Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У сільському загоні, — відповідала юрба.

— Як я потрапив сюди? Що я зробив? Звідки мене сюди привезли?

— Болдвіг, капітан Болдвіг, — була єдина відповідь.

— Випустіть мене! — кричав містер Піквік. — Де мій слуга? Де мої друзі?

— Нема в тебе друзів. Ура! — і в містера Піквіка полетіла ріпа, потім картопля, далі — яйце й ще деякі ознаки жартівливої симпатії натовпу.

Скільки часу тривала б ця сцена і як довго мусив би ще страждати містер Піквік — сказати трудно. На щастя, на допомогу приїхала коляса, і з неї вискочили старий Вордл і Сем Веллер. Перший з них за менший час ніж треба, щоб написати і навіть прочитати це, проклав собі дорогу до містера Піквіка й посадив його в колясу, а другий в той час закінчував третій і останній раунд із сільським сторожем.

— Біжіть до суду !— кричала з дюжина голосів.

— Біжіть швидше! — крикнув містер Веллер, вистрибнувши на передок. — Перекажіть мій привіт — привіт від містера Веллера — судді. Скажіть йому, що я трохи попсував пику його служникові, так хай він знайде нового, а я завтра повернуся сюди і виб’ю й того. Рушай, старий!

— Я позиватиму капітана Болдвіга за незаконне затримання, зараз же, як приїду до Лондона, — сказав містер Піквік, коли коляса виїхала з села.

— Ми, здається, полювали на його землі, — зауважив містер Вордл.

— Мені однаково, — відповів містер Піквік. — Я все таки позиватиму.

— Ні, не позиватимете, — настоював Вордл.

— Позиватиму; свідчуся… — але, спостерігши насмішкуватий вираз на обличчі Вордла, містер Піквік перебив самого себе і спитав, — а чому ні?

— А тому, — пояснив старий Вордл, душачись од сміху, — що вони, певне, ходили коло нас і бачили, що ми випили багато холодного пуншу.

На обличчі в містера Піквіка майнула усмішка; усмішка поширилася в сміх, сміх перейшов у регіт, а до реготу приєдналися всі. Отже, щоб підтримати свій гарний настрій, вони спинилися коло першої ж придорожної корчми й замовили по склянці бренді з водою для всіх з додатком чистого бренді надзвичайної міцності для містера Семюела Веллера.

РОЗДІЛ XVI,

На першому поверсі похмурого будинку в найдальшому закутку Фріменс — каурта в Корнгілі сиділи четверо клерків панів Додсона і Фога — двох аторнеїв його величності в королівському суді та касаційному департаменті у Вестмінстері й соліситорів при найвищому суді лорда — канцлера. Працюючи вдень, зазначені клерки за особливу ласку неба мали денне світло та сонячне проміння, як буває з людиною, що сидить на дні досить глибокого колодязя; тільки денної пори вони не мали змоги бачити зорі, які видно з дна колодязя.

Приміщенням для клерків у конторі панів Додсона та Фога була темна, вогка, затхла кімната з дерев’яною перегородкою, яка захищала клерків від поглядів простого люду. Пара старих дерев’яних стільців, годинник на стіні, що цокав надзвичайно гучно, календар, стійка для зонтиків, вішалка для капелюхів і кілька полиць із занумерованими стосами брудного паперу і силою більш-менш побитих чорнильних пляшок різних форм та розмірів становили всю обстанову дожидальні. З цієї кімнати виходили в передпокій скляні двері, і по той бік їх ранком наступного за правдиво описаними в останньому розділі подіями дня з’явився містер Піквік у супроводі Сема Веллера.

— Заходьте. Хіба вам хто заважає? — озвався голос ізза перегородки у відповідь на делікатний стук містера Піквіка; і містер Піквік з Семом зайшли.

— Містер Додсон або містер Фог удома, сер? — запитав містер Піквік, ступивши трохи наперед і тримаючи в руці капелюх.

— Містера Додсона немає, а містер Фог зайнятий, — одказав голос, і в той же час голова з пером за вухом, якій належав цей голос, глянула поверх перегородки на містера Піквіка.

То була дуже неохайна голова; піскуватого кольору напомажене волосся на ній ділилося проділом і дрібними кучерями облямовувало плоске обличчя, оздоблене двома маленькими оченятами, брудним комірником і чорною, приношеною краваткою.

— Містера Додсона немає дома, а містер Фог дуже зайнятий, — сказав чоловік, якому належала ця голова.

— Коли повернеться містер Додсон, сер? — спитав містер Піквік.

— Не можу сказати.

— А чи скоро звільниться містер Фог, сер?

— Не знаю.

Тут чоловік заходився спокійнісінько загострювати гусяче перо, а другий клерк, що під захистом своєї конторки розмішував содові порошки, ухвально засміявся.

— То я зажду, я думаю, — промовив містер Піквік.

Відповіді не було, і містер Піквік, не дочекавшись запрошення, сів на стілець і почав прислухатись до цокання годинника та до приглушеної розмови клерків.