«Ну, все, що навколо церкви, — було вірменським цвинтарем. Десь тут і браму вони збудували. Старі люди то памнєтали».
«А кого можна запитати?» — поцікавився Д.
«Та вже нема кого, — відповів старий із жалем. — Два роки тому помер один чоловік, який пам’ятав першу вóйну. А тепер довгожителів таких нема… Хімія всюда, Чорнобиль. Люди вмирають, як солома».
Дружина старого стояла біля мидниці, на яку накинулися качки, жадібно ковтаючи мішанку. Вона уважно слухала кожне слово чоловіка.
«Та шо ти там пашталакаєш, — гукнула. — Заклич гостей до хати».
Старий винувато оглянувся й почав запрошувати:
«Сьвєта правда — ходіт до нас».
Д. з Едіком видерлися на фортечну гору й, відхиливши дерев’яну браму, увійшли до фортеці. Зі східного боку польову дорогу до Митниці затуляв високий пагорб, порослий грабовими деревами, а із західного — відкривалася панорама зі стрілками доріг та стежок. Д. фотографував поруйновані фортечні стіни, за якими проглядалися безмежні простори зеленої землі й блакитного неба. Вдивляючись за сімома горбами, Д. відчував від побаченого млосне сум’яття.
Надвечір, коли в ресторані гриміла весільна музика й гості сиділи за прибраними столами, Д. з Едіком в’їхали в зелений дощ.
Статен Айленд, Нью-Йорк, 2016–2019