Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Сам не криворожский?»

«Ні».

«А я на Закарпаття, — сказав. — Погуляв у Кривом, а тепер знов на лижі, корєш у мене там. Ну шо, давай знакомицця — Міша», — і подав худу руку, обплетену синіми жилами.

«Діма», — відповів Баревич і стиснув своєю клешнею розписані хімічним олівцем пальці нового знайомого. Міша відчув залізний потиск.

Десь уночі, на якомусь із переїздів, потяг зупинився. Купе Баревича — навпроти станційного ліхтаря. Зовні через гучномовці перемовлялися диспетчери. Постукували своїми клевцями по колесах колійовці. Від світла, що било просто в очі, Дмитро прокинувся. У вагоні з різних боків луною коливалося хропіння. Почув, як молодиця, що їхала з двома дітьми, тихо з кимось перешіптується. Біля неї сидів Міша й, нахилившись, щось шепотів їй на вухо, тримаючи одну руку на стегні, з якого зсунулося простирадло, бо жінка пручалася.

Баревич кашлянув.

Молодиця притихла.

«Міша, — глухим голосом звернувся Баревич, — йди спати».

Міша злодійкувато засмикався, вишукуючи звідки і хто до нього звернувся, і в потоці ліхтарного світла побачив важкий погляд Дмитра.

«Да, ми розговаруєм, Дім».

Молодиця, відчувши підтримку й захист, із усієї сили відштовхнула нічного залицяльника, і той відлетів до протилежних полиць, ударившись головою об нікельований стояк.

Наступного ранку Дмитро зауважив, що Міші на своєму місці не було. Мабуть, роздумавши, зійшов у Жмеринці або Козятині, пройдисвіт.

Зійшовши на тернопільській станції, Дмитро перетнув вокзальну площу, відмовляючи настирливим таксистам, і подався на автобусну. Повернення Баревича до Митниці наступного дня обговорювали цілим селищем. І хоча він дістався сюди останнім автобусом, усе одно бачили, як він зійшов, як ступав із двома чемоданами в шевйотовому плащі вулицею до свого дому.

Прокинувся Дмитро пізно. Проспав перших когутів. Лежав у ліжку на збитих високих подушках. З кухні долинало ранішнє порання дружини. Тикєна розпалила грубку, поставивши на блят великі баняки, у яких варила бараболю курям. Запахи, пара, траскання кухонних дверцят — ну ось, рідний дім! Він устав, вийшов надвір. Виніс із хати відро води, налив у прибитий до штахет бачок і почав умиватися. Рання осінь уже нагадувала про себе. Під ногами шаруділо опале горіхове листя. По городах стирчали стебла висохлого бараболиння. Легкий туманець, відділившись від Джуринки, поволі плив аж до Тої Гори. По сусідських стайнях ревли корови. Подекуди когути кукуріканням продовжували прокльовувати новий день. Колесо білого місяця ще котилося заходом широкого неба, яке своїми голубими крисами вкривало цілу Митницю. Здавалося, що небо тільки митницьке й більше нічиє.

Тикєна запарила ячмінну каву «Золотий колос», всмажила яєшню. У прозорій мисці жовтіла грудка домашнього масла, принесена Леською-поштаркою, їхньою родичкою.

«То коли ти йдеш?» — запитав Дмитро Тикєну.

Вона відсунула на бляті шипучий баняк зі звареною бараболею. Взяла металевий гачок і посунула ним кільця.

«Та дам курям їсти й буду збиратися».

Тикєна ще звечора сказала Дмитрові, що йтиме до Криволуки разом із іншими жінками, бо там біля криниці об’явилася Матір Божа.

«Обід буде в брайтурі, а курам насипеш до бараболі ґрису».

За хвилин десять повернувшись до хати, Тикєна копошилася біля своєї скрині, привезеної до Баревичів після одруження. У скрині тримала всі свої шалінові хустки, спідниці, светри, домоткану білизну й одяг на смерть. До жовтої хустини з брунатними ружами, купленої в Параски Крільової, до якої приходили пакунки з Америки, Тикєна допасувала зелену спідницю, перешиту з Дмитрових штанів. Знайшла порепану сумку, з якою ходила до склепу по хліб. Глипнула на себе в дзеркало. Дмитро обняв дружину, притулившись міцно, так як уночі, коли тільки погасили світло, а він чекав поки жінка помолиться та приляже поруч. Тикєна ще показала, куди вона ховає ключ від вхідних дверей, на випадок, якщо Дмитро захоче кудись піти. Забула, що вони давно умовилися про сховок для ключа. З обори тільки й майнула зелена Тикєнина спідниця.

Дмитро залишився в хаті сам. Він переживав дивне відчуття звикання до свого дому. Принюхувався до нього, як пес. На кухонних стінах, де він зараз сидів за столом, покритим цератою, висіли килимки, придбані в Чорткові. На одній стіні плавала озером романтична пара білих лебедів, сплівшись довгими шиями в один вузол, на протилежній — прогулювався лісами рудуватий олень із великими рогами. В одній портретній рамці — він із Тикєною, обоє в гумових чоботях. Це шістдесят третій рік — місять глину. У них толока — прибудовану веранду потрібно було заліпити глиняними вальками. Весільний фотограф наробив тоді Баревичам випадкових фотографій.

Колись в альбомах зберігалися знімки кількох поколінь Баревичів, але після 1939 року Настя переховала їх разом із листом від Петра Урбана. Тепер уже не знайти. Можливо, десь у скляному слоїку чи металевому баняку під землею пахне айвою лист Петра з Белграда?

Першим Баревича побачив Пуда.

Пуда сидів на підмурівку, огородженому металевими штахетами, навпроти чайної. Звідси йому найкраще було визирати хлібовозку. Щойно авто покажеться на містку, в супроводі малолітніх роверистів, Пуда зірветься з підмурівку й галопом — під склеп. Міг просидіти незрушно пів дня, відлучаючись тільки, щоби посцяти за будинком кравецької майстерні.

Дмитрові захотілося побачити Джуринку. Там, де в дитинстві з ровесниками купався, підглядаючи за жінками-прачками з підібганими спідницями. На зворотному шляху вирішив, що зайде до залізного склепу — купити цвяхів. Тикєна нарікала, що курячі банта попрогнивали і попроламувалися — треба прибити нові лати.

Пуда, побачивши Дмитра, ще здалеку привітався:

«Слава Йсу, вуйку».

«Слава навіки», — відповів Дмитро. Він не знав Пуди. Порівнявшись із хлопцем, розгледів і зрозумів, що в Пудиній голові живуть кажани, яких не варто тривожити.

«На що чекаєш?» — для годиться поцікавився Баревич.