Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що ж, шотландська аристократія вже не одне сторіччя знає лише один метод розправи з незручним противником: смерть. Тільки тоді, коли розтопчуть павука, який випрядає всі ті потаємні нитки, тільки тоді, коли приберуть цього спритного і непроникного італійського авантюрника, — тільки тоді лорди знову матимуть стерно в руках, а Марія Стюарт знову стане поступлива. Цей план, — прибрати Ріцціо, вдавшись до вбив­ства, — здається, досить рано здобув прихильників серед ари­стократії, бо за кілька місяців до вбивства англійський посол уже повідомляє до Лондона: «Господь готує або йому швидкий кінець, або їм нестерпне життя». Але для відкритого бунту змовники довго не знаходять справжньої мужності. В їхніх кістках глибоко засів страх, вони пам’ятають, як швидко і твердо Марія Стюарт розгромила останній бунт, їм не дуже хочеться скуштувати долі Морея та решти емігрантів. Але не менше вони бояться й залізної руки Босвелла, що полюбляє сильно вдарити і, як вони знають, надто зарозумілий, щоб пристати до їхньої змови. Отож змовники можуть тільки бурчати і потай стискати кулаки, аж поки зрештою хтось із них — то була по-диявольському геніальна думка — склав план перетворити вбивство Ріцціо з акту бунту в законний і патріотичний учинок, поставивши на чолі змови як покровителя Дарнлі, самого короля. На перший погляд ця думка видається безглуздою. Володар країни змовляється проти своєї дружини, король проти королеви? Але така комбінація виявляється психологічно слушною, бо, як і в кожної слабкої людини, рушієм усіх дій Дарнлі є невдоволене марнославство. Ріцціо дісталося надто багато влади, щоб повалений Дарнлі не міг невдоволено заздрити колишньому приятелеві. Цей зайшлий злидар провадить дипломатичні переговори, про які він, Henricus, Rex Scotiae, нічого не знає, сидить у покоях королеви до першої, до другої години ночі, хоча такої пори дружина має бути зі своїм чоловіком, а влада Ріцціо зростає день у день тією самою мірою, якою влада Дарнлі зменшується на очах в усього двору. Дарнлі, — можливо, слушно, — пояснює відмову Марії Стюарт дати йому право урядувати разом із нею, дати matrimonial crown, впливом Ріцціо, і вже цього було б досить, щоб розпалити ненависть ображеного і позбавленого внутрішньої шляхетності чоловіка. Але лорди капають ще пекучішу отруту у відкриту рану його марнославства, роз’ятрюють найболючішу рану Дарнлі, б’ють по його чоловічій честі. Завдяки різноманітним натякам лорди пробуджують у ньому підозру, що Ріцціо поділяє з королевою не тільки стіл, а й ліжко. В це припущення, яке саме по собі годі довести, озлоблений Дарнлі вірить надто вже з великою охотою внаслідок обставини, що Марія Стюарт останнім часом дедалі частіше відмовляє йому як дружина. Може, це тому, виникає страхітлива думка, що вона віддає перевагу тому чорношкірому музикантові? Ображене честолюбство, яке не має мужності для відкритої і виразної скарги, завжди легко піддається підозрі, натура, яка не довіряє сама собі, швидко не довірятиме будь-кому іншому. Лордам не треба дуже довго й під’юджувати Дарнлі, щоб збити його з пантелику й озлобити. Невдовзі Дарнлі вже твердо переконаний, що «йому заподіяно найтяжчу ганьбу, яка може спіткати чоловіка». Отож сталася неймовірна по­дія: король виступив на чолі змови проти своєї дружини, проти королеви.

Ніколи не довели й не доведуть, що дрібний темношкірий музикант Давід Ріцціо справді став коханцем Марії Стюарт. Але саме відкрита прихильність, яку королева перед усім двором засвідчувала своєму таємному писареві, найенергійніше промовляє проти такої підозри. Навіть припустивши, що між духовною близькістю чоловіка і жінки і фізичним зв’язком пролягає лише вузенька межа, яку інколи спромагаються перескочити якась неспокійна хвилина, напружений жест, Марія Стюарт, тоді вже вагітна, засвідчує таку впевненість і безтурботність своєї королівської приязні до Ріцціо, що їх справжня перелюбниця не демонструвала б ніколи. Якби Марія Стюарт справді перебувала в недозволених стосунках із Ріцціо, її першим і найприроднішим бажанням було б намагання уникати всього, що видавалося б підозрілим; вона б не сиділа з ним до пізнього ранку в своїх покоях, граючи на музичних інструментах і в карти, не лишалася б із ним сама в робочому кабінеті під час писання дипломатичних листів. Але, як і у випадку з Шастеляром, і цього разу саме прихильне ставлення Марії Стюарт, її зневага до on dit, до пліток, її владна піднесеність над усіма балачками й чутками, її природна невимушеність стали небезпекою. Майже завжди необережність і сміливість поєднуються в одному характері як небезпека і чеснота, немов лицьовий і зворотний боки однієї монети: тільки боягузи й невпевнені бояться подоби провини і діють обережно та обраховано.

Але, хоч яка лиха та безглузда, чутка, поширена про жінку, розійшовшись, уже не зникає. З вуст до вуст її передають далі, і кожен звук породжує цікавість. Навіть через пів­сто­річчя Генріх IV повірив у ту обмову і глузував із Якова VI, англійського короля, сина, якого тоді Марія Стюарт носила в своєму лоні, мовляв, його, власне, годилося назвати Соломоном, бо, як і Соломон, він син Давида. Слава Марії Стюарт удруге зазнає тяжкої шкоди, проте не через її провину, а вна­слідок необережності.

Змовники, які підбурювали Дарнлі, й самі не вірили у власну вигадку, і про це свідчить і те, що через два роки вони врочисто проголосили королем Яковом VI цього начебто бастарда. Потомку перелюбниці і зайшлого музиканта ті зарозумілі ніколи б не склали присяги. Навіть у своїй ненависті брехуни ще тоді знали правду, й обмова служить їм тільки на те, щоб розлютити Дарнлі. На вже й так надміру роз­дратованого і збентеженого своїм чуттям меншовартості пі­дозра справляє стихійний вплив: лють, мов полум’я, шугає йому у голову, він, мов бугай, кидається на повішену червону тканину, і мчить, засліплений гнівом, у розігріту ненавистю змову. Не міркуючи, Дарнлі дає себе зловити в пастку змови проти своєї дружини, тож через кілька днів ніхто так несамовито не жадає крові Ріцціо, як його колишній приятель, що поділяв із ним стіл та ліжко і — незначний, приїжджий з Італії музикант — допоміг йому отримати корону.

Політичне вбивство тієї пори становило для шотландської аристократії врочисту справу: вона не б’є похапцем і зопалу, піддавшись першому гніву, а завбачливо зобов’язує партнерів — адже честь і присяга запропонували б їм не досить безпеки, для цього вони надто добре знають один одного — печаттю і листом для цієї химерної лицарської справи, наче вона була законна. Під час усяких заходів, продиктованих насильством, дворяни, немов складаючи договір про купівлю, охайно і ясно записують на пергаменті так званий covenant або bond, заповіт або договір, яким бандити-аристократи зо­бов’язуються триматись укупі за всіх обставин, бо тільки як група, як зграя вони відчувають досить духу, щоб піднятися проти свого володаря. Цього разу — вперше в шотландській історії — змовникам дісталася честь мати підпис короля на такому bond. Лорди і Дарнлі чесно й правдиво уклали дві угоди, якими відтручений король і відкинуті барони взяли на себе спільне зобов’язання забрати владу з рук Марії Стюарт. У першій угоді Дарнлі пообіцяв у будь-якому випадку лишити змовників shaithless, безкарними, й особисто захищати їх, та ще й боронити навіть у присутності королеви. Далі він зо­бов’язався закликати назад у країну вигнаних лордів, яким будуть прощені всі їхні faults, провини, тільки-но йому передадуть королівську владу, matrimonial crown, у якій йому досі відмовляла Марія Стюарт; далі він пообіцяв захищати права kirk проти всяких обмежень. За це лорди-змовники пообіцяли в другій угоді — зворотних зобов’язаннях, як можна було б сказати по-діловому — дати Дарнлі цю matrimonial crown і навіть (ми побачимо, що вони аж ніяк не бездумно передбачили цю можливість) лишити йому королівське право в разі передчасної смерті королеви. Але за цими начебто ясними словами проблискує більше, ніж розуміє Дарнлі, — англій­ський посол розчув правильно справжній текст, — а саме: намір узагалі позбутися Марії Стюарт і з допомогою «нещасного випадку» знешкодити її разом із Ріцціо.

Тільки-но були поставлені підписи під цими ганебними оборудками, як уже чвалують вісники повідомити Морея, щоб він готувався до повернення. Англійський посол, який великою мірою сприяє тій змові, дбає зі свого боку, щоб Єлизавета вчасно дізналася про криваву несподіванку, задуману для її сусідки-королеви. «Я тепер уже знаю напевне, — писав він ще 13 лютого, отже, задовго до вбивства, в Лондон, — що королева шкодує про свій шлюб і ненавидить Дарнлі та всю його зграю. Я знаю ще й те, що він має намір бути учасником гри (“partaker in play and game”) і що між батьком і сином відбу­ваються певні махінації, щоб усупереч її волі дійти до корони. Я знаю, коли це вдасться, Давіду зі згоди короля в наступні десять днів переріжуть горлянку». Цей шпигун, здається, достеменно знає й про приховані наміри змовників. «До моїх вух дійшли ще прикріші чутки: навіть про замах на її особу». Після цього листа вже не може бути сумніву, що змова мала дальші цілі, ніж гадав собі йолоп Дарнлі, бо удар, начебто спрямований проти Ріцціо, призначений самій Марії Стюарт і загрожує її життю не менше, ніж його. Але дурноверхий Дарнлі — найбоягузливіші натури завжди стають найжор­стокіші, тільки-но відчувши владу за собою — прагне надто вже витонченої помсти чоловікові, що забрав у нього печать, забрав довіру дружини. Він наполягає, щоб принизити дружину, щоб убивство відбулося в її присутності: засліплення легкодуха, який сподівається своїм «покаранням» зігнути сильну натуру і, вдавшись до брутального застосування сили, знову загнуздати жінку, яка зневажає його. Відповідно до побажань Дарнлі бойня справді відбулася в покоях його вагітної дружини, а за слушний день обрали 9 березня: огидність виконання має перевершити ницість удару.

Якщо Єлизавета та її міністри в Лондоні вже кілька тижнів знають усі подробиці (проте не попереджає по-сестрин­ському ту, кому загрожує небезпека), якщо Морей тримає на кордоні осідланих коней, а Джон Нокс уже підготував проповідь, щоб розхвалити вбивство як “most worthy of all praise”, найгідніший усіх похвал, учинок, Марія Стюарт, яку зрадили всі, ні про що не здогадується. Саме в останні дні Дарнлі — прикидання завжди надає зраді особливої огидності — став незвичайно лагідним, і ніщо не дає їй змоги припустити, яку ніч жахіть і розтягнену на роки лиху долю започаткує вечір 9 березня. Натомість Ріцціо отримав засторогу, написану невідомою рукою, але не надав їй значення, бо Дарнлі пополудні, щоб приспати недовіру, запросив його пограти в лапту, і музикант радісно й безтурботно приймає запрошення колишнього доброго приятеля.

Тим часом настав вечір. Марія Стюарт, як і завжди, наказала принести вечерю в кімнату в башті, що міститься на другому поверсі поряд із її спальним покоєм; кімната невелика, і в ній досить місця лише для найближчого товариства. Вузьке родинне коло — кілька аристократів і єдинокровна сестра Ма­рії Стюарт — сіли навколо важкого дубового столу, горять воскові свічки у срібному канделябрі. Навпроти королеви сидить Давід Ріцціо, вбраний, як великий пан, із капелюхом à la mode de France, за французькою модою, на голові, в одязі зі штофу, отороченому хутром; він жваво розповідає щось, і, можливо, після вечері товариство гратиме трохи музики або розважатиметься якимсь іншим недбалим способом. Немає нічого не­звичайного в тому, що завісу, яка вела до спального покою королеви, раптом відсунули вбік і зайшов Дарнлі, король, чоловік; усі одразу підвелися, посунулись, звільнивши за тісним столом місце для рідкісного гостя поряд із його дружиною, яку він легенько обняв і привітав поцілунком Іуди. Розмова жваво точиться далі, тарілки та келихи приязно бряжчать і подзенькують, немов на честь гостей лунає музика.

Таж ось завіса колихнулася вдруге. Тепер усі, здивовані, розгнівані, перелякані, зірвалися на ноги, бо в дверях стоїть, немов чорний янгол у повному лицарському обладунку, лорд Патрік Рутвен, його всі боялися, бо він мав славу чарівника: один зі змовників з оголеним мечем у руках. Його обличчя видавалося надто вже блідим, бо він, тяжкохворий, у гарячці, підвівся з ліжка, щоб не проґавити похвальний учинок, і з його гарячих очей промовляє тверда рішучість. Королева, одразу здогадавшись про лихо, — адже ніхто, крім її чоловіка, не мав права підніматися таємними гвинтовими сходами, які вели до спального покою, — криком запитала Рутвена, хто йому дозволив без попередження вдертися до неї. Але холоднокровний Рутвен із незворушним спокоєм відповідає, що не має нічого лихого в думці ані проти неї, ані проти когось іншого. Він прийшов тільки через “yonder poltroon David”, того боягуза Давіда.

Ріцціо зблід під пишним капелюхом і судомно схопився рукою за стіл. Він одразу збагнув, що чекає його. Тільки володарка, тільки Марія Стюарт ще може захистити його, бо ж король нічого не робить, щоб спровадити зухвальця, а лише сидить, байдужий і збентежений, немов те все не обходить його. Марія Стюарт одразу намагається бути посередником. Запитує, що закидають Ріцціо, який злочин він скоїв.

На те Рутвен зневажливо стенув плечима й мовив: «Запитайте свого чоловіка». “Ask your husband”.

Марія Стюарт мимоволі обернулася до Дарнлі. Але цей легкодух, що цілі тижні підбурював до вбивства, вирішальної миті злякався і зіщулився. Він не має мужності відкрито й недвозначно стати позаду своїх поплічників. «Я про це все нічого не знаю», — збентежено бреше він і відвертає очі.

А тепер за завісою знову гупають тверді кроки і бряжчить зброя. Змовники один за одним піднімаються вузькими сходами і, наче мур з обладунків, загороджують Ріцціо будь-який шлях до відступу. Втекти вже неможливо. Тому Марія Стюарт намагається врятувати свого вірного слугу бодай переговорами. Якщо Давіду є щось закинути, тоді вона сама поспитає його перед парламентом зібраних дворян, а тепер, просить королева, нехай Рутвен та решта вийдуть із її покоїв. Але бунт не слухається. Рутвен уже підступив до блідого, мов труп, Ріцціо і хапає його, хтось інший накинув мотузку йому на тулуб і почав тягнути. Зчинилась веремія, стіл перекинули, свічки погасли. Ріцціо, неозброєний і легкодухий, не воїн і не герой, учепився за королевину сукню і пронизливо й перелякано кричить поміж тіл: “Madonna, io sono morto, giustizia, giustizia!”[18] Один із змовників наставив на Марію Стюарт заряджений пістоль і, певне, вистрелив би, реалізувавши мету змови, якби хтось інший не відвів вчасно його руку, а сам Дарнлі не обхопив цупко обіруч важке тіло вагітної жінки, тим часом як решта витягала з кімнати Ріцціо, що, опанований страхом перед смертю, несамовито кричав і борсався. Ще раз, коли його тягнули через сусідній спальний покій, він ухопився за ліжко королеви, а вона, безборонна, чує його крики на поміч. Але змовники безжально збили йому пальці, поволочили далі й далі аж до парадної зали, а там, мов скажені, гуртом накинулись на нього. Марний був їхній намір лише арештувати Ріцціо, а наступного дня врочисто повісити на ринковому майдані. Від збудження вони оскаженіли. Немов побившись об заклад, змовники штрикають кинджалами безборонного, знову і знову; сп’янівши від випарів крові, вони зрештою так знетямились, що поранили один одного. Підлога вже мокра й червона, а вони лютують і далі. Тільки вирвавши останній подих життя з тіла нещасного, що здригалося, отримавши понад п’ятдесят ран, змовники лишили його. По­тім як страхітливо знівечену масу плоті викинули тіло найвірнішого приятеля Марії Стюарт із вікна на подвір’я.

Сповнена тяжкої гіркоти, Марія Стюарт чує кожен смертний крик свого відданого слуги. Але, нездатна своїм незграбним вагітним тілом вивільнитися від Дарнлі, що, мов залізом, скував її руками, обурюється всією силою своєї палкої душі нечуваним приниженням, яке заподіяли їй у власному домі її піддані. Дарнлі може затиснути Марії Стюарт руки, але не вуста; аж запінившись від нерозумної люті, вона вивергає на боягуза свою вбивчу зневагу. Називає його зрадником і сином зрадника, нарікає на себе, що посадила на трон такого нікчему, як він: те, що в цій жінці досі було тільки огидою до осоружного шлюбного чоловіка, обертається в ті хвилини в неза­бутню, незнищенну ненависть. Дарнлі марно намагається ви­правдати свою поведінку. Закидає Марії Стюарт, що вона вже кілька місяців цуралася фізичної близькості з ним, що вона більше присвячувала часу Ріцціо, ніж йому, своєму чоловікові. Та й Рутвену, що тепер повернувся до кімнати і, знесилившись після злочину, сів на стілець, Марія Стюарт не шкодує най­страхітливіших погроз. Якби Дарнлі вмів читати в її очах, то відсахнувся б від убивчої ненависті, що неприховано палала в них. А якби був пильніший і розумніший, то мав би збагнути найнебезпечніше в її словах, що вона вже не вважає себе за його дружину і не заспокоїться доти, доки його серце буде не менш скорботне, ніж її теперішньої миті. І все-таки Дарнлі, здатний сам лише на короткочасні та дрібні пристрасті й не знаючи, як смертельно глибоко він уразив гордість Марії Стюарт, не здогадується, що вона цієї миті вже оголосила йому вирок. Він, бідолаха, дрібний зрадник, що з дурної голови дає себе ошукати геть усім, тепер, коли знесилена жінка замовкла і, начебто безвільна, дала завести себе до своєї кімнати, гадає, ніби в її сили остаточно зламано хребет і Марія Стюарт знову коритиметься йому. Але невдовзі Дарнлі дізнається, що ненависть, яка тямить мовчати, небезпечніша від найнесамовитіших слів і що той, хто коли-небудь смертельно образить цю жінку, сам собі садить смерть на потилицю.

Крики на поміч Ріцціо, що його тягли по кімнатах, збройне заворушення в покоях королеви розбудили увесь замок: Босвелл і Гантлі, вірні прихильники королеви, з мечами в руках вискочили зі своїх кімнат. Але змовники передбачили й цю можливість: Голіруд з усіх боків обступили їхні озброєні слуги, закрито кожен доступ до нього, щоб із міста не могла прийти вчасно допомога королеві. Босвеллу й Гантлі, щоб урятувати її життя і прикликати вчасно людей і зняти облогу, не лишається іншого виходу, як вискочити з вікон. Почувши їхні стривожені слова, що життю королеви загрожує небезпека, провост, тобто міський голова, одразу дав наказ ударити на сполох, громадяни зібралися й підійшли до брами Голіруду, щоб побачити королеву й розмовляти з нею. Але замість неї їх прийняв Дарнлі, що облудно заспокоїв їх, мовляв, нічого не сталося, в замку лише прибрали одного іноземного шпигуна, який хотів привести в країну іспанські війська. Провост, зрозуміла річ, не наважується сумніватись у словах короля, сміливі громадяни спокійно розходяться по домівках, а Марія Стюарт, що марно намагалася передати звістку своїм вірним слугам, лишається замкнена в покоях під пильною вартою. Її придворним дамам і служницям забороняють вхід, усі двері та брами замку перебувають під потрійною охороною: вперше в своєму житті Марія Стюарт тієї ночі стала з королеви ув’язненою. Змова вдалася аж до найменшої деталі. На подвір’ї плаває в калюжі власної крові тіло її найкращого слуги, на чолі її ворогів стоїть шотландський король, якому тепер пообіцяно корону, а вона сама вже не має права навіть вийти зі своєї кімнати. Одним рухом її скинули з найвищого щабля, тепер вона безсила, покинута, без помічників, без друзів, оточена ненавистю і глумом. Здається, ніби цієї страхітливої ночі все втрачене для неї, але гаряче серце гартується під молотом долі. Марія Стюарт саме в ті миті, коли йдеться про її свободу, честь, королювання, завжди знаходить більше сили в собі, ніж в усіх своїх помічників та слуг.

Розділ 9. Зраджені зрадники

Небезпека для Марії Стюарт у людському розумінні завжди становить щастя. Адже тільки у вирішальні миті, коли ця жінка змушена вкласти в боротьбу всю силу свого єства, можна помітити, які незвичайні здібності приховані в ній: безумовна, залізна рішучість, швидка, пильна оцінка ситуації, несамовита, ба навіть героїчна мужність. Але, щоб увести в гру ці крайні сили, перед тим слід тяжко уразити найглибші, найчутливіші основи її єства. Тільки тоді загалом пустотливо розпорошені душевні сили зосереджуються до справжньої енергії. Той, хто прагне принизити Марію Стюарт, насправді підносить її; кожне випробування долі стає для неї здобутком і подарунком у найглибшому значенні цих слів.

Та ніч першого приниження змінила характер Марії Стюарт, і то назавжди. У вогненній кузні найстрахітливішого досвіду, коли вона бачить, як її надто вже безтурботну довіру в одну мить ошукали її чоловік, брат, друзі та піддані, все в цій загалом жіночій і лагідній жінці стає твердим, мов сталь, а водночас набуває м’якої гнучкості добре розклепаного металу. Але, як і справжній двосічний меч, її характер після тієї єдиної ночі, від якої беруть свій початок усі наступні лиха, стає двозначним. Почалася велична кривава трагедія.

Розум Марії Стюарт заполонила тепер тільки думка про відплату, коли вона, замкнена у своєму покої, в’язень зрадливих підданих, невпинно походжає по кімнаті, думаючи тільки про одне, міркуючи, як їй розірвати коло ворогів, як помститися за кров вірного слуги, яка, ще тепла, скапує крізь дошки підлоги, як знову поставити навколішки або спровадити на ешафот усіх, хто щойно збунтувався й наклав руку на неї, помазану королеву. З огляду на пережиту несправедливість цій досі лицарській войовниці відтепер усі засоби видаються дозволеними і справедливими. Відбулася внутрішня зміна: та, що досі була необережна, буде обережна й підступна, та, що досі почувалася надто чесною, щоб брехати кому-небудь, навчається прикидатись, та, що дотепер грала з усіма людьми у fair play, чесну гру, докладе відтепер усіх своїх незвичайних духовних здібностей, щоб ударити по зрад­нику його ж хитрощами. Людина часто навчається за один день більшого, ніж іншої пори за місяці та роки; такий вирішальний урок Марія Стюарт тепер отримала на все життя: кинджали змовників не тільки вбили на її очах вірного слугу Ріцціо, а й глибоко уразили безтурботну довірливість і неви­мушеність, властиві її вдачі. Яка помилка — бути легковірною зі зрадниками, чесною з брехунами, яка дурниця — розкривати своє серце безсердечним! Ні, тепер треба прикидатися, не показувати своїх почуттів, приховувати лють, удавати приязність із тими, кому став ворогом навіки, і з причаєною ненавистю чекати години, коли буде змога помститися за вбитого друга, чекати на мить відплати! Тепер треба докла­сти всіх зусиль, щоб приховати свої справжні думки, заколисати ворогів, поки вони ще п’яні від свого тріумфу та успіху, краще день або два вдавати покору перед негідниками, щоб по­тім остаточно впокорити їх! За таку несвітську зраду можна помститися тільки ще сміливішою, ще відчайдушнішою, ще цинічнішою зрадою зрадників.

З блискавичною геніальністю, яку смертельна небезпека часто надає млявим і недбалим натурам, Марія Стюарт складає план. Її становище, як видно з першого погляду, цілком безнадійне, поки Дарнлі і змовники тримаються разом. Тільки одне може врятувати Марію Стюарт: коли їй пощастить вчасно вбити клин у колоду змовників. Оскільки немає змоги розірвати душний ланцюг одним рухом, слід спробувати хитрощами перепиляти його в найслабшому місці: виставити одного зрадни­ка зрадником перед рештою зрадників. На лихо, Марія Стюарт знає занадто добре, в кого найслабший дух серед тих су­ворих ошуканців: у Дарнлі, цього heart of wax, який охоче дає себе формувати кожному сильнішому натиску пальця.

Уже перший захід, який придумує Марія Стюарт, психологічно майстерний. Вона сповіщає, мовляв, у неї почалися потужні перейми. Хвилювання минулої ночі, брутальне вбивство на очах у жінки, вагітної на п’ятому місяці, певне, справді надали вірогідності передчасним пологам. Марія Стюарт удає страхітливі судоми, одразу лягає в ліжко, і тепер уже ніхто не може, не стягнувши на себе звинувачення в нелюдській жор­стокості, відмовити вагітній у допомозі служниць та лікаря. Більшого Марія Стюарт спершу й не хотіла, бо отак була пробита її сувора ізоляція. Тепер вона нарешті має змогу через надійних служниць передати звістки Босвеллу та Гантлі й наказати підготувати все для своєї запланованої втечі. Крім того, внаслідок загрози передчасних пологів Марія Стюарт довела змовників, а надто Дарнлі до прикрої моральної пригнічено­сті. Адже дитина, яку вона носить у своєму лоні, — спадкоємець трону Шотландії, спадкоємець трону Англії; тож перед очима всього світу на її батька впала б страхітлива відповідальність, якби він своїм садизмом — прагненням скоїти вбивство на очах у вагітної — вбив ще й дитину в її лоні. Повнячись тривоги, Дарнлі заходить до кімнати дружини.

І тут починається сцена шекспірівського рівня, величну невірогідність якої можна, мабуть, порівняти зі сценою, коли Ричард III перед труною чоловіка, якого він убив, домагається руки його вдови і здобуває її. І тут непохований ще лежить на землі, і тут убивця та його поплічники стоять перед людиною, щодо якої скоїли найтяжчу можливу зраду, і тут мистецтво прикидання набуває демонічної красномовності. Ніхто не був свідком тієї сцени, ми знаємо лише її початок та результат. Дарнлі подається в кімнату дружини, яку вчора смертельно принизив і яка в першому і найщирішому вияві свого обурення ще й пригрозила йому вбивчою помстою. Наче Кримгільда коло тіла Зіґфріда, Марія Стюарт ще вчора стискала кулаки, погрожуючи вбивці, але, як і Кримгільда, задля помсти навчилася за однісіньку ніч приховувати ненависть. Дарнлі бачить уже не вчорашню Марію Стюарт, гордо ви­простану суперницю і месницю, а жалюгідну, засмучену жінку, смертельно втомлену, поступливу і хвору дружину, що по­кірно й ніжно поглядає на нього, сильного чоловіка-тирана, який показав їй, хто господар. Марнославний дурень знаходить увесь тріумф, про який він учора так солодко мріяв: нарешті Марія Стюарт знову підлещується до нього. Відчувши його залізну руку, вона, ця зарозуміла гордівниця, навчилася покори. Відколи він прибрав того італійського мерзотника, вона знову служить своєму справжньому володареві й пану.

Розумному, розважливому чоловікові така швидка зміна все ж мала б видатися підозрілою. Йому ще мав би лунати у вухах пронизливий крик, із яким учора ця жінка, з очима, що виблискували, наче смертоносна сталь, назвала його зрад­ником і сином зрадника. Він мав би знати, що ця донька Стюартів не знає ніякого прощення за ганьбу і ніякого забуття за образу. Але Дарнлі легковірний, як усі марнославні люди, коли їм лестять, і забудькуватий, як і всі дурні. І крім того, — дивовижний збіг обставин — цей запальний хлопчак з-поміж усіх чоловіків, які коли-небудь траплялися Марії Стюарт, — саме той, що кохав її чуттєво найпалкіше; цей пожадливий юнак із собачою покірністю чіпляється за її тіло, і ніщо так не дратувало і не озлоблювало його, як те, що останнім часом дружина раптом стала цуратися його обіймів. А тут — несподіване диво — жадана жінка знову цілком віддана йому. Отже, цієї ночі він може лишитися коло неї, напирає та, якій недавно Дарнлі ще був осоружний, і його сила одразу тане, він знову ніжний і слухняний, її духовний раб, слуга, вірний кнехт. Ніхто не знає, завдяки якому витонченому ошукан­ству Марія Стюарт зрештою здійснила диво святого Павла навпаки. Але не минуло ще й двадцятьох чотирьох годин після вбивства, як Дарнлі, що тільки-но разом із лордами ошукав Марію Стюарт, уже безвільно готовий до всього і докладе всіх зусиль, щоб ошукати вчорашніх поплічників: ще легше, ніж вони приманили його, жінка знову привабила слухняного до себе. Дарнлі назвав Марії Стюарт імена всіх учасників, засвідчив бажання дати їй змогу втекти, він, легкодухий, дав їй змогу обернути себе в знаряддя помсти, яка зрештою мала спіткати і його як головного зрадника зрадників. Із кімнати, куди, як здавалося Дарнлі, він заходив як пан і володар, він вийшов як податливий інструмент. Шарпнувши раз, Марія Стюарт через кілька годин після найтяжчого приниження вже розірвала ланцюг: найважливіший змовник, навіть не здогадавшись, уже змовився проти змовників, геніальне прикидання взяло гору над звичайним прикиданням інших.

Половину завдання зі звільнення вже виконано, як в Един­бурґ повернувся Морей разом з іншими лордами, яких оголошували поза законом; відповідно до свого вміння провадити тактичні обрахунки він був відсутній під час убивства, і годі довести, що він був причетний до змови: цього пронозу ніколи не вдалося застукати на небезпечній стежці. Але, як і завжди, коли інші виконали найтяжче, він тепер із чистими, незаплямованими руками, спокійний, гордий і впевнений, уже на місці, щоб пожинати плоди. Саме цього 11 березня Марія Стюарт відповідно до вжитих заходів мала б прилюдно назвати його в парламенті зрадником, але дивіться, ув’язнена сестра нараз забула всю свою ненависть. Вона, неоціненна акторка завдяки відчаю, кидається йому в обійми і дає йому той самий поцілунок Іуди, який учора отримала від шлюбного чоловіка. Наполегливо й ніжно Марія Стюарт тепер просить у чоловіка, якого недавно оголосила злочинцем, братерньої поради і допомоги.

Морей як добрий психолог одразу збагнув ситуацію. Він — тут не може бути жодного сумніву — прагнув убивства Ріцціо і схвалив його, щоб перекреслити таємну католицьку політику Марії Стюарт; на його думку, той темний інтриган шкодив протестантській, шотландській справі, крім того, був набридливою перешкодою для його власного панування. Але тепер, коли Ріцціо успішно прибрали з дороги, Морей хотів би швиденько прояснити всю цю каламутну справу і тому пропонує компроміс: ганебне сторожування королеви з боку бунтівливих лордів слід негайно припинити, а Марії Стюарт — повернути її необмежену королівську гідність. Натомість вона нехай прикриє пеленою забуття все, що сталося, і дасть прощення патріотичним убивцям.

Марія Стюарт, що вже давно вкупі зі своїм зрадливим чоловіком виробила до найменших подробиць план утечі, звісно, не думає, прощати вбивцям. Але, прагнучи приспати пильність бунтівників, засвідчує великодушність. Через сорок вісім годин після вбивства здається, ніби разом із роз­шматованим тілом Ріцціо закопали в землю і весь цей ін­цидент, усі вдають, ніби нічого не сталося. Вбили дрібно­го музиканта, ну то й що? Цього чужого злидаря забудуть, а в Шотландії знову запанує мир.

Усний договір укладено. Але змовники все-таки не хочуть справді наважитись і покинути своє вартування під дверима покоїв Марії Стюарт. Якесь незатишне чуття тривожить їх. Найрозумніші поміж них надто добре знають гордість Стюартів, щоб вірити, покладаючись на гарні жести примирення, ніби Марія Стюарт справді добродушно простила й забула нице вбивство свого слуги. Змовникам видається безпечнішим завжди тримати під арештом цю нездоланну жінку і по­збавити її всяких можливостей помститися: тільки-но дати їй свободу, відчувають вони, вона стане небезпечною. І ще одне не подобається змовникам: Дарнлі раз по раз заходить до поко­їв королеви і проводить там довгі таємні розмови з тією начеб­то хворою. Вони з власного досвіду знають, якого легенького тиску досить, щоб цей слабкодухий чоловік розм’як. Змовники почали відкрито висловлювати підозру, що Марія Стюарт хоче перетягнути його на свій бік. Вони виразно застерігають Дарнлі, щоб він вірив тільки їхнім обіцянкам, заклинають його бути вірним їм, бо інакше — пророчі слова — і він, і вони по­шкодують про все. І, хоча брехун запевняє змовників, мовляв, усе буде забуте і прощене, вони не збираються знімати варту від покоїв королеви раніше, ніж Марія Стюарт напише власноруч зобов’язання лишити їх безкарними. Ці дивні прихильники права потребували писаного паперу, bond, як для вбив­ства, так і для звільнення від звинувачень в убивстві.

Ми бачимо, що досвідчені і вправні клятвопорушники знають про пустоту і нікчемність лише вимовленого слова, вони вимагають безпеки, підтвердженої документом. Але Марія Стюарт надто горда й обережна, щоб зобов’язуватися своїм підписом перед убивцями. Ніхто з тих мерзотників не повинен вихвалятися, що має bond, підписаний її рукою. Але саме тому, що Марія Стюарт вирішила не давати змовникам прощенної грамоти, вона лицемірно вдає радісну готовність, — таж ідеться тільки про те, щоб виграти час до вечора! Дарнлі, що розм’як, як віск, у її руках, довірили жалюгідне завдання стримувати своїх учорашніх поплічників облудною щирістю і теплотою, щоб одурити їх щодо підпису. Він з’являється серед бунтівників як довірена особа, випрацьовує разом із ними врочисту прощенну грамоту, яка цілковито відповідає їхнім бажанням, зрештою бракує лише підпису Марії Стюарт. Ох, тепер, пізнього вечора, вона вже не може поставити його, пояснює Дарнлі, королева, дуже знесилившись, заснула. Але він зобов’язується, — що станеться брехунові від ще однієї брехні? — передати їм завтра вранці підписаний документ. Якщо король дає отак своїм словом запоруку, дальша недовіра була б образою. Отож змовники, щоб підтвердити договір, знімають варту від спального покою Марії Стюарт. Більшого королева й не хотіла. Тепер шлях до втечі відкритий.

Тільки-но під дверима вже не стояла варта, нібито хвора Марія Стюарт похапцем підводиться з ліжка й енергійно береться готуватись. Босвелл та інші друзі за мурами замку давно вже попереджені, опівночі осідлані коні чекатимуть у затінку цвинтарного муру. Тепер ще треба приспати пильність змовників, і Дарнлі знову припадає, як і решта мерзенних оборудок, ганебна роль довести їх до отупіння та глухоти вином і довірливістю. З наказу королеви він запрошує своїх учорашніх поплічників на бучний вечірній бенкет, там багато п’ють і до пізньої години святкують по-братерському примирення, а коли нарешті товариство з важкими головами і ногами подається спочивати, Дарнлі, щоб не пробудити жодної підозри, навмисне не йде до кімнати Марії Стюарт. Але лорди почуваються надто впевнено, щоб і далі бути обережними. Королева пообіцяла їм прощення, король подбає про нього, Ріцціо лежить під землею, а Морей знову в країні: що тут далі думати та шпигувати? Змовники падають на ліжка й відсипаються після вкрай напруженого дня, позбуваючись сп’янілості від вина і тріумфу.

Опівночі, коли в хідниках заснулого замку давно вже запанувала тиша, вгорі тихесенько прочинилися двері. Через кімнати слуг, а потім сходами вниз Марія Стюарт намацує собі шлях аж до підвальних склепінь, звідки підземний хід веде до цвинтарних катакомб: моторошний шлях під холодними, немов крига, склепіннями, з яких капає вода. Смоло­скип миготливо освітлює чорні, мов ніч, стіни, обабіч видніють домовини і купи людських кісток. Нарешті свіже, віль­не повітря, королева дійшла до виходу! Ще треба пройти впоперек цвинтар аж до муру, за яким чекають друзі з осідланими кіньми! Раптом Дарнлі зашпортується й мало не падає, королева підступає до нього і, здригнувшись, бачить, що там свіжо насипаний горбочок, могила Давіда Ріцціо.

[18] «Мати Божа, я гину, правосуддя, правосуддя!» (Іт.)