День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я думав, що вона поступиться здоровому глузду, — пробурмотів він.

— Не розумію чому. Більшість з нас цього не робить — ми керуємося звичками. Вона опиратиметься будь-якій зміні, розумній чи нерозумній, яка вступає в конфлікт з її попередньо виробленими уявленнями про правильне та пристойне і буде абсолютно щиро вважати, що демонструє стійкість характеру. Ви занадто квапите події. Покажіть Єлисейські поля людині, яка щойно втратила домівку, і вона зверне на них мало уваги; залиште її там ненадовго — і вона думатиме, що її світ був подібним до них, тільки затишнішим. З часом вона пристосується, але буде переконано заперечувати, що пристосувалася.

— Іншими словами, потрібно просто імпровізувати. Не намагатися нічого планувати. Так ми недалеко зайдемо.

— З цього й починається лідерство. Лідер займається плануванням, але в нього достатньо мудрості, щоб цього не казати. Коли зміни стають необхідними, він впроваджує їх непомітно, як поступку обставинам — тимчасову, звичайно — і якщо він хороший лідер, то робить це в правильній послідовності й в остаточній формі. Будь-який план завжди викликатиме рішучі заперечення, а поступки потрібно робити в надзвичайних випадках.

— Для мене це звучить ніби якийсь мак’явеллізм. Я волію розуміти, чого прагну, і рухатися просто до мети.

— А більшість людей — ні, хоча й заперечують, що це не так. Вони воліють, щоб їх задобрювали, лестили або навіть керували ними. У такому випадку вони ніколи не роблять помилок, а якщо й роблять, то ці помилки спричинені чимось або кимось іншим. Рухатися напролом — це механістичний погляд на речі, а люди — не машини. Вони мають власний розум — здебільшого селянський — і почуваються зручніше, коли рухаються знайомою борозною.

— Схоже, ви не надто високо оцінюєте шанси Бідлі на успіх. А він повністю покладається на план.

— У нього виникнуть власні проблеми. Але його група таки зробила вибір. А ця — навпаки, — зауважив я. — І це сталося просто тому, що тут опираються будь-якому плану, — я замовк, а потім додав: — Знаєте, ця дівчина мала рацію в одному. Вам краще залишити цю групу. Її поведінка — це зразок того, з чим ви стикнетеся, якщо спробуєте керувати цією групою по-своєму. Не можна доправити отару овець на ринок, ведучи їх ідеально прямою лінією, але є інші способи привести їх туди.

— Сьогодні ви висловлюєтеся надзвичайно цинічно і метафорично, — зауважив Коукер.

Я заперечив.

— Немає нічого цинічного в тому, що я помітив, як пастух керує своїми вівцями.

— Але декому може здатися цинічним, що ви ставитеся до людських істот, як до овець.

— Але це менш цинічно і більш корисно, ніж ставитися до них, як до купи шасі, пристосованих для дистанційного управління силою думки.

— Гм, — сказав Коукер. — Мені слід про це подумати.

11 Подорож триває

Мій наступний ранок був якимось безладним. Я озирався навколо, допомагав то тут, то там і ставив багато запитань.

Ніч була нестерпною. Доки я не влігся спати, я не усвідомлював, наскільки сильно сподівався знайти Джозеллу в Тіншемі. Хоч і втомився від поїздки, я не міг заснути; я лежав у темряві, почуваючись безпорадно і розгублено. Я настільки впевнено вважав, що вона й група Бідлі будуть там, що навіть не розглядав інших варіантів, окрім як приєднатися до них. Тепер мені вперше спало на думку, що, навіть якщо мені й вдасться їх знайти, її там може не бути. Якщо вона залишила Вестмінстер незадовго до того, як я приїхав туди на пошуки, вона могла серйозно відстати від головної групи. Вочевидь, потрібно було детально розпитати, хто приїздив до Тіншема протягом попередніх двох днів.

Бо наразі я був змушений припускати, що вона їхала цим шляхом. Це була моя єдина стежка. А це означало також припустити, що вона повернулася до Університету і знайшла адресу, написану крейдою на стіні — у той час як вона, цілком можливо, взагалі туди не поверталася, а, пригнічена цією ситуацією, вибрала найшвидший маршрут із того смердючого місця, яким став Лондон.

Але найважче для мене було визнати, що вона могла заразитися тією хворобою, якою б вона не була, що знищила обидві наші групи. Я навіть не розглядав такої можливості…

У цій безсонній чіткості передсвітанкових годин я зробив для себе одне відкриття: моє бажання приєднатися до групи Бідлі було вторинним порівняно з бажанням знайти Джозеллу. І якщо я знайду їх, а її там не буде, то результатом буде наступний рух, і це точно не буде відмова від пошуків…

Коли я прокинувся, ліжко Коукера вже було порожнім, і я вирішив присвятити цей ранок здебільшого розпитуванням. Однією з проблем було те, що, схоже, нікому не спадало на думку записувати імена тих, хто навідувався до Тіншема без запрошення і їхав далі. Ім’я Джозелли нічого не говорило іншим, за винятком тих небагатьох, які згадували її несхвально. Мій опис її зовнішності не викликав спогадів, на які можна було б звернути увагу. Я встановив, що тут точно не було дівчини в темно-синьому гірськолижному костюмі, але це аж ніяк не означало, що вона була вдягнена так само. Мої розпитування завершилися тим, що я всім набрид і ще більше розчарувався. Існувала слабка ймовірність, що вона могла бути тією дівчиною, яка приїздила за день до нас, але я не вірив, що вона не залишила б жодного сліду в пам’яті мешканців маєтку — хоча б виходячи з упередженості…

Коукер з’явився на обіді. Він брав участь у широкому огляді приміщень, провів облік живого інвентарю, а також сліпих. Відшукав джерело з чистою водою. Вивчив запаси харчів — і для людей, і для тварин. Виявив, як багато сліпих дівчат були доведені до розпачу цією катастрофою і домовився з іншими про організацію навчань для них, щоб навчити їх усього, що можливо.

Він зрозумів, що більшість чоловіків засмутилися через запевнення священика, що вони зможуть робити купу корисних речей — таких, як… е-е-е… плетіння кошиків та ткацтво, і він зробив усе можливе, щоб розвіяти їхній смуток більш приємними перспективами. Зустрівши міс Дюран, він сказав їй, що, якщо не доручити сліпим жінкам частину обов’язків, які виконують зрячі, за десять днів усе піде шкереберть, а якщо молитви священика про те, щоб до них приєдналося більше сліпих, будуть почуті, у цьому місці взагалі неможливо буде працювати. Він уже почав ділитися подальшими думками, зокрема, про те, що необхідно негайно почати створювати запаси їжі та майструвати пристрої, що дозволили б сліпим працювати, але вона обірвала його. Він зрозумів, що вона стурбована набагато більше, ніж визнає, але рішучість, яка дозволила їй розірвати відносини з іншою групою, тепер підштовхнула її до невдячного гніву на нього. Наприкінці розмови міс Дюран проінформувала його, що, за її даними, ані він, ані його погляди не узгоджуються з поглядами спільноти.

— Проблема цієї жінки в тому, що вона природжений лідер, — сказав він. — І це не має жодного стосунку до її піднесених принципів.

— Це ганебно, — сказав я. — Ви маєте на увазі, що її принципи настільки бездоганні, що це зобов’язує її взяти все на свою відповідальність і вважати своїм обов’язком керівництво іншими людьми.

— Це одне й те саме, — сказав він.

— Авжеж, але краще сказати так, — зауважив я.

— Якщо вона швидко не візьметься за організацію, у цьому місці почнеться безлад. Ви вже бачили їхнє обладнання?

Я похитав головою і розповів, як провів свій ранок.

— Схоже, у вас небагато змінилося. То що далі? — спитав він.