від своєї суперниці, як тепер, коли цілковито тримає її в своїх руках. Єлизавета в ті тижні втратила сон, цілісінькими днями похмуро мовчить; усі ненастанно відчувають, що вона переймається тільки єдиною і не­стерпною думкою, чи підписувати їй смертний вирок, чи дозволити виконати його. Вона перевертає цю думку, наче Сізіф — камінь, але він знову скочується і з усією силою б’є її в груди, пригнічує душу. Марно звертаються до неї міністри, бо ще голосніше промовляє її сумління. Єлизавета відкидає кожну пропозицію і вимагає щоразу нової. Сесіл вважає, що вона «мінлива, як погода», хоче то смерті, то помилування, раз по раз запитує друзів і тисне на них, чи немає «якогось іншого шляху», хоч у глибинах душі знає, що немає. Але ж те все могло б просто статися, відбутися без її відома, без її виразного наказу, зроблено для неї, замість неї. Єлизавета дедалі несамовитіше здригається і тремтить від страху перед відповідальністю, ненастанно зіставляє переваги і вади такої нечуваної дії і, доводячи міністрів до відчаю, день у день дво­значними, дратливими, нервозними і туманними фразами відсуває постанову в невизначеність. “With weariness to talk her Majesty left off all till a time I know not when”[30], — нарікає Сесіл, що як холодний і розумний рахівник не розуміє болю приголомшеної душі. Адже саму Єлизавету, хоча вона й дала Марії Стюарт суворого тюремника, день і ніч тримає тепер в ув’язненні ще суворіший, найжорстокіший, який є на землі: її сумління.

Три місяці, чотири місяці, п’ять місяців майже півроку триває ця внутрішня боротьба Єлизавети проти Єлизавети, чи повинна вона дослухатися голосу розуму, а чи голосу людяності. Під час такого нестерпного перенапруження нервів є, власне, тільки природним, що постанова одного дня прийшла раптово, наче вибух.

У середу 1 лютого 1587 року в парку Ґринвічу адмірал Говард раптом викликав до себе державного писаря Дейвісона — Волсінґем мав щастя або розум бути того дня хворим — і наказав одразу піти до королеви і принести на підпис смерт­ний вирок Марії Стюарт. Дейвісон узяв написаний рукою самого Сесіла документ і передав його разом із низкою інших паперів королеві. Але дивна річ, Єлизавета, велика акторка, раптом, здається, аж ніяк не квапиться підписувати. Вдає байдужість, розмовляє з Дейвісоном про геть далекі речі, визирає у вікно, чудуючись ясності зимового ранку. Лише потім цілком принагідно запитує Дейвісона: невже вона справді забула, що виразно наказала йому принести смертний вирок, — а він, власне, й приніс його. Дейвісон відповів, що документи на підпис, серед них і той, про який лорд Говард згадував окремо, принесено. Єлизавета бере аркуші, але стережеться перечитувати їх. Швидко підписує один за одним, серед них, зрозуміла річ, і смертний вирок Марії Стюарт; здається, Єлизавета з самого початку мала намір удавати, ніби вона через недбальство підписала серед інших паперів, ні про що не здогадуючись, і вбивчий документ. Але в цієї мінливої жінки вітер змінює напрям завжди несподівано. Наступна мить уже зраджує, як вона добре усвідомлювала свої дії, бо недвозначно пояснює Дейвісону, що вона тільки тому так довго вагалася, щоб усім стало очевидно, як неохоче вона дала свою згоду. Але тепер нехай він занесе підписаний смертний вирок лорду-канцлеру, щоб той поставив на ньому велику державну печать, але щоб ніхто інший не знав про це, а потім нехай передасть “warrant”, «розпорядження» особам, які мають виконати його. Це доручення зрозуміле й не лишає Дейвісону ніякої змоги сумніватися в рішучій волі Єлизавети. Про те, якою мірою Єлизавета давно вже змирилася з цією думкою, свідчить ще переконливіше та обставина, що вона тепер холодно і ясно обговорює з Дейвісоном усі подробиці. Страта має відбутись у великій замковій залі, відкритий двір або внутрішній двір видаються їй не досить підходящими. Крім того, Єлизавета наполегливо вимагає тримати в таємниці від усіх факт підпису смертного вироку. Коли після довгих мук знайдено вирішення, на серці завжди стає легше. Тож і Єлизаветі підвищує настрій нарешті здобута впевненість; вона просто задоволена, бо жартівливо каже Дейвісону, що біль від цієї звістки, напевне, вб’є Волсінґема.

Дейвісон тепер вважає, — і це можна зрозуміти, — що справу закінчено. Він уклоняється і йде до дверей. Але насправді Єлизавета ніколи не вирішувала щось однозначно і ніколи якась справа в неї не закінчувалася насправді. Від дверей вона гукнула Дейвісона назад, веселий настрій, справж­ня чи вдавана рішучість нерішучої жінки вже цілковито зникли. Єлизавета неспокійно походжає по кімнаті. Може, все-таки є якийсь інший шлях? Зрештою, “members of the Association”, «члени асоціації», склали присягу вбити кожного, хто брав участь у змові проти неї. А оскільки Еймієс Політ і його помічник у Фотерінґеї, обидва — члени тієї асоціації, то чи не був би це їхній клятий обов’язок — виконати цю дію і по­збавити її, королеву, ганьби публічної страти? Нехай усе-таки Волсінґем, просить Єлизавета Дейвісона, напише їм обом і викладе цю думку.

[30] «Відчуваючи втому розмовляти, Її Величність лишає все до часу, я не знаю якого» (англ.).