Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вам, може, краще було б піднятись ще східців на два, — додав Фог. — Будь ласка, далі, сер. Чи не бажаєте ви сказати, що ми — злодії? Або, може, ви вдарили б кого з нас? Прошу дуже, сер. Якщо ви робитимете так, ми не вчинимо ні найменшого опору. Запевняємо вас, сер.

І Фог спокусливо підсунувся під самий кулак Піквіка. Нема ніякого сумніву, що цей джентльмен не встояв би і з великою приємністю задовольнив прохання містера Фога, якби Сем, що чув усю розмову, не ввійшов у кабінет і рішуче вхопив свого пана за руку.

— Ходім! — промовив містер Веллер. — Теніс дуже інтересна гра, тільки не тоді, як ви — м’яч, а два адвокати — ракети. Ходім, сер. Якщо вам кортить розважитись, можете, зійшовши у двір, вдарити мене. А тут ця втіха устане вам занадто дорого.

І містер Веллер безцеремонно потяг свого пана по сходах, виволік надвір і, нарешті, бережно поставивши серед вулиці, ступив назад, ладний тепер коритися його розпорядженням.

Містер Піквік неуважно побрів уперед, перейшов вулицю напроти ратуші і попрямував до Чіпсайда. Сем ніяк не міг зрозуміти, куди вони йдуть, коли його пан обернувся до нього й сказав:

— Я маю відвідати містера Перкера, Сем.

— Вам слід було б зайти туди ще вчорашнього вечора, — відповів Сем.

— Здається, ви маєте рацію, Сем, — зітхнув містер Піквік.

— Я напевне маю рацію, — відмовив Сем.

— Добре, добре, Сем, — погодився містер Піквік, — ми підемо туди зараз же, але спершу я хотів би випити склянку бренді з теплою водою, Сем. Де тут можна це дістати?

Містер Веллер знав Лондон бездоганно і, не міркуючи навіть, відповів:

— Другий провулок праворуч, передостанній будинок з правого ж таки боку. Беріть стіл, що стоїть коло самого каміна, бо тільки в цього стола нема середньої ніжки, і це куди зручніше.

Містер Піквік буквально додержав поради свого лакея і, звелівши Семові йти разом із ним, ступив у зазначену корчму, де незабаром перед ним стояло вже чимало бренді з водою. Містер Веллер сидів за тим же столом, хоч і на поважній відстані від нього, і задовольнявся здоровою пляшкою портеру.

Корчма мала дуже затишний вигляд і, очевидно, перебувала під спеціальною протекцією візників, бо коло столів сиділи, палили люльки та випивали чимало джентльменів, які, судячи з зовнішності, належали до цієї вченої професії. Один з них, найстаріший за всіх, червоновидий, кремезний чолов’яга притяг чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято курив, але раз — у раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до Сема. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на другого.

Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам’ятати їхні обличчя назавжди.

Спершу містер Веллер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж напрямку. Потім він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніше, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром були розсіяні, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом промовив спід величезної шалі, обмотаної круг його шиї:

— Здоров був, Семі

— Хто це, Сем? — спитав містер Піквік.

— Отої я ніяк не міг повірити самому собі, сер, — сказав містер Веллер. — Та це ж старий.

— Старий ! Що то за старий? — не зрозумів містер Піквік.

— Мій батько, сер. Як живеш, старий? — і, виявивши таким способом свою синівську ніжність, містер Веллер посунувся на лаві, звільняючи місце для кремезного чоловіка, що з люлькою в зубах і кухлем у руці підійшов привітати його.

— Адже ми не бачились уже щось коло двох років, Семі,— сказав батько.

— Як не більше, — відповів син. — А що мачуха?

— Слухай, хлопчику, — урочистим тоном промовив старий, — май завжди на оці приклад свого батька і не дружися з удовою, а надто, коли в неї є корчма.

Давши отецьку пораду, містер Веллер — старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив від жаринки з старої і почав смоктати.

— Вибачте, сер, — промовив він, повертаючись по досить довгій паузі до старої теми і вдаючись до містера Піквіка, — сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?

— Ні, не одружений, — усміхнувся містер Піквік.

— Перепрошую, сер, — скинув свого капелюха містер Веллер — старший. — Я сподіваюся, ви задоволені з Семі, сер?

— Цілком, — заспокоїв його містер Піквік.

— Дуже радий чути це, — відповів старий чолов'яга. — Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер.