День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Угу. Я бачив кілька цих гидких тварюк, — сказав він легковажно.

— Я теж їх бачив. У дії, — відповів я.

У першому гаражі, до якого зайшли, ми зламали бензоколонку і заправилися. А потім рушили тихими вулицями на захід, гуркочучи, немов танкова колона, разом з моєю тритонкою на чолі.

Подорож була виснажливою. Через кожні приблизно двадцять ярдів нам доводилося об’їздити якийсь покинутий транспорт. Час від часу траплялися дві-три машини, які перекривали дорогу і нам доводилося зупинятися, щоб зіштовхнути одну з них на узбіччя. Серед них було дуже мало розбитих. Схоже, сліпота вражала водіїв швидко, але не настільки раптово, щоб вони не могли втримати кермо. Зазвичай вони встигали звернути на узбіччя, перш ніж зупинитися. Якби катастрофа сталася вдень, то магістралі стали б абсолютно непрохідними і нам довелося б вибиратися з центру бічними вуличками; ми витратили б цілі дні, об’їжджаючи непролазні хащі машин і намагаючись знайти інший шлях. Я виявив, що ми просуваємося не так повільно, як здавалося, і лише коли, проїхавши кілька миль, помітив перевернуту машину, зрозумів, що ми їдемо маршрутом, який інші вже встигли очистити перед нами.

На далеких околицях Стейнса ми почали відчувати, що Лондон нарешті залишився позаду. Я зупинився і підійшов до Коукера. Коли він вимкнув двигун, упала тиша, густа й неприродна, яку порушувало лише клацання металу, що охолоджувався. Раптом мені спало на думку, що з того моменту, як ми виїхали, я не бачив жодної живої істоти за винятком кількох горобців. Коукер виліз із кабіни, став посеред дороги, прислухаючись і озираючись навколо, і пробурмотів:

А он там, перед нами,

лежать широкі пустелі вічності.

Я суворо глянув на нього. На його серйозному, замисленому обличчі раптом з’явилася посмішка.

— Чи ви віддаєте перевагу Шеллі? — спитав він і продовжив:

Мене звати Озімандіас, король королів,

Погляньте на мої творіння, могутність та впадіть у відчай!

Добре, давайте знайдемо якусь їжу.

— Коукере, — сказав я, коли ми завершили свою трапезу, сидячи на прилавку крамниці і намащуючи печиво джемом, — ви мене просто вражаєте. Хто ви? Коли я вперше побачив вас, то вважав пустомолотом, — якщо ви пробачите мені це слово, — який верзе нісенітниці на портовому жаргоні. А тепер ви цитуєте мені Марвелла[17]. Це якесь безглуздя.

Він усміхнувся.

— Я теж ніколи цього не розумів, — сказав він. — Як, власне, і належить гібридові, ти ніколи не знаєш, хто ти є. Моя мати теж не знала, від кого я, принаймні вона так і не змогла цього довести і завжди сердилася на мене через те, що не змогла отримати ніяких грошей на моє утримання. Це зробило мене невдоволеним, коли я був дитиною; а коли я залишив школу, то ходив на різні мітинги — усі, де протестували проти чогось. Це давало мені відчуття єдності з тими, хто на них ходив. Думаю, що я здавався цим людям дотепним. Хай там як, а вони брали мене з собою на різні типу політичні збіговиська. Згодом мені набридло розважати їх і дивитися, як вони сміються і разом зі мною, і з мене, коли б я не висловив свої думки. Я подумав, що мені потрібна якась освіта і тоді, можливо, я й з них зможу трохи посміятися, тож я почав ходити до вечірньої школи і практикувати промови, як і вони, коли це було необхідно. Схоже, є чимало людей, які не розуміють, що з людиною треба розмовляти її власною мовою, якщо хочеш, щоб вона сприйняла тебе серйозно. Якщо просто говорити грубо і цитувати Шеллі, вони вважатимуть вас милим, на кшталт мавпочки в цирку, але не звертатимуть жодної уваги на ваші слова. Потрібно розмовляти жаргоном, до якого вони звикли, щоб до вас дослухалися. Але це працює й по-іншому. Половина політичної інтелігенції, яка виступає перед робітничою публікою, не може чітко викласти свою думку — і не стільки тому, що вони стоять на голову вище слухачів, скільки тому, що ці хлопці здебільшого прислухаються до голосу, а не до слів, і тому з великим скепсисом сприймають те, що чують, тому що це трохи дотепно і не схоже на нормальну розмову. Тож я зрозумів, що треба стати білінгвом і використовувати правильну мову в правильному місці, а часом і неправильну у неправильному — для ефекту раптовості. Дивовижно, який струс вони від цього дістають. Ця англійська кастова система — чудова штука. З того часу я досяг чималих успіхів у ораторському мистецтві. Не те щоб це можна було назвати стабільною роботою, але вона була цікавою та різноманітною. Вілфред Коукер. Виступи на мітингах. Тема не має значення. Це я.

— Як це — тема не має значення? — поцікавився я.

— Ну я такий собі засіб для поширення усного слова, як друкарський верстат — для друкованого. Йому непотрібно вірити в те, що він друкує.

Я ненадовго залишив цю тему.

— А як сталося, що вас не спіткало те, що й інших? — запитав я. — Ви ж не були в лікарні, чи не так?

— Я? Ні. Так сталося, що я виступав з промовою на мітингу протесту проти упередженого ставлення поліції до одного невеличкого страйку. Ми почали близько шостої, а вже о пів на сьому поліцейські самі приїхали і наказали нам розійтися. Я знайшов невеличкий люк і спустився в підвал. Вони теж спустилися, подивилися, але не знайшли мене, бо я сховався в купі стружки. Вони трохи потупцяли наді мною, а потім стало тихо. Але я залишився лежати. Не виходив, бо не хотів потрапити в чудову маленьку пастку. А вранці, коли я поцікавився, що та як, то дізнався, що сталося, — він задумливо помовчав. — Що ж, те легковажне життя закінчилося, і схоже, що мої специфічні здібності відтепер будуть не дуже потрібні, — додав він.

Я не став сперечатися. Ми завершили нашу трапезу, і він зліз з прилавка.

— Їдьмо. Краще нам рухатися. «Завтра до незнайомих полів і нових пасовиськ», — якщо вам потрібна якась банальна цитата.

— Вона більш ніж банальна, та ще й неточна, — сказав я. — «Лісів», а не «полів»[18].

Він нахмурився і замислився.

— Правильно, друже, так і є, — зізнався він.

Я почав відчувати те саме просвітлення духу, що й Коукер. Вигляд відкритої місцевості породжував якусь надію в душі. Так, молодий зелений врожай вже ніколи не приберуть із полів, коли він дозріє, як і фрукти на деревах; і сільська місцевість більше ніколи не буде мати такого упорядкованого й охайного вигляду, як тоді; але вона все одно буде жити по-своєму. Вона не така, як міста, що стали порожніми й зупинилися назавжди. Це було місце, де можна було працювати, прагнути майбутнього і знаходити його. Через це все моє життя минулого тижня нагадувало щура, який шукає крихти, нишпорячи в купах сміття. Дивлячись на поля, я відчував, як піднімається мій настрій.

Місця на кшталт Рідінга або Ньюбері на якийсь час повертали нас до лондонської атмосфери, але вони були не більше ніж западинами на графіку повернення до життя.

Тут неможливо було довго сумувати, гарний настрій воскресав, немов птах Фенікс. Корисно це чи згубно, але це лише частина нашої волі до життя — крім того, саме ця якість дала нам можливість вплутуватися в одну виснажливу війну за іншою. Але це необхідна частина нашого механізму, і завдяки їй ми можемо лише якийсь час плакати навіть над океаном розлитого молока — це ефектне видовище мусить незабаром стати банальним, якщо життя буде задовільним. Під блакитним небом, де кілька хмарок пливли, немов небесні айсберги, міста перетворилися на менш гнітючий спогад, і сенс життя знову наповнив нас силами, немов чистий вітер. Можливо, це не виправдання, але це принаймні пояснює, чому час від часу я здивовано усвідомлював, що співаю, коли їду за кермом.

У Ганґерфорді ми зупинилися, щоб запастися їжею та пальним. Відчуття звільнення продовжувало зростати, коли ми проїздили милями незайманої місцевості. Тепер вона вже не здавалася самотньою, лише сплячою та дружньою. Навіть випадкові групи триффідів, що рухалися полем або стояли, чіпляючись корінням за ґрунт, і не проявляли жодної ворожості, не псували мені настрою. Вони знову стали просто об’єктами мого професійного інтересу.

Не доїжджаючи до Дівайзіза, ми зупинилися, щоб звіритися з мапою. Проїхавши ще трохи, ми звернули праворуч, на бічну дорогу, і в’їхали в село Тіншем.

[17] Ймовірно, мається на увазі Ендрю Марвелл (1621–1678) — англійський поет, один з перших майстрів поезії англійського класицизму.

[18] Цитата з елегії «Люсідас» англійського поета Джона Мілтона (1608–1674), написаної на згадку про університетського товариша.