День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я розвернувся, тримаючи рушницю напоготові. Робінзон Крузо не менше перелякався, побачивши слід людської ноги, ніж я, коли почув кроки, бо це явно не були невпевнені кроки сліпого. У сутінках я побачив, як майнув вогник. Коли він зійшов з дороги в сад, я побачив, що це чоловік. Очевидно, він помітив мене раніше, ніж я його, бо йшов просто до мене.

— Не стріляйте, — сказав він, піднімаючи порожні руки.

Я не впізнав його, доки він не пройшов ще кілька ярдів. Одночасно й він впізнав мене.

— О, це ви, — сказав він.

Я не опускав рушницю.

— Здоровенькі були, Коукере. Що вам треба? Хочете, щоб я поїхав з іншою маленькою групою? — запитав я.

— Ні. Можете опустити цю штуку. Усе одно від неї забагато шуму. Через неї я вас і знайшов. Ні, — повторив він знову, — з мене досить. Я забираюся звідси подалі.

— Я теж, — сказав я і опустив рушницю.

— Що сталося з вашою групою? — спитав він.

Я розповів йому. Він кивнув.

— З моєю те саме. І з іншими, мабуть, теж. Що ж, ми спробували…

— Це було неправильно, — сказав я.

Він знову кивнув.

— Так, — визнав він. — Гадаю, ваша група від самого початку думала в правильному напрямку — тільки він не здавався правильним ще тиждень тому.

— Шість днів тому, — виправив його я.

— Тиждень, — сказав він.

— Ні, я впевнений… Та яка тепер в біса різниця? За цих обставин, — продовжив я, — що ви скажете на те, щоб оголосити амністію і почати все спочатку?

Він погодився.

— Я все неправильно зрозумів, — повторив він. — Я вважав себе єдиним, хто сприймає ситуацію серйозно, але виявилося, що я сприймав її недостатньо серйозно. Мені не вірилося, що все це триватиме і що не буде ніякої допомоги. А тепер погляньте на це! Та таке, мабуть, скрізь. Європа, Азія, Америка — подумайте тільки, і Америка в таких руїнах! Але, мабуть, так і є. Якби в них було не так, то вони вже були б тут, допомагали б — це в їхньому стилі. Ні, гадаю, ваша група розуміла це краще від самого початку.

Ми трохи подумали, а потім я запитав:

— Це захворювання, ця чума — як ви думаєте, що це?

— Хоч убийте, не знаю, друже. Я думав, що це тиф, але хтось сказав мені, що тиф розвивається довше, — тож я й не знаю. Не розумію, чому я сам не заразився — мабуть, тому, що був здатен триматися подалі від хворих і бачити, що їм чисту їжу. Я їв лише з бляшанок, які відкривав сам і пив пиво тільки з пляшок. Утім, хоч мені поки що й щастило, я не хочу затримуватися тут довше. Куди ви тепер їдете?

Я розповів йому про адресу, написану крейдою на стіні. Він ще не бачив її. Він був на шляху до будівлі Університету, коли звук мого пострілу змусив його рухатись обережніше.

— Це… — почав я й одразу ж замовк. Із заходу від нас почувся звук заведеного двигуна. Він швидко набрав оберти і затих, віддалившись.

— Ну хоч хтось врятувався, — сказав Коукер. — І той, хто написав цю адресу. У вас є ідеї, хто це міг бути?

Я знизав плечима. Можна було цілком логічно припустити, що це міг бути один з членів групи, на яку здійснив наліт Коукер, або якась зряча людина, яку його групі не вдалося спіймати. З напису неможливо було сказати, як давно він був зроблений. Він подумав над цим.

— Буде краще, якщо ми триматимемося вдвох. Я складу вам компанію і подивлюся, що тут відбувається. Гаразд?

— Гаразд, — погодився я. — А зараз я піду спати, завтра зранку виїжджаємо.

Коли я прокинувся, він ще спав. Я вдягнув лижний костюм та взув важкі черевики — в такому вбранні я почувався набагато зручніше, ніж в тому, яке мені дала його група. Коли я повернувся з сумкою різних пакунків та бляшанок, він уже встиг прокинутися і вдягнутися. За сніданком ми вирішили завітати до Тіншема на двох заповнених вантажівках, а не їхати в одній.

— І подивіться, чи зачиняються вікна в кабіні, — порадив я. — Навколо Лондона чимало розплідників триффідів, особливо із заходу.