День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я подивився, як він заходить до кімнати і вітається з усіма («Здоровенькі були, друзі. Як справи?»), а потім повернувся до їдальні.

Єдиним джерелом світла там були три свічки, поставлені разом на одному столі. Поруч з ними сиділа якась дівчина і роздратовано дивилася на речі, які їй треба було заштопати.

— Привіт, — сказала вона. — Це ж жахіття якесь, правда? І як це за старих часів примудрялися щось робити після того, як стемніє?

— Це не такі вже й старі часи, — відповів я. — Це і майбутнє, і минуле — якщо хтось покаже нам, як виготовляти свічки.

— Гадаю, що так, — вона підняла голову і глянула на мене. — Ви сьогодні приїхали з Лондона?

— Так, — зізнався я.

— Там зараз погано?

— Йому кінець, — сказав я.

— Ви, мабуть, бачили чимало жахливих речей? — припустила вона.

— Бачив, — коротко сказав я. — Як довго ви тут?

Без особливого натхнення вона в загальних рисах змалювала мені обстановку.

Під час нападу Коукера в його тенета потрапило лише півдюжини зрячих. Вона та міс Дюран були з тих, на кого не звернули уваги. Протягом наступного дня міс Дюран взяла на себе керівництво, але не досягла в цьому великих успіхів. Про те, щоб поїхати негайно, не могло бути й мови, бо тільки один з тих, хто залишився, хоча б колись намагався водити вантажівку. Протягом цього дня і більшу частину наступного вони підтримували зі своєю групою майже такі самі стосунки, як я зі своєю у Гемпстеді. Але ближче до кінця другого дня повернулися Майкл Бідлі та ще двоє людей, і ввечері від їхньої групи відкололися ще кілька чоловік. На середину наступного дня в них були водії для десятка машин. Вони вирішили, що буде розважливіше поїхати негайно, ніж чекати на можливе повернення інших.

Маєток Тіншем був обраний як пробне місце призначення за пропозицією полковника, бо він знав, що це місце добре підходить для ізольованого проживання компактної групи, а це була одна з тих якостей, що їх вони шукали.

Група була погано підібрана, і її лідери добре це розуміли. За день після їхнього приїзду відбулася нарада, менша, але схожа на ту, що була раніше в будівлі Університету. Майкл та його секція оголосили, що потрібно ще багато чого зробити, і вони не збираються марнувати енергію на заспокоєння групи, яка розколюється через дріб’язкові упередження та сварки. Надто багато стоїть на кону, і час тисне. Флоренс Дюран погодилася з ними. Те, що сталося зі світом, було достатньо серйозним попередженням. Вона не могла зрозуміти, як хтось може бути настільки невдячним за диво, що зберегло їх і навіть думати про збереження руйнівних теорій, які підривали становище християнської віри протягом століття. Особисто вона не мала жодного бажання жити в спільноті, де одна частина буде постійно намагатися спотворити просту віру тих, хто не соромився показувати свою вдячність Богові, дотримуючись Його законів. Вона була так само добре здатна зрозуміти серйозність ситуації. Правильним курсом, на її думку, було приділити повну увагу попередженню, що його дав Бог, і одразу ж повернутися до Його вчення.

Хоча поділ груп був очевидним, вони залишилися в нерівних умовах. Міс Дюран виявила, що її прихильники — це п’ятеро зрячих дівчат, більше десяти сліпих дівчат, кілька чоловіків та жінок середнього віку, також сліпих, і жодного зрячого чоловіка. За цих обставин не було ніякого сумніву в тому, що секцією, якій доведеться поїхати, буде секція Майкла Бідлі. Вантажівки все ще були наладовані, тож вони не стали зволікати і по обіді поїхали, залишивши міс Дюран та її послідовників тонути або плисти згідно з їхніми принципами.

До того часу в групи не було можливостей ознайомитися з потенціалом маєтку та його околиць. Головна частина будинку була зачинена, а в приміщеннях для слуг були знайдені сліди нещодавніх мешканців. Пізніше огляд городу дав чітку картину того, що сталося з тими, хто доглядав за цим місцем. Тіла чоловіка, жінки та дівчини лежали поруч у купці розкиданих фруктів. Поруч терпляче чекала пара триффідів, закопавшись корінням у землю. Схожий стан справ був поруч зі зразковою фермою на дальньому кінці ділянки. Було незрозуміло, як сюди потрапили триффіди — пролізли до парку крізь якісь відчинені ворота чи це просто були зразки з необрізаним жалом, які вирвалися на свободу. Але було ясно, що вони становлять загрозу і з ними потрібно впоратися, перш ніж вони встигнуть завдати більших збитків. Міс Дюран відправила одну зрячу дівчину обійти загорожу й зачинити усі двері або вікна. А сама пішла до зброярні. Незважаючи на відсутність досвіду, їй та ще одній молодій жінці вдалося повідстрілювати верхівки триффідів, яких було двадцять шість. Більше їх у загорожі не було видно, і вони сподівалися, що триффідів більше немає.

Огляд села наступного дня показав, що триффідів там ще більше. Мешканці, які вижили, або зачинилися у власних будинках, щоб просидіти там, доки не закінчаться запаси або їм пощастило не зіткнутися з триффідами, коли вони вибиралися за продовольством. Усіх, кого можна було знайти, зібрали та привели назад до маєтку. Вони були здорові, і більшість з них була сильними людьми, але хай там як, зараз вони були радше тягарем, ніж допомогою, бо жоден з них не міг бачити.

Протягом дня прибули ще чотири молодих жінки. Дві по черзі вели заповнену вантажівку і привезли з собою сліпу дівчину. Ще одна приїхала на машині сама. Швидко озирнувшись навколо, вона оголосила, що організації бракує привабливості, і поїхала. З тих кількох, які приїхали наступними днями, залишитися вирішили всього двоє. Але ці двоє були жінками. Більшість чоловіків, схоже, проявила більшу жорстокість та безжалісність, звільняючись від формацій групи Коукера, і повернулася здебільшого для того, аби приєднатися до початкової групи.

Про Джозеллу ця дівчина не змогла мені розповісти нічого. Вона явно почула це ім’я вперше, і всі мої спроби описати її не викликали в неї ніяких спогадів.

Коли ми ще розмовляли, у кімнаті раптом засвітилися електричні лампи. Дівчина глянула на них з побожним трепетом людини, яка відчула полегшення. Вона задула свічки і повернулася до штопання, час від часу кидаючи погляд на лампи, ніби бажаючи впевнитися, що вони ще на місці.

За кілька хвилин до кімнати зайшов Коукер.

— Я так розумію, це ваших рук справа? — сказав я, киваючи на лампи.

— Так, — зізнався він. — Тут у них власна електростанція. Краще використати бензин, ніж дозволити йому випаруватися.

— Ви хочете сказати, що в нас весь цей час могло бути світло? — запитала дівчина.

— Так, якби ви просто потурбувалися про те, щоб запустити двигун, — сказав Коукер, дивлячись на неї. — Якщо вам хотілося світла, то чому б не спробувати?

— Я не знала, де він, крім того, я нічого не тямлю у двигунах або електриці.

Коукер продовжував замислено дивитися на неї.

— Отже, ви просто сиділи в темряві, — зауважив він. — І як ви думаєте, довго вам вдасться протриматися, якщо ви будете просто сидіти в темряві, в той час як потрібно діяти?

Дівчину, схоже, зачепив його тон.

— Я не винна, що не тямлю в таких речах.