День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

10 Тіншем

Проїхати повз маєток було дуже важко. За кількома котеджами, з яких складалося село Тіншем, височіла стіна, що тяглася вздовж дороги, огороджуючи земельну ділянку. Ми їхали цією дорогою, доки не побачили масивні ворота з кованого заліза. За ними стояла молода жінка, на чиєму обличчі панувала холоднокровна серйозність усвідомлення свого обов’язку, витіснивши всі людські емоції. Вона була озброєна рушницею, яку носила зовсім не так, як треба. Я посигналив Коукеру, щоб він зупинився, і покликав її, вийшовши з машини. Її рот ворухнувся, але за гуркотом двигуна нічого не було чути. Я заглушив мотор.

— Це маєток Тіншем? — запитав я.

Вона не хотіла розголошувати назву свого місця.

— Звідки ви приїхали? Скільки вас? — запитала вона у відповідь.

Мені не хотілося, щоб вона вовтузилася з рушницею, з якою напевно не дружила. Не зводячи очей з її неспокійних пальців, я коротко пояснив, хто ми, чому приїхали, що привезли, і запевнив, що в кузовах немає нікого. Навряд чи вона мені повірила. Її очі свердлили мене тим похмурим, допитливим поглядом, що більше характерний для нишпорок і аж ніяк не підбадьорює. Мої слова не дуже розсіяли ту непродуману підозріливість, що робить добросовісних людей такими нудними. Коли вона вийшла, щоб оглянути вантажівки і перевірити мої слова, я побажав, щоб їй ніколи не довелося стикнутися з групою, щодо якої її підозри будуть виправданими. Їй дуже не хотілося визнати, що вона задоволена, бо це послаблювало її роль надійного охоронця, але зрештою вона погодилася нас впустити.

— Звертайте праворуч, — крикнула вона, коли я проїхав, і відразу ж повернулася охороняти ворота. За короткою алею з берестів лежав парк, розпланований у стилі кінця XVIII століття і втиканий деревами, яким не бракувало простору, щоб рости пишно. Будинок, коли ми його побачили, виявився не надто цікавим у культурному сенсі, але чималеньким особняком. Він простягнувся на довгу відстань і мав різні архітектурні стилі, ніби жоден з його власників не зміг протистояти спокусі залишити по собі особистий слід. Кожен з них, хоча й поважав роботу своїх предків, очевидно, почувався зобов’язаним висловити дух власної епохи. Самовпевнена зневага до попередніх рівнів породжувала вперту непокору. Це був, безумовно, смішний, але дружній та надійний на вигляд будинок.

Дорога привела нас до широкого подвір’я, де вже стояло кілька машин. Його оточували каретні сараї та конюшні, що тягнулися, ймовірно, на кілька миль. Коукер під’їхав до мене й виліз з кабіни. Поблизу не було нікого.

Ми зайшли у відчинені задні двері головного будинку й опинилися у довгому коридорі. У кінці його була кухня розкішних розмірів, звідки долинали тепло та запах їжі. З-за дверей у дальньому кутку було чути бурмотіння голосів та дзенькіт тарілок, але перш ніж ми дісталися до них, нам довелося пройти через темний коридор та ще одні двері.

Думаю, що місце, куди ми зайшли, було кімнатою для слуг у ті часи, коли штат прислуги був настільки великим, що можна було переплутати їхні імена. Приміщення було таким просторим, що за столами могли всістися і при цьому не юрмитися сто або й більше чоловік. Нинішніх мешканців, які сиділи на лавах за двома довгими столами, було, гадаю, чоловік п’ятдесят-шістдесят; з першого погляду було ясно, що вони сліпі. Доки вони тихо сиділи, кілька зрячих людей були дуже зайняті. За бічним столом троє дівчат старанно різали курятину. Я підійшов до однієї з них.

— Ми щойно приїхали, — сказав я. — Що нам робити?

Вона зупинилася, усе ще тримаючи в руках виделку, і відкинула рукою пасмо волосся.

— Буде добре, якщо один з вас візьметься за овочі, а інший допоможе з тарілками, — сказала вона.

Я взяв на себе командування двома здоровенними діжками картоплі й капусти. У перервах між роздачами я роздивлявся людей у залі. Джозелли серед них не було, як і жодної з більш помітних осіб, які висували пропозиції в будівлі Університету, хоча деякі жіночі обличчя здалися мені знайомими.

Частка чоловіків була тут набагато вищою, ніж у колишній групі, і вони були якось дивно відібрані. Лише небагатьох серед них можна було назвати лондонцями або принаймні містянами, а більшість становили селяни в робочому одязі. Певним винятком серед них був священик середнього віку, але всіх їх об’єднувала сліпота.

Серед жінок було більше різноманіття. Деякі були в міському одязі, що не дуже пасував до їхнього оточення, інші, ймовірно, місцеві. В останній групі була лише одна зряча дівчина, а в попередній близько півдюжини зрячих і певна кількість тих, хто хоч і не міг бачити, але принаймні не був неповоротким.

Коукер теж придивлявся до місця.

— Дивні якісь у них порядки, — тихо сказав він мені. — Ви її ще не побачили?

Я похитав головою, безутішно усвідомлюючи, що я покладав набагато більше надій на те, що знайду Джозеллу, ніж сам собі міг зізнатися.

— Смішно, — продовжував він, — але тут немає практично нікого з тієї групи, яку я забрав разом з вами — за винятком он тієї дівчини, яка займається нарізкою.

— Вона вас впізнала? — запитав я.

— Гадаю, що так. Уже нагородила мене злим поглядом.

Коли роздача та сервірування були завершені, ми взяли собі по тарілці й знайшли місця за столом. Меню та якість їжі не викликали нарікань — коли цілий тиждень харчуєшся холодними консервами, то вже якось більше цінуєш гарячі страви. Наприкінці трапези почувся стукіт по столу. Священик підвівся, зачекав, поки настане тиша, а тоді заговорив:

— Друзі мої, це чудово, що в кінці кожного дня ми дякуємо Богові за Його велике милосердя, за те, що Він зберіг нас у вирі цього лиха. Прошу вас помолитися за те, щоб Він зглянувся над тими, які ще блукають самі в темряві, і, можливо, Він захоче спрямувати їхні стопи до нас, щоб ми могли їм допомогти. Давайте попросимо Його, щоб ми пережили всі випробування, які лежать перед нами, і щоб в Його час і з Його допомогою ми змогли краще виконати свої обов’язки з відбудови кращого світу заради Його більшої слави.

Він схилив свою голову.

— Всемогутній і наймилосердніший Боже…

Після «амінь» він заспівав псалом. Коли все це закінчилося, зібрання розбилося на групи, кожен тримався за свого сусіда, і чотири зрячі дівчини вивели їх з приміщення.

Я прикурив сигарету. Коукер розгублено взяв у мене одну, не роблячи ніяких коментарів. До нас підійшла одна з дівчат.

— Допоможете нам прибрати? — спитала вона. — Сподіваюся, міс Дюран скоро прийде.

— Міс Дюран? — повторив я.