Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А йдіть но сюди. Ви мені потрібні.

— Пустіть, сер, — сказав Сем. — Чуєте, мене кличе хазяїн? Пустіть бо, сер.

Рвучким рухом містер Веллер визволився з цупких обіймів бідолашного піквікця і штовхнув Вінкла вперед. З точністю, якої не набудеш ніякими вправами, безталанний джентльмен потрапив у центр шотландського кола саме тоді, як Боб Сойер показував незрівняний зразок фігурного ковзання. Містер Вінкл наткнувся просто на нього, і обидва вони важко впали. Містер Піквік миттю підбіг до них. Боб уже підвівся, але містер Вінкл був занадто розумний, щоб із ковзанами на ногах робити такі штуки. Він сидів на льоду й марно докладав усіх зусиль, щоб усміхнутися.

— Ви забились? — стурбовано спитав містер Бенджемен Елен.

— Не дуже, — відповів містер Вінкл, потираючи собі спину.

— Дозвольте, я пущу вам кров, — люб’язно запропонував містер Бенджемен.

— Ні, дякую, — поквапився відмовитись містер Вінкл.

— А я думаю, це було б корисно для вас, — настоював Елен.

— Спасибі, обійдуся й так.

— Як ваша думка, містер Піквік? — спитав Боб Сойер.

Містер Піквік був обурений і роздратований.

— Скиньте ковзани! — суворим тоном звернувся він до містера Вінкла.

— Навіщо? Я ж тільки но почав, — протестував містер Вінкл.

— Скиньте ковзани, кажу, — рішуче повторив містер Піквік.

Чинити далі опір не можна було. Містер Вінкл мовчки скорився й дозволив Семові зняти з себе ковзани.

— Підніміть його, — звелів містер Піквік, і Сем поставив містера Вінкла на ноги.

Містер Піквік відійшов трохи вбік і, поманувши до себе приятеля, спершу допитливо глянув на нього, а потім тихо, але цілком виразно сказав такі знаменні слова:

— Ви — шахрай, сер.

— Хто? — спалахнув містер Вінкл.

— Шахрай, сер. А коли хочете точнішого виразу — ошуканець, сер.

По цих словах містер Піквік повільно повернувся й приєднався до своїх друзів.

Поки містер Піквік розважав свою душу такими розмовами, містер Веллер і гладкий хлопець розважали себе ковзанням і виявляли в цій галузі блискучу майстерність, прочовгавши довгу доріжку. Містерові Піквіку, який, стоячи на місці, трохи замерз, стало заздро дивитися на них.

— Теплі вправи? — спитав він містера Вордла, що, задихавшись від розв’язування найскладніших задач на льоду, спинився коло нього.

— Та ще й які теплі, — відповів той. — А ви катаєтесь на ковзанах?

— Ковзався колись, ще хлопцем бувши, по канавах.

— Спробуйте й тепер.

— Просимо, містер Піквік, просимо, — закричали дами.

— Я охоче побавив би вас чим можу, та тільки більше вже як тридцять років не надівав ковзанів, — відповів містер Піквік.

— Дурниця, — сказав Вордл і поривчасто, як робив усе, скинув свої ковзани.

— Маєте. Я вам товаришуватиму. — І веселий старий побіг по льоду так швидко, що майже наздогнав містера Веллера й на багато випередив гладкого хлопця.