Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я за свого життя не бачив ще такої рушниці,— скаржився бідолашний містер Вінкл, розглядаючи курок, немов хотів зарадити цим лиху. — Вона стріляє коли їй заманеться. Що з нею вдієш?

— Що вдієш! — розсердився Вордл. — Стріляє, коли заманеться! Чого б це не заманулось їй влучити?

— І влучить, сер, — пророчим голосом сказав ловчий. — Ось почекайте лиш трохи.

— Що ви хочете сказати цим, сер? — роздратовано спитав містер Вінкл.

— Нічого, сер, нічого, — відповів той. — У мене сім’ї немає, а мати цього хлопчика матиме гарненьку пенсію від містера Джофрея за те, що її сина вбито в його маєтку. Заряджайте, сер, знову; заряджайте !

— Одберіть у нього рушницю! — кричав з своєї тачки містер Піквік, на смерть заляканий пророкуванням ловчого. — Візьміть у нього рушницю хтонебудь. Чуєте?

Проте ніхто не виконав його наказу, і містер Вінкл, кинувши на свого лідера бунтарський погляд, зарядив рушницю й пішов далі з усіма іншими.

На підставі записів містера Піквіка мусимо відзначити, що поведінка містера Тапмена значно більше, ніж система Вінкла, свідчила за його розважливість і обачність. Це, звичайно, ані трохи не зменшує авторитетності містера Вінкла в усіх спортивних питаннях, бо, як слушно зауважив містер Тапмен, споконвіку спостерігалося, що найкращі й найздібніші філософи, справжні джерела знання в галузі теорії, бували цілком неспроможні здійснити її на практиці.

Система містера Тапмена, як і більшість найславетніших винаходів, була надзвичайно проста. Із швидкістю та проникливістю геніальної людини вій відразу зрозумів, що головних вимог для доброго мисливця лише дві: перша — розряджати рушницю так, щоб не було боляче, а друга — розряджати її, не загрожуючи життю інших мисливців. Отже, стріляти найлегше було, заплющивши очі й цілячи в небо.

Одного разу, додержавши цих правил, містер Тапмен розплющив очі і побачив, як на землю падала підстрелена сита куріпка. Він уже лагодився був поздоровити з незмінним успіхом містера Вордла, коли цей джентльмен підійшов до нього і, сердечно стиснувши руку, сказав:

— Ви так і ціляли в цю чудову птицю, Тапмен?

— Ні, ні! — запротестував містер Тапмен.

— Ціляли! — настоював містер Вордл. — Я сам бачив, як ви підносили рушницю, і мушу сказати, найдосвідченіший стрілець зробив би не краще за вас. Ви, напевне, і раніш полювали, Тапмен, а я й не знав цього.

— Ну, що? — спитав містер Вордл, підходячи до тачки й обтираючи піт з свого добрячого червоного обличчя. — Гарячий день? га?

— Страшенно, — відповів містер Піквік. — Сонце так палить, що навіть мені жарко. Не знаю, як ви витримуєте таку спеку.

— Гаряченько таки, — ствердив старий джентльмен. — О, та вже початок першої! Бачите отам зелений горбок?

— Звичайно.

— Там ми будемо снідати. А ось і хлопець з їжею. Точний, як годинник.

— Правда ваша, — зрадів містер Піквік. — Гарний хлопчик. Обов'язково дам йому шилінг. Ну, Сем, поїхали далі.

— Держіться, сер, — сказав містер Веллер, підбадьорений самою думкою про сніданок. — Геть з дороги, ти, в ботиках! „Не виверніть мене, якщо вам дороге моє життя" — як сказав один джентльмен кучерові, що віз його на страту. — І, прискоривши ходу, містер Веллер майже бігцем приставив свого пана до зеленого горбка, обережно вивернув його на землю коло самого кошика з їжею і завзято почав розпаковувати цей кошик.

— Пиріг з телятиною, — промовляв до себе Сем, розташовуючи страви на траві,— добра річ пиріг з телятиною, надто коли знайомий з жінкою, що його пекла, і певний, що він не з кицьки. Язик… гарна штука, коли він не жіночий. Хліб… шинка… чудовий окіст… холодне м’ясо… гаразд… А що в цих череп’яних глечиках, пустунчику?

— В одному пиво, — відповів хлопець, знімаючи з плечей два череп’яні глечики, зв’язані ремінцем, — а в другому — холодний пунш[23].

— Добрий вийде сніданочок, — зауважив Сем, задоволено оглядаючи свої готування. — Тепер, джентльмени, призволяйтесь, як казали французам англійці, коли настромили багнети.

Запрошувати товариство віддати належне сніданкові не довелося: зголоднілі мисливці, довгий ловчий і двоє хлопців зараз же посідали на траву й допались і до їжі, і до напоїв.

Безперестанку слідуючи одна по одній, склянки з пуншем помітно вплинули на містера Піквіка. На обличчі його грали найбільш сонячні усмішки; сміх раз-у-раз кривив йому губи, і веселі іскорки блискали в його очах. Підпавши під вплив збуджуючої рідини і спеки, містер Піквік виявив непохитне бажання пригадати пісню, яку він чув змалку. І як спроби його не увінчалися успіхом, то він, щоб відживити свою пам'ять, хильнув ще склянку. Але й це не допомогло. Навпаки — замість пригадати слова забутої пісні, містер Піквік почав забувати, як вимовляються слова взагалі, і, нарешті, підвівшись, щоб звернутися з проречистою прамовою до товариства, упав у тачку і ту ж мить заснув.

Коли кошик запакували знову, між мисливців знялася суперечка з приводу того, що робити з містером Піквіком, якого не вдавалось розбудити: доручити містерові Веллеру відвезти його зараз же назад, чи залишити тут, доки мисливці вертатимуть додому. Кінець — кінцем, погодилися на останньому. Гадаючи, що полювання триватиме не більш як півгодини, і вважаючи на прохання містера Веллера дозволити і йому взяти участь у ньому, вирішили залишити містера Піквіка спати в тачці і зайти по нього, коли йтимуть назад. Так і зробили. Мисливці пішли далі, а містер Піквік, вмостившись якнайвигідніше у тачці, зостався хропти в холодку під горбком.

Не поспав містер Піквік і півгодини, як коло горбка у супроводі двох садівників з’явився маленький капітан Болдвіг, що виступав з усією швидкістю, яку дозволяли його розміри та поважність. Підійшовши до дуба, капітан спинився й глянув навколо так, наче все навколо має тішитися, що капітан Болдвіг звернув на нього увагу, а потім, стукнувши палицею об землю, прикликав до себе головного садівника.

— Гант! — сказав капітан'Болдвіг.

— Тут, сер, — озвався садівник.

— Укатати мені завтра це місце. Чуєте, Гант?

[23] Пунш — напій з міцного вина, чаю, цукру, води й лимонного соку. По-англійському це слово вимовляється „панч". Так само вимовляється і ім’я героя лялькового театру („Петрушки"). Містер Піквік говорив про пунш, а Вілкінс вирішив, що він називає себе "Петрушкою".