Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це останній удар молота, щоб ще раз загартувати вже й так залізне серце ображеної жінки. Вона знає, що повинна виконати лише два завдання: врятувати цією втечею свою королівську честь і подарувати світові дитину, спадкоємця корони, — а потім помститися всім, хто допомагав її принизити! Отже, помститися й тому, що тепер здуру став допомагати їй! Ні на мить не вагаючись, жінка на п’ятому місяці вагітності заскакує в чоловіче сідло позаду Артура Ерскіна, вірного командира особистої охорони: з цим чужим воїном вона почувається в більшій безпеці, ніж зі своїм чоловіком, що справді, не чекаючи її, першим, щоб почуватися в безпеці, помчав уперед. Удвох на одному огирі Ерскін і Марія Стюарт, що вчепилася в нього, промчали шаленим чвалом двадцять одну милю аж до замку лорда Сетона. Там нарешті вона отримує власного коня і ескорт із двох сотень вершників; на світанку втікачка знову стала володаркою. Ще до полудня вона доїздить до замку Данбар. Але замість дбати про відпочинок, насолодитися спокоєм Марія Стюарт одразу береться до роботи: не досить назватися королевою, в такі години слід боротися, щоб справді бути нею. Вона пише і диктує листи на всі боки, щоб скликати вірних дворян і зібрати військо проти бунтівників, які зайняли Голіруд. Життя врятоване, тепер ідеться про корону і честь! Ця жінка завжди, коли йдеться про помсту, завжди, коли пристрасть виповнює вогнем її жили, вміла долати всі слабкості і втому; в ті величні та вирішальні секунди її серце завжди перебуває на вершині своєї сили.

Прикре прокидання чекало змовників наступного дня в замку Голіруд: кімната пуста, королева втекла, її спільник і покровитель Дарнлі теж зник. Змовники спершу ще не зрозуміли всієї глибини свого падіння і далі вірять, покладаючись на королівське слова Дарнлі, що загальне прощення, яке вони вчора ввечері підготували разом із ним, зберігає чинність. І справді, вкрай тяжко повірити в можливість такої зради. Ні, вони ще не вірять в ошуканство. Змовники смиренно посилають у Данбар посланця, лорда Семпілла, просити видачі того документа. Але Марія Стюарт змушує вісника миру чекати три дні перед брамою, немов перед Каноссою: з бунтівниками вона не веде переговорів, тим паче тепер, коли Босвелл уже зібрав війська.

Тепер зрадникам від страху вже сипонуло морозом поза шкірою, швидко рідшають їхні лави. Один за одним вони тихцем вибираються з замку, щоб уклінно благати прощення, натомість призвідці, скажімо, Рутвен, що перший схопив Ріцціо, і Фодонсайд, що приставляв пістоль до королеви, знають, що їм годі навіть сподіватися на прощення. Обидва притьмом тікають із країни, разом із ними зникає цього разу й Джон Нокс, що надто гучно хвалив те вбивство як богоугодний учинок.

Корячись своєму гострому бажанню помститися, Марія Стюарт тепер найрадніше дала б науку і показала б відвіку бунтівливій дворянській зграї, що проти неї не змовляються безкарно. Але становище стало досить небезпечним, щоб навчити її діяти в майбутньому розважливіше та підступніше. Морей, її єдинокровний брат, хоч і знав про змову, про що свідчить його пунктуальне прибуття, не брав у ній діяльної участі, і Марія Стюарт розуміє, що цього найсильнішого чоловіка розумніше пощадити. «Щоб не мати проти себе надто багато людей одразу», їй краще заплющити очі. Невже вона б і справді пішла до суду, якби першим, кого годилося б звинуватити, не був Дарнлі, її шлюбний чоловік, що привів убивць у її покої, а під час убивства тримав їй руки? Але через скандал із Шастеляром слава Марії Стюарт колись уже зазнала великої шкоди, тож вона має всі підстави не дати своєму чоловікові змоги по­стати як розгніваний і ревнивий месник за її честь. Semper aliquid haeret[19], тепер краще сфальшувати увесь перебіг подій так, ніби він, головний призвідця лиха, не брав у вбивстві ні­якої участі. Проте важко змусити повірити в цю думку, коли йдеться про чоловіка, що підписав два bonds, уклав справжній договір, у якому наперед запевнив убивць у безкарності, що свій власний кинджал — його знайшли в розшматованому тілі Ріцціо — приязно дав одному з убивць. Але маріонетки не мають ані волі, ані честі, Дарнлі слухняно витанцьовує, тільки-но Марія Стюарт смикає за нитки. На ринковому майдані Единбурґа він урочисто виголошує найзухвалішу брехню сторіччя, заявляє, «присягаючись честю і словом принца», що ніколи не брав участі в цій “treasonable conspiracy”, зрадливій змові, що це брехня і обмови, коли його звинувачують, ніби він «радив, наказував, погоджувався влаштувати цю змову або схвалював її», тоді як у місті та країні кожен знає, що він не тільки “counseled, commanded, consented, assisted”, а й печаттю і листом “approved” її. Якщо жалюгідність, яку виявив цей безвольний ошуканець під час убивства, ще можна було перевершити, цією заявою Дарнлі пощастило це зробити; своїм кривоприсяжництвом перед народом і країною на ринковому майдані Единбурґа він стратив сам себе. З-поміж усіх, кому Марія Стюарт присягнула помститися, вона найстрашніше помстилася саме Дарнлі, змусивши його, давно вже потай пройнявшись до нього зневагою, вчинити так, щоб його вже навіки зневажав цілий світ.

Тепер над убивством розстелили білий, як сніг, саван брех­ні. Серед демонстративного тріумфу і з гучними фанфарами королівське подружжя, знову на диво єдине, повертається до Единбурґа. Здається, ніби все заспокоїлось і вляглося. Щоб створити якусь жалюгідну подобу правосуддя і все-таки нікого не залякати, повісили кількох бідолах, кількох невинних кріпаків і солдатів, що з наказу своїх кланових ватажків, поки ті штрикали кинджалами, вартували коло брами; високим панам минулося безкарно. Ріцціо поставили — жалюгідна втіха для небіжчика — пристойний нагробок на королівському цвинтарі, замість нього тепер його брат серед придворних королеви, і на цьому увесь той трагічний епізод має бути забутим і забуто.

Тепер, після всіх небезпек і хвилювань, Марія Стюарт має виконати ще одне завдання, щоб зміцнити своє становище, яке дуже похитнулося: успішно привести на світ здорового спадкоємця трону. Тільки як мати короля вона стане недоторканна, а не як дружина такої нікчемної королівської ляльки. Неспокійно чекає вона своєї важкої години. Дивовижна по­хмурість і бездіяльність опанували її в останні тижні. Може, смерть Ріцціо ще гнітить їй душу? Може, з загостреною прозірливістю вона відчуває, як підступає лихо? В усякому разі Марія Стюарт складає заповіт, у якому лишає Дарнлі перстень, який він, беручи шлюб, одягнув їй на палець, але не забула й Джузеппе Ріцціо, брата вбитого, Босвелла й чотирьох Мері; ця загалом безтурботна і смілива жінка вперше боїться смерті або небезпеки. Вона покидає Голіруд, що, як довела трагічна ніч, був не дуже безпечний, і подається в незручний, але гордо піднесений і неприступний Единбурзький замок, щоб там народити майбутнього наступника шотландської корони і англійської навіть ціною власного життя.

Уранці 9 червня гармати замку сповістили місту радісну новину. Народився син, Стюарт, король Шотландії; невдовзі скінчиться небезпечне жіноче панування. Найтужливіша мрія матері і бажання країни мати спадкоємця Стюартів чоловічої статі справдилися напрочуд успішно. Але, тільки-но давши життя дитині, Марія Стюарт відчуває обов’язок подбати про її честь. Певне, вона вже достеменно знала, що отруйні чутки, які змовники капали Дарнлі у вуха, та підозри, ніби вона чинила перелюб із Ріцціо, давно вже просочилися крізь мури замку. Вона знає, з якою радістю в Лондоні схопляться за кожен привід, який дасть змогу заперечити законне походження цього нащадка, а згодом, можливо, і його право наступності на троні, і тому прагне завчасно й перед усім світом розтоптати зухвалу брехню раз і назавжди. Марія Стюарт запрошує Дарнлі до дитячої кімнати, показує йому перед усіма, хто зібрався, дитину й каже: «Господь подарував тобі і мені сина, що народився не від кого іншого, як від тебе».

Дарнлі збентежився: адже саме він своїми балакучими ревнощами посприяв поширенню чутки про перелюб. Що відповісти йому на таку врочисту заяву? Щоб приховати збентеженість, нахиляється над дитиною й цілує її.

Але Марія Стюарт бере дитину на руки і ще раз повторює вголос: «Я свідчу перед Богом, наче стою тут на Останньому суді, що це твій син, а не син когось іншого, і бажаю, щоб усі тут присутні жінки та чоловіки були свідками, що він такий схожий на тебе твій рідний син, що я майже боюся, що коли-небудь згодом це може стати лихом для нього».

Це велика присяга, а водночас дивне побоювання: навіть такої врочистої миті ображена жінка не здатна приховати своєї недовіри до Дарнлі. Навіть тепер вона не може забути, як глибоко розчарував і скривдив її цей чоловік. Після цих сповнених натяків слів Марія Стюарт простягає дитину одному з лордів, серу Вільяму Стендону:

— Ось син, від якого я сподіваюся, що він перший об’єд­нає обидва королівства Шотландії і Англії.

Трохи здивувавшись, Стендон запитав:

— Мадам, а чому ж він? Чому він має випередити Вашу Величність і свого батька?

Марія Стюарт знову з докором відповіла:

— Бо його батько зруйнував наш союз.

Дарнлі, присоромлений перед усіма, спробував заспокоїти схвильовану жінку. Стривожившись, запитав її:

— А хіба це не суперечить твоїй обіцянці все простити і забути?

— Я все прощу, — відповіла королева, — але ніколи не забуду. Якби Фодонсайд тоді вистрелив, що сталося б із ним та зі мною? Господь тільки знає, що вони потім зробили б із тобою.

— Мадам, — нагадує тепер Дарнлі, — це все вже давно минуло.

— Гаразд, не говорімо про це, — мовила королева, і на цьому скінчилася та блискавична розмова, що провіщала наближення небезпечної бурі. Марія Стюарт сказала собі тієї тяжкої години тільки половину правди, повідомивши, що не забуде, але пробачить, бо в цьому замку й країні вже не буде миру, поки не помстяться кров’ю за кров, не відплатять насильством за насильство.

Тільки-но сталися пологи, тільки-но народилася дитина, о дванадцятій годині пополудні сер Джеймс Мелвілл, завжди найнадійніший посланець Марії Стюарт, скочив у сідло. Ввечері він уже промчав Шотландію аж до кордону, вночі спочи­ває в Бервіку, наступного ранку чвалує далі. Ввечері 12 черв­ня — чудове спортивне досягнення — він заїхав на запінено­му коні в Лондон. Там він дізнається, що Єлизавета влаштувала бал у своєму замку в Ґринвічі, тому, незважаючи на всю втому, знову сідає на вже іншого коня і — вперед, щоб донести звістку ще цього вечора!

Єлизавета й сама танцювала на тому святковому балі, після тривалої й небезпечної для життя хвороби вона знову радіє поверненій силі. Весела, жвава, нарум’янена й напудрена, у схожій на дзвін широкій і помпезній сукні, вона стоїть, мов величезний екзотичний тюльпан, у колі своїх вірних кавалерів. Аж тут до неї похапцем пробирається крізь ряди танцювальників Сесіл, її держсекретар, у супроводі Джеймса Мелвілла. Підходить до королеви й шепоче їй на вухо, що Марія Стюарт народила сина, спадкоємця.

Єлизавета як керівниця держави загалом мала дипломатичну вдачу, майстерно вміла панувати над собою і була вкрай вправна в мистецтві приховувати свої справжні почуття. Але ця звістка уразила в ній жінку, проткнула в ній все людське, мов кинджал. Як жінка Єлизавета переживає надто гострі почуття, щоб завжди бути господинею своїх бунтівливих нервів. Несподіванка мала такий стихійний характер, що гнівні очі Єлизавети та її зціплені вуста забули брехати. На мить її обличчя скам’яніло, крові мов не стало під рум’янами, судомно стиснулася рука. Єлизавета одразу наказала музиці замовкнути, нараз зупинився танок, королева мерщій покидає святкову залу, відчувши, що вже не здатна опанувати свої нерви. Натомість у спальному покої, серед схвильованих придворних дам і служниць, втрачає свій суворий вигляд. Зі стогоном, прибита болем, Єлизавета опускається на стілець і хлипає: «Королева Шотландії народила сина, а я не що інше, як суха бадилина!»

За сімдесят років життя Єлизавети жодна найтяжча трагедія ніколи не змусила цю нещасну жінку розкритися так відверто, як цієї секунди; таємниця тяжких страждань жінки, засмученої своєю нездатністю кохати й нещадним усвідомленням своєї безплідності, ніколи не розкрилася так глибоко, як під час того крику, що вихопився, наче горлова кровотеча, з найглибших і найщиріших глибин жіночого єст­ва. Ми відчуваємо, що ця жінка віддала б усі королівства землі за просте, ясне і природне щастя мати змогу бути справжньою жінкою, кохати і стати матір’ю; будь-яку владу і будь-який інший успіх вона, незважаючи на всі ревнощі, можливо, ще могла б простити Марії Стюарт. А от цьому одному успіху заздрить із розпачливим збуренням душевних чуттів до смерті: материнству.

Але наступного дня Єлизавета вже знову справжня королева, цілком політична, дипломатична жінка. Вона взірцево володіє так часто вживаним мистецтвом приховувати злобу, невдоволення і найтяжче страждання холодними й величними словами. З приязним, добре нагримованим сміхом Єлизавета приймає Мелвілла з великою честю, і, якщо вірити її словам, вона рідко коли чула таку радісну звістку. Єлизавета просить Мелвілла передати Марії Стюарт найщиріші вітання, поновлює свою обіцянку взяти опікунство над дитиною і по змозі самій приїхати на хрещення. Саме тому, що в глибинах душі Єлизавета заздрить щастю своєї даної долею сестрі, вона прагне — вічна актриса власної величі — показатися перед світом зичливою і великодушною.

Сторінка знову перегорнулася на користь сміливиці, здається, ніби всі небезпеки подолані, а всі складні питання вирішені напрочуд добре. Хмаровиння, яке з самого початку трагічно нависало над долею Марії Стюарт, ще раз ласкаво розвіялось, але подолана небезпека ніколи не додає відважному мудрості, а лише збільшує його відчайдушну сміливість. Марія Стюарт не народилася для спокою і щастя, нею владно керує зсередини згубна сила. Події та випадки зовнішнього світу ніколи не надають людській долі сенсу і форми. Життя формують або руйнують завжди тільки природжені, споконвічні закони.

Розділ 10. Страхітливий збіг обставин

Народження дитини означало в трагедії Марії Стюарт немов кінець тільки приготованої першої дії. А тепер ситуація раптом драматично сформувалася і тремтить від внутрішньої невирішеності й напруги. З’являються нові постаті та характери, сцена змінюється, трагедія з політичної стає особистою. Досі Марія Стюарт боролася з бунтівниками у своїй країні, з ворожістю по той бік кордону, а тепер виникла нова сила, могутніша за всіх її лордів та баронів: збурилися її власні чуття, жінка в Марії Стюарт провадить боротьбу проти королеви. Жадання влади вперше поступилося бажанням крові. Пробуджена жінка в пристрасті та легковажності зруйнувала те, що монархиня досі більш-менш зберігала завдяки розважливості: вона велично і марнотратно кидається, немов у прірву, в екстаз такої несамовитої пристрасті, що в світовій історії навряд чи є приклад ще більшої надмірності; кидається, забувши про все, пориваючи все за собою: честь, закони і звичаї, корону і країну, — це вже зовсім інша трагедійна душа, про яку навряд чи можна було здогадатися і в старанній славній принцесі, і в недбало застояній у чеканні та пустотливих іграх королівській удові. Марія Стюарт за єдиний рік підносить своє життя до драматичної тисячократної міри, і за цей один-однісінький рік занапащає його.

На початку другої дії знову з’являється Дарнлі, він теж змінився і став трагічною постаттю. Він виступає сам, бо тому, хто зрадив усіх, ніхто не довіряє, ніхто не вітає його щиро. Тяжке озлоблення і безсила лють руйнують душу цього честолюбного юнака. Він зробив найбільше, що може зробити чоловік для жінки, але сподівався мати за це бодай удячність, трохи покори, відданості і, можливо, навіть любові. Замість цього Дарнлі помічає в Марії Стюарт, відколи він уже не потрібний їй, тільки дедалі більшу огиду. Королева невблаганна. А лорди, які втекли, потай передали їй, щоб і собі помститися зрадникові, а вона дізналася про співучасть чоловіка, підписане рукою Дарнлі прощення за вбивство Ріцціо. Той bond не сповістив Марії Стюарт нічого нового, але що дужче вона зневажає зрадливість і боягузтво Дарнлі, то менше горда жінка може пробачити собі, що кохала такого пустоголового красеня. В Дарнлі вона ненавидить водночас і власну помилку, Дарнлі як чоловік давно їй став осоружний, мов слизьке і клейке створіння, мов змія чи слимак, якого не хочуть навіть у руки взяти, вже не кажучи про те, щоб притулити до живого теплого тіла. Існування і присутність Дарнлі гнітять її, мов моторошне сновиддя — душу. Тільки одна думка панує над днями і ночами Марії Стюарт: як позбутися його, як звільнитися від нього?

Ця думка попервах не приховує мрії про якесь насиль­ство, бо те, що переживає Марія Стюарт, — аж ніяк не одиничний випадок. Як і тисячі інших жінок, вона після короткого шлюбу почувається надто прикро розчарованою, щоб і далі мати змогу терпіти обійми та близькість чоловіка, що став їй чужим. Розлучення видається в таких випадках очевидним логічним вирішенням, і справді: Марія Стюарт обговорює цю можливість із Мореєм і Мейтлендом. Але розлученню майже одразу після народження дитини стоять на заваді небезпечні чутки про її начебто зв’язки з Ріцціо: дитину миттю проголосять бастардом. Отже, королева змушена утриматися — страхітлива мука — від цього природного вирішення, щоб нічим не заплямувати ім’я Якова VI, що мо­же мати претензію на трон тільки як нащадок цілком бездоганного шлюбу.

[19] Завжди щось прилипне (латин.).