Марія Стюарт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На цю образу Марія Стюарт відповіла вибухом гніву. Зі сльозами і жорсткими словами вона вихлюпнула своє застояне озлоблення. Завдяки цьому на її доти ще невиразний характер падає яскравіше світло. Ця юна жінка, з самого малку розбещена долею, в глибинах свого єства витончена й ніжна, поступлива та люб’язна; всі — від перших аристо­кратів двору аж до її покоївок та служниць — вихваляють її приязну, негорду і щиру вдачу. Вона кожного вміє прихилити до себе, бо ніколи, розмовляючи з кимсь, не наполягає суворо і зверхньо на своєму високому статусі, а завдяки природній невимушеності спонукає забути про свою вищість. Але в основі цієї щирої ласкавості лежить могутнє чуття власної гідності, що, невидиме доти, доки ніхто не зачепить його, палко проривається, тільки-но хтось наважиться суперечити або бунтувати. Ця дивовижна жінка часто вміла забути особисту кривду, але ніколи не прощала найменшого порушення свого королівського права.

Тому Марія Стюарт ані на мить не хоче терпіти цієї першої образи. Такому зухвальству слід одразу й найрішучіше по­класти край. І вона знає, за кого треба братися, знає про того бороданя в єретичній церкві, що нацьковує народ проти її церкви і привів оту зграю в її дім. Вона миттю вирішує як слід розібратися з ним. Адже Марія Стюарт, звикнувши з дитин­ства до монаршої всемогутності у Франції, до послуху, і вихована з чуттям, що їй судилася Божа ласка, аж ніяк не здатна уявити собі протестів із боку підданого, звичайного міщанина. Вона готова радше піти на все, ніж терпіти, щоб хтось відкрито, ба навіть нечемно наважився суперечити їй. Але Джон Нокс готовий до такого повороту подій і навіть радіє йому. «Чому я маю лякатися гарненького личка аристократки, якщо дивився у вічі багатьом розгніваним чоловікам і все-таки ніколи не відчув негідного страху?» Нокс натхненно квапиться до палацу, бо суперечка — він думає, суперечка за Бога — найбільша насолода для кожного фанатика. Якщо Господь дав королям корону, то своїх священиків і посланців наділив вогненним словом. Над королем, на думку Джона Нокса, стоїть священик kirk як охоронець божественного права. Його завдання — захищати Царство Боже на землі, він не повинен вагатися карати непокірних твердими палицями свого гніву, як карав колись Самуїл і біблійні судді. Отож дійшло до сцени, як у Старому Заповіті, коли королівська гордість і священицька зарозумілість зіткнулися лоб у лоб; тут не змагаються жінка і чоловік за те, хто візьме гору, а дві прадавні ідеї зіткнулися в лютому двобої, як уже тисячі й багато тисяч разів давніше. Марія Стюарт намагається бути лагідною, приховує озлоблення, бо хотіла б миру в країні й тому чемно провадить розмову. Натомість Джон Нокс вирішив бути нечемним і показати «ідолопоклонниці», що він перед земними можновладцями не згинається ні на дюйм. Мовчки й похмуро, не як обвинувачений, а як обвинувач слухає він королеву, коли вона дорікає йому за його книжку “The first blast of trumpet against the monstrous regiment of women”[6], книжку, в якій він заперечує будь-яке монарше право жінок. Але цей самий Нокс, що через цю саму книжку після її виходу в світ смиренно перепрошував протестантку Єлизавету, перед своєю «папською» володаркою наполягає, вдаючись до різних двозначних слів, на своїй думці. Мало-помалу розмова жвавішає. Марія Стюарт прямо запитує Нокса, чи піддані безумовно мають коритися своєму володареві чи ні. Але замість відповісти на це запитання словом «Зрозуміло», як і сподівалася Марія Стюарт, вправний тактик обмежує обов’язок покори порівнянням: коли батько втрачає розум і хоче вбити своїх дітей, діти мають право забрати в нього меч і зв’язати йому руки. Коли князі переслідують дітей церкви, ті діти мають право на опір. Королева в цих умовах одразу відчуває бунт теократа проти її права володарювати. «Тож мої піддані, — запитує вона, — мають коритися не мені, а вам? Тож я піддана вам, а не ви мені?»

Джон Нокс і справді дотримується такої думки. Проте надто обережний, щоб у присутності Морея цілком виразно висловити її.

— Ні, — ухильно відповідає він, — і князь, і піддані мають коритися Богові. Королі мають бути годувальниками церкви, а королеви — її годувальницями.

— Але ваша церква не та, яку я хочу годувати, — відказує на те королева, роздратована двозначністю Нокса. — Я хо­чу дбати про католицьку церкву, яку вважаю за Господню церкву.

Тепер нарешті найшла коса на камінь. Дійшли до точки, де вже не може бути ніякого порозуміння між побожною католичкою і фанатичним протестантом. Нокс стає вкрай нечемним і називає католицьку церкву блудницею, яка не може бути нареченою Бога. Коли королева забороняє йому вимовляти ці слова, які ображають її сумління, Нокс виклично відповідає: «Сумління потребує знань», а він боїться, що королеві бракує належних знань. Замість примирення перша розмова призвела тільки до зміцнення протилежностей. Нокс тепер знає, що цей «сатана могутній» і він не може сподіватися поступливості від юної володарки. «Під час суперечки з нею я зіткнувся з рішучістю, якої я в таких молодих людей досі ще ніколи не бачив. Відтепер двір для мене помер, а я — для двору», — з гіркотою пише Нокс. А з другого боку, молода жінка вперше відчула межі своєї королівської влади. Нокс виходить із кімнати з випростаною головою, задоволений собою і гордий, що сперечався з королевою, Марія Стюарт збентежена і, з прикрістю усвідомивши своє безсилля, розплакалася гарячими сльозами. Але вони будуть не останні. Невдовзі вона дізнається, що тут владу не просто успадковують по крові, а змушені невпинно знову здобувати її боротьбою і приниженнями.

Розділ 5. Покотився камінь

Перші три роки, які юна королева живе в Шотландії як королівська вдова, минають досить спокійно й без подій: адже особливість її долі полягає в тому, що всі великі події в неї завжди (саме це дуже приваблювало драматургів) стискаються в украй короткі й стихійні епізоди. Морей і Мейт­ленд керують, Марія Стюарт представляє в ті роки владу, і такий поділ функцій виявляється неоціненним для всього коро­лівства. Бо, поки і Морей, і Мейтленд урядують мудро та обережно, Марія Стюарт і собі чудово представляє владу. Від природи наділена красою і привабливістю, вправна в усіх лицарських мистецтвах, по-чоловічому смілива вершниця, проворний гравець у м’яч, завзята мисливиця, вона завдяки самій своїй зовнішності породжує загальне зачудування: един­бурзький люд із гордістю поглядає на доньку Стюартів, коли вона рано-вранці з соколом на піднятому кулаку їде посередині барвистої кавалькади і приязно й радісно відповідає на кожне вітання: разом із цією схожою на дівчинку королеву в суворий і похмурий край приїхало щось веселе, зворушливе і романтичне, сонячний промінь молодості й краси, а краса і молодість володаря завжди якимсь таємничим чином здобувають любов країни. Лорди теж поважають чоловічу сміливість натури Марії Стюарт. Ця юна жінка мо­же цілісінький день без жодного сліду втоми мчати несамовитим чвалом на чолі свого почту; як під її приязністю, що прихиляє до себе серця всіх, таїться, ще не розкрита, непо­ступлива гордість, так і струнке, ніжне, легеньке й по-жіночому лагідне тіло приховує незвичайну силу. Ніяких зусиль не забагато для її палкої вдачі, а якось, серед насолоди шаленої гонитви на коні за дичиною, вона сказала комусь зі свого почту, що дуже б хотіла бути чоловіком, щоб дізнатися зо­крема, як воно — провести цілу ніч надворі. Коли регент Морей рушив у похід проти збунтованого клану Гантлі, Марія Стюарт рішуче їде разом із ним зі шпагою збоку і пістолем за поясом; ця гаряча пригода на диво тішить її новою величезною привабливістю дикості й небезпеки, бо прагнення цілковито віддаватися з усією своєю силою, любов’ю і пристрастю становить найглибшу душевну таємницю цієї рішучої натури. Але, проста й витривала, як мисливець і воїн, у прогулянках верхи та подорожах, Марія Стюарт, крім того, спромагається з найвищим мистецтвом і культурою бути господинею в замку, найвеселішою і найлюб’язнішою в сво­єму малому світі; її коротка молодість справді взірцево по­єднує ідеал тогочасної доби: мужність і легкість, силу і ла­гідність у лицарсько-романтичному образі. У постаті Марії Стюарт останнє прощальне світло трубадурського лицар­ства осяяло туманний і холодний північний світ, уже затьмарений тінню Реформації.

Образ цієї романтичної дівчинки-жінки і дівчинки-вдови ніколи не мав ще яскравішої променистості, ніж на її двадцятому і двадцять першому році життя: тріумф, невизнаний і невикористаний, і тут приходить до неї зарано. Адже її внутрішнє життя ще досі не прокинулось остаточно, жінка в ній ще не знає про бажання своєї крові, вона ще не сформувала, не розвинула свою особистість. Марія Стюарт завжди розкриватиметься лише в мить збудження, небезпеки, ті перші роки в Шотландії були тільки байдужим часом чекання, безцільним і грайливим марнуванням часу, підтримкою готовності, хоча внутрішня воля ще не знала, навіщо і для кого. То був немов перепочинок перед великим, вирішальним зусиллям, бліда, мертва мить. Адже Марії Стюарт, що, ще наполовину дитина, вважала Францію за свою країну, аж ніяк не досить жалюгідного королювання в Шотландії. Вона повернулася на батьківщину не на те, щоб бути володаркою цього бідного, тісного, далекого краю, від самого початку вона вважає шотландську корону лише за початок, щоб здобути у світовій грі якусь блискучішу корону, і цілковито помиляються всі, хто стверджує або повідомляє, мовляв, Марія Стюарт не бажала чогось іншого або вищого, ніж спокійно і мирно правити батьківською спадщиною як порядна спадкова володарка шотландської корони. Той, хто приписує їй таке дрібне честолюбство, применшує її душевний вимір, бо в цій молодій жінці живе неприборкуване і нескуте жадання більшої влади; та, що в п’ятнадцять років у соборі Матері Божої Паризької стала дружиною сина короля Франції, та, яку в Луврі пишно вшановували як володарку мільйонів людей, ніколи не вдовольниться бути правителькою над двома десятками норовливих і селюкуватих графів і баронів, королевою над кількома сотнями тисяч чабанів і рибалок. Ніщо не може бути ще більш штучним і дальшим від правди, ніж приписування їй a posteriori, згодом, патріотичних національних почуттів, які насправді були винаходом пізнішого сторіччя. Володарі XV—XVI сторіч — за винятком Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт — тоді ще абсолютно не думали про народ, а переймалися тільки особистою владою. Держави зшивали докупи і розпорювали, наче одяг, держави формували війна і шлюби, а не внутрішня постанова країни. Не слід ошукувати себе і сентиментальним аспектом: Марія Стюарт була тоді готова поміняти Шотландію на іспанський, англійський, фран­цузький та будь-який інший трон, прощання з лісами, озерами й романтичними замками батьківщини, певне, не коштувало б їй сліз, бо її палке честолюбство завжди вважало це мале королівство лише за трамплін до якоїсь вищої мети. Марія Стюарт знає, що завдяки спадщині вона покликана бути володаркою, що завдяки красі та культурі вона гідна кожної європейської корони, і з не меншою туманною пристрастю, з якою інші жінки її віку мріють про безмірне кохання, її честолюбство мріє лише про безмірну владу.

Саме тому Марія Стюарт на початку полишає державні справи Морею і Мейтленду, не відчуваючи ніяких ревнощів і навіть справжньої цікавості; вона без заздрощів, — що для неї, так рано коронованої і так рано розбещеної долею, означає цей бідний, тісний край? — дає їм обом керувати і врядувати. Урядування, примноження своїх статків, це найвище політичне мистецтво ніколи не було сильною рисою Марії Стюарт. Вона може тільки обороняти, але не зберігати. Тільки тоді, коли загрожують її праву, коли кидають виклик її гордості, тільки тоді, коли чужа воля перешкоджає її претензіям, прокидається, несамовита й разюча, її енергія; тільки у величні миті ця жінка стає величною і діяльною, а в кожному пересічному періоді вона пересічна й байдужа.

За тих спокійних часів не озивається й ворожість Єлизавети, великої суперниці Марії Стюарт, бо завжди, коли гаряче серце Марії Стюарт спочивало й задовольнялося своєю долею, Єлизавета заспокоювалася. Одна з найважливіших політичних переваг цієї великої реалістки завжди полягала в умінні змиритися з фактами і не чинити свавільно опір неминучому. Єлизавета всією душею була проти повернення Марії Стюарт у Шотландію і зробила все, щоб відсунути його в часі, а тепер, коли воно успішно відбулося, вже не бореться з неспростовним фактом і, не маючи змоги усунути суперницю, радше робить все, щоб мати з нею дружні відносини. Єлизавета — це одна з найсильніших позитивних рис її мінливого і свавільного характеру — як розумна жінка не любить війни, вона боязливо цурається силових і відповідальних по­станов; як натура, схильна до обрахунків, вона воліє отримувати вигоду завдяки переговорам і угодам, прагне взяти гору завдяки спритній духовній грі. Тільки-но вже була впевне­ність, що Марія Стюарт повертається до Шотландії, лорд Морей зворушливими словами просив Єлизавету, щоб вона щиро заприязнилася з нею. «Ви обидві — юні й видатні королеви, і ваша стать не повинна дозволити вам намагатися збільшити вашу славу війною і проливом крові. Кожна з вас знає, з якого приводу зародилися між вами ворожі почуття, і я б перед лицем Господа хотів, щоб моя володарка, королева, ніколи б і думки не мала заявляти про свою претензію чи право на королівство Вашої Величності. Незважаючи ні на що, ви обидві мали б бути й лишатися подругами. Але, оскільки вона зі свого боку одного разу висловила таку думку, боюся, між вами завжди існуватиме непорозуміння, якщо не прибрати з дороги цю перешкоду. Ваша Величність не може по­ступитися в цьому пункті, а вона теж може вважати за кривду, що Англія так тісно пов’язана з нею кров’ю, а проте її трактуватимуть там як чужу. Чи не був би тут можливий якийсь середній шлях?» Єлизавета не лишилася глухою до такої пропозиції, бо Марія Стюарт як королева тільки Шотландії, і то під охороною її пансіонера Морея, поки що не така небезпечна, як тоді, коли була королевою і Франції, і Шот­ландії. Чом би не засвідчити їй дружбу, не відчуваючи її в глибинах серця? Невдовзі між Єлизаветою і Марією Стюарт почалося листування, кожна з dear sisters, дорогих сестер, передавала другій на терплячому папері свої найщиріші почуття. Марія Стюарт послала Єлизаветі як подарунок перстень із діамантом, а та віддячила ще дорожчим перснем; обидві ставлять перед світом і перед самими собою радісну виставу родинної прихильності. Марія Стюарт запевняє, що «не має більшого бажання на землі, ніж побачити свою добру сестру», що вона хоче розірвати союз із Францією, бо цінує прихильність Єлизавети “more than all the uncles of the world”[7], а Єлизавета й собі своїм великим урочистим почерком, до якого вдавалася тільки з важливих нагод, пише перебільшені запевнення в прихильності та вірності. Але, тільки-но йдеться про те, щоб справді укласти якийсь договір або домовитися про особисту зустріч, обидві миттю обережно ухиляються. Адже, по суті, давні переговори й далі стоять на тій самій мертвій точці: Марія Стюарт хоче підписати Единбурзький договір із визнанням Єлизавети тільки тоді, коли Єлизавета визнає її право наступності, а Єлизавета вважає, що це однаково, якби вона підписала собі смертний вирок. Обидві ані на дюйм не відступають від свого права, отож зрештою ті барвисті фрази лише прикривають прірву, яку годі замостити. «Не може бу­ти, — як рішуче стверджував Чингізхан, завойовник світу, — двох сонць на небі і двох ханів на землі». Котрась із них буде змушена поступитися, Єлизавета або Марія Стюарт; обидві в глибинах серця знають про це й обидві чекають до слушного часу. Але, поки той час ще не настав, чом би не радіти короткій паузі у війні? Там, де в серці на споді таїться незнищенна недовіра, не бракуватиме приводу роздмухати темне полум’я до нищівного жару.

Інколи в ті роки молоду королеву пригнічує дрібний кло­піт, інколи їй набридають обтяжливі державні справи, часто і дедалі частіше вона почувається чужою серед суворих, во­йовничих аристократів, їй огидні суперечки з фанатичними священиками і потаємними інтриганами; в такі години Марія Стюарт тікає у Францію, в батьківщину свого серця. Щоправда, вона не може покинути Шотландію і тому в замку Голіруд сама собі створила маленьку Францію, невеличкий світ, де можна зовсім непомітно й вільно віддаватися улюбленим схильностям, свій Тріанон. У круглій башті Голіруду Марія Стюарт створює собі на французький смак лицарський, романтичний двір; із Парижа вона привезла гобелени й турецькі килими, пишні ліжка, меблі й картини, гарно переплетені книжки, своїх Еразма, Рабле, Аріосто і Ронсара. Тут розмов­ляють і живуть по-французькому, тут увечері при мигот­ливих свічках грають музику, влаштовують товариські ігри, читають вірші, співають мадригали. На цьому мініатюрному дворі вперше по той бік Ла-Маншу спробували ставити «Маски», невеличкі класичні принагідні вистави, що їх згодом англійський театр доведе до найпишнішого розквіту. Далеко за північ там танцюють у костюмах, і під час одного з тих танців у масках — “The purpose”, «Мети» — молода королева з’яв­ля­ється навіть перебрана за чоловіка, в чорних вузьких шовкових штанах, а її партнер — молодий поет Шастеляр — одягнувсь як жінка, і то була мить, яка, напевне, породила б у Джо­на Нокса сповнений злоби жах.

А втім, на ці години веселощів з обережності не пускають пуритан, фанатиків та подібних до них буркотунів, і марно обурюється Джон Нокс цими souparis та dansaris, вечерями й танцями, і гримить з амвона собору Св. Егідія, аж борода йому метляється, наче маятник: «Князі більше звикли грати музику і сидіти на бенкетах, ніж читати і слухати святі слова Господа. Музики і лестуни, які завжди занапащають молодь, подобаються їм більше, ніж старі та мудрі чоловіки, — про кого тут може думати цей непогрішний? — які своїми святими настановами прагнуть бодай почасти присадити гордість, у якій ми всі народилися». Але те молоде і веселе коло має небагато охоти дослухатися до «спасенних настанов» kill joy, убивці радості; чотири Мері, кілька по-французькому настроєних кавалерів щасливі, що можуть в осяйному й тепло­му просторі дружби забути про похмурість суворої і трагічної країни, а передусім Марія Стюарт може скинути холодну маску величності й бути лише молодою веселою жінкою в ко­лі однолітків та однодумців.

Така потреба лише природна. Але Марії Стюарт завжди небезпечно піддаватися своєму недбальству. Прикидання пригнічує її, обережність протягом довгого часу їй нестерпна, а проте саме ця чеснота — «невміння промовчати», це “je ne sais point déguiser mes sentiments”[8] (як вона колись написала) — в по­літичному аспекті завдала їй більших прикрощів, ніж іншим людям — найпідступніше ошуканство і найнещадніша жорсто­кість. Адже невимушеність, із якою поводиться королева поміж тих молодих людей, зі сміхом приймаючи їхню пошану і, можливо, мимоволі навіть вимагаючи її, породжує в тих розгнузданих недоречне панібратство, а для палкої натури воно становить навіть спокусу. Щось у цій жінці, чию красу на портретах не можна побачити повною мірою, збуджувало чуттєвість, можливо, окремі чоловіки на основі непомітних ознак ще тоді передчували, що під лагідним, люб’язним і начебто цілком упевненим поводженням цієї схожої на дівчинку жінки прихована страхітлива здатність піддаватися пристрастям, немов вулкан під милим краєвидом; можливо, вони ще задовго до того, як сама Марія Стюарт пізнала власну таємницю, відчули й винюшили чоловічим інстинктом ту нестримність, бо була в ній якась сила, що радше розпалювала в чоловіків чуттєвий потяг, ніж породжувала прагнення романтичного кохання. Можливо, Марія Стюарт, і то саме тому, що її інстинкти ще не прокинулися, легше дозволяла невеличкі довірчі жести — погладжування руки, поцілунок, вабливий погляд, — ніж досвідчена жінка, яка знає про небезпечну здатність такої невимушеності спонукати до фізичної близькості; хай там як, Марія Стюарт дозволяла молодикам навколо неї інколи забувати, що жінка в ній як королева має бути недосяжна для кожної сміливої думки. Одного разу один молодий шотландський капітан на ймення Гепберн уже дозволив собі дурнувато-зухвалу недоречність щодо неї, і тільки втеча врятувала його від найтяжчого покарання. Але Марія Стюарт надто поблажливо проминає цей прикрий інцидент, легковажно вибачає капітану, наче то був прощенний гріх, і тим самим додає духу іншому аристо­кратові зі свого вузького кола.

Ця пригода почалась як суто романтична, але, як майже кожен епізод у шотландському краї, сформувалась у криваву баладу. Месьє Данвіль, перший поклонник Марії Стюарт на французькому королівському дворі, якось звірився своєму юному другові й компаньйонові поету Шастеляру про свої марення. А тепер месьє Данвіль, що разом з іншими дворянами супроводив Марію Стюарт у подорожі до Шотландії, має повертатися до Франції, до дружини й обов’язку, на­томість трубадур Шастеляр лишається в Шотландії, немов представник чужого почуття. Аж ніяк не безпечно складати всякчас ніжні віршики, бо гра легко перетворюється в дій­сність. Марія Стюарт бездумно приймає поетичне вшанування від молодого й дуже досвідченого в усіх лицарських мистецтвах гугенота, ба навіть відповідає на його вірші сво­їми поезіями; яка чутлива до музики, самотня серед грубого й відсталого середовища молода жінка не почуватиметься влещеною, чуючи, як її вшановують такими зачудованими строфами:

А надто, коли вона почувається невинною? Бо щирим коханням у відповідь на свою пристрасть Шастеляр похвалитися не міг. Він змушений сумовито признатися:

Мабуть, лише як поетичну пошану сприймає Марія Стю­арт ті вірші серед багатьох інших придворних і догідливих лестощів, бо, й сама поетеса, знає про гіперболізацію в усьо­му ліричному, зі сміхом слухає такі строфи свого гарненького селадона і без ніяких інших думок терпить як вияв грайливості завелику галантність, що на цьому романтичному жіночому дворі не видається дивною. Марія Стюарт невимушено жартує і пустує з Шастеляром не менш простодушно, ніж зі своїми чотирма Мері. Невеличкими безневинними компліментами вона засвідчує особливе ставлення до нього, обирає його (адже відповідно до придворної ієрархії він навряд чи може підступити до неї) як партнера для танців, під час однієї танцювальної фігури — falking-dance — нахиляється якось надто близько до його плеча, дозволяє йому промовляти вільніше, ніж заведено у Шотландії, і то за три вулиці від амвона Джона Нокса, що пише, мовляв, “such fashions more lyke to the bordell than to the co­meliness of honest women”[9]; можливо, одного разу вона навіть дозволила Шастеляру під час маскараду або гри у фанти побіжний поцілунок. Але самі по собі не сумнівні такі до­вірчі жести все-таки чинять поганий вплив, бо молодий поет, подібно до Торквато Тассо, вже не сприймає виразно різницю між королевою і слугою, повагою і панібратством, між галантністю і пристойністю, між поважністю і жартом і з гарячою головою йде за своїми почуттями. Отож раптом стався прикрий інцидент: якось увечері юні дівчата, які прислужували Марії Стюарт, знайшли в спальні королеви Шастеляра, що заховався за завісами. Спершу вони не припускали нічого непристойного і вважали цю молодечу ду­рість за жарт; дівчата жвавими і вочевидь гнівними словами вигнали зухвальця зі спальні. Та й Марія Стюарт сприймає цю нетактовність уже не з вибачливою поблажливістю, а зі щирим обуренням; цей випадок ретельно приховали від брата Марії Стюарт, і про справжнє покарання за таке стра­хітливе порушення звичаїв невдовзі вже не говорили. Але така поблажливість була недоречною. Або той йолоп унаслідок легковажного ставлення до своєї витівки в колі молодої королеви радше відчув заохочення повторити свій жарт, або щире й палке кохання до Марії Стюарт позбавило його всіх гальм, — хай там що, він потай їде вслід за королевою в її подорожі у Файф, тож ніхто при дворі навіть не здогадувався про його присутність, і тільки тоді, коли Марія Стюарт уже наполовину роздяглася, того безголового знову знайшли в її спальні. Злякавшись від несподіванки, ображена жінка скрикнула, пронизливий крик пролунав по всьому будинку, з сусідньої кімнати забіг її єдинокровний брат Морей, і тут уже не було змоги ані простити, ані замовчати. Марія Стюарт начебто вимагала тоді (цьому годі повірити), щоб Морей одразу заколов зухвальця кинджалом. Проте Морей, на відміну від палкої сестри, під час кожної дії завжди розважливо обраховує всі наслідки і то­му достеменно знає, що вбивство молодика в спальні королеви не тільки замастить кров’ю підлогу, а й заплямує честь. У такому переступі слід звинуватити публічно, порушника слід прилюдно покарати на міському ринковому майдані, щоб довести отак перед народом і світом цілковиту невинність володарки.

Через кілька днів Шастеляра повели на ешафот. Його зу­хвалу сміливість судді вважали за злочин, його легковажність — за злостивість. Вони одностайно засудили його до найсуворішої кари: смерті від сокири. Марія Стюарт, навіть якби хотіла, тепер уже не мала змоги помилувати безголового; посли вже повідомили про інцидент усім монаршим дворам, у Лондоні та Парижі з цікавістю приглядалися до дій королеви. Тепер кожне слово на користь Шастеляра витлумачили б як визнання частки провини. Тож королева змушена видаватися суворішою, ніж, напевне, була настроєна особисто, і покинути товариша своїх веселих і приємних годин без надії та допомоги в його найтяжчу годину.

Шастеляр помирає, як і годиться при дворі романтичної королеви, бездоганною смертю. Він відмовляється від будь-якої священицької підтримки, тільки поезія має втішити його, а також усвідомлення, що

Сміливий трубадур, випроставшись, іде до місця страти і замість псалма або молитви проказує вголос по дорозі славетне “Épître à la Mort”[10] свого приятеля Ронсара:

Перед ешафотом Шастеляр ще раз підвів голову для вигуку, що більше скидався на зітхання, ніж на звинувачення: “O cruelle dame!”[11] — потім спокійно нахилився, щоб отримати вбивчий удар. Цей романтик помер у стилі балади, вірша.

Але бідолаха Шастеляр — лише один із темної зграї, він просто перший, хто загинув за Марію Стюарт, він випередив решту. З нього починається примарний танок смерті всіх, хто пішов за цю жінку на ешафот; приваблені її долею, вони і її втягнули в свою долю. Вони їдуть з усіх країн і, немов на картині Гольбейна, безвільно тягнуться за чорним кістяним барабаном, крок за кроком, рік за роком: монархи і регенти, графи і дворяни, священики і воїни, юнаки і діди — всі жертвують і пожертвували собою задля неї, що безневинно винна в їхній похмурій процесії, а потім і сама, немов спокутуючи, приєдналася зрештою до них. Доля дуже рідко наділяє одну жіночу постать такою могутньою магією смерті: Марія Стюарт, немов темний магніт, найнебезпечніше притягує всіх чоловіків навколо себе на згубний шлях. Кожного, хто опинився на її шляху, — байдуже, прихильного до неї чи ні, — чекає лихо і насильна смерть. Ненависть до Марії Стюарт нікому не дала щастя. Але ще тяжча кара спіткала тих, хто наважився любити її.

Тому цей епізод із Шастеляром тільки на перший погляд видається випадковістю, звичайним інцидентом, бо тут уперше розкривається — хоча Марія Стюарт одразу й не зрозуміла — закон її долі: їй не дозволено безкарно бути недбалою, легковажною і довірливою. Її життя від першої години налаштоване так, що вона має зображувати представницьку по­стать, королеву і завжди лише королеву, офіційну постать, м’яч у світовій грі, і те, що попервах видавалося ласкою: раннє коронування, її природжений статус є, власне, прокльоном. Адже завжди, коли Марія Стюарт намагається належати собі, жити тільки своїми настроями, своїм коханням, своїми справжніми схильностями, її страхітливо каратимуть за це недбальство. Шастеляр — лише перше попередження. Після дитинства без буття дитиною Марія Стюарт у невеличкі проміжки, перше ніж і вдруге, і втретє її тіло й життя продають якому-небудь чужому чоловікові за якусь корону, кілька місяців намагається бути лише юною і безтурботною, тільки дихати, жити й радіти, але суворі руки відривають її від легковажної гри. Занепокоєні інцидентом, регент, парламент і лорди наполягають тепер на новому шлюбі. Марія Стюарт повинна обрати собі чоловіка, річ зрозуміла, не такого, який подобається їй, а такого, що збільшить могутність і багатство країни. Уже давно проваджені переговори миттю прискорили, бо державних мужів опанував своєрідний страх, що ця бездумна жінка може, зрештою, якоюсь новою дурницею остаточно занапастити свою славу і значення. Знову починаються махінації на шлюбному ринку: Ма­рію Стюарт ще раз загнали в зачароване коло політики, яке нещадно замикає її долю від першої години до останньої. І щоразу, коли Марія Стюарт намагається бодай на мить розбити те холодне коло навколо свого теплого справжнього життя, вона розбиває і чужу, і власну долю.

Розділ 6. Великий політичний шлюбний ринок

Тієї пори дві молоді жінки мали найбільше залицяльників у світі: Єлизавета, королева англійська, і Марія, королева шотландська. Якщо хто в Європі мав право на корону і не мав дружини, він посилав тепер своїх сватів: Габсбурґ і Бурбон, Філіп II, король іспанський, і його син Дон Карлос, ерцгерцог австрійський, королі шведський і данський, діди і хлопчаки, чоловіки і юнаки; на політичному шлюбному ринку давно вже не було таких щедрих пропозицій. Адже шлюб із королевою завжди становить для володаря найзручніший спосіб збільшити свою владу. За доби абсолютизму великі спадкові володіння були розбудовані завдяки не війні, а шлюбам: об’єд­нана Франція, Іспанія, що охопила світ, і землі Габсбурзького дому. А тепер несподівано стали вабити вже останні коштовні коронні діаманти Європи. Єлизавета чи Марія Стюарт, Англія чи Шотландія, — той, хто здобуде одну з цих країн завдяки шлюбу, той переможе й у світовій грі, тоді настане край водночас і змаганням між країнами, і другій, релігійно-священицькій війні. Якщо внаслідок шлюбу з котроюсь воло­даркою Британський острів дістанеться католицькому королю, стрілочка на терезах боротьби між католицизмом і проте­стантством остаточно схилиться на користь Рима, ecclesia universalis, світова церква, знову стане переможна на землі. Тому ця гарячкова гонитва за нареченими означає незмірно більше, ніж родинну справу, в ній символічно відображене важливе для всього світу вирішення.

Важливе для світу, але для обох жінок, для обох королев це ще й вирішення, яке визначає життя. Адже їхні лінії долі нерозривно пов’язані між собою. Якщо одна з обох суперниць завдяки шлюбу підніметься вище, трон другої почне невпинно хитатися, якщо одна шалька терезів піднімається вгору, друга має опуститися. Марево начебто дружби між Марією Стюарт і Єлизаветою може існувати тільки так довго, поки обидві неодружені, одна просто королева Англії, а друга просто королева Шотландії, а коли рівновага зсунеться, котрась із них стане могутніша, переможе. Проте рішуче стоїть гордість проти гордості, жодна королева не хоче поступитися суперниці, — і не поступиться. Тільки боротьба на життя і смерть може покласти край цій страхітливій плутанині.

Для пишно поставленої вистави цієї боротьби між сестрами історія двох суперниць обрала найбільший формат. Обидві, і Марія Стюарт, і Єлизавета, надзвичайно і незрівнянно обдаровані. Поряд із їхніми енергійними постатями решта тогочасних монархів — по-чернечому зашкарублий іспан­ський король Філіп II, по-хлопчачому примхливий французький ко­роль Карл IX, незначущий ерцгерцог австрійський Фердинанд — видаються немов пісними другорядними акторами, жоден з них і близько не сягає високого духовного рівня, на якому ці надзвичайні жінки протистоять одна одній. Обидві розумні, — їхньому розуму часто стають на заваді лише жіночі примхи та пристрасті, — обидві честолюбні аж до несамовитості, вони з найперших юних літ украй добре підготовані до свого високого становища. Обидві вміють взірцево поводитись у своїй представницькій ролі, обидві засвоїли гумані­стичну культуру за доби її найпишнішого розквіту. Кожна поряд із рідною мовою вільно розмовляє латиною, французькою та італійською мовами, Єлизавета, крім того, ще й грецькою, листи обох силою своєї пластичної виразності набагато перевершують листи їхніх найкращих міністрів, листи Єлизавети незмірно барвистіші та образніші, ніж листи її розумного державного секретаря Сесіла, листи Марії Стюарт більш відшліфовані й своєрідні, ніж гладенькі дипломатичні листи Мейтленда чи Морея. Розум, розуміння мистецтва і монарший спосіб життя обох королев можуть заслужити схвалення найсуворіших суддів; якщо Єлизавета породжує захват Шекспіра і Бена Джонсона, Марія Стюарт — Ронсара і Дю Белле. Але вся схожість між обома жінками обмежується лише спільним високим культурним рівнем, і тому тим гостріше постає їхня внутрішня протилежність, яку поети від самого початку відчули й зображували як суто драматичну.

Ця протилежність абсолютна тому, що навіть лінії життя просто-таки геометрично наочно відображують її. Вирішальна відмінність: Єлизаветі було важко на початку, а Марії Стюарт — наприкінці. Щастя і влада Марії Стюарт зростали легко, ясно і швидко, немов ранкова зоря на чистому небі; вона народилась як королева і ще дитиною її вдруге помазали на королеву. Але не менш круто й раптово відбувається її падіння. Доля Марії Стюарт сконцентрована в трьох або чотирьох окремих ката­строфах, отже, сформована суто драматично, — саме тому її завжди обиратимуть за героїню трагедій, — натомість піднесення Єлизавети відбувається повільно й наполегливо (тому слушним для неї може бути тільки широке, суто епічне зображення). Господь нічого не дарував їй і не давав легкою рукою. Ще дитиною її проголосили бастардом, рідна сестра запроторила її до Тауеру, погрожувала смертним вироком, тож Єлизавета спершу була змушена з допомогою хитрощів і рано сформованого дипломатичного хисту виборювати саме своє життя і стерпне ставлення до себе. Марії Стюарт мала монаршу гідність від самого початку завдяки успадкуванню, а Єлизавета була змушена створити її своїм тілом і життям.

Дві такі різні лінії життя неминуче повинні розходитись у різні боки. При нагоді вони можуть перетинатись і накладатись одна на одну, але ніколи не здатні по-справжньому поєднатися. Адже основоположна відмінність — одна народилася з короною, немов із косами на голові, а друга виборювала, здобувала хитрощами, завойовувала своє становище; одна з самого початку була легітимною королевою, а друга мала сумнівний статус — яскраво проступала в кожному поруху та відтінку їхніх характерів. У Марії Стюарт легкість і невимушеність, із якими дісталося їй усе, — зарано! — формують незвичайну легковажність і самовпевненість, наділяють її від­важною сміливістю, що становить і її велич, і згубу. Господь дав їй корону, ніхто не може відібрати її в неї. Вона має правити, а решта — коритися, і, навіть якщо увесь світ сумнівається в її праві, вона палко відчуває панування в своїй крові. Марія Стюарт легко й не вимагаючи доказів проймається нат­хненням, швидко й запально, немов хапаючись за руків’я меча, ухвалює постанови, і, немов безстрашна вершниця, що, смикнувши за вузду, одним стрибком, одним махом долає бар’єри та перешкоди, думає, ніби зможе взяти гору над усіма політичними труднощами і небезпеками самою крилатою хоробрістю. Якщо для Єлизавети владарювання означає гру в шахи, розв’язування головоломок, постійну інтенсивну напругу, для Марії Стюарт — це лише гостра насолода, піднесена радість існування, лицарський турнір. Вона має, як одного разу сказав про неї папа, «серце чоловіка й тіло жінки», і саме внаслідок цієї легковажної сміливості, егоїстичної суверенної зарозу­мілості, що роблять її постать такою придатною для вірша, балади, трагедії, її спіткала передчасна загибель.

Адже Єлизавета, наскрізь реалістична натура, майже ге­ніальний знавець дійсності, здобуває перемогу, власне, завдяки тільки розумному використанню бездумності й дурниць своєї лицарської суперниці. Ясними і гострими пташиними очима — гляньте на портрет Єлизавети — вона з недовірою дивиться на світ, небезпек якого навчилася боятись надто ра­но. Ще дитиною вона мала нагоду спостерігати, як швидко колесо фортуни котиться вниз і вгору і що лише один крок відокремлює королівський трон від ешафота і знову-таки ли­ше один крок веде від Тауеру, цього передпокою смерті, до Вестмінстерського палацу. Тому Єлизавета завжди відчуватиме владу як щось плинне, а все певне — немов під загрозою; обережно і перелякано тримає Єлизавета корону і скіпетр, неначе вони зі скла й можуть будь-якої миті випорснути з рук; власне, все її життя минає в турботі та нерішучості. Всі портрети переконливо доповнюють збережені описи її характеру: на жодному портреті вона не дивиться ясно, вільно й гордо, як справжня повелителька, її нервове обличчя завжди наполохано й неспокійно напружене, ніби вона дослухається до чогось, ніби чекає на щось, на її вустах ніколи не сяє впевнена усмішка. Боязливо й водночас марнославно підносить Єлизавета свій блідий лик над помпезною пишнотою надміру лискучої від діамантів сукні, вона немов мерзне під тією заважкою розкішшю. І ми відчуваємо: тільки-но вона лишається сама, тільки-но з її кістлявих плечей спадає врочисте вбрання, тільки-но зникають рум’яна з худеньких щік, із неї заразом спадає і величність, лишається тільки жалюгідна, розгублена, рано постаріла жінка, самотня людина, що навряд чи може дати раду своїй скруті і ще меншою мірою тямить панувати над світом. Така боязкість, властива королеві, не може справляти дуже героїчного впливу, і ці вічні зволікання й вагання, нездатність вирішити, звичайно, не мають у собі нічого величного, але державницька велич Єлизавети перебуває не на романтичному рівні, а на іншому. Її сила розкривається не у відважних планах і постановах, а в упертій і тривалій праці примноження й забезпечення, заощадження і збирання, власне, в міщанських і господарських чеснотах: якраз її вади, її боязливість і обережність стали продуктивними в державницькому розумінні. Якщо Марія Стюарт любить тільки себе, Єлизавета любить свою країну, як реалістка, вона сприймає своє владарювання з чуттям обов’язку як професію, натомість Марія Стюарт, цей романтик, сприймає своє королювання як покликання, яке ні до чого не зобов’язує. Кожна з обох жінок сильна і кожна слабка у якомусь іншому аспекті. Якщо героїчно-безглузда відвага довела Марію Стюарт до згуби, зволікання й вагання Єлизавети зрештою забезпечили їй перемогу. Адже в політиці повільна впертість завжди бере гору над не­стримною силою, ретельно вироблений план — над імпровізованим поривом, реалізм — над романтизмом.

[6] «Перший суремний звук проти страхітливого жіночого врядування» (англ.).

[7] «Більше, ніж усіх дядьків на світі» (англ.).

[8] «Я не вмію приховувати свої почуття» (фр.).

[9] «Такі звичаї більше пасують до борделю, ніж до милих рис чесних жінок» (англ.).

[10] «Послання смерті» (фр.).

[11] «О  жорстока дамо!» (Фр.)