День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коукер повернув до мене стривожені очі.

— Занадто точна, чорт забирай. Ви що, справді вважаєте…

— Усі неначе змовилися не вірити нічому, що пов’язано з триффідами, — сказав я. І додав: — Поблизу можуть бути й інші.

Ми обстежили всі укриття поблизу, але там було порожньо.

— Я б охоче випив, — запропонував Коукер.

Якщо не зважати на пилюку, що вкривала шинквас, маленький бар у готелі мав цілком нормальний вигляд. Ми налили собі віскі. Коукер миттю спорожнив свою склянку. А потім стурбовано глянув на мене.

— Мені це не сподобалося. Анітрохи. Ви маєте краще знатися на цих клятих істотах, ніж більшість людей, Білле. Але ж не могло… я хочу сказати, він, мабуть, опинився там суто випадково, чи не так?

— Думаю… — почав я. Але потім зупинився, прислухаючись до короткого барабанного бою надворі. Я підійшов до вікна і відчинив його. Тоді вистрілив у вже обезголовленого триффіда ще раз, цього разу над основою стовбура. Барабанний бій припинився.

— Найгірше в триффідах, — сказав я, коли ми налили собі ще, — це здебільшого те, чого ми про них не знаємо, — я розповів йому кілька теорій Волтера. Він почав:

— Ви ж не думаєте, що вони справді «розмовляють», коли видають оце деренчання?

— Я так і не вирішив остаточно, — зізнався я. — Я заговорив про це, бо впевнений, що це якийсь сигнал. Але Волтер вважав, що це справжня мова — а він знав про триффідів більше, ніж будь-хто з моїх знайомих.

Я витягнув дві порожні гільзи і перезарядив рушницю.

— І він дійсно згадував про їхню перевагу над сліпою людиною?

— Кілька років тому, — підкреслив я.

— І все ж таки… це підозрілий збіг.

— Ні, цілком природний, — сказав я. — Майже кожен удар долі може здатися підозрілим збігом обставин, якщо дуже постаратися і достатньо довго почекати.

Ми випили й пішли до виходу. Коукер визирнув з вікна. Потім схопив мене за руку і вказав пальцем. Зовсім близько від нас двоє триффідів, гойдаючись, рухалися до огорожі, що була схованкою для першого. Я почекав, доки вони зупиняться, а потім обезголовив обох. Ми вилізли через вікно далеко від тих місць, де могли ховатися триффіди і, пильно озираючись навколо, пішли до вантажівок.

— Знову збіг? Чи вони просто прийшли подивитися, що сталося з їхнім приятелем? — спитав Коукер.

Ми виїхали з села польовими дорогами. Схоже, тут було більше триффідів, ніж під час нашої попередньої поїздки — а може, це просто я став звертати на них більше уваги? Мабуть, подорожуючи здебільшого автомагістралями, ми стикалися з ними значно менше. З досвіду я знав, що вони схильні уникати твердих поверхонь — можливо, через те, що ті створювали певні перешкоди для коріння, схожого на кінцівки. Тепер я почав переконуватися, що ми бачили їх більше, і розуміти, що вони не були до нас абсолютно байдужі — хоча й важко було сказати напевно, чи випадково рухалися до нас ті, яких ми бачили серед полів.

Більш очевидний інцидент трапився, коли я проїжджав повз живопліт і один з них хльоснув мене жалом. На щастя, цей екземпляр ще не навчився влучати у рухливий транспорт. Він випустив жало занадто рано, і на лобовому склі залишилися тільки краплі отрути. Перш ніж він встиг вдарити знову, я вже проїхав далі. Але відтоді я завжди їздив із зачиненим вікном, незважаючи на спеку.

Протягом минулого тижня я думав про триффідів лише тоді, коли стикався з ними. Мене схвилювали й ті, яких я бачив у будинку Джозелли, й ті, які напали на нашу групу в Гемпстед-Гіт. Здебільшого мені доводилося турбуватися про невідкладні речі. Але тепер, згадуючи нашу подорож, і стан, в якому перебував Тіншем до того, як міс Дюран очистила його за допомогою рушниць, і стан сіл, повз які ми проїздили, я почав замислюватися над тим, яку велику роль могли відіграти триффіди в зникненні місцевих мешканців.

Через наступне село я проїхав повільно, уважно озираючись навколо. У кількох садках я бачив трупи людей, які явно лежали вже кілька днів — і майже завжди поруч з ними можна було помітити триффіда. Схоже, триффіди влаштовували засідки лише там, де був м’який ґрунт, куди вони могли заритися своїм корінням під час вичікування. Там, де двері будинку виходили просто на вулицю, рідко можна було побачити труп, і ніколи — триффіда.

Можна було здогадатися, що сталося в більшості сіл. Коли в пошуках їжі мешканці рухалися вимощеними поверхнями, то перебували у відносній безпеці, але варто було їм лише стати на землю або просто пройти поруч із садовою огорожею чи парканом, вони опинялися в небезпеці, і жала дотягувалися до них. Постраждалі кричали від болю і, коли вони не поверталися, ті, хто залишався в будинку, відчували ще більший страх. Час від часу голод змушував виходити надвір інших людей. Мало кому вдавалося повернутися назад, більшість губилися і блукали, доки не падали з ніг або не опинялися в межах досяжності триффіда. Можливо, ті, хто залишався в будинку, здогадувалися, що сталося. Там, де був сад, вони могли чути свист жала-батога, і розуміли, що мають дві альтернативи: вмерти від голоду або вийти надвір і стикнутися з тим, що вже спіткало інших. Багато хто залишався всередині, доїдаючи те, що мав, і чекаючи на допомогу, що так і не надійшла. Мабуть, саме в такому скрутному становищі й опинився той чоловік з готелю в Стіпл-Гані.

Було неприємно думати про те, що в селах, через які ми проїздили, могли залишатися будинки, де ще продовжували жити ізольовані групи людей.

Ми знову зіткнулися з тим самим питанням, що й у Лондоні. Ми відчували, що, за всіма цивілізованими звичаями, хтось мусить знайти їх і допомогти. І з розчаруванням усвідомлювали, що кожна така спроба — це лише марнування сил.

Те саме давнє питання. Що тут можна вдіяти, навіть маючи найкращі наміри у світі? Хіба що продовжити чужі муки… Лише на якусь мить заспокоїти власну совість, а потім побачити, що твої зусилля знову марні.

Немає сенсу, суворо сказав я собі, їхати в район землетрусу, коли там ще й досі падають будинки — порятунком потрібно займатися лише після того, як припиняться поштовхи. Але від усвідомлення цього було не легше. Той старий доктор мав цілковиту рацію, коли підкреслював, як важко розумові пристосуватися до нових обставин…

Триффіди були проблемою, що набула неочікуваних масштабів. Звичайно, окрім плантацій нашої компанії, було чимало інших розплідників. Їх вирощували для нас, для приватних покупців або на продаж для низки менших галузей, де використовували їхні продукти, і з кліматичних причин більшість цих розплідників розташовувалася на півдні. Утім, якщо вони виривалися на волю і розповсюджувалися так, як ми побачили, їх мало бути набагато більше, ніж я припускав. Думка про те, що більша їх кількість дозріє, а в обрізаних зразків відростуть жала, аж ніяк не додавала оптимізму…

Зробивши всього дві зупинки (одну заради їжі, іншу — заради пального), ми проїхали непогану відстань і прибули до Бімінстера о пів на п’яту вечора. Ми заїхали просто до центру містечка, не побачивши жодних ознак присутності групи Бідлі.

На перший погляд, це місце здавалося так само порожнім, як і все, що ми бачили цього дня. Коли ми заїхали на головну торгову вулицю, вона була порожньою, за винятком двох вантажівок, що стояли з одного боку. Я проїхав по ній ярдів двадцять, коли з-за однієї вантажівки вийшов чоловік і наставив на мене гвинтівку. Він свідомо вистрілив у мене над головою, а потім опустив зброю.