День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я поїду за групою Майкла Бідлі, — сказав я.

— А якщо її там немає?

— Поки що я сподіваюся, що вона там. Має бути. А куди вона ще мала б поїхати?

Він почав щось говорити, але зупинився. А потім знову продовжив:

— Думаю, я поїду з вами. Мабуть, там мені теж не зрадіють, якщо побачать, — враховуючи те, що сталося. Але я це переживу. Я вже бачив, як одна група розсипалася на шматки, і не хочу бачити, як з цією станеться те саме — менш повільно і, можливо, більш огидно. Дивно, чи не так? Схоже, добрі наміри — це зараз найнебезпечніше, що може трапитися. І це достобіса ганебно, бо цим місцем можна керувати, незважаючи на частку сліпих. Усе необхідне лежить розкидане, тільки бери, і ще якийсь час буде лежати. Потрібно лише організувати процес.

— І бажання його організувати, — додав я.

— І це теж, — погодився він. — Знаєте, проблема в тому, що, попри все, люди так і не збагнули, що це катастрофа. Вони не хочуть про це думати, це було б занадто фатально. У глибині свідомості вони всі живуть у наметах, поводяться вперто і чекають на щось або когось.

— Це правда, але навряд чи слід цьому дивуватися, — зізнався я. — Щоб переконати в цьому нас, багато чого знадобилося, а вони не бачили того, що бачили ми. І тут, у сільській місцевості, це все чомусь здається менш фатальним і раптовим.

— Що ж, невдовзі їм доведеться це усвідомити, якщо вони хочуть вижити, — сказав Коукер, ще раз оглянувши залу. — Ніяке диво їх не врятує.

— Дайте їм час. Вони прийдуть до цього, як і ми. Ви завжди так поспішаєте. Час, самі знаєте, не гроші.

— Гроші більше не мають значення, а от час має. Вони повинні думати про врожай, обладнувати млин, щоб молоти борошно, подбати про запаси на зиму.

Я похитав головою.

— Це не є настільки терміновим, Коукере. У містах мають залишатися величезні запаси борошна і, з огляду на ситуацію, мало хто зможе ними скористатися. Ми зможемо жити на капітал ще доволі довго. Що слід зробити негайно, то це навчити сліпих працювати, перш ніж вони будуть змушені взятися за справу.

— Усе одно, якщо нічого не робити, то ті зрячі, які тут працюють, просто зламаються. Достатньо, щоб в одного або двох здали нерви, — і в цьому місці настане справжній безлад.

Я змушений був погодитися.

Після обіду мені вдалося знайти міс Дюран. Схоже, ніхто не знав або не замислювався над тим, куди поїхали Майкл Бідлі та його група, але я не міг повірити, що вони поїхали, не залишивши ніяких вказівок для тих, хто міг би приєднатися до них. Міс Дюран була незадоволена. Спочатку я подумав, що вона відмовиться мені будь-що розповідати. Але її невдоволення було пов’язане не лише з тим, що я віддав перевагу іншій групі. Втрата працездатного чоловіка, навіть чужого за духом, за цих обставин мала серйозне значення. І все ж вона вирішила не показувати свою слабкість і не стала просити мене залишитися. У кінці вона різко відповіла:

— Вони планували направитися кудись в район Бімінстера в Дорсеті. Більше мені вам нічого сказати.

Я повернувся і розповів усе Коукеру. Він озирнувся і з жалем похитав головою.

— Добре, — сказав він. — Завтра ми заберемося з цього кубла.

— Ви говорите, як піонер на Заході, — сказав я йому. — Принаймні більше нагадуєте піонера, ніж англійця.

Наступного ранку о дев’ятій годині ми вже проїхали близько дванадцяти миль на своїх двох вантажівках. Ми подумували, чи не варто знайти нам зручніший транспорт, а вантажівки залишити мешканцям Тіншема, але мені не хотілося кидати свою. Я особисто збирав вантаж, і добре знав, що лежить у кузові. Крім протитриффідного спорядження, що викликало несхвалення у Майкла Бідлі, я дозволив собі трохи більшу свободу дій під час останніх пошуків і поклав кілька речей, які важко буде знайти за межами великого міста, як-от: маленька освітлювальна установка, насоси і ящики з хорошими інструментами. Усе це можна було б взяти й пізніше, але невдовзі мала настати перерва, під час якої краще було б триматися подалі від будь-яких міст. У мешканців Тіншема була можливість їздити по припаси до міст, де ще не було ознак хвороби. Пара вантажівок не мала б для них великого значення, тож ми поїхали так само, як приїхали.

Погода досі була теплою. На височинах ще мало відчувався трупний сморід, хоча більшість сіл уже мали непривабливий вигляд. Зрідка ми бачили трупи на полях або узбіччях, але, як і в Лондоні, головний інстинкт, схоже, змушував людей шукати якогось притулку. У більшості сіл на вулицях було порожньо, а навколишня місцевість була такою забутою Богом, ніби хтось викрав усіх людей та майже всіх тварин. Аж доки ми не доїхали до Стіпл-Гані.

Ми побачили Стіпл-Гані, коли спускалися з пагорба. Це село скупчилося біля дальнього кінця кам’яного мосту, що простягнувся над маленькою блискучою річкою. Це було тихе маленьке місце, зосереджене навколо сонної церковки і окреслене по краях побіленими хатами. Схоже, що вже більше століття нічого не порушувало тихого життя, що текло під цими солом’яними стріхами. Але, на відміну від інших сіл, тут зараз не було жодного руху або димку. Але потім, коли ми вже наполовину спустилися з пагорба, мою увагу привернув якийсь рух.

Ліворуч, у дальньому кінці мосту, один з будинків стояв трохи навскіс від дороги, тому був трохи повернутий до нас. З кронштейна на його стіні звисала готельна вивіска, а у вікні над нею гойдалося щось біле. Коли ми під’їхали ближче, я побачив чоловіка, який висунувся з вікна і відчайдушно розмахує рушником. Я вирішив, що він, мабуть, сліпий, бо інакше він би вибіг на дорогу, аби перекрити нам шлях. Розмахував він занадто жваво, як для хворої людини.

Я подав сигнал Коукеру і зупинився, коли ми проїхали міст. Чоловік у вікні кинув свій рушник. Він щось гукнув, але його слів не було чути за шумом двигунів, а потім зник. Ми обидва заглушили мотори. Стало так тихо, що можна було почути, як його ноги тупотять дерев’яними сходинками в будинку.

Відчинилися двері й він вийшов, тримаючи перед собою обидві руки. Раптом, немов блискавка, щось вихопилося зліва, з-за огорожі, і вдарило його. Він пронизливо закричав і впав на місці.

Схопивши рушницю, я виліз з кабіни. Трохи покрутившись, я помітив триффіда, який сховався у тіні куща. Потім я вистрелив, зрізавши його верхівку.

Коукер теж виліз із вантажівки і став поруч зі мною. Він глянув на чоловіка, який лежав на землі, а потім на обезголовленого триффіда.

— Це… трясця, це що ж виходить, він чекав на нього? — сказав він. — Це просто мало статися… Не могла ж ця істота знати, що він вийде з будинку… Не могла ж, правда?

— Чи могла? Це навдивовижу точна робота, — сказав я.