Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так вони сперечалися за сніданком, але Параска примушувала пароха випити хоч одне куряче яйце та з’їсти байду житнього хліба.

Цілими днями, після відступу німців, Феліштан проcиджував у церковній канцелярії. У шафі на кількох полицях зберігалися митницькі церковні книги. Найдавніша датувалася 1841 роком. Від того часу з невеликими перервами всі священники митницької парохії залишали після себе грубі книжки народжень, смертей і шлюбів. Перші митницькі книги записувалися латинською мовою, наступні — польською, і тільки Феліштан запровадив записи українською. Доки Господь дає можливість бачити йому цей світ — Феліштан вирішив присвятити себе впорядкуванню цих книжок. Дрібними кроками старий переходив від хатнього порога до церковного. З глибокої кишені діставав ключ, довго відмикав бічні двері. За стільки років життя в Митниці і служби в цьому храмі Феліштан навпомацки знав, що де лежить. Увійшов до невеличкої кімнатки, яку називав келією, став виймати з шафи перші томи запилюжених книг. При тьмяному світлі пасхальної свічки гортав сторінки першого тому з 1841 року. На розграфлених сторінках траплялися парохові, поряд зі знайомими митницькими прізвищами, якісь цілком незнані. Чи були ті незнані постійними мешканцями, чи волею якихось обставин залишилися в каліграфічному написі назавжди? Протягом кількох тижнів Феліштан завершив гортати першу книгу церковних записів і розкрив другу. Перегорнувши якихось двадцять сторінок, із подивом натрапив на складені пополам аркуші жовтого цупкого паперу. Знахідка зацікавила. Аркушів було всього два. Обидва списані гебрейським письмом. Не зринало жодного сумніву, що натрапив на середньовічні листи. «Але звідки це тут?» — запитав себе о. Феліштан. Звичайно, він навіть не міг підозрювати, що один із листів — написаний рукою Натана з Гази до гебрейських громад Амстердама. У листі, якби парох міг читати гебрейською, ішлося про Месію Саббатая Цві. Один із численних листів, які надсилав із Єрусалима Натан з Гази, пролежав між сторінками митницької церковної книги — записів народжень, шлюбів та смертей. Чи не з цим листом далекого 1666 року вирушили з Язловець до Стамбула Ашер і Нахум? Якби не було війни, то парох поїхав би до Чорткова і знайшов кого-небудь у синагозі, хто б переклав написане. Дізнався би про чесноти юдейського Месії, який скликав свій народ до столиці Порти, щоби звідти очолити тріумфальний похід до Єрусалима.

Феліштан розправив аркуші долонею. Коли розпрямляв, здавалося, що тримає долоню над свічкою. Якесь дивне тепло випромінювали кручені літери гебрейського письма. В околицях Чорткова й Митниці наприкінці війни євреї провалилися як крізь землю. Повернувшись до хати, він нічого не сказав Парасці про свою знахідку, а знайдені аркуші поклав поверх мап і календарів. Листи наче сказали парохові, що нічого не зникає в цьому світі: таємне стає явним, зникле — знаходиться. А пам’ять очей і пам’ять доторку так само важлива, як і зміст написаного. Кортіло старому дізнатися, що ж заховане в мурашиних гебрейських літерах? Які таємниці?

Збитий у 1916 році російським літаком церковний хрест поправили, але фісгармонію, вивезену москалями, повернути не вдалося. На місці розібраної корчми поляки побудували дім «Кулка Рульнічеґо». Дім Коритовських, зі слів служниці, спочатку пограбували в 1939 році, а за німців улаштували там ліґеншафт, використовуючи реманент, стайні, худобу — все, що покійний Коритовський надбав протягом двох десятиліть. Парох жалкував, що агронома Шипракевича арештували. За чутками тримали його в чортківській тюрмі, а далі його сліди зникають. Одні казали, що знайшли серед закатованих, інші — що вивезений на Сибір.

На початку війни парох нечасто виходив із дому. Про те, що відбувалося в околицях, знав від Параски. Феліштани взяли її на виховання ще малою дівчинкою. Був час, коли вона хотіла піти до монастиря, але тоді захворіла їмосць Катерина, тому Параска притрималася на плебанії. За німців вона ходила, як і всі, на фільварок, навіть потрапила у списки на роботу до Німеччини, але отець зумів переконати в Чорткові німецьку адміністрацію — і Параску облишили. За німецької окупації життя в Митниці для багатьох змінилося так, як змінювалося тоді, коли в селище заходила, наче далека родичка, чергова війна. Поки та родичка роздивлялася, що та де, митницькі жили за своїм пшеничним календарем: орали, сіяли, жнивували. Переживши Різдво, чекали Богоявлення, від Водохреща очікували Пасхи, далі — Зелених Свят, Спаса.

Сонячне колесо перекочувалося через митницьке небо кожного дня, а з настанням сутінків — викочувалося колесо місяця.

Феліштан пережив дві війни, але надійшли часи, коли він позаздрив своїй покійній дружині, утопленику Попідлідвзеленікукурудзи й паралізованому Феліціянові Коритовському, гріб якого запечатає до Другого пришестя взимку 1941 року на митницькому цвинтарі, біля гробівця Волянських. Снігу тоді нападало стільки, що не було кому прогорнути хоча б стежку. Якось надвечір, уже через рік після смерті Коритовського, Параска помітила, що двері на дзвіницю відхилені. Обережно, наче кішка, прокралася сходами, які виводили нагору. Нічого підозрілого не виявивши, повернулася, щоби зійти вниз, але почула стогін. Той, хто був за дверима, подумав, що та, яка шукала, вирішила, буцім тут нікого нема — та й пішла собі геть. Поранений видихнув застояне повітря з грудей, щоби полегшити біль. Стогін зупинив Параску — і вона повернулася. У кутку, у глибокій темряві, помітила дві фігури — товстенського шевця Боруха й перестрашену молоду дівчину Фейґу. Борух продер собі збоку черево. Потім оповів, що, тікаючи з Товстого, зачепився об дріт, який стирчав із землі. Обоє втікачів із товстенського ґетто пройшли над берегом Джуринки з півдня на північ. Борухова рана кривавила. Він почав втрачати силу, тому вирішили зупинитися в цьому селищі. Боячись зустрічі з німецьким гарнізоном, перейшли міст біля Рури, а побачивши в темноті над церковною банею хрест, порадившись, пішли туди. Двері до дзвіниці виявилися прочиненими. Вони зайшли всередину. Про те, що в Митниці наглядач за маєтностями Фрідріх і двоє агрономів мешкають у фільварковому будинку, Борух із дівчиною не знали. Німці з Чорткова навідувалися сюди нечасто, і якщо хтось із місцевих не видасть приблуд, то, можливо, врятуються. До ранку Боруху стало зовсім погано.

Вдома о. Феліштан шарудів газетою. Парасці не подобалося мишаче шарудіння папером, бо на столі стигла в мисках зварена бараболя. Із приходом німців почала виходити «Чортківська думка». Парох пронумерував часопис і читав уголос так, щоби чула Параска. «У Туреччині, — читав отець, — жиди продають цитрини по 40 лір замість 23, а в Румунії обчислили 272 тисячі жидів. Буковина і Басарабія вільна від жидів. Можемо сподіватися, що за рік не буде їх у цілій Румунії». Далі парох прочитав заклик Митрополита Андрея Шептицького: «Хлібороби, виконайте обов’язок здачі контингентів!» Кожного разу, минаючи в Чорткові синагогу, о. Феліштан зупиняв свій погляд на будівлі, яку знову пограбували. Колись він дізнався із віденської газети, що Ісроель Фрідман помер у Відні. Зазвичай двір переходив від батька до сина, або до зятя, якщо в цадика народжувалися тільки дочки. «Цікаво, — подумав парох, — а кому Фрідмани передали свій двір?»

Перші липневі дні 1941 року в Чорткові почалися з пострілів і лементу. Майже з кожного будинку в центральній частині міста та з будинків Старого Чорткова виводили євреїв і везли до Чорного лісу. Буваючи в Чорткові за дорученням о. Феліштана, якому похилий вік не дозволяв часто приїжджати до отця-декана, Параска бачила навколо ринку гурмища євреїв, зігнаних із чортківських вулиць. Місце, де вони до війни торгували, перетворилося на мурашник брудних і голодних людей.

Поки отець читав газету, служниця міркувала, говорити чи ні про нічних гостей на дзвіниці. Вночі, розпитавши Боруха та дівчину про їхню пригоду, вона впізнала в пораненому майстра, до якого їхали з усіх околиць шити чоботи чи ремонтувати взуття. Принесла невеличку баночку йоду. Обробивши рану, перев’язала чистими тонким полотном і сказала чекати до ранку.

«Прошу отця», — звернулася за сніданком до Феліштана Параска. Той подумав, що знову нарікатиме на нього.

«Як видиш — я все з’їв», — виправдовувався старий.

«Маю до вас одну справу».

«Ну, то кажи».

«Ви вчора ходили до дзвіниці?»

«Ходив, — підтвердив парох. — А що, не замкнув двері?»

«Не замкнули».

«Ну, то замкни».

«Замкнула».

«Відчиниш у неділю».

«У нас на дзвіниці гості».

«Хто? — запитався Феліштан, пригадуючи, що якогось року знайшов гніздо горлиць. — Знову горлиці?»

«Ні, — відповіла Параска. — Жиди».

«Які жиди? — здивувався. — Та, прецінь, їх усіх вивезли з Митниці?»

«З Товстого, — сказала Параска. — Втікачі з ґетта».

Феліштан відклав газету й подивився на родинну реліквію покійної Катерини, образ Матінки Божої. Богородиця благально дивилася ясними блакитними очима на пароха.

«Скільки їх?»

«Двоє».

«Клич до хати», — промовив.

Щойно Феліштан запросив Боруха й Фейґу до столу, несподівано у дворі з’явився на каштановій кобилі німець Фрідріх, наглядач за ліґеншафтом.