Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«На хліб».

«А чо так рано?»

«Та хочу, вуйку, бути першим».

«Ну, то я буду за тобов», — підтримав Дмитро розмову.

«Добре, — розвеселився Пуда, — най буде так».

Дмитро по-змовницьки підморгнув Пуді і, пройшовши до вулички перед містком через потічок, звернув праворуч. Вулиця, що вела до Джуринки, щораз звужувалася й западала вниз. Ця дорога вела на інший бік річки. Там був місток. На протилежному березі тягнулася вулиця аж до Рури. Вулицю оберігав високий пагорб, і городи стрімко піднімалися догори. Дмитро побачив, що на кожному клаптикові копали бараболю. Виднілися чорні смужки викопаних рядків. Купи зсипаної бараболі здалеку скидалися на жовту глину. Дмитро підійшов до берега. Вересневе тепло вливалося на селищні вулиці. На річці талапалися виводки гусей і качок. Вирослі за літо птахи набирали ваги й жиру. Гуси проганяли качок, а ті запливали під занурене у воду вербове гілля. Деякі виводки гусей, що вже викупалися, посмикували на берегах залишки трави. Найбільш агресивні гусаки вступали в бійку, витягнувши голови, сичали одне на одного. Потім усе втихомирювалося. Похитуючись, старі гуски й цьогорічний приплід поволі чалапали додому. Дмитро присів. Ось по воді пішли кола, і перелякане птаство почало дряпатися схилом на берег. Пливла видра. Над водою стирчала її голова. Вона перепливала Джуринку проти течії, і за мить зникла під вербовим віттям. Десь там, можливо, була її нора. Дмитро пригадав, як із мамою приходив до старого млина, коли потрібно було спетлювати пшеницю. Борошно, яке залишалося в потемнілому дерев’яному жолобку, вибирали пригоршнями, досипали в мішки. Борошно було тепле. Торохтіли кам’яні жорна. Волосся, лице, руки, кабати, штани та навіть чоботи, притрушені білим пилом на мірошникові та його помічникові, здавалися малому Дмитрові засніженими. Він сам, чекаючи поки спетлюють їхнє зерно, черпав долоньками з жолобка борошно й облизував.

Над водою Дмитро згадав про маму. Течія річки збирала Дмитрові думки докупи, і вони розходилися колами, як від плавання видри. Настя Баревичева загинула в сорок четвертому році, коли, рятуючись від наступу червоних, подалася з німцями за Стрипу. У колону втрапило кілька снарядів. Серед загиблих була Настя. Дмитро в той час уже служив у Червоній армії в Узбекистані, звідки з піхотним полком, сформованим у Катта-Кургані, військовим транспортом прибув під Сандомир. Тикєна з Вірою переховалися в Митниці, бо пускатися в дорогу з двомісячним немовлям Тикєна відмовилася. Після повернення з війни хотів Дмитро перепоховати маму на митницькому цвинтарі. Справа виявилася даремною — на тому шляху біля Стрипи було кілька поховань. У якому з них знайшла спочинок Настя — невідомо. І Дмитро вирішив не тривожити материного вічного сну. Повернувся додому, сказав Тикєні, що ніхто точно не знає, де тоді ховали вбитих.

Дорогою додому Дмитро зайшов до залізного склепу. Продавець, побачивши Баревича, запитав, чи той приїхав у відпустку.

«На пенсію», — відповів Дмитро.

«Та певно шо — дома краще».

З кілограмом цвяхів, насипаних у конусоподібний пакунок, скручений із газети, Дмитро вийшов на дорогу й побачив, що Пуда ще сидить на мурівці.

Біля чайної було пусто. Згори з великою шкіряною торбою назустріч Дмитрові йшла поштарка. Баревич упізнав Леську, що приходилася Тикєні троюрідною сестрою. Леська, усміхаючись, почала голосно вітати Дмитра. Оживився Пуда. Хлопцеві вже набридло сидіти одному, проводжаючи поглядом то вантажівки, то поодиноких перехожих. Леська скинула з плеча торбу й обняла Дмитра.

«Чула, чула, що вже додому, — голосно сказала. — А ту вам, Митре, листи».

Вона вручила два конверти. Один — простий, а другий — авіа, з характерною синьою й червоною окантовкою.

«Іду, — прощалася Леська, — бо нині маю багато пошти, та ще пенсію роздавати».

З кульком цвяхів і листами Дмитро прийшов додому. Удома застав Тикєну. Вона встигла повернутися з Криволуки. Цвяхи заніс до комори, а листи витягнув із кишені, поклав на підвіконня біля мушкательки, на зеленому стеблі якої розпустилася єдина червона квітка.

За вечерею Тикєна розповіла про Криволуку.

«Приїхало три священники, Митре. У керниці, де об’явилася Матінка Божа, жінки нанесли всяких квітів і прикрасили ними керничку».

«А хто видів?» — запитав Дмитро.

«Так як хто? — здивувалася. — Та криволуцькі. Там жиє така стара жінка. Йшла вона кудись, ну, минала ту керничку. Нараз засвітилося щось у воді, як би місяць впав, таким білим світлом, що вона аж завмерла. Впала на коліна й почала молитися. А на камені показався їй образ Пречистої діви».

«А щось говорила до неї Богородиця?»

«Нє, нічого не казала, — Тикєна збирала крихти зі стола, — та побожна жіночка через тиждень померла, але переказала про все побачене невістці. А та вже рознесла по селі».

Коли сіли на бамбетель, Дмитро побачив, що один лист із Казахстану від Вірки, а другий — від Федора. Спочатку відкрили Федорів. Син писав, що до грудня місяця демобілізується. Питався, що нового в селищі? Тикєна розуміла, що питається також про Долоткову Ірку, однокласницю. Ірка поїхала до Копичинець учитися на бухгалтера й там знайшла собі хлопця. Весілля відгуляли влітку, по Зелених святах. Тикєна нічого не писала Федорові, щоб не тривожити його зелене серце. Чула розповіді, як через дівок солдати тікають із армії або навіть стріляються. У листах інколи згадувала, що виділа Ірку, що в неї все добре. На Федорове запитання, чому Ірка припинила з ним листуватися, Тикєна не відповідала.

«Тра буде купити Федьови якесь вбранє», — сказала Тикєна, коли Дмитро розкривав Вірчин лист із Казахстану.

«Та як прийде, то поїдемо на базар до Бучєчи».

З Вірчиного листа Баревичі дізналися, що старша дочка збирається приїхати в листопаді, коли візьме відпустку. Приїде не сама, а з внуком Сашею.

Дмитро витягнув на ранок бритву для гоління.

Тикєна молилася, ставши на коліна, до нових образів, які перед Дмитровим поверненням додому привезла з Чорткова. Лежачи в місячному світлі, що заливало кімнату через вікно, вони ще довго говорили про дітей, кривулуцьку Богородицю, сусідів і курей. Після того Дмитро вдихнув запах Тикєненої пахи. Він пройшовся правою рукою від шиї до пупця, і Тикєна, розсунувши ноги, прийняла Дмитра в себе, зітхнувши дивним голосом якогось звірка. Коли Дмитро, відкинувшись, заснув, їй пригадалася Настя Баревичева, її свекруха, що підглядала за ними в перші дні по шлюбі. Тикєна помолилася за Настину душу й заснула.

Зранку Дмитро голився. Поставив на стіл дзеркальце і помазком розмішував у мильниці піну, розмащував нею густий сивуватий заріст.

Служив молодий Баревич в автомобільному батальйоні в уральському містечку. Закінчивши Бучацьку автошколу й попрацювавши восени помічником шофера, пішов до війська. Дмитро приїхав у коротку відпустку, щоби провести сина до армії. Веранду саме тоді збудували з перепаленої цегли. Добре, що й такої вдалося дістати за могорич. Вікна вставили з дерева, привезеного з Берем’ян. Накрили дах веранди шифером, але обштукатурити знадвору і зсередини не встигли. У Баревичів під час війни народилося дві дочки — Вірка й Настя. Вірка з’явилася на світ у червні сорок першого. Настя — у квітні сорок четвертого, а рівно через дев’ять місяців після Дмитрової демобілізації, в березні сорок восьмого — син Федір. Вірка давно виїхала до Казахстану. Там народила Баревичам першого внука Сашка. Настя навчалася в Чорткові, в медучилищі, і жила на квартирі, поблизу колишньої синагоги. Вулички єврейської дільниці залишилися незмінними. Чортків майже не постраждав. Дмитро платив за квартиру тридцять рублів, пересилав поштовим переказом щомісяця, а дочка отримувала на центральній пошті.