Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але лишається ще інша можливість: довірча, мовчазна домовленість між чоловіком і дружиною зовні й далі вдавати, ніби вони пошлюблені король і королева, а насправді дати одне одному свободу. Так Марія Стюарт звільнилася б від любовних наполягань Дарнлі, а перед світом зберігала б подобу шлюбу. Про намагання Марії Стюарт звільнитися й таким способом свідчить передана розмова з Дарнлі, в якій вона наполегливо радить йому взяти собі коханку, якщо мож­на, дружину Морея, його смертельного ворога; цією замаско­ваною під жарт пропозицією Марія Стюарт прагнула натякнути Дарнлі, як мало вона б образилась, якби він в усьому іншому не шкодив їй. Але страхітливий збіг обставин: Дарнлі не хоче жодної іншої жінки, він жадає її і тільки її, жалюгідний і бідолашний юнак із таємничою покорою і пожаданням чіпляється за сильну і горду жінку. Він ніколи не заграє до інших жінок, не може й не хоче торкатися жодної, крім однієї, що цурається його. Тільки це тіло робить його пожадливим і безумним, він ненастанно благає про свої шлюбні права, і що сильніше Марія Стюарт відштовхує його, то підступнішим і шаленішим стає його жадання, то догідливіше він знову підлещується до неї; жінка оплачує страхітливим розчаруванням свій прикрий поспіх, коли надумала надати шлюбну владу хлопчикові без самовладання й піднесеності, бо тепер, відчуваючи огиду до нього, пов’язана з ним зв’яз­ком, від якого годі врятуватися.

У цій страхітливій душевній ситуації Марія Стюарт поводиться так, як здебільшого й люди десь у такому ж безвихідному становищі: тікає від потреби вирішувати, ухиляється від відвертої боротьби, просто цураючись чоловіка. Хоч як дивно, майже всі біографи вважали за річ незбагненну, що Марія Стюарт не посиділа в спокої певний час коло ліжка дитини, а покинула, навіть не попередивши, замок і дитину вже через чотири тижні й поплила задля розваги на човні в Аллоа, маєток графа Мара. Насправді пояснити цю втечу найлегше у світі. Адже за ці тижні скінчився період поваги до жінки, що стала матір’ю, коли Марія Стюарт могла, власне, без ніякої причини відмовляти нелюбому чоловікові й не допускати його до свого тіла, а тепер він невдовзі знову підступатиме до неї, щодня і щоночі чинитиме тиск, а її тіло вже не хоче, її душа вже не може терпіти нелюбого коханця; отже, що може бути природнішим, коли Марія Стюарт тікає від його близькості, коли ставить між ним і собою простір і далечінь, коли надає собі зовнішньої свободи, щоб бути вільною в душі! Всі наступні тижні та місяці, все літо і аж до пізньої осені Марія Стюарт рятується цією втечею, мандрівками від замку до замку, від полювання до полювання. При цьому Марія Стюарт ще й шукає веселощів, в свої неповні двадцять чотири роки ця непоправна в Аллоа і всюди весело розважається, вдається до давніх маскарадів, танців і найрізноманітніших утіх, як і за днів Шастеляра та Ріцціо, марнує свій час, і це лише підтверджує, як швидко ця небезпечно безтурботна жінка забуває найтяжчі переживання. Одного разу Дарнлі зробив несміливу спробу вимагати своїх подружніх прав. Він їде до Аллоа, але його швидко спровадили назад і навіть не запросили заночувати в замку; в душі Марія Стюарт уже покінчила з ним. Почуття до нього спалахнуло, мов солома, і, мов солома, швидко згасло. Дарнлі, що його її закохана дурість зробила володарем Шотландії і господарем її тіла, став відтепер для неї помилкою, про яку неохоче думають, набридливим спогадом, якого хотіли б позбутися.

Дарнлі вже не беруть до уваги, але й у Мореї, браті, Марія Стюарт, незважаючи на все примирення, не дуже впевнена; Мейтленда, що його після довгих вагань теж помилували, вона вже не вважає за цілком надійного, але все-таки потребує кого-небудь, кому могла б беззастережно довіряти, бо для цієї імпульсивної натури все половинчасте й обережне, все стримане і сповнене вагань неможливе й чуже. Марія Стюарт може віддаватися лише повною мірою, може цуратися лише абсолютно, може або цілком довіряти, або анітрохи не довіряти. Марія Стюарт і як королева, і як жінка все життя свідомо чи неусвідомлено шукає протилежний полюс свого неспокійного єства: сильного, загартованого і надійно постійного чоловіка.

А після смерті Ріцціо Босвелл став єдиним, на кого вона могла покластися, Життя нещадно ганяло по світу цю сильну натуру. Як він ще був юнаком, зграя лордів вигнала його з країни, бо він відмовлявся укладати спілку з ними; він вірно аж до останньої миті захищав Марію де Ґіз, матір Марії Стюарт, від “Lords of Congregation” і чинив опір навіть тоді, коли справа католиків Стюартів була вже цілком програна. Але зрештою вороги стали надто могутні й змусили його покинути батьківщину. У Франції вигнанець одразу став командиром шотландської лейб-гвардії, ця почесна посада при дворі вдосконалила його манери, проте не ослабила стихійної первинної сили його натури. Але в Босвелла надто во­йовнича вдача, щоб він міг задовольнитися теплим місцем, тож тільки-но Морей, його смертельний ворог, піднявся проти королеви, він пливе через море і стоїть у боротьбі поряд із донькою Стюартів. А коли Марія Стюарт тепер знову по­требує помічника проти підданих-інтриганів, Босвелл охоче пропонує свою сильну і зміцнену латами руку. В ніч убивства Ріцціо він рішуче вискочив із вікна другого поверху, щоб надати допомогу, його обачність посприяла зухвалій втечі королеви, його войовнича енергія нагнала на змовників такого страху, що вони якомога швидше капітулювали. Досі ще ні­хто в Шотландії не служив Марії Стюарт краще за цього десь тридцятирічного відважного воїна.

Босвелл — постать, немов вирізьблена з суцільної брили чорного мармуру. Як і Коллеоне, його італійський брат-кондотьєр, він з енергійною викличною позою сміливо дивиться понад часом, це справжній чоловік з усією суворістю і брутальністю незмірної мужності. Він має ім’я прадавнього ро­ду — Гепберн, тож можна думати, що в його жилах тече й буйна кров вікінгів та норманів, тих грубих воїнів і грабіжників. Попри всю засвоєну культуру (Босвелл чудово розмовляє французькою мовою, любить і збирає книжки), йому властива природжена задерикуватість бунтівника проти бюргерської пристойності, несамовита жадоба пригод, характерна для hors la loi, людини поза законом, для романтичного корсара, яких полюбляв Байрон. Високий, широкоплечий, із надзвичайною фізичною силою, — важким дворучним мечем він орудує, немов легенькою шпагою, і сам стернує, ведучи корабель крізь бурю, — Босвелл завдяки цій фізичній упевненості набуває й чудової моральної чи, радше, аморальної відваги. Цей дужий і схильний до насильства чоловік не боїться нічого, йому притаманна лише мораль сильного: нещадно брати, тримати й обороняти. Проте його природна задерикуватість не має нічого спільного з ницою корисливістю і обрахованими інтригами інших баронів, що їх він, не знайомий із сумнівами, зневажає, бо вони завжди обережно сходяться в гурти задля своїх розбишацьких наїздів і боязливо ступають своїми шляхами в пітьмі. Натомість Босвелл не укладає ніяких союзів, ні з ким не об’єднується; сам, зарозумілий і викличний, він іде своїм шляхом повз закони і звичаї й кожного, хто наважується стати проти нього, б’є в обличчя залізним кулаком. Нічим не переймаючись, Босвелл чинить серед білого дня, що йому заманеться, байдуже, дозволене чи недозволене. Але, дарма що вкрай бездумний і схильний до насильства, амораліст в обладунку, Босвелл проти інших лордів має принаймні ту перевагу, що вирізняється чесністю. Поміж двозначних і двоїстих характерів усіх тих лордів і баронів, він постає немов хижий, але все-таки королівський звір, як пантера або лев серед усіх тих запопадливих вовків та гієн, це не моральна, не симпатична людяна постать, але все-таки чоловік, справжній, правічний, войовничий.

Через те його ненавидять, через те бояться інші чоловіки, натомість завдяки своїй голій, виразній, брутальній силі він має незмірну владу над жінками. Ми не знаємо, чи цей здобувач жінок був гарний, бо немає його жодного задовільного портрета (проте несамохіть з’являється думка, що його намалював Франс Хальс як відважного та зухвалого воїна, який виклично насунув капелюха на обличчя і сміливо та невимуше­но дивиться всім у вічі). В багатьох джерелах Босвелла характеризують як просто-таки огидно бридкого. Але, щоб завоювати жінку, краса непотрібна; вже сам міцний аромат мужності, що шириться від таких сильних натур, зухвала несамовитість, нещадна брутальність, аура війни і перемоги правлять за чуттєву спокусу; жінки найпалкіше кохають того, кого бояться і водночас захоплюються ним, у чиїй присутності легеньке, лоскотливе чуття жаху і небезпеки підносить насолоду до таємничої повноти. А коли такий схильний до насильства чоловік не просто mâle, самець, чоловік-тварина, більше схожий на бугая, а й має, як Босвелл, немов оболонку двірської, особистої культури навколо своєї голої брутальності, і, крім того, йому властиві ще й розум та спритність, тоді його сила нездоланна. Цей авантюрник усюди і начебто без клопоту має різні пригоди. На французькому дворі його популярність стала сумнозвісною, з кола Марії Стюарт він уже скорив кількох шля­хетних дам, у Данії одна жінка пожертвувала задля нього чо­ловіком, маєтком і грошима. Але, незважаючи на ці всі трі­умфи, Босвелл — аж ніяк не справжній спокусник, не донжуан, не ловець жінок, бо, власне, насправді й не ловить їх. Такі перемоги для його войовничої вдачі надто безпечні та легкі. Босвелл, як і вікінги-розбишаки, бере жінок лише як принагідну здобич, бере їх певною мірою між іншим, як п’є, грає, скаче на коні та воює, бере задля проби сил, яка дає змогу гостріше відчути життя, бере, бо це найбільш чоловіча з усіх чоловічих ігор; він бере жінок, але не віддається їм, не втрачає себе в них. Босвелл бере жінок, бо брати і брати силою — природна форма його жадання влади.

Цього чоловіка в Босвеллі Марія Стюарт спершу анітрохи не помічає в своєму надійному васалі. Так само й Босвелл не бачить у королеві молодої й вартої пожадання жінки; зі своїм недбалим зухвальством від одного разу навіть досить відверто висловився про її людські риси: «Вона і Єлизавета не становлять разом пристойної жінки». Босвеллу й на думку не спадає еротично оцінювати Марію Стюарт, і так само й вона не відчуває прихильності до нього. Попервах вона навіть хотіла заборонити Босвеллу повертатися, бо він поширював про неї у Франції зухвалі чутки, але, випробувавши його одного разу як воїна, використовувала його послуги вдячно і вірно. Йдуть ласка за ласкою, Босвелла призначили командувачем Північної марки, великим намісником Шотландії і головнокомандувачем збройних сил у випадку війни або бунту. Босвеллу подарували маєтності оголошених поза законом бунтівників, а як особливий знак своєї дружньої турботи королева обирає йому — це найкращий доказ, якими нееротичними були попервах їхні стосунки — молоду дружину з багатого роду Гантлі.

Такому природженому владолюбцю досить тільки дати владу, і він забирає її всю. Невдовзі Босвелл — уже перший радник з усіх питань, справжній штатгальтер королівства, і англійський посол роздратовано повідомляє, що «його авторитет у королеви більший, ніж в усіх інших». Але цього разу Марія Стюарт обрала правильно, нарешті знайшла розпорядника, надто гордого, щоб дати себе купувати обіцянками та грішми Єлизавети або укладати союзи з лордами задля дрібної вигоди; з цим відважним воїном як вірним слугою Марія Стюарт уперше запанувала у своїй країні. Невдовзі лорди зрозу­міли, якою мірою зросла влада королеви завдяки військовій диктатурі Босвелла. Ось вони вже стали нарікати, що «його зарозумілість така велика, що до Давіда ніколи не ставилися з такою огидою, як до нього», і радо хотіли б позбутися його. Але Босвелл — не Ріцціо, що, не боронячись, дав убити себе, не Дарнлі, що не чинить опору і його можна відсунути вбік. Босвелл знає звичаї своїх шляхетних приятелів, тому всякчас має коло себе численну особисту охорону, а досить йому морг­нути, як його borderers, жителі прикордонь, уже готові схопитися за зброю. Босвеллу байдуже, чи ті інтригани при дворі люблять його чи ненавидять. Досить, що вони бояться його і, поки він має меч на поясі, норовливі та розбишацькі зграї, скрегочучи зубами, коряться королеві. За наполяганням Марії Стюарт, Морей, найлютіший ворог Босвелла, був змушений примиритися з ним, і отак кільце влади замкнулося, сфери впливу були виразно розподілені. Марія Стюарт, відколи Босвелл дбає про безпеку, обмежується тільки представницькими функціями, Морей дбає про внутрішнє управління, Мейт­ленд — про дипломатичну службу, а Босвелл, найнадійніший, — all in all, усе в усьому. Завдяки його залізній руці в Шотландії знову панують порядок і мир, і це диво здійснив єдиний справжній чоловік.

Але, що більше влади отримує Босвелл у свої жорсткі ру­ки, то менше її лишається тому, кому вона належить згідно з правом: королю. Мало-помалу та мізерна влада, яку він ще мав, зменшується до простої назви, зводиться нанівець. Минув лише рік, а який далекий той час, коли вродлива молода володарка палко обрала Дарнлі, коли його проголосили королем і він у золоченому обладунку помчав проти бунтів­ників! А тепер, після народження дитини, після виконаного обов’язку, цей бідолаха бачить, що його дедалі більше відсувають убік і зневажають. Йому дозволяють говорити, але ні­хто не слухає його, дозволяють ходити, але ніхто не супроводить його. Дарнлі вже не запрошують на засідання державної ради, на світські заходи, він завжди тиняється одинцем, і з ним, наче тінь, ходить зимний простір самотності. Він усюди відчуває за плечима гострий протяг глуму і ненависті. Як чужий, як ворог живе він у рідній країні, у власному домі.

Це цілковите нехтування Дарнлі, раптовий перехід від тепла до холоду можна зрозуміти, знаючи про огиду, якою повниться душа жінки. Але надання тій зневазі відкритого, прилюдного характеру було державно-політичною дурницею королеви. Розум мав би наказати їй лишити тому честолюбному й марнославному молодикові принаймні дрібку авторитету і не виставляти його так безжально зухвалим образам лордів. Адже образа завжди справляє поганий вплив і навіть із найслабшого ще вичавлює трохи твердості, тож і Дарнлі, досі просто безхарактерний, мало-помалу стає лихим і небезпечним. Він уже не годен приборкувати своє озлоблення. Коли він з озброєними слугами — вбивство Ріцціо навчило його обережності — цілими днями пропадає на ловах, гості, запрошені на полювання, чують відкриті погрози на адресу Морея і багатьох лордів. Спираючись на повноту своєї влади, Дарнлі пише дипломатичні листи за кордон, звинувачує в них Марію Стюарт як «ненадійну у вірі» і представляє себе як справжнього оборонця католицької віри Філіпу II. Як правнук Генріха VII Дарнлі домагається свого права на владу і увагу до своїх слів, і, хоч яка неглибока та млява ця хлопчача душа, в її найдальших глибинах усе-таки жевріє миготливе чуття честі. Цього бідолаху можна назвати тільки безхарактерним, але не безчесним, і, можливо, навіть свої гідні зневаги вчинки Дарнлі скоїв унаслідок збоченого честолюбства, надміру подразненого прагнення відплати. Зрештою — адже лук зігнуто аж надміру — зневажений хапається за розпачливу постанову. Наприкінці вересня він раптом перебирається з Голіруду в Ґлазґо й не приховує свого наміру покинути Шотландію і податися за кордон. Він уже не жартує, розповідає Дарнлі. Йому відмовляють у владних повноваженнях, які належать йому як королю, гаразд, тож у такому разі він відкидає й титул. Йому не дають ніякого гідного поля діяльності в державі та домі; гаразд, у такому разі він покидає і королів­ський замок, і Шотландію. З його наказу в гавані постійно тримають корабель під вітрилами, і все готове до відплиття.

Чого прагне Дарнлі, висловивши таку несподівану по­грозу? Чи вже до нього дійшла якась засторога? Чи до нього дійшов натяк про заплановану змову і він має намір — нездатний боронитися від усієї зграї — вчасно втекти куди-небудь, де його вже не знайдуть кинджал і отрута? Може, його мучить підозра, жене якийсь страх? А може, вся та заява — лише надимання, дипломатичний жест упертості, щоб налякати Марію Стюарт? Усі ці можливості цілком вірогідні, ба навіть усі одразу, — адже в єдиній постанові завжди змішуються різні почуття, — і жодну з них не можна рішуче утвердити або заперечити. Бо там, де шлях уже починає вести в прихований, невидний світ серця, історичні ліхтарі горять тьмяно: в тому лабіринті можна намацувати шлях далі лише обережно й спираючись на припущення.

Зате загальновідомо, що Марія Стюарт дуже перелякалася через оголошений від’їзд Дарнлі. Яким смертельним ударом для її доброї слави була б зловмисна втеча з країни батька безпосередньо перед урочистим хрещенням дитини! І як це небезпечно саме тепер, так одразу після скандалу з Ріцціо! А що, як цей дурнуватий юнак, чия лють розпеклася аж до білого жару, при дворі Катерини Медичі або Єлизавети розпатякає всякого, що аж ніяк не послужить її честі? Який тріумф для обох суперниць, який глум перед цілим світом, коли коханий шлюбний чоловік покине так притьмом і стіл, і ліжко! Марія Стюарт одразу скликала державну раду і швиденько, щоб випередити Дарнлі, в докладному дипломатичному листі до Катерини Медичі заздалегідь скинула всю провину на втікача.

Але на сполох ударили зарано. Дарнлі нікуди не виїхав. Цей легкодухий хлопчак завжди знаходив силу тільки для чоловічих жестів, але ніколи — для чоловічого вчинку. 29 вересня, того самого дня, коли лорди послали в Париж листа з засторогою, він несподівано з’явився в Единбурзі перед палацом, проте відмовляється заїздити до нього, поки в ньому багато лордів: знову дивна поведінка, яку навряд чи можна пояснити! Може, Дарнлі боїться долі Ріцціо, з обережності не хоче заїздити в замок, поки там, як він знає, сидять його смертельні вороги? А може, ображений лише прагне, щоб Марія Стюарт прилюдно просила його знову повернутися додому? Чи, може, він приїхав тільки з прагненням насолодитися впливом своєї погрози? Таємниця, як і всі інші, які закутують постать і долю Дарнлі!

Марія Стюарт швидко опановує себе. Вона має тепер напохваті певну техніку, що давати раду тому легкодуху, коли йому кортить удавати пана або бунтівника. Тепер їй треба чимшвидше — точнісінько, як і в ніч після вбивства Ріцціо — відібрати в Дарнлі волю, перше ніж він у своїй дитячій упертості накоїть лиха. Отже, миттю геть усі моральні міркування і всі манірні думки! Марія Стюарт знову вдає поступливість. Щоб упокорити Дарнлі, не цурається крайніх засобів: відсилає лордів, виходить із брами назустріч чоловікові, що затято чекає, і врочисто заводить його не тільки до палацу, а мабуть, і на острів Цірцеї: у свою спальню. І дивіться, чари, як і тоді, як і завжди, діють на юнака, що з усією палкістю своїх почуттів підпорядкований їй; наступного ранку Дарнлі вже приборканий, Марія Стюарт знову тримає його на поводі.

Але приваблений, як і тоді, після вбивства Ріцціо, неминуче змушений сплатити гірку ціну. Дарнлі, що вже знову почувається господарем і повелителем, натрапив раптом у залі аудієнцій на французького посла й лордів: Марія Стюарт, достеменно так, як і Єлизавета для комедії з Мореєм, вчасно подбала про свідків. Тепер вона перед ними гучно і наполегливо просить Дарнлі відповісти “for God’s sake”, ради Бога, чому він хотів покинути Шотландію і чи дала вона йому для цього який-небудь привід. Для Дарнлі це прикра неспо­діванка, він ще досі почувається коханцем і коханим, а тут його, немов звинуваченого, поставили перед лордами і послом. Він, довготелесий юнак із блідим безбородим дитячим обличчям, понурившись, стоїть перед ними. Якби він був справжнім чоловіком, вирізьбленим із твердого дерева, тепер була б слушна мить продемонструвати силу, твердо заявити про свої нарікання і замість звинуваченого постати перед підданими як суддя і король над тією жінкою. Але зі своїм серцем із воску Дарнлі не наважується на опір. Немов заскочений на лихому вчинку, немов школяр, який боїться, що будь-якої миті на його очах можуть проступити сльози безсилої злості, Дарнлі стоїть у просторій залі, кусає собі губи і мовчить та мовчить. Не дає ніякої відповіді. Не звинувачує, але й не вибачається. Мало-помалу лорди, прикро вражені тим мовчанням, починають чемно запитувати його, як він міг покинути “so beautiful a queen and so noble a realm”, таку вродливу королеву і таке шляхетне королівство. Проте марно, Дарнлі не зволив дати їм жодної відповіді. Це мовчання, сповнене впертості й таємної погрози, справляє на всіх присутніх дедалі гнітючіше враження, відчувають, що бідолаха насилу стримується, щоб його не прорвало, і для Марії Стюарт була б страхітлива поразка, якби він мав досить сили і далі зберігав важку, обвинувальну мовчанку. Але Дарнлі слаб­кий. Оскільки посол і лорди “avec beaucoup de propos”, багато­слівно, тиснуть на нього дедалі сильніше, то зрештою вирвали признання, тихим і неохочим голосом Дарнлі заперечив: ні, його дружина не дала ніякого приводу для від’їзду. Чогось більшого за це пояснення Марія Стюарт і не бажала, бо Дарнлі, власне, признався, що сам поводився всупереч звичаям. Тепер Марія Стюарт уже забезпечила свою добру славу перед французьким послом. Тепер вона знову може спокійно всміхатися і прикінцевим помахом руки підтвердити, що цього пояснення Дарнлі їй абсолютно досить.

Але Дарнлі не задоволений, серце йому стискає сором, що він знову скорився цій Далілі, дав себе виманити з бастіону своєї мовчанки. Одурений і ошуканий, певне, відчував не­змірну муку, коли Марія Стюарт тепер зверхнім жестом немов «простила» йому, тоді як він, мабуть, міг би з більшим правом виступати в ролі обвинувача. Дарнлі запізно знову набув трохи твердості. Він раптом уриває розмову і, не попрощавшись чемно з лордами, не обнявши дружину, суворо, мов герольд, який передав оголошення війни, виходить із зали. Єдині його прощальні слова були такі: «Мадам, так скоро ви не побачите мене». Але Марія Стюарт і лорди лише полегшено всміхнулися навзаєм, коли “proud fool”, пихатий йолоп, що збунтувався й став зухвалим, зігнувши спину, знову подався до себе; його погроза вже нікого не лякає. Нехай тільки він сидить десь далеко, що далі, то краще і для нього, і для всіх.

І все-таки! Цей негодящий чоловік ще раз виявився по­трібним. Того, кого ніхто не хоче бачити в домі, знову терміново закликали повернутися. Після довгих зволікань 16 грудня в замку Стерлінґ має відбутися врочисте хрещення малого принца. Вдалися до величних готувань. Хоча Єлизавета, хрещена мати, сама не з’явилася, — все життя вона уникала кожної нагоди зустрітися з Марією Стюарт, — зате, подолавши, як виняток, свою сумнозвісну скнарість, передала через графа Бедфорда коштовний подарунок: важку, з вишуканим кар­буванням хрестильну купіль зі щирого золота, її краї прикрашали самоцвіти. Прибули посли Франції, Іспанії та Савойї, з’явилося все дворянство; кожен, хто мав ім’я та авторитет, не хоче проґавити свято. Під час такого представницького заходу аж ніяк не годиться, попри все бажання, відкинути таку саму по собі незначущу особу, як Генрі Дарнлі, батька дитини, володаря країни. Але Дарнлі, знаючи, що його потребують востаннє, вже не дається так легко пійматись на гачок. Із нього вже досить прилюдної ганьби, він знає, що англійський посол має доручення відмовляти йому в титулі «Величність», а французький посол, до якого він прийшов у його кімнату, з дивовижним зухвальством заявив, мовляв, він одразу вийшов би з кімнати, якби туди через другі двері зайшов Дарнлі. Тепер у потоптаному нарешті підноситься гордість, щоправда, його сили знову визначає тільки на інфантильний примхливий і злісний жест. Дарнлі, хоч і перебуває в замку Стерлінґ, не показується. Він чинить спротив своєю відсутністю. Він демон­стративно не виходить зі своїх покоїв, не бере участі в хрещенні сина, не танцює на балі, не йде на свято і маскарад; замість нього — і поміж лав лунає роздратований буркіт — гостей приймає в новому розкішному вбранні Босвелл, ненависний фаворит, а Марія Стюарт змушена засвідчувати незвичайну приязність та веселість, щоб ніхто не думав про скелет у домі, про володаря, батька і чоловіка, що сидить на поверх вище в своїй кімнаті, взявши двері на засув: йому таки пощастило ще й як зіпсувати радість свята дружині та її друзям. Дарнлі ще раз довів, що він тут, ще тут, і то саме своєю відсутністю він востаннє нагадав про своє існування.

Але для такої хлопчачої впертості миттю вирізали різку. А через кілька днів, на Святий вечір, тією різкою щосили шмагонули упертюха. Сталося несподіване: Марія Стюарт, загалом непримиренна, вирішила, за порадою Морея і Босвелла, помилувати оголошених поза законом убивць свого Ріцціо. Отак у країну повернулися найлютіші смертельні вороги Дарнлі, змовники, яким він тоді набрехав і ошукав їх. Дарнлі, хоч який дурнуватий, одразу зрозумів смертельну небезпеку для своєї особи. Коли ця зграя — Морей, Мейт­ленд, Босвелл, Мортон — збилася докупи, це означає облаву, отже, його остаточно оточили. Певне, є причина, чому дружина раптом порозумілася з його найлютішими ворогами, причина, а також ціна, якої він не хоче платити.

Дарнлі збагнув небезпеку. Він знає, що тепер ідеться про його життя. Мов дичина, яка знає, що хорти ще трохи — й наздоженуть її, Дарнлі миттю вискочив із замку й подався до батька в Ґлазґо. Ще не скінчився фатальний рік, відколи Ріцціо закопали в землю, а вбивці знову зібрались, мов брати, близько і щоразу ближче підступає щось моторошне. Небіжчики не дуже охоче сплять самі в підземних глибинах, вони завжди вимагають до себе тих, хто зіпхнув їх туди, і завжди посилають як герольда страх і жах.

І справді, щось темне і важке, наче хмара душного дня, щось гнітюче й зимне вже кілька тижнів висить над замком Голіруд. У вечір королівського хрещення в замку Стерлінґ, коли сотні свічок світили назустріч гостям, іноземцям прагнули показати пишноту двору, а друзям — засвідчити приязнь, Марія Стюарт, завжди господиня своєї волі протягом лише коротких проміжків часу, зосередила всю свою силу. Вона змусила очі блищати вдаваним щастям, зачарувала гостей іскристим настроєм і теплою щирістю, яка прихиляла до себе, але тільки-но згасли свічники, згасла і її вдавана радість, у Голіруді запановує спокій, моторошний спокій, і в її душі теж утверджується спокій, дивний спокій; якийсь таємничий клопіт, незрозуміла збентеженість опанували королеву. Якийсь цілком невідомий смуток, немов туманна тінь, одразу заліг на її обличчі, здається, ніби її душа стривожена чимсь незбагненним. Марія Стюарт уже не танцює, не вимагає музики, та й здоров’я її, здається, після по­їздки в Джедбурґ, коли її зняли з коня, наче мертву, геть похитнулося. Вона скаржиться на біль у боку, цілими днями лежить у ліжку і уникає всяких розваг. Лише короткий час витримує Марія Стюарт у Голіруді, цілі тижні вона живе в далеких оселях та інших замках, але ніде не зупиняється надовго, страхітливий неспокій жене її далі й далі. Здається, ніби в ній діє якась руйнівна стихія, ніби вона зі страшною напругою та цікавістю прислухається до болю, який нуртує в ній; щось нове, щось інше зародилося в ній, щось вороже й лихе набирає влади над її загалом дуже світлою душею. Одного разу Марія Стюарт приголомшила французького посла, бо лежала на ліжку й гірко ридала; старий досвідчений чоловік не повірив, коли присоромлена жінка стала поспіхом розповідати, мовляв, саме біль у лівому боці довів її до сліз. Посол одразу збагнув, що йдеться про страждання душі, а не тіла, страждання не королеви, а нещасної жінки. «Королева почувається недобре, — повідомляє він у Париж, — але я думаю, що справжня причина її хвороби полягає в глибокому болі, який неможливо забути. Вона всякчас повторює: “Я б хотіла вмерти”».

Морей, Мейтленд і лорди теж помічають, як спохмурніла володарка. Проте, краще обізнані з війною, ніж із психологією, вони бачать лише грубий, зовнішній, відчутний привід для душевного розчарування. «Їй нестерпно, — пише Мейт­ленд, — що він — її чоловік і вона не знає ніякого виходу, щоб спекатися його». Проте Дю Крок, старий, досвідчений чоловік, бачив краще, пишучи про «глибокий біль, який неможливо забути». Інша, внутрішня і невидна душевна рана мучить нещасливу жінку. Біль, який неможливо забути, був такий, що вона забула себе, себе і свою честь, закони і звичаї, такий, що пристрасть, немов хижий звір, раптом напала на неї з пітьми і розшматувала її тіло аж до нутрощів, незмірна, невгамовна, невситима пристрасть, що почалась як злочин і не могла по-іншому дійти краю, як через щоразу нові злочини. І тепер Марія Стюарт бореться, злякавшись сама себе, засоромившись, тепер вона мучить себе, щоб приховати страш­ну таємницю, і все-таки відчуває і знає, що її годі приховати, годі замовчати. Воля, могутніша за її свідоме воління, вже панує над нею, жінка належить уже не собі, а, безпомічна й безпорадна, могутній, безумній пристрасті.

Розділ 11. Трагедія пристрасті

Любовна пристрасть Марії Стюарт до Босвелла належить до тих, які найгідніші згадки в історії, бо пристрасті античної доби, про які вже складено прислів’я, навряд чи перевершують її несамовитістю і силою. Як раптовий омах вогню, здіймається вона вгору аж до пурпурових зон екстазу, а її шалений жар розлітається аж до чорних, як ніч, вершин злочину. Коли душевні стани сягають такої надмірності, було б наївно вимірюва­ти їх відповідно до логіки та розуму, бо сутність неприборкува­них інстинктів завжди полягає в тому, що вони виявляються всупереч розуму. Пристрасті, як і хвороби, не можна ані звинувачувати, ані вибачати, їх можна тільки описувати з тим завжди новим подивом, до якого домішується легенький страх перед правічною силою стихійного, що інколи в природі, інколи в людині проривається, наче буря. Пристрасті такого високого ступеня завжди не тільки підпорядковують волю людини, яку опановують, бо з усіма своїми виявами та наслідками вже не належать до сфери її усвідомленого життя, а відбуваються немов понад нею і перебувають по той бік її відповідальності. Прагнення морально судити людину, цілковито опановану пристрастю, — не менше безглуздя, ніж намагання притягти до відповідальності бурю або викликати до суду вулкан. Тож і Марію Стюарт у стані душевно-чуттєвої залежності навряд чи можна вважати відповідальною за свої дії, бо її нерозумні вчинки протягом того періоду цілковито виходять за межі її загалом нормального й радше поміркованого способу життя; все було скоєне під впливом одурманених почуттів без її волі й навіть усупереч їй. Із заплющеними очима, глухими вухами вона йде, мов сновида, приваблена магнетичною силою, шляхом згуби і злочину. Жодна порада не може дійти до неї, жоден крик не здатний пробудити її, і тільки тоді, коли внутрішній вогонь у її крові пожер сам себе, вона прокинулася, але вже згоріла і зруйнована. Той, хто проходив коли-небудь крізь такий жар, спалює своє життя.

Адже в однієї людини така надмірна пристрасть ніколи не повторюється вдруге. Немов вибух, що знищує увесь запас вибухівки, такий прорив завжди й навіки споживає внутрішній запас почуттів. У Марії Стюарт білий жар екстазу тривав навряд чи довше півроку. Але за цей короткий час її душа піднеслася і напружилася до такої вогненності, що згодом могла бути лише тінню того надміру буйного полум’я. Як і деякі поети (Рембо) та композитори (Масканьї), що в одному геніальному творі цілковито віддають себе, а потім, зужиті, безсило опадають, є жінки, що в одному-однісінькому нападі пристрасті одразу витрачають усі свої можливості кохати замість ощадливо розподіляти їх на роки, як чинять розміряні, міщанські натури. Немов своєрідним екстрактом, вони насолоджуються в спресованому вигляді всім коханням свого життя; такі жінки, генії самомарнування, шугнувши вниз, кидаються в найдальші глибини пристрасті, де вже немає порятунку і звідки ніхто не повертається. Марію Стюарт завжди можна вважати за довершений приклад такого кохання, яке, оскільки не боїться ані небезпеки, ані смерті, справді можна назвати героїчним; вона лише раз пережила таку пристрасть, зате до повного виснаження почуттів: аж до саморуйнування і самознищення.

На перший погляд може видатися дивним, що така стихійна пристрасть, як кохання Марії Стюарт до Босвелла, настала так швидко після її попередньої закоханості в Дарнлі. І все-таки тільки такий розвиток суто логічний і природний. Бо, як і будь-якого іншого великого мистецтва, кохання навчаються, пробують його і набувають досвіду в ньому. Ніколи або майже ніколи — як і в мистецтві — перша спроба не дає цілком довершеного результату: відвіку слушний закон психології полягає в тому, що найпалкіша пристрасть майже завжди передбачає як підготовчий етап якусь попередню й меншу, і Шекспір, найкращий знавець людської душі, чудово відобразив цей закон у своїй творчості. Мабуть, найгеніальніший момент його безсмертної трагедії кохання полягає в тому, що він (на відміну від того, як учинив би якийсь дрібніший митець і знавець) починає її не з блискавичного спалаху кохання Ромео до Джульєтти, а начебто парадоксально — з закоханості Ромео в якусь Розалінду. Помилку серця тут свідомо поставлено попереду палкої правди; попередній стан, школярський і наполовину неусвідомлений, передує майстерності; Шекспір своїм чудовим прикладом показує, що немає пізнання без попереднього здогаду, немає насолоди без її предтечі, а почуття, щоб його полум’я піднеслося в нескінченність, ще раніше має коли-небудь зароджуватись і горіти. Тільки тому, що Ромео перебуває внутрішньо в напруженому стані, тільки тому, що його сильна й палка душа тужить за пристрастю, властиве йому прагнення кохати попервах по-дурному й сліпо хапається за перший привід, за цілком випадкову Розалінду, і тільки потім, навчившись бачити і набувши знань, притьмом міняє половинчасте кохання на повне, Розалінду на Джульєтту. Точнісінько так само й Марія Стюарт спершу тягнеться з іще сліпим почуттям до Дарнлі, і то тільки тому, що він, молодий і гарненький, нагодився слушної миті. Але його млявий віддих був надто слабким, щоб живити її внутрішній жар. Дарнлі ніколи не зміг піднести Марію Стюарт до небес екстазу, вона не могла ані вигоріти, ані зайнятися. Тож той жар тьмяно жеврів і далі, збуджуючи чуття і все-таки розчаровуючи душу, то був сповнений мук стан внутрішнього горіння зі згашеним по­лум’ям. Але, тільки-но з’явився справжній чоловік, той, кому дано позбавити цих мук, той, хто подарував здушеному в глибинах єства жару повітря і поживу, прибите до землі полум’я єдиним вогненним омахом шугнуло до всіх небесних висот і пекельних глибин. Точнісінько так, як чуття Ромео до Розалінди безслідно розчинилося в його справді палкому коханні до Джульєтти, Марія Стюарт одразу забуває про чуттєву прихильність до Дарнлі в невситимому й екстатичному коханні до Босвелла. Адже кожна остання пристрасть набуває форми і сенсу лише завдяки тому, що живиться і зростає коштом усіх попередніх. Усе те, чим людина дурила себе раніше в закоханості, стає справжнім тільки в щирому коханні.

Про історію кохання Марії Стюарт до Босвелла свідчать джерела двох видів. По-перше, тогочасні аннали, хроніки і документи, по-друге, збережені листи та вірші, приписані Марії Стюарт; обидва види — проекція фактів і внутрішні свідчення душевних поривів — напрочуд точно узгоджуються між собою. Проте всі, хто вважає, ніби Марію Стюарт в ім’я якоїсь запізнілої моралі слід захищати від пристрасті, від якої вона сама не вміла боронитися, відмовляються визнавати автентичність листів і віршів. Вони прямо називають їх сфальшованими та історично невірогідними. Для цього вони, безперечно, мають у процесуальному розумінні певні підстави. Адже листи і сонети Марії Стюарт дійшли до нас у вигляді лише перекладених і навіть, можливо, викривлених текстів. Оригіналів немає, і їх ніколи не пощастить знайти, бо рукописи самої Марії Стюарт, отже, останні, неспростовні свідчення, знищено, і ми знаємо, хто їх знищив. Яків I, її син, тільки-но ставши монархом, одразу спалив рукописи матері, які шкодили в міщанському розумінні її жіночій честі. Відтоді точиться затята супереч­ка про справжність або фальшивість тих так званих листів зі скриньки, і то з усією партійністю, сформованою з релігійних чи національних причин у судженнях про Марію Стюарт, і саме тому неупереджений біограф постає перед необхідністю зважувати доказ проти доказу. Проте його висновок неодмінно буде особистим, суто індивідуальним, бо останній науковий або юридично чинний доказ — демонстрація оригіналів — уже неможливий, тож справжність листів можна підтвердити чи спростувати тільки логічно та психологічно.

І все-таки: той, хто хоче по-справжньому бачити Марію Стюарт і зобразити її внутрішню сутність, повинен вирішити, чи він вважає ці листи та вірші за справжні чи ні. Дослідник не може пройти повз це питання, стенувши плечима: forse che si, forse che no, обійшовшись цим боязливим твер­дженням «Може, так, а може, й ні», бо саме тут криється внутрішнє ядро її душевного розвитку; він повинен з усією відповідальністю зважити «за» і «проти», а коли вирішить на користь справжності і вважатиме в своєму описі ті вірші за вірогідні свідчення, має відверто й виразно обґрунтувати свою переконаність.

Листами зі скриньки названо ті листи і сонети, що їх після квапливої втечі Босвелла знайшли в замкненій срібній скриньці. Немає жодного сумніву, що Марія Стюарт справді подарувала ту скриньку, як і все інше, Босвеллу, а скринька дісталася їй від Франциска II, її першого чоловіка. І немає сумніву, що Босвелл зберігав у тому надійному сховку свої найтаємніші документи, серед них, зрозуміла річ, і листи Марії Стюарт. Немає сумніву і в тому, що послання Марії Стюарт до коханого були, безперечно, необережні та компрометувальні, бо, по-перше, Марія Стюарт усе життя була відважна, не знала вагань і ніколи не вміла усно або на письмі стримувати свої почуття. По-друге, безмірна радість су­противників Марії Стюарт, коли були знайдені листи, свідчить, що вони мали містити в собі щось обвинувальне або ганебне для неї. Але прихильники гіпотези про фальшивість не дуже й заперечують існування листів та віршів, а тільки стверджують, мовляв, лорди за кілька днів між спільною перевіркою листів і читанням їх у парламенті підсунули замість оригіналів злісні фальшивки, тому оприлюднені листи — аж ніяк не ті самі, які містилися колись у замкненій скриньці.

Тут постає запитання: хто з сучасників звинувачував у фальшуванні? Відповідь і сама звучить як звинувачення: влас­не, ніхто. Лорди того дня, коли скринька опинилася в руках Мортона, разом відкрили її і присягнули, що листи справжні, парламент, що зібрався (там були зокрема й найближчі друзі Марії Стюарт), ще раз перевірив листи, і ніхто не висловив сумніву, їх показували і втретє, і вчетверте, і в Йорку, і в пала­ці Гемптон-Корт у Лондоні, порівнювали з іншими оригінала­ми, написаними рукою Марії Стюарт, і визнали їхню справж­ність. Передусім справляє переконливе враження факт, що Єлизавета розіслала надрукований текст на всі монарші двори, і, хоч яким сумнівним може бути її характер, королева Англії не схвалила б відверте й зухвале фальшування, учасників якого могли б коли-небудь викрити; ця жінка-політик була надто обережна, щоб дати себе заскочити на дрібному ошуканстві. Єдина особа, яка тоді задля збереження честі мала б закликати собі на допомогу цілий світ, заявляючи про фальшування, — Марія Стюарт, головна учасниця, начебто безневинно обмовлена, — протестувала (тут ми дивуємося) зовсім, зовсім мляво і аж ніяк не переконливо. Спершу вона, вдавшись до таємних переговорів, намагалася взагалі перешкодити передачі тих листів у Йорк, — навіщо, слід запитати, бо фальшування, яке можна було б довести, тільки б зміцнило її становище! — а коли зрештою дала своєму представникові доручення наперед відкидати en bloc, цілком, усе, що могли б закинути їй, як неправдиве, то в Марії Стюарт це означає небагато, в політичних питаннях вона мало трималася за правду і просто вимагала, щоб її “parole de prince”, слова королеви, мали більшу вагу, ніж усі докази. Але навіть тоді, коли листи були опубліковані в памфлеті Б’юкенена й розі­слані зі звинуваченнями на всі боки, і їх пожадливо читали на всіх монарших дворах, Марія Стюарт не виголошує несамовитих протестів, не обтяжує себе жодним словом про фальшування своїх документів, а лише вкрай загальними словами називає Б’юкенена «огидним атеїстом». У жодному листі — ані до папи, ані до французького короля, ані до своїх родичів — вона не згадує жодним словом, що її листи та вірші сфальшували, і так само й французький двір, що з першої години мав у руках копії оригіналів, у справі, яка привертала загальну увагу, аж ніяк не став на бік Марії Стюарт. Отже, ніхто з сучасників навіть на мить не сумнівався в справжності, ніхто з тогочасних друзів Марії Стюарт не заявляв відкрито про таку страхітливу несправедливість, яка полягала б у підсуванні фальшивих документів. Тільки через сто, через двісті років, коли син Марії Стюарт давно вже знищив оригінали, мало-помалу переважила гіпотеза про фальшування у зв’язку з намаганнями представити цю сміливу й нестримну жінку як невинну і бездоганну жертву ницої змови.

Отже, ставлення сучасників, цей історичний аргумент, безумовно промовляє на користь справжності, а також, і то не менш виразно, на мою думку, і філологічний, і психологічний аргументи. Адже — коли поглянути спершу на вірші — хто, слід запитати, в тодішній Шотландії був би здатний за такий короткий проміжок часу написати чужою, французькою мовою цикл сонетів, які передбачають найінтимніше знання подробиць особистого життя Марії Стюарт? Хоча світова історія знає численні випадки сфальшованих документів і листів, та й у літературі часто таємничим образом виникали різноманітні апокрифічні твори, але тоді, як-от у випадку Макферсонових «Віршів Оссіана» або фальшування «Краледворського рукопису», йшлося про філологічну реконструкцію з давноминулих часів, далеких уже на кілька сторіч. Проте ніхто ніколи не намагався сфальшувати цілий цикл віршів ще живої людини. І яка абсурдна думка, ніби шотландські сільські паничі, яким поезія була найчужіша у світі, притьмом написали одинадцять сонетів французькою мовою, щоб скомпрометувати свою королеву! Хто ж був тим безіменним чарівником, — на це запитання ще ніколи не відповів жоден паладин, — що чужою мовою так довершено й точно за стилем зміг сфальшувати низку віршів королеви, які слово в слово, почуття в почуття узгоджуються з найпотаємнішим у душі цієї жінки? Навіть Ронсар і Дю Белле не могли б написати їх так швидко і з такою душевною правдивістю, а що вже казати про Мортонів, Арґайлів, Гамільтонів і Гордонів, які тямили хіба що тримати меч, але навряд чи підтримувати застільну розмову французькою мовою!