Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Протягом жовтневих днів Митниця потопала в сонячному світлі. З вікна Баревичів кожного ранку виднілася смужка розірваного вітрами туманцю, що спливав уздовж Джуринки. Перед Михайлом синичка з розгону вдарилася дзьобом у вікно. «Будуть гості», — подумала Тикєна.

У листопаді прийшли перші сніги й перші заморозки. Сніги були якісь немічні. Від них тільки розквасило дороги. Колгоспні вантажівки возили до Чорткова на цукровий завод буряки. Їздові возами перевозили до ферм жовтий пахкий жом, а щойно примерзало та випадав сніг, пересідали на сани. У повітрі пахло прілим жомом. З деяких фір чи саней він висипався жовтою цівкою на гостинець, і Баревичеві та сусідські кури товклися там до першої-ліпшої машини.

Сьогодні Тикєна ввійшла до хати з покаліченою куркою, котра ще теліпалася в її руках. Дмитро читав газету. Тикєна розповіла, що не знати хто так по-вар’ятськи їздить, не вважає на людських курей. Кинула курку в мидницю й великим ножем для чищення буряків перерізала їй горло. За якийсь час почала патрати, доливаючи окропу, щоби пір’я відставало легше. Дмитро, не випускаючи газети з рук, пересів на бамбетель. Тикєна, обпатравши, поклала курку на стіл і вибрала з неї кишки. Біля мидниці з’явилися два коти. Вони сиділи, причаївшись, і чекали, коли ґаздиня закінчить свою роботу й покличе їх надвір. Вона витягнула печінку й пухло. Брунатну печінку, обплетену жовчю, відділяла особливо прискіпливо.

«Митре, подивишсє за котами», — сказала Тикєна, а сама пішла до комори.

Коти по-хижацьки дивилися на обпатрану курку, печінку й пухло, що лежали на краю стола. Дмитро, побачивши, що попелястий приготувався скочити — прикрикнув. Кіт наїжачився й почав крутитися біля ніжки стола, зачіпаючи настовбурченим хвостом церату. Закінчивши з куркою, Тикєна понесла мидницю з пір’ям і кишками надвір. За нею побігли коти.

До хати повернулася не сама — за нею ввійшов високий солдат, одягнутий у шинель, з валізкою в руках. Дмитро відклав газету. Перед ним стояв Федір. Заметушилися Баревичі. Федір притиснув Дмитра. Батько відчув шорсткий заріст на синовій щоці. Негайно дали знати наймолодшій Насті. Тикєна побігла до сусіда, що возив до Чорткова молоко. Наступного дня Настя Баревичева вже знала — Федір демобілізувався. Вона з великим нетерпінням чекала п’ятниці, коли зможе приїхати додому. У п’ятницю так само приїде останнім автобусом Вірка з хлопчиком, одягнутим в болонієву куртку. Митницею давно кружляла чутка, що, виїхавши до Казахстану, Вірка народила там байстрюка. Про дитину Вірка зізналася мамі, а Тикєна поділилася новиною з поштаркою Леською. Потім Вірка прислала знімок: біля акордеона стояло на кривих ногах хлопченя, то був Баревичів внук. Вірка у п’ятницю відігрівалася біля грубки, свіжа, підстрижена. Ближче до вечора ввійшла в дім Настя, захекана й розчервоніла. Сказала, що підвіз її Мехамет. Баревичі не знали, на кого й дивитися: більше двох років не бачили Федора і шість років Віри. Онук Сашко був для них чужою й незнаною дитиною. З перших днів він не сподобався Баревичеві — і, як з’ясується, не дарма. Жилавий і непосидючий Вірчин син, з одним заклеєним шкельцем дротяних окулярів, у перший же день устиг наробити збитків. Оббігав сусідні вулиці й циганською голкою проколов шину переднього колеса в тракторі. Про цей випадок Баревичі дізнаються пізніше, коли сусіди впізнають у малому того хлопчика, який там крутився. А поки що Сашко сидить у Тикєни на колінах, а тракторист, бо по обіді випав сніг, підстеливши куфайку, підносить домкратом передній міст, щоби зняти попсовану шину.

Баревичі кожного вечора кликали родину й сусідів. Сиділи на кухні в клубах диму. Лився в зелені келишки самогон, і точилися розмови про військову службу на Уралі.

«А кілько їхати до того Уралу?» — питалися Федора.

Він відповідав, що з Москви три доби до Свердловська, та ще звідси до Москви півтори.

«Далеко ти служив, братчику».

«Та неблизько», — вступав у розмову Дмитро.

До хати ввійшов Никольцьо, сусід-тракторист, в обмащеній куфайці.

«Шось ти пізно до нас, Никольцю», — весело проговорила Тикєна, розігріта самогоном та щастям бачити своїх дітей і внука.

«Тта, — Никольцьо затинався, — якась к-кк-урва колесо проб-бб-ила».

«Та як?»

«Нуу, бо єєєє-глу не витягло».

Никольцьо запхав розчервонілу від морозу руку до кишені, звідти витягнув шило, яке ще недавно лежало в Баревичів на підвіконні біля мушкательки.

Дмитро з Тикєною переглянулися і здогадалися. Тикєна скинула з колін Сашка, і той знову шмигнув надвір.

«Сідай, Никольцю», — припросила Баревичева й подала гостеві миску й виделець. Никольцьо віднедавна став їхнім сусідом, одружившись із низькорослою з качиним носом Славкою. Він їздив червоним тракторцем, пахкаючи припасованою позаду кабіни трубою.

На третій день Вірчиного перебування в селищі п’яну сестру з чайної привів додому Федір.

«Розпсячилася в тому Казахстані», — шептала Тикєна Дмитрові.

Невдовзі Вірка покинула батьківський дім. Дмитро записав Сашка до школи. У митницькій школі з’явився новий учень — Олександр Попов. До школи прийняли, але ще місяць чекали, поки Вірка перешле з Казахстану медичні документи.

Федір, потикавшись по чортківських організаціях, влаштувався на колгоспну пожежну. Усюди вимагали прописки, якої в нього не було. Дмитро їздив із Федором до паспортного столу, але даремно. Знайомств не було, а просто так ніхто не бажав прописувати. У колгоспі Дмитрові пообіцяли влаштувати сина спочатку підмінним шофером, а згодом виділити старий газон. З нового року Федір добами чергував на пожежній, вилежуючись на тапчані. Потім унадився до бібліотеки й там познайомився з молодою, щойно прибулою за рознарядкою випускницею культосвітнього училища, Тамарою. Тамара приїхала з Хмельницької області, тому в Митниці її прозвали москалихою. Поселилася вона в будинку спеціаліста, побудованому колгоспом. Це була одноповерхова будівля з двома ґанками. В одному крилі з родиною — дружина і двоє дітей — мешкав зоотехнік, в іншому — вчителька Галина Миколаївна. До вчительки й підселили молоденьку бібліотекарку. Тамарині батьки на початку приїхали з дочкою на мотоциклі з коляскою, поселили її й повернулися додому. Тамарина кімната, порівняно з кімнатою вчительки, була необжитою. Стіни пахли вологістю, через тріщини протікала дощівка. Про Тамарину сусідку в селищі говорили різне. У Митниці вона жила чотири роки. Було їй ледь за сорок. Носила як першокласниця косу, а голову покривала хустинами. Найбільші митницькі курварі почали заходити до неї, але поверталися ні з чим. Хтось звідкись дізнався, що колись у Галини Миколаївни був чоловік і дитина. Але дитина начебто втопилася в річці. Чоловік покинув. Галина Миколаївна жила якийсь час у Буданові, а підлікувавшись, приїхала сюди.

Уперше Федір побачив Тамару на танцях. По Різдві, коли закінчився піст, у старому клубі, колишньому будинку читальні, по неділях грала музика. Сходилася молодь. Гроші за танці збирав кіномеханік. На танцях грали брати Мельники. Старший Андрій — на скрипці, а молодший Іван — на баяні. Малий Несторцьо грав з Мельниками на бубні, нещодавно купивши лапку для ноги. Відпродав Несторцьові механічну лапку полковий музика за три рублі в придорожньому буфеті «Ивушка». Несторцьо починав грати з Мельниками по весіллях — і лапка, щоб не бити весь час по бубні калаталом, була вкрай потрібна. Кіномеханік з іншими хлопцями розсували в кінозалі крісла, ставили їх до стін, звільняли місце для танців.

Тамара несміливо ввійшла в освітлену залу. На сцені, там, де висів білий екран, стояли Мельники й сидів Несторцьо. У приміщенні було зимно. По Різдві вдарили сильні морози — і опалити таку залу було неможливо. В кутку, зліва, з того боку, звідки лилося світло з кіномеханікової апартної, притулилася кахлева груба. Узимку груби майже ніколи не розпалювали. Верхній одяг скидали на крісла. Митницькі дівчата, причепурившись, починали розігріватися під польку. Танцювали одна з одною. Через танець-другий хлопці, осмілівши, починали підходити й запрошувати дівчат. Польки змінювалися фокстротами. Насамкінець забави музики грали повільні мелодії.

Федір того вечора, коли Тамара з’явилася на танцях, сумував за Іркою. Йому розповіли, що Ірка віддалася й живе тепер із чоловіком у Копиченцях. Музика грала. Несторцьо лупив ногою по лапці і двома паличками по мідному тарелеві, прикріпленому згори на бубнові. Тремтіла в Андрієвих руках скрипка, перекидалася, наче впіймана рибина. А його молодший брат, схиливши підборіддя на баян, пускав слину — видно, перед тим випив. Можливо, на середині забави влетіла до зали, напустивши холоду і снігу, Ірка. За нею, озираючись, приплюснутий світлом її чоловік, хлопець років двадцяти п’яти. Ірка побігла до своїх ровесниць. Ті, побачивши подружку, заверещали, засміялися. Сипали запитаннями, вітали з одруженням. Ірка потягнула несміливого чоловіка за руку — і тієї миті Несторцьо гримнув палицями по тарелі, а Мельники заграли тужливу, переспівану багатьма поколіннями пісню «Ти висока й струнка». Закрутилися пари. Ірка з чоловіком так само крутилася, світячись від щастя. Федір віднайшов поглядом Тамару і рушив через залу, розштовхавши всіх. Підійшов і запросив до танцю. Тамара відчула міцну Федорову руку. Вони кружляли неподалік Ірки. Ірка кидала поглядом у Федорів бік, наче хотіла щось йому сказати, але музика вже в’язала в одне ціле Федора й Тамару, і світ крутився не навколо них, а разом із ними. Коли розпашілі пари виходили з клубу, кіномеханік почав вимикати світло. Надворі враз стемніло. Групками стояли хлопці й дівчата. У темряві світилися вогники сигарет. Пахло димом. Федір вирішив провести Тамару. Вона не заперечувала, бо йти порожніми засніженими вулицями, якими бігають пси, не хотілося. Не хотілося ще й тому, що селище незнайоме, та й Федір Тамарі сподобався. Якраз тоді, коли біля неї опинився Федір, щоби провести, його за рукав шарпнув Пуда.

«Шо хочеш?» — запитав Федір.

«Там тє кличут», — сказав Пуда, показавши вбік гурту.

«Хто? — і Федір притримав Тамару. — Почекай, прошу».

Федір розвернувся й попрямував туди, куди показував Пуда. Він підійшов ближче й побачив Саверкових, які наводили страх на цілу Митницю. Билися вони люто.