Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Надходила весна. Родина Мехаметів привезла кілька мішків пшениці, кукурудзи і ячменю. Одяг лише той, що був на них. Їх усіх — двох старих, батька, матір, брата і трьох сестер поселили в будинку Коритовських. Хлопчик дізнається, коли виросте, що в металевій скриньці батьки зберігали, окрім кількох фотографій, зроблених у Лежайську, ще й переселенчі папери. Якщо з фотографій із грубими лініями життя і смерті, що з’являлися на матовому папері від вологості або спеки, дивилося на нього принаймні три покоління його родини, навіть ті, яких він ніколи не бачив, бо повмирали до його народження, то в переселенчих паперах із печатками й кількома підписами билася слабким пульсом надія повернення. Скільки разів він чув про Сян! Скільки разів його батькам снилися рівнинні береги їхньої річки! Скільки разів вони, піддавшись чуткам, готувалися до повернення. І перше, що виймав його батько зі скриньки — папери, де було записане все майно, залишене там. Чутки й були чутками. Кордони замкнені — повертатися нікуди. Лише у снах переселенці йшли пішки з Митниці й доходили до Сяну або ставали легкими, наче ангели, і кружляли над рідними домівками. А зранку перед ними знову виростали митницькі пагорби, дихала туманами Джуринка, клекотіли джерела Червоної керниці й Горб-Долини, яка за літо заростала заячою капустою. Коли його батьки повмирали, а старший брат і сестра одружилися, скринька з паперами й фотографіями залишилася з ним. Митницька земля прийняла в обійми багатьох переселенців, які повмирали від старості, виснаження, недоїдання й переживань. Можливо, вони, невидимі для нашого ока, хоча б раз на рік прилітають над Сян… нема в них переселенчих паперів, без яких вони не можуть повернутися, бо хто їм повірить, що колись тут жили? Отой хлопчик, майбутній батько Д., про якого поведемо мову пізніше, з роками призабув землю своїх батьків, дім, подвір’я, цементовану криницю. Багато чого стерлося з його дитячої пам’яті, тільки запах у вагоні, яким вони їхали до Митниці, інколи переслідував його. Запах брудних людських тіл і сморід із відра, куди всі ходили випорожнюватися. І ще — зимові поля, які він бачив крізь вагонні шпари. І ще — залізничні станції, що траплялися на їхньому шляху, і співчутливі погляди незнайомих людей, які думали, що цей ешелон везуть на Сибір. І ще — постійний холод із безконечними, як смерть, полями.

3

У 1971 році Дмитро Баревич назавжди повернувся з Кривого Рога до Митниці.

У свої п’ятдесят чотири, через забиті порохом залізної руди легені, внаслідок тривалого перебування під землею, Дмитро зробився дихавишним. Він перевірився в амбулаторії, де досліджували професійні хвороби шахтарів, — і результат виявився невтішним. У легенях знайшли мікроскопічний порох і визначили силікоз першої стадії. Дмитро оформив пенсію й, підписавши обхідний лист, почав збиратися додому.

Мав дві валізи: одну купив учора, а інша — дерев’яна, синього кольору, була придбана ще в п’ятдесятих. Дерев’яну він називав сталінською. З шахти приніс кілька респіраторних масок, кілька баклажок, двадцять метрів бікфордового шнура, брезентову шахтарську робу, рукавиці й навіть гумові чоботи. Усе це помістилося в сталінську валізку. Тикєна в листі нагадувала, щоби привіз для закруток металевих кришок із гумками, а Дмитро натрапив на ринку ще й на металевий пристрій для вирівнювання тих кришок. Пристрій продав йому грек, який тримав на ринку невеличку будку для ремонту взуття. За сімнадцять років праці на шахті Дмитро заробив кімнату в сталінському будинку з високими стелями. Ділив її ще з двома мешканцями. Інколи до Дмитра приїжджала Тикєна, але постійно жити в Кривому Розі відмовлялася. Кожної відпустки Баревич був у Митниці: перебудував дім, домурував веранду, перекрив шифером дах, привіз із Буковини кахельні груби.

На станції Долгинцево, одягнений у зелений шевйотовий плащ, Дмитро ввійшов до плацкартного вагона в потягу «Запоріжжя-Львів». Надворі було спекотно. Плащ не поміщався до валіз — і Дмитрові довелося накинути його на себе. У Баревича було горішнє бокове. Він зняв плащ, повісив на металевий вішак, а тоді закинув чемодани на третю полицю. У вагоні пахло помідорами, абрикосами й аличею. На кожному столику, застеленому газеткою, пасажири, що їхали з Запоріжжя, готувалися перекусити. Ідучи до вагона, Баревич щораз наштовхувався на продавчинь абрикосів і зеленого перцю. Траплялися — з синіми ґронами винограду. Садовина по криворізьких садках зародила. До запахів розчавлених помідорів, солодкої м’якоті абрикосів і смажених баклажанів додавався кисло-солодкий присмак перетриманих кавунів. На станції під вікнами вагонів чатували на покупців десятки старших жінок і чоловіків. Вони викрикували, прихвалювали свій товар, торгувалися, а міліція мляво відганяла їх від потяга.

Навпроти Баревича сиділа старша жінка, котра, як з’ясувалося, поверталася до Бережан від сина з невісткою. А до сусіднього купе зайшла перед Дмитром молода жінка з двома дівчатками. Їхали на канікули на западну. Потяг рушив. Позаду залишалися обриси шахт, рудувата земля й річка Саксагань. Сімнадцять років Дмитро прожив на площі Артема. Спочатку в робітничому гуртожитку, а потім отримав ордер на кімнату в трьохкімнатній квартирі — на вулиці, що впиралася в Катеринівку, приватний сектор. Підписавши в начальника відділу кадрів обхідний лист, Баревич поїхав у соцзабез Саксаганського району для оформлення пенсії. Сидячи в приймальній, зустрів такого ж пенсіонера. Розговорилися, і той порадив, коли почув Дмитрові сумніви щодо кімнати: мовляв, краще не виписуватися. Потяг проминув околичні долгінцевські вулички, на яких приватний сектор змінювався дев’ятиповерхівками. У брудному вікні пропливали гаражі, дачні ділянки; виднілися шахти й рудоуправління. А перед Кривим Рогом потяг потрапив під дощ. Залізниця до Роковатої, наступної криворізької станції, проходила рудою піщаною землею. Вигорілі трави по обидва боки залізничного полотна супроводжували потяг. Проїхали невелику станцію Мудрьоная, минули Карнаватку. Несподівано показався рукав Саксагані — але річка зникла, бо потяг різко повернув праворуч. «Тудух-тудух» — торохкотіли колеса вагонів, однак, набравши швидкість, потяг раптом різко пригальмував. Зі свого купе вискочила дебела провідниця. Через вагон пробіг у білій сорочці залізничника з кашкетом на голові начальник потяга. З’ясувалося, що хтось зірвав стоп-кран. Постоявши хвилин із двадцять, потяг знову рушив і доїхав до Роковатої.

Щойно все втихомирилося — виїхали на степову рівнину. Сонце, що супроводжувало потяг, почало скочуватися ближче до обрію. Провідниці розносили постільну білизну і приймали замовлення на чай. Одна розпалювала водогрійний вузол торф’яними брикетами. У вагоні запахло вугільним димом. Баревич замовив склянку чаю з печивом. Майже в кожному купе шаруділи целофановими пакетиками, витягуючи приготовлені на дорогу харчі. За столиком бокових спальних полиць навпроти Баревича сиділа Марія, з якою Дмитро встиг познайомитися. Вона запропонувала котлети з помідорами, але той подякував і продовжував сьорбати чай. Марія їла й говорила. Дмитро дізнався, що жінка їздила до внуків. Син із невісткою живуть у Тернах, на Ворівці. Баревичева попутниця розповіла про сина-шофера, який після армії не міг влаштуватися де-небудь у Бережанах, тому поїхав до Кривого Рога, де жив її брат. Спочатку пішов на шахту, а тепер експедитор.

«У мене теж син шофер», — сказав Дмитро.

«А де?»

«Та ще в армії. Восени демобілізується».

«А де служить?»

«На Уралі».

«Далеко, — сказала жінка. — Мій служив у Новоград-Волинському».

«А я ось, — ні з того із сього сказав Дмитро, — пішов на пенсію. Повертаюся додому».

«Шахтьор?»

«Так, сімнадцять років».

«То, певно, звикли до сего міста?»

«Звик».

«А я, знаєте, ніяк не можу. Всьо — чуже».

Хтось із сусіднього купе запитав у провідниці:

«А за скоко врємєні будуть Пятіхаткі?»

«Дак ми лише з Роковатой виїхали. Будемо часа через два».

«Да, да — через два», — докинув прокуреним голосом чоловік, що приплентався до купе навпроти. Тут копошилася молода мама з дітьми. Він присів скраю. На ньому був чорний піджак поверх зеленої офіцерської сорочки, з-під якої виднілися волохаті груди. На ногах — сандалі. Увесь час протирав пальцями ліву руку, на якій синіли виколоті зеківські персні. Молодиця, розклавшись, запропонувала гостеві перекусити з нею й дітьми, але той відмовився, пославшись на болі у шлунку.

Дмитро з першого погляду зрозумів, що за фраєр їхатиме з ними: на таких у Кривому Розі за всі сімнадцять років Баревич надивився. «Так, так, мабуть, щойно з зони», — безпомильно здогадався. Спочатку кримінальних привозили на післявоєнну відбудову шахти та металургійного заводу. Потім ті, хто отримував поселення, тобто «хімію», залишалися в місті. Обсідалися родинами. Уркаганська молодість із їхніх буйних голів не вивітрювалася. Навпаки, старіючись, вони шукали, кому передати досвід. А таких, спраглих справжнього життя, по криворізьких дворах було чимало. Процвітав кримінал. Наркотики, грабунки, крадіжки й убивства ставали щоденним життям міста. Дмитро пригадав, як одного разу повертався з нічної зміни, над ранок, а його зустріли в провулку біля будинку кілька таких нічних сновид. Попросили закурити. Вони вийшли збоку Катеринівки. Будинок, де мешкав Баревич, впирався в приватний сектор, а вулиця, що відходила від площі Артема, різко спадала вниз. Тому пацанва під покровом ночі, вибивши з рогаток усі ліхтарі й повирізавши з телефонних будок ебонітові слухавки заради магнітів, почувалася вельми безпечно. У поодиноких вікнах Дмитрового будинку світилося. Але що ж чинити? — хоч криком кричи, підріжуть, не спитавши фамілії. Блиснувши лезом ножа, вони зняли з Дмитрової руки годинник і пошарили в кишенях, знайшли копійки, — здачу з шахтарської їдальні за обід. Поки один розстібав ремінець годинника і вичищав кишені, інший — тримав ножа на правій нирці, стоячи позаду. Гостре, заточене лезо поколювало через грубувату шахтарську робу. Дмитрові було шкода німецького годинника фірми «Gala», забраного з одного дому селища Фалкенберґ, перед штурмом Берліна, з шухляди, закиданої жіночою біжутерією.

Дмитро вийшов у тамбур на перекур. Незважаючи на попередження лікарів, курив. За якийсь час до нього долучився ще один курець. Той самий, із татуюванням на пальцях. Стояли і мовчки палили, наповнюючи тамбур клубами синього диму.

«Домой, зємляк?» — першим перервав мовчанку татуйований.

«Додому», — відповів Дмитро, витримуючи на собі важкий прищурений погляд тертого життям мужика.

«На Западну?»

«На Западну», — відповів Дмитро.