Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але в цій боротьбі між сестрами протилежність має ще глибший характер. Єлизавета і Марія Стюарт — полярні ти­пи не тільки як королеви, а і як жінки, немов природі раптом заманулося продемонструвати, як контрапункт, всесвітньо-історичну антитезу у двох видатних постатях аж до найменшої подробиці.

Марія Стюарт — повноцінна жінка, жінка від першої до останньої риси, і якраз найважливіші постанови її життя походять із цього найнижчого джерела її статі. Але це не означає, ніби нею постійно керували пристрасті, ніби над її натурою панували лише інстинкти, бо перше, що впадає у вічі в Марії Стюарт, коли придивлятися до її характеру, — її довга жіноча стриманість. Довелося чекати не один рік, перше ніж у ній узагалі прокинулося чуттєве життя. Ми довго бачимо (і портрети підтверджують це) приязну, лагідну, ми­лу, недбалу жінку з легенькою млістю в очах, майже дитячу усмішку на вустах, нерішучий, пасивний характер, жінку, схожу на дівчинку. Марія Стюарт напрочуд чутлива (як і кожна справді жіноча натура), її настрій украй мінливий, вона з найменшого приводу може почервоніти, збліднути, швидко і легко течуть її сльози. Але ці квапливі, поверхневі хвилі її крові довгі роки не зворушують глибин її єства, саме тому, що Марія Стюарт — цілком звичайна, справжня, реальна жінка, вона розкриває свою властиву, справжню силу тільки в пристрасті, — загалом лише раз у житті. Але тоді ми відчуваємо, яка на диво сильна жінка в ній, якою великою мірою вона піддається поривам та інстинктам, як безвольно вона прикута до своєї статі. Адже тієї величної миті екстазу раптом зникають, немов відкинуті, вищі, культурні сили, що були притаманні цій доти холодній і стриманій жінці, прориваються всі греблі доброї вихованості, звичаїв та гідності, і, поставлена перед вибором між честю і пристрастю, Марія Стюарт як справжня жінка віддає перевагу не королівській владі, а жіночій натурі. З неї одразу спадає королівська мантія, вона почувається лише голою та гарячою, як і ті незліченні, які прагнуть брати і давати кохання, і ніщо не надає постаті Марії Стюарт такої величності, як те, що задля єдиної прожитої повною мірою миті існування вона просто-таки зневажливо відкидає державу, владу і гідність.

Натомість Єлизавета ніколи не здатна до такого цілковитого самозречення, і то з однієї таємної причини. Адже вона, як писала Марія Стюарт у своєму відомому сповненому ненависті листі, фізично «не така, як інші жінки». Їй відмовлено не тільки в материнстві, а напевне, і в природній формі змоги віддатися повністю як жінка. Не зі своєї волі, як облудно стверджує Єлизавета, вона все своє життя лишається virgin Queen, незайманою королевою, і, навіть якщо деякі тогочасні повідомлення (скажімо, ті, що їх переказує Бен Джонсон) про фізичний ґандж Єлизавети сумнівні, лишається певним, що якась фізична чи психічна перешкода сковує її в найпотаємніших зонах жіночого єства. Таке безталання повинно вирішальною мірою визначати натуру жінки, і в цій таємниці містяться, наче в зародку, всі інші таємниці характеру Єлизавети. Все тремке, хитке, метушливе, флюгерне її нервів, що всякчас занурює її єство в миготливе світло істерії, неврівноваженість, нерозважливість її постанов, вічні переходи від гарячого до холодного, від «так» до «ні», все комедіантське, витончене, підступне і не найменшою мірою кокетство, здатне інколи утнути найлихіший жарт із її державницькою гідністю, є наслідком цієї внутрішньої непевності. Почуватися, думати і діяти однозначно й природно ця уражена щонай­глибше жінка не може, ніхто не може покладатися на неї, а що­найменше вона впевнена в собі. Але, навіть знівечена в своїй найпотаємнішій сфері, навіть інколи з розірваними нервами, навіть небезпечна своїм розумним інтриганством, Єлизавета все-таки ніколи не була жорстока, нелюдяна, холодна й черства. Ніщо не може бути ще більш фальшивою, плиткою і банальною вигадкою, ніж уже стереотипне розу­міння (яке перейняв і Шиллер у своїй трагедії), ніби Єлизавета, немов підступна кицька, гралася з лагідною і безборонною Марією Стюарт. Той, хто дивиться глибше, відчуває в цій жінці, що самотньо мерзне серед своєї влади і завжди лише істерично мучить своїх наполовину коханців, бо ж нікому не здатна віддатися цілковито й однозначно, приховане, згнічене тепло, а за всіма її витівками і запальністю — щире бажання бути великодушною і доброю. Насильство не відповідає її боязливій натурі, вона тікає радше до дрібного й пікантного мистецтва дипломатії, до безвідповідальної гри на задньому плані; під час кожного оголошення війни вона вагається і здригається, кожен смертний вирок лежить, мов камінь, на її сумлінні, і вона докладає щонайревніших зусиль для збереження миру в своїй країні. Якщо Єлизавета бореться з Марією Стюарт, то тільки тому, що відчуває (не без підстав) загрозу з її боку, і все ж вона уникла б відкритої боротьби, бо своєю вдачею во­на тільки гравець і шулер, а не борець. Обидві — Марія Стюарт із недбальства, Єлизавета з боязливості — воліли б краще мати половинчастий і фальшивий мир. Але тодішні обставини не дозволяли ніякого співіснування. Байдужа до внутрішньої волі індивідів сильніша воля історії часто штовхає людей і держави до своєї вбивчої гри.

Адже позаду внутрішньої відмінності особистостей владно піднімаються, немов велетенські тіні, великі суперечності доби. Аж ніяк не можна назвати випадковим, що Марія Стюарт була оборонцем давньої, католицької релігії, а Єлизавета — покровителькою нової, реформаторської віри; належність до різних релігійних партій лише символічно відображує, що кожна з обох королев була втіленням іншого світогляду: Марія Стюарт представляла вмирущий, середньовічно-лицарський світ, Єлизавета — світ у процесі становлення, новочасний. У суперечці між ними виборола собі простір нова доба.

Марія Стюарт — саме це надає її постаті такої романтичності — стоїть і гине за минулу, застарілу справу як останній відважний паладин. Вона лише кориться формотворчій волі історії, коли, спрямована в минуле, політично пов’язується тільки з тими державами і силами, що вже перейшли свій зеніт: Іспанією і папством, тим часом як видюща Єлизавета посилає своїх послів у найдальші країни, в Росію та Персію, і з прозірливим чуттям спрямовує енергію свого народу до океану, немов здогадуючись, що саме на нових континентах слід збудувати опори майбутнього світового панування. Ма­рія Стюарт твердо наполягає на традиційному, вона не виходить за рамки династичного розуміння королівської влади. На її думку, країна пов’язана з володарем, а не володар зі своєю країною; власне, всі ті роки Марія Стюарт була лише королевою Шотландії і ніколи не була королевою для Шотландії. В сотні листів, які вона написала, йдеться тільки про зміцнення та розширення її особистих прав, але немає бодай одного листа, де б ішлося про добробут народу, про сприяння торгівлі, про судноплавство і збройні сили. Як її мовою в поезії та спілкуванні все життя була французька, так і її думки та почуття ніколи не стали шотландськими, національними; вона жила й загинула не за Шотландію, а тільки за те, щоб бути королевою Шотландії. Зрештою, Марія Стюарт не дала своїй країні нічого творчого, крім легенди свого життя.

Це прагнення Марії Стюарт стояти над усім неминуче мало обернутись у стояння одинцем. Сміливістю та рішучі­стю вона особисто була незмірно вища від Єлизавети. Але Єлизавета боролася проти неї не сама. Внаслідок властивого їй чуття невпевненості вона вчасно зрозуміла, що їй треба зміцнити свою позицію, зібравши коло себе спокійних і прозірливих людей; навколо неї під час цієї війни стояв цілий генеральний штаб, вона вивчала тактику і практику і, ухвалюючи важливі постанови, стереглася мінливості та неспокою свого темпераменту. Єлизавета змогла створити навколо себе таку довершену організацію, що й сьогодні, коли минули сторіччя, майже неможливо відокремити її особисті дії від колективних дій єлизаветинської доби, тож незмірна слава, пов’язана з її ім’ям, поширюється й на анонімні дії її видатних радників. Якщо Марія Стюарт — лише Марія Стюарт, Єлизавета завжди представляє Єлизавету плюс Сесіла, плюс Лестера, плюс Волсінґема, плюс енергію всього свого народу, і навряд чи можна розрізнити, хто був генієм того шекспірівського сторіччя: Англія чи Єлизавета, бо ж вони сплавилися докупи в одну чудову єдність. Ніщо не дало Єлизаветі такого високого становища поміж монархів тодіш­ньої доби, як те, що вона прагнула бути не володаркою над Англією, а тільки управителькою англійської народної волі, служницею національної місії; вона зрозуміла хід часу, що вів від автократії до конституціоналізму. Єлизавета з власної волі визнає нові сили, які формуються завдяки трансформації суспільних станів, розширенню світу в процесі відкриттів; вона сприяє всьому новому, цехам, купцям, грошовитим людям і навіть піратам, бо вони прокладали Англії, її Англії, шлях до панування на морях. Єлизавета безліч разів жертвує (чого ніколи не робила Марія Стюарт) своїми особистими бажаннями задля загальних інтересів, добробуту країни. Адже найкращим способом порятунку від душевної скрути для неї завжди була можливість поринути в творчу діяльність; своє нещастя як жінки Єлизавета перетворила в щастя своєї країни. Увесь свій егоїзм, усе своє жадання влади жінка, що не мала ані дітей, ані чоловіка, перетворила в турботу про країну; її найшляхетнішим честолюбством було прагнення стати видатною для нащадків завдяки величі Англії, і тільки для цієї майбутньої великої Англії вона жила по-справжньому. Жодна інша корона не вабила її (натомість Марія Стюарт із радістю обміняла б свою на будь-яку кращу), і, якщо Марія Стюарт велично сяє в сучасності, теперішньої миті, Єлизавета, ощадлива і далекозора, всю свою силу присвятила майбутньому рідної країни.

Аж ніяк не випадково, що боротьба між Марією Стюарт і Єлизаветою вирішилася на користь прогресивної і спрямованої до світу королеви, а не спрямованої в минуле лицарської королеви; з Єлизаветою перемогла воля історії, яка штовхає вперед, скидає позаду віджилі форми, немов пусту шкаралущу, і творчо випробовує свою силу щоразу в чомусь іншому. У своєму житті Єлизавета втілювала енергію країни, яка праг­не вибороти своє місце у світі, а з загибеллю Марії Стюарт гине пишно і героїчно лише лицарська минувшина. І все-таки кожна з обох жінок досконало реалізувала в цій боротьбі сенс свого життя: Єлизавета, реалістка, перемогла в історії, Марія Стюарт, романтик — у поезії та легенді.

Ця конфронтація велична в просторі, часі й своїми по­статями, — якби ж тільки спосіб її провадження не був таким жалюгідно дріб’язковим! Адже, незважаючи на свій видатний формат, обидві жінки лишаються все-таки жінками і не можуть подолати властивої своїй статі слабкості провадити ворожнечу не відверто, а завжди тільки жалюгідно й підступно. Якби замість Марії Стюарт і Єлизавети стояли навпроти один одного двоє чоловіків, двоє королів, одразу ді­йшло б до гострого конфлікту, до відкритої війни. Претензія гостро постала б проти претензії, сміливість проти сміливості. Натомість конфлікт Марії Стюарт і Єлизавети позбавлений ясної чоловічої відвертості, це котяча бійка, підкрадан­ня і чатування з прихованими пазурами, підступна і наскрізь нечесна гра. Обидві жінки чверть сторіччя ненастанно брехали одна одній і ошукували одна одну (проте насправді навіть на секунду не піддаючись ошуканству). Вони ніколи не дивляться вільно й чесно одна одній у вічі, їхня ненависть ніколи не стає відвертою, щирою і виразною, вони зі сміхом, лестощами і лицемірством вітають та обдаровують одна од­ну, зичать навзаєм щастя, тоді як кожна потай тримає ніж за спиною. Ні, хроніка війни між Єлизаветою і Марією Стюарт не згадує ні про які битви на кшталт описаних в «Іліаді», ні про які славетні ситуації, це не героїчна пісня, а мерзенний розділ із Макіавеллі, хоч і напрочуд цікавий психологічно, проте морально огидний, бо це двадцятирічна інтрига, що ніколи не була чесною, дзвінкою війною.

Ця нечесна гра починається одразу з початком шлюбних переговорів Марії Стюарт, коли на сцену вийшли високі претенденти. Марія Стюарт дала б згоду вийти заміж за будь-кого, бо жінка ще не прокинулася в ній, і тому вона не втручається у вибір. Вона б охоче взяла собі за чоловіка п’ятнадцятирічного хлопчика Дона Карлоса, хоча чутка змальовує його як лихого і скаженого юнака; з не меншою охотою вийшла б і за неповнолітнього Карла IX. Молодий, старий, бридкий чи привабливий — її честолюбству цілком байдуже, якщо шлюб піднесе її над ненависною суперницею. Особисто майже незацікавлена, Марія Стюарт полишає переговори своєму єдинокровному братові Морею, що провадить їх з украй егоїстичних мотивів, бо, коли його сестра ходитиме з короною в Парижі, Відні або Мадриді, він знову звільниться від неї й буде некоронованим королем Шотландії. Але Єлизавета, що їй бездоганно служили шотландські шпигуни, дуже скоро дізнається про ті закор­донні сватання і одразу накладає енергійне вето. Англійська королева відверто погрожує шотландському послові, що у випадку, коли Марія Стюарт відповість на якесь монарше сва­тання з Австрії, Франції або Іспанії, вона вважатиме це за ворожий акт, якому, проте, ніяк не перешкоджатиме, а водночас ніжно нагадує дорогій родичці, що та може довіряти тільки їй, «хоч які гори щастя і земної пишноти обіцяють їй інші люди». Ох, Єлизавета не має ані найменших заперечень проти якого-небудь протестантського володаря, проти данського короля або герцога Феррарського, — тобто, коли сказати ясними словами, проти якогось безпечного, невартісного претендента, — але було б найкраще, якби Марія Стюарт одружилася «вдома», з яким-небудь шотландським або англійським дворянином. У такому випадку вона довіку може бути впевнена в її сестринській любові та допомозі.

Таке ставлення Єлизавети, зрозуміла річ, — відверта foul play, мерзенність, і кожен прозирає її намір: virgin Queen мимоволі не прагне нічого іншого, як занапастити кожен добрий шанс своїй суперниці. Але Марія Стюарт не менш спритною рукою відкидає м’яча назад. Вона, зрозуміло, ані на мить не думає визнавати за Єлизаветою overlordship, право заперечення в своїх шлюбних справах. Але велику оборудку ще не укладено, ще вагається Дон Карлос, головний претендент. Отож Марія Стюарт спершу лицемірно вдає щиру вдячність за дбайливу турботу Єлизавети. Марія Стюарт запевняє, що навіть “for all uncles of the world” вона не поставить під сумнів свою неоціненну дружбу з англійською королевою якимсь свавільним учинком, — о ні, аж ніяк! — вона зі щирим серцем готова вірно дотримуватися всіх її пропозицій, нехай Єлизавета лише повідомить, якого претендента можна було б вважати за allowed, дозволеного, а якого — ні. Ця поступливість зворушує, але водночас Марія Стюарт несміливо вставляє запитання, яким способом Єлизавета хотіла б відшкодувати їй за цю поступливість. Гаразд, начебто каже вона, я дослухаюся до твого бажання, не виходитиму заміж за жодного чоловіка з таким високим статусом, щоб він, дорога й люба сестро, був вищий від тебе. Але тепер і ти дай мені запоруку і скажи, будь ласка, виразно: як там із моїм правом на наступність?

Отак конфлікт успішно знову опинився на давній мертвій точці. Тільки-но Єлизавета має сказати виразне слово про наступність, ніякий Бог не змусить її висловитись ясно. Вдаючись до вкрай кружних шляхів, вона мимрить, про свою «цілковиту прихильність до інтересів сестри», запевняє, що хотіла б дбати про Марію Стюарт, як про рідну доньку; цілу сторінку ллються найсолодші слова, але єдиного, яке зобов’язувало б і вирішувало б, не вимовила. Обидві, немов двоє левантійських купців, прагнуть провадити оборудку тільки з рук до рук, жодна не розкриває перша руку. Виходь заміж за того, кого я пропоную, каже Єлизавета, і я назву тебе моєю наступницею. Назви мене своєю наступницею, і я вийду заміж за того, кого ти мені пропонуєш, відповідає Марія Стюарт. Але жодна не довіряє іншій, бо кожна прагне ошукати суперницю.

Два роки тягнуться переговори про шлюб, претендентів, право наступності. Хоч як дивно, обидві жінки, вдаючись у своїй грі до шулерства, неусвідомлено грають на користь од­на одній. Єлизавета прагне лише стримувати Марію Стюарт, а Марії Стюарт, на лихо, треба вести переговори з найповільнішим з усіх монархів: кунктатором Філіпом II. Тільки тоді, коли переговори з Іспанією скінчилися невдачею і слід пошукати якийсь інший варіант, Марія Стюарт вважає за по­трібне покласти край поглядам скоса та вбік і приставити любій сестрі пістолет до грудей. Вона наказує ясно і виразно запитати, кого, власне, пропонує їй Єлизавета як відповідного її становищу чоловіка.

Для Єлизавети не може бути нічого прикрішого за мить, коли від неї вимагають виразної відповіді, надто в цьому випадку. Адже вона вже давно, вдаючись до алегорій, давала зрозуміти, кого вона обрала для Марії Стюарт. Вона багато­значно бурмотіла, що «хотіла б їй дати кого-небудь, про кого ніхто б не подумав, що вона могла обрати його». Але шотландський двір удає, ніби нічого не розуміє, і вимагає реальної пропозиції, назвати ім’я. Приперта до стіни, Єлизавета вже не може ухилятися, вдаючись до натяків. Нарешті вона крізь зуби процідила ім’я обранця: Роберт Дадлі.

Тепер дипломатична комедія загрожує на мить стати фарсом. Адже ця пропозиція Єлизавети — або несвітська образа, або несвітський блеф. Уже навіть те, що королеві Шотландії, вдові короля Франції, пропонують вийти заміж за subject, підданого, своєї сестри-королеви, дрібного дворянина без краплі рівноцінної крові, означало згідно з уявленнями тодішнього часу майже образу. Але вона стала ще зухваліша внаслідок вибору запропонованої постаті, бо ж в усій Європі знають, що Роберт Дадлі вже багато років є Єлизаветиним товаришем в еротичних іграх, отож королева Англії хоче передати ко­ролеві Шотландії, наче поношену сукню, саме того чоловіка, якого сама вважала за незначного для шлюбу. Крім того, завжди нерішуча кілька років тому ще бавилася думкою вийти заміж за нього (вона завжди тільки бавиться цією думкою). Тільки тоді, коли Емі Робсарт, дружину Дадлі, знайшли вбитою за вкрай дивних обставин, Єлизавета притьмом відступила назад, щоб уникнути будь-якої підозри в співучасті. Тепер цього чоловіка, вже двічі скомпрометованого перед світом — по-перше, тією темною справою, по-друге, своїми еротич­ними стосунками, — пропонують Марії Стюарт як чоловіка: серед багатьох раптових і приголомшливих дій за доби Єлизавети, ця, мабуть, приголомшує найдужче.

З’ясувати повною мірою, чого насправді хотіла досягти Єлизавета цієї пропозицією, не пощастить ніколи: хто наважиться логічно сформулювати плутані забаганки істеричної натури! Може, як щиро закохана, вона хотіла коханому, за якого сама не сміла вийти заміж, передати за порядком наступності найдорожче, що мала: королівство? А може, просто хотіла позбутися чичисбея, що вже набрид їй? Може, Єлизавета сподівалася, що з чоловіком, якому вона довіряла, пощастить легше утримувати в рамках її честолюбну суперницю? Може, лише хотіла випробувати вірність Дадлі? Може, мріяла про partie à trois, спільні любовні стосунки втрьох? Чи, може, вигадала цю безглузду пропозицію взагалі тільки на те, щоб Марія Стюарт, відхиливши, зрозуміла річ, таку дурницю, скоїла переступ? Усі ці варіанти цілком можливі, але найреальніша можливість полягає в тому, що примхлива жінка в душі й сама не знала, чого хотіла: можливо, вона лише гралася з цією думкою, як завжди полюбляла гратися з людьми і постановами. Ніхто не може уявити собі, що сталося б, якби Марія Стюарт справді пристала на пропозицію вийти заміж за відставного коханця Єлизавети. Можливо, Єлизавета тоді, миттю змінивши думку, заборонила б Дадлі шлюб і до глуму пропозиції накинула б своїй суперниці ще й ганьбу відмови.

Марія Стюарт сприйняла пропозицію Єлизавети, мовляв, їй треба одружитися з кимсь, хто не має в своїх жилах королівської крові, як блюзнірство. Пройнявшись спершу гнівом, вона глузливо запитує посла, чи його володарка справді серйозно висловила думку, що вона, помазана королева, має вийти заміж за якогось простого «лорда Роберта». Проте швидко приховує свою скривдженість і поглядає приязними очима: таку небезпечну суперницю не годиться роз­лютити передчасно гострою відмовою. Якщо вона матиме колись за чоловіка іспанського чи французького спадкоємця трону, тоді як слід відплатить за цю образу. У цій сестрин­ській боротьбі завжди відповідають нечесністю на нечесність, на підступну пропозицію Єлизавети Марія Стюарт одразу відповідає не менш облудною приязністю. Дадлі не треба одразу посилати до Единбурґа як залицяльника, ні, аж ніяк; королева вдає, ніби поважно сприймає цей фарс, і ставить тоді його чудову другу дію. Марія Стюарт посилає до Лондона з офіційним дорученням сера Джеймса Мелвілла, начебто щоб почати переговори про Дадлі, а насправді — щоб ще тісніше затягти вузол брехні та прикидання.

Мелвілл, найвірніший поміж дворян Марії Стюарт, мав вправну дипломатичну руку, яка, крім того, ще вміла добре писати та описувати, і за це слід бути особливо вдячним йому. Адже в результаті свого візиту він подарував світові вкрай пластичний і разючий опис особистості Єлизавети і водночас неоціненну історичну комедію. Єлизавета достеменно знає, що цей освічений чоловік довго жив при французькому дворі, та й при німецькому, тож і заходилася докладати ревних зусиль, щоб заімпонувати йому саме як жінка, не здогадуючись, що він із нещадною здатністю пам’ятати передасть історії кожну її слабкість і кокетство. Адже жіноче марнославство Єлизавети часто утинає дуже кепський жарт із її королів­ською гідністю, тож і цього разу кокетлива жінка замість політично переконувати посланця шотландської королеви намагається передусім сподобатися чоловікові своїми особистими перевагами. Єлизавета раз по раз розпускає свій пишний пави­чевий хвіст. Зі свого величезного гардеробу — після її смерті нарахували три тисячі уборів — обирає найдорожчі убрання, показується одягненою то в англійському стилі, то в італійському, то у французькому, з вочевидь щедрим демонстративним декольте, а водночас пишається латиною, фран­цузькою та італійською мовами і всотує з невситимим завзяттям начебто безмірне зачудування посла. Але всіх найвищих ступенів порівняння, похвал, яка вона гарна, яка розумна, освічена, не досить, Єлизавета на запитання «Дзеркальце, кажи мерщій, хто на світі найгарніший?» вочевидь прагне почути відповідь саме від посла шотландської королеви, хоче змусити його сказати, що він як жінкою захоплюється нею більше, ніж своєю володаркою. Єлизавета хоче почути, що вона або гарніша, або розумніша, або освіченіша за Марію Стюарт. Єлизавета показує Мелвіллу свої напрочуд хвилясті рудувато-біляві коси й запитує, чи коси Марії Стюарт гарніші, — тяжке запитання для посла королеви! Мелвілл спритно вибирається з халепи, відповідаючи, мов Соломон, що в Англії жодна жінка не може дорівнятися до Єлизавети, а в Шотландії жодна жінка не може перевершити Марію Стюарт. Але такої половинчастої відповіді дурнуватій марнославній жінці мало, вона знову і знову демонструє свої принади, грає на клавесині і співає під лютню; зрештою Мелвілл змушений, цілком усвідомлюючи доручення політично ошукати Єли­завету, нібито признатися, що в неї біліша шкіра, що вона вправніше грає на клавесині й танцює з кращою поставою, ніж Марія Стюарт. Через це ревне самовиставляння Єлизавета спершу забула за саму справу, а коли Мелвілл нарешті згадав про делікатну тему, вона, вже втягнувшись у комедіантство, передусім дістає з шухляди мініатюрний портрет Марії Стюарт і ніжно цілує його. Потім тремким голосом розповідає, яка б вона була рада особисто познайомитися з Марією Стюарт (тоді як насправді завжди вигадувала що завгодно, щоб тільки зірвати таку зустріч), і той, хто вірив тій зухвалій актрисі, мав бути переконаний, ніби для Єлизавети на землі немає нічого важливішого, ніж знати, що її сусідка-королева щаслива. Але Мелвілл має холодну голову і ясний зір. Його аж ніяк не ошукує те окозамилювання, він узагальнено повідомляє до Единбурґа, що Єлизавета і говорила, і діяла не­щиро, засвідчивши тільки велике прикидання, збудження і страх. Коли Єлизавета зі свого боку запитує, що думає Марія Стюарт про шлюб із Дадлі, вправний дипломат уникає і гострого «ні», і виразного «так». Ухильно відповідає, мовляв, Марія Стюарт по-справжньому ще не розглядала цього питання. Але що більше він ухиляється, то гостріше напирає Єлизавета. «Лорд Роберт, — запевняє вона, — мій найкращий друг. Я люблю його як брата і ні за кого іншого не вийшла б заміж, якби взагалі надумала брати шлюб. Та оскільки в цьо­му питанні я не змогла переконати себе, то бажаю, щоб принаймні моя сестра обрала його, бо не знаю нікого, кого б я хотіла бачити, як він разом із нею стає моїм наступником. Щоб моя сестра не зневажала його, я за кілька днів надам йому титул графа Лестера і барона Денбі».

І справді, через кілька днів — третя дія комедії — відбувається з нечуваною пишнотою оголошена церемонія. Лорд Роберт Дадлі перед усією аристократією стає навколішки перед своєю володаркою і щирою подружкою, а потім підводиться вже як граф Лестер. Але цієї врочистої миті жінка в Єлизаветі знову утнула лихий жарт із королевою. Коли володарка одягала на голову вірному слузі графську корону, коханка не змогла утриматися, щоб не почухати довірчо голову своєму дружку: патетична церемонія обернулася у фарс, і Мелвілл міг тихенько всміхатися собі в бороду: він пошле своїй володарці в Единбурґ веселе повідомлення.

Але Мелвілл аж ніяк не приїхав до Лондона тільки на те, щоб насолоджуватись як хроніст королівської комедії, йому й самому належить особлива роль у цій quidproquo[12]. Його дипломатична сумка приховує деякі таємні відділи, які він узагалі не думає показувати Єлизаветі, тож двірські балачки про графа Лестера — лише обманний маневр, щоб прикрити його справжні доручення в Лондоні. Передусім Мелвілл повинен енергійно домогтися в іспанського посла відповіді, чи Дон Карлос каже своє остаточне «так» або «ні», Марія Стюарт уже не хоче чекати довше. Крім того, він має непомітно вступити в контакт з одним кандидатом другого класу: Генрі Дарнлі.

Той Генрі Дарнлі поки що стоїть на запасній колії: Марія Стюарт тримає його в резерві на крайній випадок, коли всі кращі шлюбні проекти зазнають краху. Адже Генрі Дарнлі — ані король, ані князь, його батька — графа Леннокса — прогнали з Шотландії як ворога Стюартів, а його маєтності відібрали. Але по материнській лінії цей вісімнадцятирічний юнак має в жилах добру потрібну кров, королівську кров, кров Тюдорів: як правнук Генріха VII він перший prince de sang, принц крові, на англійському монаршому дворі і тому може бути гідним шлюбу з будь-якою королевою; крім того, має ще й ту перевагу, що католик. Отже, як про третього, четвертого, п’ятого кандидата завжди йдеться і про юного Дарнлі, і Мелвілл провадить різноманітні невимушені розмови з Марґарет Леннокс, честолюбною матір’ю цього ава­рійного претендента на руку.

Сутність кожної справжньої, доладної комедії полягає в тому, що, хоч у ній усі гравці ошукують одне одного, то все-таки не так досконало, щоб уряди-годи хто-небудь із них не зазирнув на мить комусь іншому в карти. Єлизавета не така простодушна, щоб думати, ніби Мелвілл приїхав до Лондона тільки на те, щоб казати їй компліменти про її коси та гру на клавесині: вона знає, що пропозиція обрати її відставного приятеля навряд чи надихне Марію Стюарт, знає вона й про честолюбство та проворність у справах і своєї любої родички леді Леннокс. Крім того, дещо їй, напевне, повідомили шпигуни. Коли під час церемонії надання лицарського титулу Генрі Дарнлі як перший принц двору ніс попереду королів­ський меч, лукава Єлизавета в раптовому пориві щирості обертається до Мелвілла і каже йому просто у вічі: «Я достеменно знаю, що цей юний хлопець подобається вам більше». А втім, Мелвілл анітрохи не втратив холоднокровності під час цього раптового проникнення в свою таємну сумку. Він був би поганим дипломатом, якби не тямив у мистецтві зухвало брехати в скрутні хвилини. Він лише зобразив презирливу зморшку на своєму розумному обличчі й зневажливо відповів, дивлячись на того самого Дарнлі, про якого тільки вчора вів палкі переговори: «Розумна жінка ніколи не обере такого гарненького, стрункого і безбородого хлопця, що він більше скидається на жінку, ніж на чоловіка».

Чи справді ошукала Єлизавету ця вдавана зневага? Чи вправний захист, до якого вдався дипломат, справді приспав її недовіру? Чи, може, в усій цій справі вона вела якусь ще загадковішу подвійну гру? Хай там як, відбулося неймовірне: спершу лорд Леннокс, батько Дарнлі, отримує дозвіл повернутися до Шотландії, а в січні 1565 року — навіть сам Дарнлі. Отже, Єлизавета посилає, — ми ніколи не знатимемо, з якої примхи чи хитрощів — Марії Стюарт у дім саме найнебезпечнішого кандидата. Цікаво, що цей дозвіл обстоював не хто інший, як граф Лестер, бо й він провадив подвійну гру, щоб непомітно вибратися зі шлюбного зашморгу, який йому виткала володарка. Тепер у Шотландії може жвавенько відбуватися четвертий акт, але випадок раптом переграв усіх гравців. Нитки тієї вигадливої плутанини нараз розриваються, і комедія сватання доходить до приголомшливого і несподіваного для всіх кінця.

Адже політика, ця земна і штучна сила, того зимового дня натрапила на одвічного і стихійного супротивника: претендент, що приїхав із візитом до Марії Стюарт, несподівано знаходить у королеві жінку. Після довгих років терплячого і байдужого чекання в ній нарешті прокинулось її жіноче єст­во. Досі Марія Стюарт була тільки королівською донькою, королівською нареченою, королевою і королівською вдовою, іграшкою чужої волі, слухняним витвором дипломатії. А тепер у Марії Стюарт уперше прориваються справжні почуття, одним рухом вона відкидає своє честолюбство, немов обтяжливий одяг, щоб цілком вільно розпоряджатися своїм молодим тілом, своїм життям. Марія Стюарт уперше дослухається вже не до людей, а тільки до пульсування своєї крові, до бажань і волі своїх почуттів. Отак і починається історія її душевного життя.

Розділ 7. Другий шлюб

Несподіванка, яка сталася тієї миті, — власне, звичайнісінька річ на землі: молода жінка закохалася в молодого хлопця. Природу не можна згнітити надовго: Марія Стюарт, жінка з теплою кров’ю і здоровими почуттями, стоїть на тому повороті літ і долі на початку свого двадцять третього року життя. Як удова вона прожила чотири роки без ніякого серйозного еротичного епізоду, дотримуючись цілком бездоганної поведінки. Але вся стриманість почуттів має кінець: навіть у королеві жінка вимагає коли-небудь свого найсвятішого права: права кохати і бути коханою.

За об’єкт цієї першої прихильності Марії Стюарт — рідкісний випадок у світовій історії — править не хто інший, як її політичний залицяльник — Дарнлі, що за дорученням матері на початку лютого 1565 року приїхав у Шотландію. Цей молодик для Марії Стюарт — аж ніяк не хтось невідомий: чотири роки тому він п’ятнадцятирічним хлопцем приїхав до Франції, щоб у затемненій удовиній кімнаті, де відбувалася deuil blanc, передати співчуття своєї матері. Але відтоді він дуже вигнався, став високим, міцним білявим хлопцем із жіночим гладеньким і безбородим, але й по-жіночому гарненьким личком, на якому двоє круглих дитячих очей трохи невпевнено поглядають на світ: “Il n’est possible de voir un plus beau prince”[13], — описав його Мовіс’єр, та й молода королева визнає, що це “the lustiest and bestproportioned long man”, найпривабливіший і найпропорційніше збудований високий молодик, якого вона бачила коли-небудь. Що ж, вогненній і нетерплячій вдачі Марії Стюарт властиво легко будувати ілюзії. Схильні до мрійних марень люди такого романтичного штибу, як у неї, рідко бачать людей та речі в їхньому справжньому вимірі, а здебільшого тільки так, як прагнуть бачити їх. Невпинно метаючись між надмірною оцінкою і розчаруванням, ці непоправні натури ніколи не тверезіють остаточно, перелякано позбувшись однієї ілюзії, вони завжди стають жертвою нової, бо справжній світ для них — саме ілюзія, а не дійсність. Тож і Марія Стюарт у своїй симпатії до гладкошкірого юнака, яка спалахнула, мов вогонь, попервах не помічає, що гарненька поверхня Дарнлі має небагато глибини, що під тугими м’язами немає справжньої сили, що під двірською люб’язною спритністю годі знайти душевну культуру. Марія Стюарт, не дуже розбещена своїм пуританським середовищем, лише бачить, що юний принц вправно сидить на коні, зграбно танцює, полюбляє музику та веселі розваги, в разі потреби тямить складати милі віршики. Такий покров мистецьких обдаровань завжди справляв враження на Марію Стюарт, вона щиро зраділа, що зна­йшла в цьому юному принцові приємного товариша для танців, ловів і всіх своїх ігор та мистецтв, його присутність принесла зміну і світлий аромат юності на трохи нуднуватий двір. Але й інші люди приязно ставляться до Дарнлі, що, дотримуючись настанов розумної матері, поводиться вкрай скромно; невдовзі він усюди в Единбурзі бажаний гість, “well liked for his per­sonage”, якого дуже люблять за його вдачу, як простодушно зауважує Рендольф, шпигун Єлизавети. Дарнлі вправно, як йому й порадили, грає роль залицяльника не тільки перед Марією Стюарт, а перед усіма. З одного боку, він починає приятелювати з Давідом Ріцціо, новим таємним секретарем королеви і довіреною особою Контрреформації; нові приятелі цілісінький день грають разом у м’яч, а вночі сплять в одному ліжку. Але, зближуючись отак із католицькою партією, Дарнлі підлещується водночас і до протестантів. Щонеділі він су­проводить реформованого регента Морея до kirk, щоб там, начебто глибоко переймаючись, слухати проповіді Джона Нокса, опівдні обідає, щоб відвернути від себе всі підозри, в англійського посла і вихваляє доброту Єлизавети, ввечері танцює з чотирма Мері; одне слово, високий, не розумний, але добре проінструктований молодик чудово виконує своє завдання, а властива йому пересічність захищає його від будь-яких передчасних підозр.

Але раптом перескочила й загорілася іскра, раптом Марія Стюарт, що до неї сватались королі та князі, починає залицятися до дурнуватого дев’ятнадцятирічного хлопчака. Її прихильність до нього прокидається з застояною, нетерплячою силою, як і завжди, в цілісних натур, які не марнували й не витрачали передчасно енергію своїх почуттів на дрібні пригоди та інтрижки; з Дарнлі Марія Стюарт уперше відчуває жіноче жадання. Адже її дитячий шлюб із Франциском II був не чим іншим, як своєрідним незакінченим товаришуванням, і всі роки відтоді жінка в ній животіла в своєрідному присмерку почуттів, а тепер раптом з’явилася людина, чоловік, назустріч якому цей надмір розморожених і застояних по­чуттів може метнутися, наче гірський потік. Бездумно і нерозважливо Марія Стюарт, як досить часто жінки, бачить у цьому першому-ліпшому єдиного й остаточного. Звичайно, було б розумніше зачекати й випробувати справжню вартість цього чоловіка. Але вимагати логіки від пристрасті молодої зако­ханої жінки означало б шукати сонця опівночі. Адже суть справжньої пристрасті полягає в тому, що вона не піддається аналізу й лишається ірраціональною. Її годі обрахувати й поготів неможливо перевірити розрахунки. Вибір Марії Стюарт вочевидь перебував по той бік її загалом ясного розуму. Ніщо в особі незрілого, марнославного і лише гарненького хлопчака не дає змоги зрозуміти її надмірний захват; як і безліч інших чоловіків, що їх духовно вищі жінки кохають значно більше від їхньої внутрішньої міри, Дарнлі не має ніякої іншої заслуги, ніякої іншої магічної сили, крім факту, що випадково виявився тим, хто вирішальної напруженої миті постав перед ще не пробудженим жіночим прагненням кохати.

Довго, дуже довго довелося чекати, перше ніж справді закипить кров цієї гордої доньки Стюартів. А тепер вона здригається й тремтить від нетерплячки. Якщо вже Марія Стюарт хоче чогось, вона ніколи не чекатиме й не міркуватиме. Що для неї важать Англія, Франція, Іспанія, майбутнє проти присутності коханої людини? Ні, вона вже не хоче грати далі з Єлизаветою в нудну дурнувату гру, не хоче більше чекати оспалого кавалера з Мадрида, нехай він навіть принесе корони обох світів: адже тут вона має веселого, молодого, лагідного й ласолюбного хлопця з червоними чуттєвими вустами, дурнуватими дитячими очима, ніжністю, яка тільки-но випробовує себе! Тепер тільки чимшвидше поєднатися з ним, чимдуж належати йому — ось єдина думка, яка виповнює Марію Стюарт у цьому стані блаженно-чуттєвого нерозуму. З усього двору спершу тільки одна людина знає про її прихильність, про її солодку потребу: новий таємний секретар Давід Ріцціо, який робить усе, щоб спритно спрямувати корабель закоханих у гавань Цитери. Ця довірена особа папи вже бачить у шлюбі з католиком початок майбутнього панування католицької церкви в Шотландії, і його ревне звідництво набагато менше служить щастю пари молодят, ніж політичним цілям Контрреформації. Він уже пише папі, — а охоронці печаті королівства, Морей і Мейтленд, навіть не здогадуються про намір Марії Стюарт, — щоб той дав дозвіл на шлюб, потрібний у даному випадку, бо Марія Стюарт споріднена в четвертому ступені з Дарнлі. Ріцціо вже запитує, з обережності думаючи про всі наслідки, Філіпа II, чи Марія Стюарт зможе розраховувати на його допомогу в разі, якщо Єлизавета створить перешкоди для цього шлюбу; авжеж, день і ніч працює цей надійний агент, сподіваючись, що з успіхом шлюбного проекту піднімуться на всі небеса і його власна зоря, і тріумф католицької справи. Але, хоч як ревно гарує і діє Ріцціо, щоб звільнити шлях, для нетерплячої це все ще надто повільне, надто обачне, надто обережне. Вона не хоче чекати. Минають тижні й тижні, поки листи, наче равлики, переповзають моря й суходоли, Марія Стюарт надто впевнена в дозволі святого отця, щоб якийсь пергамент мав підтвердити те, що її воля прагне вже здійснити. Постановам Марії Стюарт завжди властива сліпа безумовність, пишна й дурнувата надмірність. Але пронозуватий Ріцціо невдовзі добирає спосіб виконати навіть це бажання, як і будь-яке інше бажання своєї володарки. Він приводить у свою кімнату католицького священика, і, хоча немає доказів, що там справді був укладений передчасний шлюб згідно з усіма церковними приписами, — в історії Марії Стюарт не можна довіряти поодиноким повідомленням, — якісь заручини або зобов’язання між молодятами, певне, таки відбулися. Бо “Laudato sia Dio”, — вигукує бравий помічник Ріцціо, відтепер уже ніхто не зможе “disturbare le nozze”[14]. Перше ніж решта при дворі здогадуються, що Дарнлі — залицяльник, він насправді вже господар життя Марії Стюарт і, можливо, її тіла також.

Таємниця цього matrimonio segreto, таємного шлюбу, лишається нерозкритою, бо про неї знають тільки троє і священик, який зобов’язався мовчати. Але як дим дає змогу здогадатися про невидне полум’я, так і ніжність — про приховані почуття; небагато минуло й часу, як при дворі почали ретельніше приглядатися до обох молодят. Упадало у вічі, як перелякано й ревно піклувалася Марія Стюарт про свого родича, коли бідолашний юнак зненацька — дивна хвороба для нареченого — захворів на кір. День у день сиділа вона коло його ліжка, а він, тільки-но одужавши, вже не відходить від неї. Першим, хто розгнівався, був Морей. Він щиро (а передусім із побажанням добра собі) сприяв усім шлюбним планам сестри, навіть погодився, дарма що був украй побожним протестантом, щоб вона вийшла заміж за сина Габсбурґа з Іспанії, того головного осередку католицизму, бо Мадрид досить далеко від Голіруду, тож і не заважатиме йому. А от план із Дарнлі підрізає його інтереси, мов гострий ніж. Морей досить прозірливий, щоб бачити: Дарнлі, цей марнославний і млявий хлопчик, тільки-но стане завдяки шлюбу королем, одразу захоче здійснювати й королівську владу. Крім того, Морей має досить політичного чуття, щоб здогадуватися, куди ведуть таємні інтриги італійського писаря і папського агента: на відновлення панівного становища католицизму і знищення Реформації в Шотландії. У рішучій душі Морея особисте честолюбство поєднується з релігійними переконаннями, жадання влади — з турботою про країну; він ясно бачить, що зі шлюбом із Дарнлі в Шотландії почнеться чуже панування, а його скінчиться. Тому Морей намагається умовити сестру й застерігає її від шлюбу, який безперечно призведе до тяжкого конфлікту в тільки-но замиреній країні. А побачивши, що до його засторог не дослухаються, Морей свавільно покидає двір.

Та й Мейтленд, ще один випробуваний радник, також намагається чинити опір. Він теж розуміє, що і його становище, і мир у Шотландії опиняться під загрозою, він теж і як міністр, і як протестант виступає проти утвердження католика як чоловіка, і мало-помалу навколо цих обох постатей гуртуються дворяни — прихильники Реформації. Тепер нарешті починають відкриватися очі й Рендольфу, англійському послу. Засоромившись, що проспав вирішальну годину, він у своїх повідомленнях зображує вплив гарненького юнака на королеву як чари, як witchcraft, і щосили сурмить на допомогу. Але що означає це все невдоволення і буркіт дрібних людей супроти дикого, безпорадного й несамовитого гніву Єлизавети, тільки-но вона дізнається про вибір Марії Стюарт! Бо власна двозначність приготувала їй справді гірку відплату, під час цієї шлюбної гри її ошукали до сміховинності. Під приводом, ніби ведуть переговори про Лестера, з її рук успішно виманили справжнього претендента й переправили до Шотландії, а тепер вона сидить зі своєю витонченою дипломатією в Лондоні й змушена тільки приглядатися. В першому гніві Єлизавета наказує вкинути до Тауеру леді Леннокс, матір Дарнлі, як призвідцю того всього сватання, грізно наказує своєму «підданому» Дарнлі негайно повернутися на батьківщину, лякає його батька конфіскацією всіх маєтків, скликає коронну раду, яка, на її бажання, оголошує шлюб небезпечним для дружби обох країн, прихованими словами погрожує війною. Але Єлизавета, перегравши саму себе, в глибинах душі така перелякана і збентежена, що вдається водночас до торгів і переговорів. Рятуючись від власної ганьби, Єлизавета похапцем кидає на стіл свій останній козир, карту, яку досі судомно тримала в пальцях: уперше відкрито зобов’язується (тепер, коли гра для неї вже програна) призначити Марію Стюарт наступницею англійського трону, навіть посилає — це питання одразу стало для неї терміновим — власного посланця зі справжньою обіцянкою: “If the Queen of Scots would accept Leicester, she would be accounted and allowed next heir to he crown as though she were her own born daughter”[15]. Дивовижний приклад вічної безглуздості всякого дипломатиканства: те, чого Марія Стюарт із великим розумом, наполегливістю та хитрощами роками до­магалася від своєї суперниці — визнання своїх прав на корону, — вона тепер може досягти одним махом завдяки якраз найбільшій дурниці свого життя.

[12] Плутанині (латин.).

[13] «Годі побачити ще гарнішого принца» (фр.).

[14] «Славу Богу... перешкодити шлюбу» (іт.).

[15] «Якщо королева Шотландії погодиться взяти Лестера, її ви­знають законною наступницею корони, неначе вона — її рідна донька» (англ.).