А якщо ми впевнені в справжності віршів (нині її навряд чи хто-небудь серйозно заперечує), то змушені визнати і справжність листів. Слід припустити, що при перекладі латиною і шотландською мовою (тільки два листи збереглися мовою оригіналу) деякі деталі могли бути змінені, а можливо, одне або два місця були навіть додані. Але загалом ті самі, вже названі аргументи переконливо промовляють на користь справжності й листів, надто останній, психологічний аргумент. Якби якийсь начебто «гурт злочинців», повнячись ненависті, хотів сфальшувати обвинувальні листи, було б зрозуміло, що вони сфабрикували б однозначні признання, які породжували б зневагу до Марії Стюарт і представляли б її як хтиву, підступну й лиху жінку. Цілком безглуздим був би абсурд, якби зловмисники, прагнучи зашкодити Марії Стюарт, вигадали ті збережені листи та вірші, що радше позбавляють її провини, ніж звинувачують, бо по-людському зворушливо відображують передусім страх Марії Стюарт перед співучастю в злочині. Адже листи розкривають не насолоду пристрасті, а найтяжчу душевну скруту і схожі на здушені крики людини, яка живцем горить і згоряє. Якраз те, що їх написано з такою невправністю, з таким плутаним потоком думок, в очевидному поспіху та збентеженості рукою, що, як ми відчуваємо, тремтить від збудження, абсолютно відповідає тому надміру подразненому душевному станові, про який свідчать дії Марії Стюарт у ті дні; тільки найгеніальніший знавець душ міг би так психологічно довершено підмалювати відомі факти. Але ж Морей, Мейтленд і Б’юкенен, що їх професійні оборонці честі Марії Стюарт по черзі звинувачували навмання у фальшуванні, не були ані шекспірами, ані бальзаками, ані достоєвськими, це тільки мізерні душі, цілком здатні на дрібне мерзенне ошуканство, але нездатні написати в своїх кабінетах витвори, сповнені такої приголомшливої душевної правди, якими стали на всі прийдешні часи листи Марії Стюарт; генія, здатного придумати ці листи, спершу ще годилося б знайти. Отже, неупереджений спостерігач може з чистим сумлінням вважати за автора листів і віршів тільки Марію Стюарт, бо ж її завжди тільки біда і внутрішній тиск душі спонукали до поезії, а самі ті листи і вірші слід вважати за надійне свідчення її найтяжчих годин.
Передусім про початок цієї нещасної пристрасті ми знаємо тільки завдяки тому, що Марія Стюарт виказала себе у вірші. Тільки завдяки тим полум’яним рядкам ми знаємо, що це кохання не формувалося повільно, мов кристал, а одразу опанувало жінку, яка ні про що не здогадувалася, і назавжди потягло її за собою. За безпосередній привід правив грубий фізичний акт, напад Босвелла, напівзґвалтування або справжнє зґвалтування. Рядки в сонеті Марії Стюарт осявають пітьму, мов блискавка:
Ми нараз бачимо всю ситуацію. Марія Стюарт вже не один тиждень проводила дедалі більше часу з Босвеллом; він як перший радник держави, як командувач війська супроводив її в подорожах та прогулянках від замку до замку. Але жодної миті не бачила в тому молодому шлюбному чоловікові, якому сама недавно обрала гарну молоду аристократку і в якого була присутня на весіллі, залицяльника; завдяки тому шлюбові вона, безперечно, почувалася вдвічі захищеною і недоторканною для свого вірного васала. Вона простодушно могла їздити з Босвеллом, без ніяких сумнівів перебувати з ним на самоті. Але властиве Марії Стюарт необережне й довірливе чуття безпеки, ця найцінніша риса її характеру, завжди було небезпечним для неї. Можна, мабуть, уявляти собі таку сцену: Марія Стюарт інколи дозволяла собі з Босвеллом ту недбалу довірливість, ту жіночу кокетливу неуважність, що вже ставали згубними для неї в стосунках із Шастеляром і Ріцціо. Можливо, довго перебувала з ним сама в покоях, довірливо розмовляла, коли цього вимагала обережність, жартувала, грала, сміялася з ним. Але Босвелл — не Шастеляр, той романтичний грець на лютні й трубадур, і не Ріцціо, той вискочень-підлабузник, Босвелл — чоловік із гарячими чуттями і твердими м’язами, людина поривів та інстинктів, що не відсахнеться перед жодним зухвальством. Такому чоловікові не можна легковажно кидати виклик, не можна збуджувати його. Він жорстко бере, хапає жінку, що вже давно перебуває в хиткому й дратливому душевному стані, чиї чуття збуджені першою дурнуватою закоханістю, проте не заспокоєні. “Il se fait de ce corps possesseur”: він заскочив її зненацька або зґвалтував її. (Хто може визначити відмінність у такі миті, коли бажання і самозахист сп’яніло зливаються докупи?) Навряд чи можна сумніватися: з боку Босвелла той напад, звичайно, аж ніяк не був спланований наперед, аж ніяк не був реалізацією віддавна притлумленої ніжності, становив лише імпульсивний акт насолоди без ніякого душевного акценту, суто тілесний, суто фізичний акт насильства.
Проте його вплив на Марію Стюарт блискавично приголомшливий. Щось цілковито нове увірвалося, наче буря в її тихе життя: Босвелл зґвалтував не тільки її тіло, а й почуття. В обох чоловіках, п’ятнадцятирічному одруженому хлопчику Франциску II і безбородому Дарнлі, Марія Стюарт досі натрапляла тільки на напівчоловічі характери, на кволого і легкодухого. Для неї вже стало очевидним, що навіть у цій, найінтимнішій сфері вона завжди дарує, великодушно дає щастя, господиня і володарка, і ніколи не була жінкою, яка щось отримує, яку беруть, опановують. А в цьому брутальному акті насильства вона раптом — і її чуття сп’яніло заточуються від цієї несподіванки — зустріла справжнього чоловіка, нарешті такого, що розбив усю її жіночу силу, її сором, гордість, чуття безпеки; нарешті такого, що розкрив її власний і досі не усвідомлюваний гедонічний вулканічний світ. Ще до того, як Марія Стюарт помітила небезпеку, до того, як спробувала чинити опір, вона вже переможена, міцна шкаралуща розбита і буйним потоком, усе пожираючи і спалюючи, тече внутрішній жар. Мабуть, першим почуттям Марії Стюарт під час того нападу був тільки гнів, тільки обурення, тільки люта, смертельна ненависть до солодкого вбивці її жіночої честі. Але одна з найглибших таємниць природи завжди полягає в тому, що полюси крайніх почуттів завжди мають контакт між собою. Як і шкіра, навряд чи здатна розрізнити крайній холод і крайнє тепло, як і мороз, що може пекти, наче вогонь, так і протилежні почуття інколи зненацька поєднуються. В душі жінки ненависть за одну мить може обернутись у кохання, а ображена гордість — у несамовиту покору, її тіло може гострим жаданням хотіти і схвалювати те, що лише секунду тому заперечувало з крайньою огидою. Хай там як, відтоді ця доти більш-менш розважлива жінка стоїть у вогні, горить і згорає дощенту у внутрішньому полум’ї. Всі опори, які доти підтримували її життя, — честь, гідність, пристойність, гордість, упевненість у собі й розум — зламалися; одного разу повалена й кинута, вона прагне лише опускатися нижче і нижче, тільки знову падати і втрачати себе. Нова, невідома насолода опанувала жінку, і вона пожадливо та сп’яніло впивається нею аж до самознищення: Марія Стюарт смиренно цілує руку чоловіка, який знищив гордість її жіночості, і пізнає завдяки цьому новий екстаз остаточного самозречення.
Ця нова, нездоланна пристрасть незмірно могутніша за першу закоханість у Дарнлі. З Дарнлі Марія Стюарт лише відкрила і спробувала насолоду віддаватися і тільки тепер розкошує нею. З Дарнлі вона лише прагнула поділяти корону, владу і життя, натомість Босвеллові прагне дати не щось одне, не те або те, а все і геть усе, чим володіє на землі, прагне збідніти, щоб збагатити його, з насолодою принизитися, щоб піднести його. Пройнявшись таємничим захватом, Марія Стюарт відкидає геть усе, що зв’язує її та обмежує, щоб тільки його, Єдиного, схопити та утримувати. Вона знає, що друзі покинуть її, світ ганьбитиме і зневажатиме її, але саме це дарує їй замість розтоптаної гордості нову гордість, і вона натхненно повідомляє:
Уже нічого для себе, все тільки для Босвелла, бо завдяки йому Марія Стюарт уперше відчула, що повністю віддалася:
Усе, чим володіє Марія Стюарт, усе, що становить її, — своє королівство, тіло, честь, душу, — вона жбурляє в провалля пристрасті і в глибинах свого падіння насолоджується водночас усією надмірністю почуттів.
Така несамовита напруга і перенапруга почуттів неодмінно мала змінити душу. В тій доти недбалій і стриманій жінці надмір пристрасті породжує невідомі та унікальні сили. В ті тижні тіло Марії Стюарт та її душа живуть удесятеро інтенсивніше, в ній прориваються можливості та здібності, яких доти і після вона ніколи не досягала знову. В ті тижні Марія Стюарт може чвалувати на коні вісімнадцять годин поспіль, а потім, не відчуваючи втоми, ще цілу ніч не спати і писати листи. Вона спромагається, дарма що загалом складала лише коротенькі епіграми й мимобіжні принагідні віршики, одним духом вогненного натхнення написати одинадцять сонетів, у яких висловила всю свою насолоду і муку з такою силою слова і красномовністю, що ані давніше, ані згодом не були властиві їй. Вона, загалом необережна й безтурботна, вміє так досконало прикидатися перед людьми, що кілька місяців ніхто не помічає її стосунків із Босвеллом. На людях Марія Стюарт може з чоловіком, від найменшого поруху якого вона, запалавши, аж тремтить, розмовляти холодно й суворо, немов із підлеглим, вміє вдавати веселу, коли її нерви здригаються й палають, а душа гине від розпачу. В ній раптом постало якесь демонічне Над-я й пориває її далеко за межі власної сили.
Але ці надмірні вияви почуттів, які нещадно силують волю, оплачено страхітливими спадами. Потім Марія Стюарт знову лежить цілими днями квола і виснажена в ліжку, годинами тиняється по кімнатах з одурманеними чуттями, ридаючи, стогне на ложі: «Я б хотіла померти», і криком вимагає кинджал, щоб накласти на себе руки. Та надмірна сила як приходить, так і зникає таємниче за кілька годин. Адже тіло вже не здатне витримувати довго несамовите самоперевершення, нестямне прагнення вийти за власні межі, тіло повстає, бунтує, нерви горять і здригаються. Ніщо не свідчить так виразно, якою крайньою мірою плоть Марії Стюарт подалася під тягарем безмірної пристрасті, як відомий епізод у Джедбурґу. 7 жовтня Босвелл у сутичці з одним браконьєром отримав небезпечну для життя рану, і ця звістка дійшла до Марії Стюарт у Джедбурґ, де вона головувала на засіданнях окружного суду. Щоб не привертати уваги, Марія Стюарт навіть не думає одразу заскакувати в сідло і мчати двадцять п’ять миль до замку Ермітаж. Але немає жодного сумніву, що лиха звістка цілком приголомшила її, бо безсторонній спостерігач у її колі, посол Дю Крок, що тоді не міг мати найменшого здогаду про інтимний зв’язок Марії Стюарт із Босвеллом, повідомляє в Париж: “Ce ne luy eust esté peu de perte de le perdre”[20]. Мейтленд теж помічає розвіяність та пригніченість Марії Стюарт, але, також не знаючи про справжню причину, думає, що, «мабуть, ці похмурі думки та невдоволення — наслідок її стосунків із королем». Лише через кілька днів королева несамовито мчить до Босвелла, її супроводять лорд Морей і кілька дворян. Марія Стюарт сидить дві години коло ліжка пораненого, а потім у не менш шаленому темпі повертається, щоб у цій нестямній гонитві притлумити внутрішній неспокій. Але тіло тепер, підточене пристрастю, яка палала всередині, знесилюється. Коли Марію Стюарт знімають із сідла, вона безсило падає і лежить дві години. Потім починається гарячка, типова нервова гарячка, Марія Стюарт закутується й марить. Згодом її тіло зненацька ціпеніє, вона вже не бачить і не відчуває, дворяни й лікарі безпорадно стоять навколо недужої, що тане від загадкової хвороби. Вже розіслали навсібіч посланців, щоб приїхав король, прибув єпископ і про всяк випадок міг дати їй останнє причастя. Вісім днів Марія Стюарт перебуває між життям і смертю. Здається, ніби потаємне бажання вже не жити одним страхітливим вибухом розірвало її нерви, знищило силу. А втім, — і ця обставина з клінічною виразністю свідчить, що знесилення було суто психічним, типово істеричним, — тільки-но на драбинчастому возі привезли Босвелла, що вже одужував, Марія Стюарт одразу почувається краще, і — знову диво — через два тижні начебто вмируща знову сидить у сідлі. З глибин душі прийшла небезпека, і та, кому вона загрожувала, в душі й подолала її.
Але, одужавши фізично, королева в наступні тижні все-таки й далі приголомшена і мов не своя. Навіть найчужіші люди помічають, що вона стала «іншою». Щось у рисах Марії Стюарт, у її єстві змінилося надовго, звичайні невимушеність і впевненість наче спали з неї. Вона ходить, живе і діє мов людина, яка перебуває під великим тиском. Марія Стюарт замикається у своїй кімнаті, і крізь двері служниці чують, як вона хлипає і стогне. Загалом сповнена довіри, цього разу вона вже нікому не звіряється. Її вуста запечатані, ніхто не здогадується про страхітливу таємницю, яку вона носить день і ніч і яка мало-помалу чавить їй душу.
Адже в цій пристрасті є щось страхітливе, те, що надає їй водночас і величі, і моторошності, щось нездоланно страхітливе, тож королева від першої миті знає, що її любовний вибір злочинний і абсолютно безвихідний. Прикрим, напевне, було прокидання вже після перших обіймів, то була мить, як у Трістана, коли коханці, отруєні любовним трунком, позбуваються сп’яніння і обоє згадують, що не живуть самі в нескінченності свого почуття, а пов’язані зі світом, з обов’язком і правом. Прикре прокидання, коли вони знову отямились і побачили в яскравому світлі, якому засліпленню піддалися. Адже вона, що віддалася, — все-таки дружина іншого чоловіка, а він, кому вона віддалася, — чоловік іншої жінки. Це перелюб, подвійний перелюб, який вони скоїли в шаленстві своїх почуттів, а скільки ж днів минуло, чотирнадцять, двадцять чи тридцять, відколи вона сама, Марія Стюарт, як королева Шотландії врочисто видала й підписала едикт, що перелюб та будь-яку іншу форму недозволених насолод у її країні каратимуть смертю. Цю пристрасть ще від першої миті затавровано як злочинну, вона, якщо хоче тривати, може утверджуватись та існувати тільки завдяки щоразу новим злочинам. Щоб мати змогу поєднатися навіки, обоє мають спершу, вдавшись до сили, позбутися хто чоловіка, хто дружини. Це грішне кохання здатне породити тільки отруєний плід, і Марія Стюарт із моторошною виразністю знає з першої години, що відтепер для неї вже немає ні спокою, ні порятунку. Але саме в такі розпачливі миті в Марії Стюарт прокидається остання відвага спробувати навіть щось безглуздо-марне і кинути виклик долі. Вона не ухилятиметься боязливо, не ховатиметься й не шукатиме притулку, а йтиме з піднятою головою шляхом аж до кінця, аж до прірви. Нехай вона втратить усе, — її щастя полягає в муці, що задля нього вона пожертвувала всім.
«Хоч які страшні події статись можуть», Марія Стюарт наважиться на шлях у безвихідь. Задля Босвелла вона цілком утратила себе, тіло, душу і долю, але ця безмірно закохана тільки одного боїться ще дужче на землі: втратити його.
Але найстрахітливіше в цьому страхітливому, найтяжча мука в цій муці ще чекає Марію Стюарт попереду. Адже в усій своїй глупоті вона надто прозірлива, щоб не помітити невдовзі, що вона й цього разу знову марнує себе, що чоловік, перед яким палають усі її почуття, аж ніяк не кохає її щиро. Босвелл узяв її, як і багато інших жінок: чуттєво, швидко і брутально. І готовий покинути її не менш байдуже, ніж спроваджував усіх інших жінок після першого охолодження почуттів. Для нього той акт насильства був палкою миттю, швидкою пригодою, і нещасна жінка невдовзі була змушена признатися собі, що цей коханий господар її чуттів аж ніяк не відчуває особливої шаноби перед нею:
Але замість гордо відвернутися від невдячного, замість опанувати себе і приборкати, сп’яніла від пристрасті жінка падає перед байдужим навколішки, щоб затримати його. Її колишня зарозумілість просто моторошно обертається в шалене самоприниження. Марія Стюарт благає, просить, вихваляє себе, пропонує себе як товар коханому, що не хоче кохати її. Вона такою повною мірою, аж до останнього приниження втратила чуття гідності, що, колись така королівська, перераховує йому, наче перекупка, яка торгується, все, чим пожертвувала задля нього, і завжди наполегливо — слід навіть сказати: набридливо — запевняє його в своїй рабській підпорядкованості:
Лякає і приголомшує таке цілковите знищення чуття власної гідності у відважній жінці, яка досі не боялася жодного володаря світу і жодної земної небезпеки, а тепер принизилася до ганебності злісних і заздрісних ревнощів. За якимись ознаками Марія Стюарт, певне, помітила, що Босвелл більш прихильний душею до своєї молодої дружини, яку вона, ні про що не здогадуючись, обрала йому, ніж до неї, і тому не думає бути невірним дружині через зв’язок із королевою. Тож тепер Марія Стюарт намагається — просто страхітливо, що якраз велике почуття здатне зробити жінку дріб’язковою — найбільш нешляхетним, найжалюгіднішим, найзліснішим способом принизити дружину Босвелла. Марія Стюарт має намір подразнити його чоловіче еротичне марнославство, нагадуючи (вочевидь на основі інтимних повідомлень), що обійми його дружини не досить палкі, що вона віддається йому не з усім шалом полум’яної пристрасті, а наполовину вагаючись. Марія Стюарт, колись сама зарозумілість, порівнює, вдаючись до жалюгідного самовихваляння, наскільки більше вона, перелюбниця, пожертвувала — і від чого відмовилася — задля Босвелла, ніж його дружина, що має переваги та задоволення тільки завдяки його величі. Ні, він повинен лишатися коло неї, коло Марії Стюарт, тільки коло неї, і не давати ошукати себе листами, сльозами і благаннями тієї «несправжньої» дружини.
Крики Марії Стюарт стають дедалі розпачливіші. Босвелл повинен її, єдину гідну кохання, не плутати з негідною, нехай він ту відтрутить, щоб пов’язати її з собою, бо вона готова, хоч би що сталося, іти з ним і в житті, і в смерті. Він може вимагати, навколішки благає його Марія Стюарт, від неї все як доказ її вірності та вічної відданості, вона готова пожертвувати всім: родом, домом, майном, короною, честю і своєю дитиною. Все, геть усе він може брати і тримати тільки її, бо вона вся розчинилася в ньому, в коханому.
Світло тепер уперше падає на задній план того трагічного ландшафту. Завдяки надмірним признанням Марії Стюарт сцена стає цілком зрозумілою. Босвелл узяв Марію Стюарт, бо трапилася нагода, взяв, як і багато інших жінок, і на цьому, власне, пригода для нього скінчилася. Натомість Марія Стюарт дісталася йому з усією душею і почуттями, з усім вогнем і екстазом, і хоче тримати його, тримати довіку. Але для щасливого, одруженого і честолюбного чоловіка звичайні любовні стосунки не дуже привабливі. Босвелл у найкращому випадку задля переваг і зручності підтримував би ще якийсь час стосунки з жінкою, яка може надати всі посади й почесті Шотландії, і, можливо, терпів би Марію Стюарт поряд зі своєю дружиною як коханку. Проте для королеви з душею королеви цього не може бути досить, і так само й для жінки, яка хоче не поділяти, а мати, повнячись палкого кохання, того одного тільки для себе. Але як тримати його? Як прив’язати до себе довіку несамовитого й нестримного авантюрника? Обіцянки безмежної вірності та покори можуть нагнати лише нудьгу на такого чоловіка і не дуже приваблювати, він надто часто чув їх від інших жінок. Тільки одна-однісінька ціна здатна вабити цього пожадливого чоловіка, найвища ціна, задля якої так багато інших залицялись і підлещувались: корона. Хоч яким байдужим міг бути Босвелл до перспективи й далі бути коханцем жінки, яку в душі він не любить, надто вже могутню спокусу породжує думка, що ця жінка королева, а він коло неї міг би стати королем Шотландії.
А втім, на перший погляд, ця думка видається безглуздою. Адже Генрі Дарнлі, законний чоловік Марії Стюарт, ще живе, для другого короля немає місця. Проте саме ця безглузда думка — єдина, яка відтоді пов’язує Марію Стюарт і Босвелла, бо вона, нещасна, не має ніякої іншої принади, щоб утримати того, кого годі приборкати. Крім корони, на землі немає нічого, задля чого цей вільний, незалежний і владний чоловік дав би себе купити і дозволив би кохати себе цілковито залежній від нього жінці. І немає жодної ціни, яку сп’яніла жінка, що давно забула про честь, пристойність, гідність і закон, не була б готова заплатити. Навіть якби Марія Стюарт була змушена придбати ту корону для Босвелла, вдавшись до злочину, вона, засліплена нестямним коханням, не боялася б скоїти його.
Як і Макбет, що не мав іншої змоги стати королем, щоб справдити підступне пророцтво відьми, крім кривавого прибирання з дороги всього королівського роду, Босвелл аж ніяк не міг чесним, законним способом стати королем Шотландії. Шлях до корони для нього пролягав тільки через труп Дарнлі. Щоб кров могла поєднатися з кров’ю, треба пролити кров.
Босвелл, безперечно, абсолютно впевнено знає, що від Марії Стюарт годі сподіватися поважного опору, коли після її звільнення від Дарнлі він вимагатиме її руки та корони. Навіть якби виразна письмова обіцянка, яку начебто знайшли у відомій срібній скриньці, в якій Марія Стюарт погодилася «укласти з ним шлюб, незважаючи на всі протести з боку її родичів та інших осіб», була апокрифом чи фальшивкою, то й без листа та печаті Босвелл знав про її цілковиту залежність. Марія Стюарт надто часто нарікала йому, — як і всім іншим, — як тяжко вона страждає від гнітючої думки, що Дарнлі — її чоловік, надто палко в сонетах і, можливо, ще палкіше в деякі миті кохання повідомляла, як тужить за змогою пов’язатися з ним, із Босвеллом, навіки, щоб він не міг задля неї наважитися на крайні заходи, не спробував скоїти найбезглуздіше.
Босвелл, безперечно, подбав і про згоду лордів, принаймні мовчазну. Він знає, що вони всі єдині в ненависті до незручного і нестерпного юнака, який зрадив їх усіх, і для них не може статися чогось кращого, якщо його якнайшвидше приберуть якимсь способом із Шотландії. Босвелл сам був присутнім на дивній нараді, яка відбулася в листопаді в замку Крейґміллар у присутності Марії Стюарт і на якій немов прихованими костями грали в долю Дарнлі. Найвищі достойники держави — Морей, Мейтленд, Арґайл, Гантлі і Босвелл — тоді об’єдналися й запропонували королеві незвичайну оборудку: якби вона надумала повернути в країну вигнаних дворян — убивць Ріцціо Мортона, Ліндсея і Рутвена, — вони б зі свого боку зобов’язалися звільнити її від Дарнлі. Перед самою королевою спершу говорили тільки про законну форму «to make her quit of him”, «позбутися його», тобто про розлучення. Але Марія Стюарт ставить умову: це позбавлення має відбутися у формі, яка, з одного боку, законна, а з другого — не створить ніяких упереджень проти її сина. Відповідь Мейтленда на цю вимогу надто вже туманна, він сказав, що форму і спосіб виконання королева має полишити їм, а вони вже подбають про справу так, щоб її син не зазнав ніякої шкоди, та й Морей, що як протестант був трохи делікатний (“scrupulous”) у цьому питанні, «дивився б крізь пальці». Дивна заява, така дивна, що Марія Стюарт ще раз наголосила, що не слід робити нічого, що «могло б стати тягарем для її честі або сумління». За цими темними словами ховається — і Босвелл був би останній, хто б не помітив — темне значення. Ясно тільки одне: ще тоді всі — Марія Стюарт, Морей, Мейтленд, Босвелл, головні актори трагедії — були єдині в намірі прибрати Дарнлі, і тільки не дійшли згоди, як найкраще вбити його: добротою, спритністю чи силою.
Босвелл як найбільш нетерплячий і сміливий обстоює силу. Він не може і не хоче чекати, бо йому, на відміну від решти, йдеться не тільки про усунення набридливого юнака, а й про успадкування від нього корони і держави. Поки інші лише бажають і чекають, він має діяти рішуче; здається, ніби він потай уже заздалегідь шукав поміж лордів спільників та помічників. Але тут історичний ліхтар знову світить тьмяно, готування до злочину завжди відбуваються в пітьмі або сутінках. Ми ніколи не дізнаємось, скільки лордів і які саме були втаємничені в його наміри і хто з них справді допомагав або потурав йому. Морей, здається, знав про злочин, але не брав участі в ньому, Мейтленд був необережніший. Натомість надійним джерелом є слова Мортона, які він мовив на своєму смертному одрі. Він перший повернувся з вигнання й повнився до Дарнлі, що зрадив його, смертельної ненависті; назустріч йому виїхав Босвелл і відверто запропонував разом убити Дарнлі. Але Мортон після останньої пригоди, коли товариші кинули його напризволяще, став обережний. Він вагається давати згоду і вимагає запоруки. Спершу запитує, чи королева дала згоду на вбивство. Босвелл, навіть не завагавшись, підтверджує, щоб підохотити. Проте Мортон після вбивства Ріцціо знає, як швидко post festum, після події, спростовують усні угоди, і тому вимагає, перше ніж зобов’язатися, письмову згоду королеви, написану чорним по білому. Він хоче мати згідно з добрим шотландським звичаєм справжній bond, який у разі прикрих наслідків можна показати, щоб зняти з себе звинувачення. Босвелл і це пообіцяв йому. Але, зрозуміла річ, він ніколи не може принести той bond, бо майбутній шлюб можливий тільки тоді, коли Марія Стюарт цілковито перебуватиме на задньому плані і зможе вдавати, ніби подія «приголомшила» її.
Отож завдання знову припадає Босвеллу, найбільш нетерплячому і сміливому, і він досить рішучий, щоб самому виконати його. Але все-таки з двозначності, з якою Мортон, Морей і Мейтленд сприйняли його план, одразу відчув, що з боку лордів не слід сподіватися ніякого відкритого опору. Якщо не печаттю і листом, то сповненим розуміння мовчанням і дружнім стоянням осторонь вони дали свою згоду. Відколи Марія Стюарт, Босвелл і лорди дійшли однієї думки, Дарнлі вже ходить у савані на своєму живому тілі.
Тепер усе майже готове. Босвелл уже порозумівся з деякими своїми найнадійнішими поплічниками, під час таємної розмови визначили місце і спосіб убивства. Але для пожертви бракує одного: жертви. Адже Дарнлі, хоч який дурний, певне, туманно здогадувався, що чекає його. Ще кілька тижнів тому він відмовлявся заходити в Голіруд, поки там перебували озброєні лорди; так само і в замку Стерлінґ він уже не почувається в безпеці, відколи вбивці Ріцціо, яких він кинув напризволяще, знову повернулися в країну завдяки неоднозначному едикту Марії Стюарт про помилування. Несхитний супроти всіх запрошень і приманювань, він сидить у Ґлазґо. Там живе його батько, граф Леннокс, там його віддані люди, міцний надійний дім, а про випадок небезпеки, раптом наскочать злісні вороги, в гавані стоїть корабель, на якому можна втекти. А доля, немов прагнучи захистити його в небезпечну мить, ще й послала йому в перші дні січня віспу, а отже, й бажаний привід цілими тижнями лишатися в Ґлазґо, в своєму надійному притулку і порту.
Та хвороба несподівано перекреслила вже досить докладно розроблені плани Босвелла, що нетерпляче чекає в Единбурґу на жертву. З причини, якої ми не знаємо і про яку можна тільки здогадуватись, Босвелл мусив поквапитися зі своїм завданням: може, його підганяло нетерпіння схопитися за корону, може, він цілком слушно боявся, що змову з таким великим числом ненадійних спільників можуть із плином часу виказати, а може, його інтимні стосунки з Марією Стюарт вже почали лишати якийсь слід, — в усякому разі, він уже не хотів чекати довше. Але як хворого й недовірливого виманити на місце вбивства? Як витягти його з ліжка і замурованого дому? Прилюдне запрошення насторожило б Дарнлі, крім того, ані Морей, ані Мейтленд, ані будь-хто інший при шотландському дворі не перебував у досить близьких людських стосунках із гнаним і ненависним, щоб мати змогу спонукати його повернутися добровільно. Тільки одна жінка, одна-однісінька має владу над тим легкодухом. Двічі їй уже щастило зробити покірним своїй волі цього бідолаху, підпорядкованого їй тілом і душею; Марія Стюарт, тільки вона, мабуть, може, вдавши кохання до того, хто не прагне нічого іншого, крім її кохання, виманити недовірливого на шлях згуби. Тільки вона, і тільки вона одна з-поміж усіх людей на землі має змогу вдатися до такого страхітливого ошуканства. А оскільки Марія Стюарт — теж не господиня власної волі, а кориться кожному велінню свого владного господаря, Босвеллу досить лише наказати, і неймовірне, або радше те, чому відмовляються вірити чуття, сталося: 22 січня Марія Стюарт, що вже багато тижнів наполохано уникала будь-якого перебування разом із Дарнлі, їде в Ґлазґо, начебто щоб провідати хворого чоловіка, а насправді щоб із наказу Босвелла виманити його в місто Единбурґ, де бідолаху вже чекає нетерпляче смерть із наточеним кинджалом.
Розділ 12. Шлях до вбивства
Тепер починається найпохмуріша строфа в баладі про Марію Стюарт. Ця поїздка в Ґлазґо, звідки вона привезла свого ще хворого чоловіка, щоб він став жертвою вбивчої змови, — найсуперечливіша дія всього її життя. Завжди неодмінно постає запитання: чи справді Марія Стюарт була постаттю з роду Атрідів, чи була вона Клітемнестрою, що з лицемірною турботою готувала Агамемнону, чоловікові, який повернувся додому, теплу постіль, тоді як Егіст, убивця і коханець, уже стоїть у затінку з нагостреною сокирою? Чи була вона ще однією леді Макбет, що з лагідними та влесливими словами супроводить короля Дункана до ліжка, де його вб’є Макбет; чи була вона однією з тих демонічних злочинниць, що їх крайня пристрасть часто формує саме з найсміливіших і найвідданіших жінок? А чи була просто безвільним створінням брутального сутенера Босвелла й діяла неусвідомлено в трансі даного їй нездоланного наказу, була легковірно-слухняною маріонеткою, що не знала про всі готування до страхітливої події? Чуття спершу несамохіть відмовляються вважати, що там справді існував злочинний намір, відмовляються звинувачувати досі по-людському чутливу жінку в тому, що вона знала про вбивство і допомагала скоїти його. Замість такої інтерпретації поїздки в Ґлазґо завжди і завжди щоразу намагаються знайти якусь іншу, по-людському лагіднішу. Знову і знову відкладають убік свідчення та документи, які звинувачують Марію Стюарт, як невірогідні, й перевіряють зі щирим прагненням переконатися в невинності всі інтерпретації, які виправдовують Марію Стюарт, інтерпретації, що їх знайшли або вигадали її захисники. Але марно! Всі аргументи адвокатів, хоч як палко ми хочемо вірити їм, не мають переконливої сили: ланка цього скоєного вчинку безшовно припасовується до ланцюга подій, натомість кожне виправдна інтерпретація, тільки-но по-справжньому взятися за неї, розсипається в руках.
Адже як можна припускати, ніби сповнена любові турбота пригнала Марію Стюарт до ліжка хворого Дарнлі, щоб витягти його з безпечного притулку і вдома краще піклуватися про нього? Подружжя вже кілька місяців живе немов порізно. Дарнлі всякчас проганяють, щоб його не було в присутності Марії Стюарт, і, хоч як він з усім смиренням благає знову мати змогу поділяти її ліжко як чоловік, йому гостро відмовляють у подружніх правах. Іспанський, англійський і французький посли давно вже пишуть у своїх повідомленнях про відчуження як про незмінний очевидний факт; лорди відверто пропонували розлучення і навіть обдумували потай насильну форму звільнення від шлюбу. Дарнлі і Марія Стюарт живуть у такій байдужості одне до одного, що навіть звістка про небезпечну для життя хворобу Марії Стюарт у Джедбурґу аж ніяк не спонукала ніжного чоловіка поквапитись і провідати вмирущу, для якої вже подбали про останні святі дари. Навіть із найбільшою лупою в цьому шлюбі годі помітити бодай найтоншу нитку любові, бодай один атом ніжності, тому припущення, ніби приводом для тієї поїздки Марії Стюарт було сповнене любові піклування, невірогідне.
Але — і це останній аргумент тих, хто прагне захищати її à tout prix, за всяку ціну — можливо, Марія Стюарт саме цією поїздкою хотіла покласти край прикрій родинній незлагоді? Може, вона, зрештою, поїхала до ліжка хворого тільки на те, щоб примиритися з ним? Але, на жаль, навіть це останнє припущення на користь прихильного тлумачення спростовує один її власноруч написаний документ. За день до від’їзду в Ґлазґо необережна жінка — Марія Стюарт ніколи не думала, що її листи свідчитимуть перед потомками проти неї — в листі до архієпископа Бітона писала про Дарнлі обурливі, сповнені ненависті слова: «Що стосується короля, нашого чоловіка, то знає Господь, як ми завжди ставилися до нього, і не менш відомі Господові і світу його витівки та несправедливі вчинки щодо нас; усі наші піддані бачили їх, і я не сумніваюся, що в своєму серці вони засуджують його за них». Невже так промовляє щирий голос примирення? Невже це думки жінки, яка любить і, сповнена турботи, квапиться до хворого чоловіка? І друга неспростовно обвинувальна обставина: Марія Стюарт рушила в ту подорож не просто з думкою провідати Дарнлі, а потім повернутися додому, а з рішучим наміром одразу привезти його в Единбурґ: тут теж трохи забагато турботи, щоб вона видавалася щирою і переконливою! Адже хіба це не глум над усіма законами медицини і розуму, коли хворого на віспу, що страждає від гарячки, чиє обличчя — суцільний набряк, серед найлютішої зими, в січні, витягають із ліжка і везуть два дні на відкритому возі? Але Марія Стюарт заздалегідь узяла з собою драбинчастий віз, щоб відібрати в Дарнлі будь-яку можливість заперечити і якомога швидше доправити його до Единбурґа, де вже визріла змова про його вбивство.
Але, можливо, Марія Стюарт не знала, — ми завжди ступаємо крок назустріч захисникам Марії Стюарт, бо ж яка відповідальність: несправедливо звинуватити людину в убивстві! — можливо, вона ні сном, ні духом не знала про ту змову? На лихо, навіть у цьому аспекті лист Арчибальда Дуґласа, адресований їй самій, не полишає жодного сумніву. Адже Арчибальд Дуґлас, один із головних змовників, навіть особисто зустрівся з Марією Стюарт під час тієї трагічної подорожі в Ґлазґо, щоб почути її відверту згоду зі змовою про вбивство. Навіть якщо вона тоді відмовилась і не дала ніякої згоди, як дружина, знаючи, що відбуваються такі маневри, могла промовчати про цю пропозицію? Як могла не попередити Дарнлі? І як могла, незважаючи на певну переконаність, що проти нього щось задумують, намовити його повернутися в убивчу атмосферу? В такому випадку мовчання — вже не тільки знання про злочинний намір, а пасивна таємна співучасть, бо хто знає про злочин і не намагається запобігти йому, стає винним принаймні внаслідок своєї байдужості. Найприхильніше, що можна було б сказати про Марію Стюарт, полягає в тому, що вона не знала про запланований злочин, бо нічого не хотіла знати про нього, бо заплющила й відвернула очі, щоб потім мати змогу казати й присягати: я не брала участі в цьому злочині.
[20] «Якби його не стало, це була б тяжка втрата для неї» (фр.).