Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За столом заціпеніли. Нещодавно поширилася чутка, що в бучацькому повіті через те, що село не здало призначений контингент, продовольчі відділи вермахту зігнали два десятки підлітків та стариків і всіх постріляли, ще й підпалили село. Фрідріх належав до продовольчої команди вермахту, йому допомагали ще двоє німців, що прибули восени, коли частину земель готували до засіву озиминою. Катерина заштовхала Боруха з Фейґою на горище і, вмить прибравши сніданок, миски і склянки, випхала Феліштана надвір.

Фрідріх, сидячи в сідлі, погладжував лискучу шию кобили.

Отець наблизився й запитав по-німецьки, чого пан офіцер потребує.

Той витягнув папір і наказав прочитати в неділю під час літургії. У наказі продовольчого відділу йшлося про незадовільну здачу контингенту й покарання, яке чекатиме на саботажників.

Фрідріх приклав до пілотки руку й на прощання, об’їхавши навколо пароха, сказав:

«З Товстого повтікали жиди. Якби пан священник щось довідався — прошу мене сповістити».

«Добре», — глухо відповів Феліштан, уперше налякавшись свого голосу.

Борух і Фейґа переховувалися в митницького священника до осені. За цей час Борух кілька разів перечитав знайдені Феліштаном листи. Із листів дізнався, що якийсь Натан з Гази звертається до амстердамського кагалу і сповіщає про об’явлення гебрейського Машіаха Саббатая Цві. Те, що зберігалося в церковній книзі, не було правдивим листом, а лише копією, зробленою в Бучачі для язловецького кагалу. Виявилося, що швець Борух колись готувався на рабина в Любліні — та завадила раптова смерть батька. Він повернувся до Товстого й почав шити капці. Вечорами Феліштан для безпеки вилазив на горище й годинами там розмовляв із Борухом.

З початком жовтня Борух і Фейґа серед ночі, попрощавшись із Феліштаном і Параскою, знову вийшли до Джуринки й, поміркувавши, пішли за течією на південь.

Таньку Соколову з-під Оренбурга направили в 1945 році до Митниці створювати комсомольську організацію. Після інструктажу в чортківському райкомі наступного дня приїхала сюди з капітаном Хохловим. Першим її зустрів голова сільради Юстин Микуляк, який і поклав на неї око. Таньці було всього двадцять чотири роки, рожевощока, з пасмами пшеничного волосся, дебела дівчина, аж пашіла здоров’ям. Юстин поселив комсомолку в будівлі австрійської школи — у вузькій кімнатці сторожа. Два колишні просторі класи, у яких навчалися діти, взимку не опалювалися. Юстин, якому доручили влаштувати Таньку на постій, привів дівчину до тієї кімнатки й залишився в неї до ранку. Про перші «полові зносини» з Танькою Юстин розповість через три роки опісля, на допиті в СБ. Кожного разу Танька в районі заходитиме до капітана Хохлова, який випитуватиме про ситуацію в Митниці, бандитів і про Юстина. На скрипучому дивані вони з Хохловим віддаватимуться любощам. Коли Танька сповістить Хохлова про свою вагітність, той допоможе зробити їй підпільно аборт. Примусить тюремного лікаря вичистити Таньчину утробу.

Комсомольцями в Митниці виявили бажання бути троє, сподіваючись, що їм платитимуть. Танька, збираючи свій актив у колишній читальні при селищному гарнізоні, розповідала про міжнародне становище, геніального товариша Сталіна і про комсомольців Країни Рад. Було в неї ще одне завдання, отримане від Хохлова — стежити за повстанцями та їхніми симпатиками. Через кілька місяців вона знайшла під дверима записку-попередження. Якогось дня Юстин відчув різь між ногами, і коли пішов за сільраду висцятися — побачив почервоніння навколо головки. Спершу подумав, що надуло вітром. Бувало, коли проти вітру справляєш нужду — то таке трапляється. Але неприємні відчуття посилювалися. Він поїхав до Чорткова й зайшов до поліклініки. Вийшов із точним діагнозом — сифіліс. Лікар сказав, що необхідно приїхати на стаціонарне лікування, яке займе не менше двох місяців. Юстин повернувся до Митниці. Зібрав білизну і гроші, жінці сказав, що лягає в лікарню, бо, обстеживши, виявили слабість у серці. Зібравшись, пішов до Таньки. Застав у неї сержанта. Викликав комсомолку на коридор і вдарив кілька разів долонею по лиці. Через два місяці, повернувшись до Митниці, дізнався, що Таньку перевели в інший район, а на заміну приїхала інша комсомолка. Потім прочув, що на новому місці Таньку вночі прохромили вилами.

Юстин Микуляк, який учився з Дмитром Баревичем у гімназії, 1944 року на фронт не потрапив. Арештований за падіж худоби в березні 1941 він просидів, поки велося слідство, у чортківській тюрмі. У червні арештованих посадили в ешелон і відправили на схід. Юстину пощастило, адже інших в’язнів, яких не встигали відправити, бо німці наступали на п’яти, розстрілювали в камерах та на внутрішньому тюремному дворику. Потяг Юстина встиг дотеліпатися до Мелітополя. Туди долетіла німецька авіація й розгаратала станцію з ешелонами. Юстинові вдалося врятуватися. Повернувшись з-під Мелітополя, він присів на власному господарстві та працював у ліґеншафті на фільварку. Те, що в сороковому році він очолив правління щойно створеного колгоспу, митницькі пам’ятали. Знали про це й в ОУН. Однак арешт, сидіння у чортківській в’язниці, потім відправка на схід — наче пом’якшували в очах односельців Юстинове колгоспне минуле. Щойно в сорок четвертому прийшли знову більшовики — Юстина покликали до району й наказали очолити сільську раду. Він отримав пістолет, печатку, а згодом підписав папірця про співробітництво з органами МВС. Повстанці приходили до нього, коли треба було збіжжя, грошей і медикаментів. У Митниці, окрім Юстина, лейтенантові Риференкові доносили ще три особи — два ястребки-поляки та Паранька, двадцятилітня дівчина, з якою Риференко спав, з’являючись у селищі. Сітка ОУН також мала свої очі та вуха, спостерігаючи за тими, до кого приходять більшовики, хто з ким зустрічається. Невеликий гарнізон квартирував у колишньому приміщенні читальні в центрі селища. Кілька повстанців мешкали в криївках у кінці села. Починаючи з жовтня, коли надходили справжні приморозки, у місцевості, де не було достатньо лісів для переховування, доводилося йти в села. І тому Риференко нюхом молодого пса відчував, що в Митниці переховуються бандіти.

«Де тут заховаєшся взимку? — міркував лейтенант. — Мусить десь бути криївка». І відповідь не забарилася. Він стояв на горбі посеред сосен, над якими кружляли осінні ворони. Бачив, як вітри переганяли хмари. З полів тягнуло жирним чорноземом і гноєм. Митницькі орали під озимину — і на ті чорні смужки поля летіли ворони. Найбільша морока для гарнізону — горішній фільварок, у якому жили переселенці. Паранька розповідала, ніби чула про те, що повстанці приходять туди. Дістатися фільварку швидко й непомітно — неможливо, бо треба переїхати через Джуринку, видряпатися на високий горб, а тоді здолати дорогу до самого будинку. Якщо хто-небудь виставить сторожу на порослому кущами пагорбі, з якого Митницю видко як на долоні, то будь-який порух гарнізону помітно. Тому Рифаренко вислав на фільварок Юстина. Початок жовтня для селища видався погідним. Викопали бараболю, вижали кукурудзу. Пшеницю, жито, ячмінь перевезли до стодол. Незібрана солома подекуди залишилася на ріллі, бо задощило. Чекали на погідні дні, щоби перевезти зимову поживу для корів та овець. Сонце перед самим празником Покрови підсушило тільки зверху, всередині солома — одна мокрота. Сушили вже в стодолах, прілий запах віддавав гнилизною. Упоравшись, митницькі прочули, що на великій Україні запанував голод. Перші прохачі з’явилися у вересні. Спочатку їх можна було зустріти на ринку в Чорткові. Приїжджали й вимінювали на борошно й цукор усілякий непотріб. Траплялося, що віддавали золоті обручки, коралі з коштовних каменів, чоботи, одяг. Потім голодні почали з’являтися по селах. Уповноважені й відповідальні за збір контингенту рапортували начальству про збільшення кількості прохачів та міняйл, що утруднювало їм роботу та посилювало опір місцевого населення. Військам МВС дано було розпорядження знімати з потягів підозрілих, затримувати їх на станціях та арештовувати на ринках.

Перед Покровою старенький отець Феліштан із Параскою згрібали в садку опале листя. Параска насипала великі кучугури, зносячи у вереті листя з менших купок. Траплялося їй знайти під листям підгниле яблуко або потемнілу брунатну айву. Збирала їх, щоб потім, обчистивши від гнилизни, різати на тонкі смужки, виставляти на вереті перед хатою й сушити під м’яким вересневим сонцем. А при кінці садка, під грушкою, яку парох давно обіцявся викорчувати, але все ж цього не зробив, нападало тисячі дрібненьких грушечок. Серед вільгості, прикриті листям, вони ставали солодкими, як мед. Про це знала сусідська дітлашня. Щороку вони визирали крізь огорожу, а тоді несміливо прокрадалися до грушки й набирали за пазуху, в кишені та кашкети. Мокрота проступала з кишень та з-за пазух, поки діти доносили до Джуринки свій грабунок. Висипавши грушки в траву, вибирали найкращі й ласували. Залишене вночі забирали в нори їжаки або зайці. Зранку рештками влежаних грушок могли поласувати ворони чи річкові чайки, що прилітали сюди з язловецьких мочар. Феліштан після повернення зі Львова першого дня впав, послизнувшись на мокрому листі. Вивихнув праву ногу, від чого задавнена пропуклина, наче гусяче яйце, вилізла в паху. Параска тепер кожного вечора палила листя. Дими заносило вбік Ставища, де вони зливалися з першими туманами, якими починала дихати осіння річка. Феліштан їздив до Львова на собор — вибрали делегатом від Чортківського деканату. Їхати не хотів, віднєкувався, казав, що вже застарий, що дорога його вимучить. Але після того, як Риференко поговорив із парохом, покликавши старого до сільської ради, отець почав збиратися в дорогу.

На саму Покрову біля Митниці, збоку Павшівки, Риференко з п’ятьма бійцями поверталися до гарнізону. Уздовж порослого вербами берега річки лейтенант запримітив дівчину. Вона йшла до Митниці, але не дорогою, наче не хотіла, щоб її хтось помітив. Наздогнавши, її обшукали. Нічого підозрілого не знайшли. «Значить, — думав старший лейтенант, — якщо це зв’язкова, то йшла кудись передати на словах». Солдати посадили арештовану на віз. Риференко прискіпливо вдивлявся в її обличчя. Коли переїхали міст, через потічок назустріч фірі митницькі поверталися зі Служби Божої.

Сільська рада стояла зачинена на колодку. Риференко наказав пильнувати арештовану, а сам пішов до Юстина. Повернувшись із головою, лейтенант розпорядився виставити навколо будинку охорону. Підозра про те, що очі й вуха бандитів уже сповістили кого треба, про арешт цієї зв’язкової, підказувало, що зайва обережність не завадить. Риференко послав одного бійця до гарнізонного розташування, щоби звідти попередили район про пригоду.

Поки арештована розповідала свою легенду, чому, мовляв, вона йшла вздовж Джуринки й до кого, у голові лейтенанта крутилося, що десь тут, у Митниці, є криївка. Дівчина була одягнута справді так, як на празник. Присутній при допиті Юстин сказав, коли Риференко покликав його до сіней на розмову, що бачить її вперше.

Повернувшись до кімнати, лейтенант запитав, до кого вона йде на празник. Дівчина сказала, що до Босяків.

А тоді Юстин перебив її:

«А які Босяки — ті, що коло Рури?»

«Так, — трохи невпевнено відповіла, — коло Рури».

Коло Рури ніякі Босяки в Митниці зроду-віку не жили. Там був новий млин і дорога до фільварку.

На запитальний погляд Риференка Юстин промовчав.

Лейтенант затримався у сільській раді до вечора. Юстин відпросився, сказавши, що жде гостей — прийде родина, а празник раз на рік. Арештовану замкнули у вузькій кухоньці з невеликим віконцем. Навіть якби вона хотіла втекти — то через вікно їй не вдасться. У сінях, що розділяли дві кімнати, сидів на стільчикові вартовий. Риференко двічі ходив до розташування гарнізону, але з Чорткова жодних звісток не було. Не знати, чи виїхали до Митниці на його поклик. Темрява накрила селище, бо після обіду зібралися темні хмари, але дощу не було. Подуло зимним вітром. Риференко розпорядився, щоби розпалили піч. Солдати принесли знадвору патиків, розпалили в печі. У кімнаті стало тепло. Юстин обіцяв принесли щось із празникового, коли його гості розійдуться домів. Риференко чекав Юстина. Він вийшов у двір, справив нужду. Став наслухати. У селищі було спокійно. Подекуди чулися співи, брехали пси й ревіли корови. Збоку долішнього фільварку, куди почали звозити борони, плуги і пригнали звідкись шестеро овець, конфіскованих у когось із виселених за співробітництво з бандитами, чулося рипання дверей. Певно, хтось зачиняв двері великої стодоли. Розбухлі від вологості половинки не заходили одна в одну.

Повернувшись у теплу хату, Риференко покликав вартового.

«Ану приведи її», — розпорядився.

Солдат відчинив двері кухоньки, і за мить до кімнати ввійшла спіймана дівчина. Там, де її перетримували, було зимно, і в кімнаті сільської ради її почало трясти. За якийсь час вона опанувала себе й сіла на стілець.

Прийшов Юстин із Босяковим Мартином. Дівчина ніяк не відреагувала на появу Мартина. Той став під стіну, не розуміючи, чого його покликали. Юстин тим часом у сусідній кімнаті розкладав на стіл.

«Так, до кого ти йшла на празнік? — запитався Риференко. — До Босяків?»

Арештована глипнула вбік Мартина Босяка, якого також бачила вперше, і зрозуміла, що до її повного викриття залишилося одне слово — так або ні.