Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Старший із Саверкових, так братів називали через ім’я їхнього діда, сказав Федорові:

«Федю, лиши її».

«Кого?» — вдав, що не зрозумів.

«Ну, ту москалиху».

«А ти хто такий, шоби мені вказувати?»

«Зараз будеш видів».

«Шо?» — скипів Баревич.

«Шо чув, мурзаю», — Саверковий навмисне сказав це слово, щоб образити Федора.

Ну й почалося. Федір розмашистим ударом вліпив старшому Саверковому в перенісся. Той похитнувся, але не впав. Гурт хлопців, у якому стояли Саверкові, розлетівся в різні боки, і молодший Саверковий збоку заїхав Федорові в нижню губу. Губа запекла. Баревич ще раз ударив приглушеного старшого, і той таки зліг у сніг. Біля клубу зчинився крик. Зчепившись із молодшим, Федір зігнув його і щосили вдарив коліном у щелепу, аж зуби задзвеніли. Він повернувся й побачив, що Тамара стоїть уся обліплена снігом і чекає. Федір зачерпнув снігу, обтер ним криваву губу й, обійнявши Тамарине плече, пішов із нею геть.

Саверкові кричали їм услід від приниження, але Федір із Тамарою їх не чули.

Відколи Вірка повернулася до Казахстану, Баревичі — Дмитро, Тикєна, Федір і Саша — жили під одним дахом. Зрідка навідувалася з Чорткова Настя. Одного разу навесні, коли сусідська сука — помісь вівчарки й митницької невідомої породи — народила чотирьох цуценят, Саша приніс за пазухою одне чорненьке. Цуценя спочатку грілося в хаті, у бляшці, в якій зазвичай Тикєна тримала курчат. Квочку вона тільки насадила, то ж місце для цуценяти хоч було й незаконне, але власне. Приходячи зі школи, Саша найперше бавився з песиком. Хлопець піднімав йому вуха, щоби пес став схожим на вівчура. Але вуха не стирчали, вони були м’які, щораз падали, затуляючи цуценяті очі. Цуценя росло — Тикєна знаходила вальки по кутах, та й сцикало там, де хотіло. У хаті почало смердіти псячими сциками, і Тикєна сказала Дмитрові, щоби той зробив буду для пса.

Дмитро пішов на пилораму до Мехамета. Виглядало на те, що Баревичі та Мехамети невдовзі породичаються: Мехаметів Іван часто підвозив із Чорткова Баревичеву Настю. Юра нарізав дощок, із якими Дмитро ровером приїхав додому. Він чекав, поки зі школи прийде Сашко. Але внука довго не було. Певно, знову ходять із колєгами берегом Джуринки, пантруючи за сонною рибою. Дмитро спочатку збив днище. А тут з’явився Сашко. Він закинув у хаті шкільний портфель, швидко перекусив і, перевдягнувшись у домашню одіж, стояв при дідові, сповнений бажання допомогти. Дмитро з Сашком зробили чотири стояки, оббили їх дошками. Сашко збігав по пилку. Впершись коліном у дошку, Дмитро зрізав відзначене й допасував до буди. Найголовніше — треба було вирізати два півкола, з яких складеться вхід. Сашко наполягав на великому колі, дбаючи про псову зручність. Дмитро витягнув з-за вуха хімічний олівець, наслинив заточений графіт і провів два півкола на складених дошках. Останнє, що вони зробили — прибили дах.

«Завтра помалюємо», — сказав Дмитро.

«А на який колір?» — допитувався в діда Сашко.

Дмитро, подумавши, відповів, що зеленим, бо має в коморі трохи зеленої фарби — залишилася, коли підмальовували восени на веранді стіни.

Дмитро дечого не розрахував. Коли буда була готова, він побачив, що одна частина даху вища за іншу. Та й фарби на цілу буду не вистачило — і нижчий бік даху домалювали синім. Діру також вирізали нерівно. Саша збігав до хати й повернувся з цуценям. Він закинув його в буду, постеливши перед тим шмаття з дідових сорочок, щоби песикові було тепло. Коти, яких не було два дні вдома, потерлися об свіжо помальовану буду, залишивши пучки своєї шерсті, бо почали линяти.

Відчувався прихід весни. До навколишніх посадок внадилося гайвороння, а тихими надвечірніми годинами перегукувалися дикі горлиці. Сашків песик ще якийсь час був у хаті, але щойно пригріло — Тикєна взяла цуценя за шкірку й винесла до буди. Сказала, що віднині пес має бути надворі.

Літо проминуло в клопотах.

Восени Баревичі справили два весілля — Федьо одружився з бібліотекаркою Тамарою, а дочка Настя віддалася за Мехаметового сина.

Пес, на якого сподівався Вірчин син, перебрав гени своєї матері, сусідської митницької сучки. Вуха кволо падали на очі. Єдине, що дісталося від батька-вівчура, — грубий голос і зріст.

В один зі своїх приїздів до Митниці, а було це на початку шістдесятих, Баревич подався до Чорткова — побачити, де мешкає Настя. До міста дістався молоковозом.

Горби навколо Чорткова вкрилися першою вересневою жовтиною. Туман над Серетом пахнув бражкою. На центральній вулиці, на Ратуші, застигли стрілки годинника — зламався механізм.

З дочкою, що прибігла до Ратуші після закінчення занять в училищі, Дмитро пішов до готелю «Дністер». Там на першому поверсі ресторану, у великій залі, Баревичі всілися біля високого вікна за застелений накрохмаленою скатертиною стіл.

«Бігає, певно, вже до районного клубу на танці», — подумав Дмитро.

4

У тридцятих роках айвові дерева, які щозими обгризали зайці, перемерзли. Не допомогли молитви, сорокоусти, які вишіптував Феліштан, немов язичник, поминаючи кожне дерево зі свого саду, наче людську душу. Кожне змерзле дерево він записував у церковному календарі так само, як народжених чи померлих. Феліштанові діти померли малолітніми, під час німецької окупації упокоїлася парохова дружина Катерина, а потім знайшли в Джуринці Попідлідвзеленікукурудзи з обкусаним водяними щурами обличчям. Тепер за парохом пантрував тільки пан Біг і служниця Параска. Нові повоєнні часи починав від смерті дружини й нещасного випадку з брехуном. У несподіваній смерті Попідлідвзеленікукурудзи, сповненій таємниць, Феліштан вбачав покару за його довгий язик. Навіть ріка не прийняла розбухлого тіла, а викинула під верболози. Однак шпичка жалю за брехуном, що веселив роками селище, поколювала парохові серце. Наприкінці війни о. Феліштанові виповнилося вісімдесят сім років. Так давно він вийшов із одних дверей, а вже перед ним відчинено інші. Здавалося, що в кімнаті життя він пробув тільки мить, і доведеться коли-небудь її залишити. Навколо у світі все змінилося. Кожної весни, коли вибухала в Митниці зелень, прорита сірими стрілками столітніх доріг і стежок, а Божий світ наповнювався пташиним щебетом, парох відчував на своїх худих плечах тягар прожитих років. До всіх немочей додалася катаракта. Очі почали закисати. У кутиках з’явилися білі плями. Читати Євангелія Феліштанові ставало щоразу важче, але пам’ять із послабленням зору не зникла. Навпаки, пам’ятав дрібні деталі тепер далекого свого життя. Приходили до нього дитячі спомини, інколи у вухах звучала фортепіанна гра покійної Катерини, а особливо чітко пам’ятав слова літургії, псалмів і молитов. Змарнів. Од колишнього дорідного тіла залишилися шкіра й кості. Феліштан часто думав про те, що двері, якими доведеться виходити, уже прочинені.

«Прошу отця, — казала щоранку служниця, — та їжте шось. Подивіться — вже двері грубші за вас».

«Ангелам легше буде донести мене до неба», — віджартовувався старий.

«Та як не будете їсти — то вітер вас віднесе».

«Ні, — відповідав отець, — я хочу, щоб ангели».