День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вона організатор, — пояснила вона. — З нею ви зможете поговорити про свої справи.

Минула година, і вже було майже темно, коли ми почули, що міс Дюран повернулася. Ми знайшли її у невеликій кімнатці, схожій на кабінет, де на столі стояли дві запалені свічки. Я відразу впізнав у ній ту темноволосу жінку з тонкими губами, яка була в опозиції під час зборів. Якусь мить уся її увага була зосереджена на Коукері. Вираз її обличчя був не більш дружелюбним, ніж тоді.

— Мені казали, — сказала вона, дивлячись на Коукера так, ніби він був якоюсь мерзотою, — що ви той чоловік, який організував напад на будівлю Університету?

Коукер погодився і чекав, що вона скаже далі.

— Тоді я можу також сказати вам, раз і назавжди, що у своїй спільноті ми не потребуємо таких жорстоких методів і не збираємося їх терпіти.

Коукер злегка усміхнувся. Він відповів їй у найкращих висловах середнього класу:

— Усе залежить від точки зору. Кого можна вважати більш жорстоким — тих, хто зрозумів свою відповідальність одразу й залишився, чи тих, хто зрозумів свою відповідальність пізніше і накивав п’ятами?

Вона і далі суворо дивилася на нього. Вираз її обличчя не змінився, але вона явно сформувала іншу думку про характер чоловіка, з яким їй довелося мати справу. І його відповідь, і його манери були явно не такими, як вона очікувала. Вона вирішила на якийсь час відкласти це питання, і повернулася до мене.

— Ви теж брали в цьому участь? — запитала вона мене.

Я пояснив свою дещо негативну роль у цій справі й поставив власне запитання:

— Що сталося з Майклом Бідлі, полковником та іншими?

Це запитання їй не дуже сподобалося.

— Вони кудись поїхали, — різко сказала вона. — Це чиста, порядна спільнота зі стандартами — християнськими стандартами, — і ми збираємося їх дотримуватися. У нас немає місця для людей з розпусними поглядами. Занепадництво, аморальність і брак віри — ось причини того, що більша частина цього світу важко хвора. Обов’язок тих, хто вижив, — зрозуміти, що ми будуємо суспільство, де цього не повинно повторитися. Циніки й ті, хто вважає себе розумнішим за всіх, побачать, що вони тут не бажані, хоч би які блискучі теорії вони придумували для маскування своєї розпусності та матеріалізму. Ми є християнською спільнотою і хочемо залишатися такими, — вона з викликом глянула на мене.

— Отже, ви розкололися? — сказав я. — І куди вони поїхали?

Вона відповіла з кам’яним виразом на обличчі:

— Вони поїхали далі, а ми залишилися тут. Ось що має значення. Доки вони триматимуть свій вплив подалі від цього місця, вони можуть скільки завгодно працювати на місце в пеклі, якщо їм це подобається. А оскільки вони вирішили стати вище за Божі закони та цивілізовані звичаї, я не сумніваюся, що вони його заслужать.

Вона завершила свою декларацію, клацнувши зубами, що було натяком на те, що я тільки марнуватиму час, якщо розпитуватиму її далі. І повернулася до Коукера.

— Що ви можете робити? — поцікавилася вона.

— Різні речі, — спокійно відповів він. — Думаю, що буду робити все потроху, доки не побачу, де я найбільше потрібен.

Вона завагалася, це її трохи спантеличило. Вона явно збиралася прийняти рішення і дати вказівки, але змінила свою думку.

— Добре. Подивіться все, а завтра ввечері приходьте і поговоримо, — сказала вона.

Але Коукера не можна було так просто спекатися. Йому потрібні були деталі про розмір ділянки, кількість людей у будинку, співвідношення між зрячими та сліпими, і купа іншої інформації, і він її отримав.

Перш ніж ми пішли, я запитав про Джозеллу. Міс Дюран насупилася.

— Здається, я знаю це ім’я. Але звідки… Може, вона підтримувала консерваторів на останніх виборах?

— Не думаю. Вона, гм, якось написала одну книжку, — зізнався я.

— Вона… — почала вона. І тут я побачив, що вона згадала. — А, це… О, містере Мейсен, я думаю, що вона навряд чи належить до тих людей, яких би цікавила спільнота, яку ми тут будуємо.

У коридорі Коукер повернувся до мене. Тут було мало світла, але достатньо, щоб помітити його посмішку.

— Якась гнітюча ортодоксальність, — зауважив він. Потім з його обличчя зникла посмішка і він додав: — Знаєте, це дивний тип людей. Гордість та упередження. Вона хоче допомоги. Вона розуміє, що дуже сильно її потребує, але і пальцем не ворухне, щоб це визнати.

Він зупинився навпроти відчинених дверей. Було вже занадто темно, щоб у кімнаті можна було щось роздивитися. Але коли ми проходили повз неї раніше, там було достатньо світла, щоб побачити, що це чоловіча спальня.

— Я хочу поговорити з цими хлопцями. Побачимося пізніше.