Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прибуття двох нових гостей та прикре враження, яке воно справило на містера Вінкла й молоду леді з отороченими хутром черевиками, безперечно, відбилося б на настрої всього товариства, якби не веселість містера Піквіка та добрий настрій господаря ферми. Містер Піквік зумів навіть завоювати симпатії містера Бенджемена Елена і зайти в розмову з містером Бобом, які під впливом бренді та сніданку помітно подобрішали. Потім уся громада подалась до церкви, де містер Бенджемен Елен хутко заснув, а містер Боб Сойєр одвертав свої думки від світських справ, вирізьблюючи на лаві своє ім’я чотиридюймовими літерами.

— Ну, — сказав містер Вордл після грунтовного другого сніданку, за яким випили чимало пива та вишневої наливки, — що сказали б ви, якби я запропонував годинку якусь поковзатись? До обіду часу — в нас ще багато.

— Чудово! — скрикнув містер Елен.

— Розкішно! — зрадів містер Сойєр.

— Ви, безумовно, ковзаєтесь на ковзанах? — спитав старий Вордл у містера Вінкла.

— О, звичайно, — відповів Вінкл, — тільки давно вже не маю ніякої практики.

— Ах, будь ласка, поковзайтесь, — попросила Арабелла. — Я страшенно люблю дивитись на цей спорт.

— І справді, це так гарно, — підхопила друга панна.

Третя сказала, що це — дуже елегантна розвага, а четверта порівняла людину, що ковзається на ковзанах з лебедем.

— Я охоче поковзався б, — згодився нарешті містер Вінкл, тільки в мене немає ковзанів.

Та цю справу зараз же полагодили. В Трандла була зайва пара ковзанів, а гладкий хлопець пригадав, що під сходами їх лежить щонайменше з півдесятка пар. Містер Вінкл висловив надзвичайне задоволення, але виглядав надзвичайно сумно.

Старий Вордл провів усіх до досить великого ставка. Гладкий хлопець і містер Веллер порозмітали сніг, що нападав протягом минулої ночі. Боб Сойєр приладнав ковзани і, стоячи на одній лівій нозі, описав кілька кіл, а потім почав робити вісімки й рисувати різні візерунки на льоду, захоплюючи своєю спритністю містера Піквіка, Тапмена й дам. Це захоплення перейшло в ентузіазм, коли старий Вордл Бенджемен Елен і той таки Боб спільно проробили кілька таємничих еволюцій, названих ними шотландським танцем.

Тим часом містер Вінкл з посинілим від холоду обличчям силкувався просвердлити дірку в своїх підошвах, а потім з допомогою містера Снодграса, що розумівся на цьому не більше від індуса, приладнав і ковзани, пригвинтивши їх задом наперед і переплутавши всі ремінці. Нарешті за допомогою містера Веллера безталанні ковзани були пригвинчені і прив’язані як слід, а містер Вінкл піднявся на ноги.

— Ну, а тепер, сер, — підбадьорював його Сем, — вперед! Покажіть їм, як треба ковзатись.

— Стійте, Сем, стійте, — сказав містер Вінкл, тремтячи з голови до п’ят і чіпляючись за руку містера Веллера з одчаєм людини, що потопає.—А як же слизько, Семі

— На льоду це трапляється досить часто, сер, — заспокоював його містер Веллер. — Держіться, сер.

Останнє зауваження Веллера стосувалось до виявленого містером Вінклем рішучого наміру вдаритись потилицею об лід і задригати ногами.

— Це якісь… якісь… якісь незграбні ковзани. Правда, Сем? — пробелькотів містер Вінкл.

— Боюсь, сер, що то не ковзани, а джентльмен на них незграбний, — відповів Сем.

— Ну бо, мерщій, Вінкл! — прискорював містер Піквік, не здогадуючись, у чому справа. — Наших дам аж нетерплячка бере бачити, як ви ковзаєтесь.

— Зараз, зараз, — з тогосвітньою усмішкою озвався містер Вінкл, — іду.

— Зараз починається! — крикнув Сем, намагаючись звільнитися з його обіймів. — Ну, сер, вперед!

— Заждіть хвилиночку, — благав містер Вінкл, закохано притискуючись до містера Веллера. — У мене, виявляється, є вдома два зайві фраки, Сем. Можете взяти їх собі.

— Спасибі, сер, — подякував містер Веллер.

— Чого це ви торкаєтесь вашого капелюха, Сем, і віднімаєте руку? Не робіть цього. Я ранком ще, заради різдва, хотів дати вам п’ять шилінгів. Матимете їх сьогодні ж увечері, Сем.

— Ви дуже ласкаві, сер, — сказав містер Веллер.

— Спершу підтримуйте мене, Сем. Отак, Зараз я й сам поїду, Сем. Не так хутко, Сем, не так хутко!

Перегнувшись удвоє, спираючись на руку містера Веллера й зовсім не подібний до лебедя, містер Вінкл поволі пересувався по льоду, коли з протилежного боку ставка долинув до них голос містера Піквіка:

— Сем!

— Сер?