Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ну хіба так ішли коли-небудь у червні дощі?»

«Та трохи було», — відповідав Феліціян.

«Ніколи», — категорично заперечувала Гелена, вважаючи, що після війни змінилося навіть повітря. Літні вечори в домі, заповнені колись грою в бридж, розмовами, сміхом, перетворилися тепер на нудні розмови на веранді. Деколи траплялися автомобільні прогулянки вздовж Джуринки та польовими дорогами до Ягільниці. Інколи о. Феліштан навідувався з Попідлідвзеленікукурудзи, якого Гелена не зносила, поділитися новинами. Коли служниця накривала на веранді стіл для гостя, Попідлідвзеленікукурудзи розповідав слугам Коритовських, як вони з отцем, повертаючись учора з Чорткова ягільницьким шляхом, погналися за зайцем. Митницький брехун запасався хлібом і водою, знаючи, що Коритовська ніколи не розпорядиться його нагодувати. Служниця виходила з дому іншими дверми і, знайшовши брехуна серед форналів, які душилися від сміху, приносила обід. Останнім часом йому з отцем завжди щось потрапляло на очі посеред поля. Якщо брехунові спадало на думку, що то був вовк, то, звичайно, він рятував перестрашеного пароха від зграї хижаків. А якщо заєць, то він першим кидався за куцохвостим, щоб упіймати.

«Парох, знаєте, — почула служниця голос Попідлідвзеленікукурудзи, — не годен бічи, як я. То лишивім ’го під кущем, аби чекав, коли сполоханий мнов заєц побіжит на отця. Я дав отцеви мішок, а сам, занюхавши заєчий запах, пішов шукати заєчі нори. Поки я бігав за зайцем, так стемніло, що ледво’м знайшов перестрашеного отця коло куща».

«А як ви занюхали зайця?» — запитала вона, знаючи, що старий брехун вигадує небилиці.

«А в тому то й річ, — відповів Попідлідвзеленікукурудзи. — Ше від малого в мене псєчий нюх. Але якщо треба — то й котєчий. Ми ніколи не тримали котів. Я лапав миші сам».

«Слухайте, — перебив брехуна форналь, — а шо з тим зайцем?»

«А-а-а, — неохоче повернувся до заячої оповіді Попідлідвзеленікукурудзи, — та поки я бігав за ним, заєц уже сидів у нашім мішку, а парох навіть не видів, шо маємо вже на завтра на обід свіже мнєсо».

«То ви його загнали до мішка?»

«Наякже! А хто?» — здивувався брехун.

У другій половині липня гінкі тютюнові стебла стрімко росли, розросталися клаповухими, на дві долоні, листками. Кожного року Ягільницька тютюнова фабрика потребувала тонни тютюну. Коли привозили розсаду, Коритовському згадувалося, як вони з Шипракевичем висаджували перші лани. Після тієї зустрічі з Шипракевичем, Коритовські нічого про агронома не чули. Не раз попитував Феліціян Феліштана, але й парох нічого не чув. Слід Шипракевича загубився після переходу Збруча, коли військові частини подалися на допомогу до Києва. Тоді лютував тиф, і, можливо, Шипракевич помер. З усіх довоєнних гравців у Коритовського залишилися тільки парох та Козєбродський. Колишні сусіди, що з’їжджалися літніми вечорами на гостину і бридж, після війни попродавали свої фільварки або віддали в оренду євреям, яких звідусіль наїхало до Чорткова. Якогось року Коритовський, порадившись із Геленою, вирішив передати управління своїми маєтками й перебратися до Львова.

Після війни велика господарка Баревичів упала на руки Анни-мурзихи. У свої шістдесят років удова як могла втримувала родинні морґи. Війна давно закінчилася, хоча підстаркуватий мул із обпеченим черевом у перші повоєнні роки тримався ще на ногах і своїм іржанням відлякував дітвору. А польова кухня одного з Настиних коханців — турка Кюбата, що іржавіла посеред Горб-Долини, давно стала для них бажаною забавкою. Поверталося довоєнне життя. Баревичі в урожайні роки наймали сезонних працівників із придністровських сіл, а Коритовські намагалися впоратися за допомогою своїх форналів. Буковина відійшла до Румунії, буковинці тепер жили за кордоном. У перші повоєнні роки Анна заклала частину землі до державного банку. На позичені гроші купила зерна для посіву, молотарку, кілька коней та корів. А тут, у двадцять четвертому році настала грошова реформа, а тоді у двадцять дев’ятому поширилися світова криза. Анна спродала євреям половину своєї землі, бо впоратися з тими морґами було важко — банки вимагали виплати відсотків, а врожаї були в ті роки низькі. Баревичеві землі розповзалися, наче тонка теляча шкіра, що тріскала в найбільш витертих місцях. «Прикро, — думала собі мурзиха, — що Настя нічим не цікавиться, окрім чоловіків, а внук ще малий».

Настя Баревичева спуталася з Тадеушем Домаховським, польським урядником, працівником колії, й переїхала з ним до Чорткова. Той Домаховський, із розповідей дівчат Бенціровської, міг похвалитися своїм дурнем, від якого деякі чортківські повії, після відвідин Домаховським лупинарію, ходили розкаряченими гусками. Мешкав він на вулиці Колійовій. Винаймав половину будинку з окремим входом і щодня простував пішки до праці на станцію. Довгенько Домаховський кавалєрував, і чутка про його чоловічу дорідність відлякувала молодих відданиць, зате приваблювала заміжніх пань. Бенціровська, наслухавшись про фізичний розмір того, що теліпалося між ногами пана Тадеуша, вирішила сама пересвідчитись у правдивості чуток. Адже дівки могли й прибрехати. Коли Домаховський під ранок вийшов із кімнати Марисі, протоптавшись по дівчині цілу ніч, як кінь по бруківці, Амброзія Бенціровська покликала його до себе. Нічого не підозрюючи, Домаховський увійшов до покою власниці будинку розпусти. Перекрутивши ключ у замку, вона накинулася на Домаховського і звалила його на підлогу. Такої спритності від шістдесятирічної жінки він не чекав. Рука спокусниці враз опинилася на розпірці, і вони обоє відчули, як невидима сила почала розпрямляти чоловічу принаду колійовця. Перебравшись на ліжко, Бенціровська вилізла на Домаховського, ковзнувши своєю шовковицею по його волохатому животі, від чого випрямлений патик досяг таких розмірів, яких Бенціровська ніколи в житті не бачила. Обережно сідаючи, Амброзія відчувала, що в неї всередині все розривається. Так наче риба, заплутавшись у водоростях, розриває їх, намагаючись звільнитися. Бенціровська від болю заплющила очі. Вона уявила, що впустила в себе великого кита, якого бачила на світлинах календарів. Якоїсь миті Амброзія знепритомніла і прийшла до тями аж тоді, коли Домаховський перевернув її горілиць. Побачила його розширені божевільні очі й перекривлений заслинений рот. Ліжко тріщало так, як навесні льодохід на Сереті. І домом хилитало. Позаяк вікно у своїй кімнаті Бенціровська, перед тим як запросити Домаховського, прочинила для свіжого повітря, то їхні млосні голоси зібрали під будинком чимало ловців ґав. Нарешті вони видихнули, як перед смертю видихають спресоване в легенях повітря. Вулиця здогадалася, що ті двоє коханців, за якими вони заглядали, закінчили свої любощі на найвищій ноті. Ніхто не розходився. Цікаво було побачити — хто ж розхитував цього ранку дім. Але хитра Амброзія випустила Домаховського бічними дверима. Здолавши огорожу, він подався в бік залізничних майстерень. А вона, повернувшись до кімнати, прилипла до вікна — перед будинком, роззявивши писки, стояли мешканці Колійової, чекаючи на чудо. Після цього випадку Амброзія уникала зустрічей із Домаховським, підсовуючи йому когось із молоденьких дівчат, що наймалися до неї на працю. Про те, що Колійова перекрита юрбою, яка заважає візницям перевозити пасажирів, сповістили поліцію. Того ж дня Настя Баревичева була в Чорткові. Приїхала дізнатися, що потрібно, аби на осінь записати Дмитра до гімназії. Анна-мурзиха випровадила дочку з Митниці торохтливою бричкою. Скалічілий на війні Остафійчук, який наглядав у Баревичів за кіньми, повіз Настю до міста. Остафійчуку ампутували по лікоть праву руку, і довгий рукав тепер теліпався з культі, як індичий ніс. Настині двадцять шість років після народження сина буяли жіночими принадами, на які липли чоловіки. Будь-хто, опинившись поруч, розумів її бажання. Настя охоча була до любощів і не приховувала цього. Анна-мурзиха перебирала в пам’яті всіх жінок по чоловіковій та своїй лініях, аби зрозуміти, у кого ж її дочка вдалася.

Зранку, коли Настя лаштувалася до міста, Анна-мурзиха відкликала Остафійчука вбік і попросила пильнувати за дочкою. Вони мають заїхати до гімназії та на ринок, сказала Анна, і повернутися додому. Остафійчук отримав список, що й де купити, а Настя — про що розпитати в гімназіальній канцелярії. Виїхали польовою дорогою на Ягільницю, а звідти гостинцем дісталися Чорткова. Поки Настя буде в гімназії, Остафійчук купить усе, що треба, на ринку. Домовилися зустрітися біля годинникової вежі ополудні. Настя досить швидко з’ясувала правила прийому й пішла вулицею Міцкевича назустріч… Домаховському. Вона минула будинок із бакалійною крамницею, де до війни перебувала українська гімназія, а Домаховський, після бурхливої ночі з повією та несподіваного ранку з Амброзією чвалав до банку. Перед тим, прийшовши з запізненням до праці, він попрохав вільний день, поскаржившись на шлунковий розлад. Набрехав про шлунок і подався до центру міста. Нині надходив реченець розрахунку за позику. Переходячи вулицю, Домаховський зупинився, щоби перепустити Білґорая. Водовоз летів своєю бричкою, порозвозивши зранку воду, бо з шостої години починався шабес, і Мошко, як усі гебреї Чорткова, снував вулицями зі швидкістю світла. Тим часом Настя порівнялася з Домаховським — і вони усміхнулися одне одному. Цього вистачило, щоби Домаховський змінив свої плани й запросив Баревичеву на каву до цукерні. Принюхавшись як пес, він зрозумів, що пані не відмовить. Настя пахкотіла незнайомим запахом айви з листа від Петра Урбана. Учора її руки торкалися того Урбанового конверта, всередині якого росли духмяні белградські садки.

Остафійчук прочекав Настю в умовленому місці — під вежею з годинником до темряви, і Митниці дістався вже за північ.

Наївся тієї ночі страху. Польову дорогу перебігали кілька разів вовки. Нервово сіпався кінь. Навкруги тхнуло вовчатиною. Мабуть, десь поблизу було лігво, і народжені в березні вовченята вже підросли й устигли пообсцикати найближчі кущі й чагарники, помітивши територію. Остафійчук про всяк випадок наготував віхоть соломи, а сірники завше тримав у глибокій кишені військових штанів. Того року голодні вовки тягли з хлівів та стаєнь овець та птицю. Усі, хто пускався в нічні переїзди, про це знали. Зранку, теліпаючи рукавом на обрубкові, розповів Анні-мурзисі, що Насті не дочекався, але про вовків і свій перестрах — промовчав.

У помешканні Домаховського Настя прожила тиждень.

Через тиждень приїхала додому і сказала матері, що вибирається до Чорткова.

Баревичі ненавиділи Волянських із Коритовськими. А коли Дмитро Баревич, нащадок митника Гриця Баревича, появився на світ, то всі, хто міг би переповісти правдиву історію цієї ненависті, стали землею. Найбільше знав про це Дмитрів дідо — Данило. Як відомо, ще незадовго до народження внука, Данила не стало. Анна-мурзиха тепер єдина знала родинну історію і боялася, щоб ніщо з того знання не вивітрилося з пам’яті. Тому, коли Дмитрикові виповнилося сім років, вирішила, що малому вже можна почути від неї щось про Баревичів, бо до часу, поки він навчиться читати й перегляне родинні папери, вона хотіла відкласти в дитячій свідомості слова, як птаха відкладає в гніздо яйця, коли надходить для цього відповідна пора. Того ранку, коли Анна-мурзиха вирішила поговорити з онуком, трапилася непередбачувана подія. Старий мул, залишений відступаючими російськими військами, той самий, яким Анна їздила до Язловець рятувати від тифу Настю, упав посеред обори. Насправді ніхто не бачив, як тварина звалилася на бік, виставивши зарубцьовану світлу підчеревину з рудою шерстю. Остафійчук останнім часом побоювався, що мул може стати легкою здобиччю для вовків, тому хотів припнути його до жолоба у стайні. Але Анна-мурзиха, бачачи, як гасне пломінь життя в очах мула, наказала залишити тварину в спокої. Мула й надалі можна було побачити на вулицях Митниці. Остафійчук щодня досипав йому вівса або січки. Тепер, лежачи на лівому боці, мул, з морди якого текла смердюча зелена слина, ще силувався зіп’ястися на ноги, піднімав важку голову, але шийні м’язи ослабли. Над ним стояли Остафійчук, Анна-мурзиха, наймичка Юлька й семирічний Дмитрик. Усі вони пригадували його життя, що пробігло перед їхніми очима. Дмитрик, мурзишин онук, найменше знав про малого коня — так він називав мула. Але й інші знали не більше. Звідкіля ж вони могли дізнатися про те, що червоне лошатко з білим підчерев’ям з’явилося в одному з турецьких сіл задовго до війни, у господарстві турка Юфюка, в околицях еялету Кайсері? Звісно, що десь воно й від когось народилося. Коли червоношкіре лоша підросло, Юфюк продав його перекупникові худоби, перед тим каструвавши в півторарічному віці. Лоша виявилося міцним і дорідним. Особливо покупців приваблював рідкісний рудавий колір. До часу, відколи почалася військова служба, наш мул змінив кількох господарів. У віці чотирьох років червонобокий перевозив важкі тюки з пшеницею в стамбульському порту. Потім опинився в селянському господарстві, у провінції Караман. Суворий господар, гориста місцевість та поля, розкидані по схилах, привчили мула до витривалості. Один із військових інтендантів умовив караманського селянина відпродати червонобокого для потреб війська, коли мул переступив шестирічний вік. Зуби в нього були ще міцні, не скришені, а м’язи, внаслідок ходіння гірськими стежками з вантажами, пружні. Уже як військовий наш мул побував на Грецькому фронті біля Салоників. Він не підозрював, що йому підготував генералісімус Енвер-паша. З наказу паші частину, до якої наш мул був приписаний, перекинуть на Галицький фронт. Першого ж дня мул вгрузне в розмите осінніми дощами галицьке болото, коли Кюбат, підганяючи, виведе його з транспортного вагона. Ще за день перед тим як вибухова хвиля переверне похідну кухню з квасолевим супом, нашого мула тримали для перевезення військової пошти у віддалені штаби на передовій. Але щось змінилося — і червонобокого передали Кюбатові. Мул прощально поглянув у високе митницьке небо і спустив дух.

Остафійчук відтягнув здохлу тварину за ноги на город і закопав під яблунею.

«Рано чи пізно то мусіло статися», — сказала мурзиха Остафійчукові, коли він повернувся з городу.

«Та я ще від учора видів, шо шось єго мучит».

Дмитрик ні з того ні з сього розплакався, і Юлька повела малого до будинку.

«Шкодує малого коника», — пояснила внукові плачі Анна.

«Видко, шо ваш хлопец має мнєке серце».

«Мнєке, мнєке, — погодилася. — Аби не мнєкуш».

Поки Настя насолоджувалася з Домаховським гірськими краєвидами в Криниці, без неї здох червонобокий мул, а наступного дня застудився Дмитрик. Кашель, що поселився в чутливих бронхах, душив дитину щоночі. З Чорткова приїхав лікар, але хтось порадив Анні відвезти хворого подихати овечими випарами. Кошару знайшли в Язлівцях. І з самого ранку Баревичі, минаючи Горб-Долину, поїхали до Язловець.

«А чого ми поїхали до Язлівець?» — запитався малий Баревич, коли доїжджали до Горб-Долини.

«Бо в нас немає овець».

«А в Коритовських є?»