Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Завтра ви не спроможетесь, — зауважив містер Вордл. — Ви ще шкутильгаєте.

— Тоді післязавтра.

— Післязавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати у маєток сера Джофрея Менінгса і, якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.

— Ну, тоді другого вересня, — сказав містер Піквік. — Сем!

— Так, сер.

— Візьміть два місця на імперіалі до Лондона на четвер, для себе й для мене,

— Слухаю, сер.

Містер Веллер пішов з кімнати й подався виконувати дане йому доручення, сунувши руки в кишені і втупивши і землю очі.

— Чудний дядя, мій пан, — казав до себе містер Веллер, повільно йдучи вулицею. — Подумати, що вигадав з тою місис Бардл, та ще й з малим хлопцем! Завжди буває таке з цими, нібито статечними, старими. Не думав я, що він накоїть такого; не думав! — і філософствуючи так, містер Семюел Веллер увійшов до контори диліжансів.

РОЗДІЛ XV

На щастя для себе та для свого душевного спокою птаство перебувало в блаженному невіданні щодо готувань, які мали здивувати його першого вересня, і веселими криками привітало цей ранок — один з найприємніших восени того року. Багато молодих куріпок, що з усією самозадоволеною пихою юних літ гордовито проходили по стерні, і багато старих, що із зневажливим виглядом мудрих, досвідчених птахів своїми круглими очицями дивились на їхню легковажну поведінку, були однаково несвідомі свого близького кінця і розкошували свіжим ранковим повітрям, а через кілька годин лежали вже мертві на землі. Та ми стаємо сентиментальні. Будемо продовжувати. Отже, говорячи звичайною простою мовою, був чудовий ранок, такий чудовий, що важко було повірити, що небагато місяців короткого англійського літа вже минули. Огорожі, лани, дерева, горбки й долини показували зачарованому окові всі можливі відтінки зеленого кольору. Листя ледве починало обпадати. Поодинокі жовті цяточки, повкраплювані в літню зелень, ледве нагадували про наближення осені. На небі — ані хмарки. Сонце сяяло жарко й ясно. Співи пташок і дзижчання міріадів комах виповнювали повітря. На всьому лежала печать літа, і жодна з його розкішних фарб ще не зблякла.

Такого ото ранку коляса, в якій сиділи троє піквікців (містер Снодграс волів залишитися дома), містер Вордл і містер Трандл із Семом на передку, під'їхала до воріт придорожної садиби. Коло воріт стояв високий кощавий ловчий І хлопчик у шкіряних ботиках. У обох були за плечима величезні торби, а біля їхніх ніг крутилися два пойнтери.

— Га, Юно, здорово стара! Куш, куш, Деф! — казав містер Вордл, пестячи псів. — Сер Джофрей ще в Шотландії, Мартін?

Ловчий відповів ствердно і здивовано позирав то на містера Вінкла, що тримав рушницю так, ніби хотів, щоб курок замість нього натиснула кишеня його куртки, то на містера Тапмена, який витяг руку з рушницею так, немов боявся її.

— Мої друзі не мають ще достатнього досвіду в цих справах, Мартін, — сказав містер Вордл, помітивши погляд ловчого. — Треба жити, щоб навчитися; ви й самі знаєте. Та нічого; будуть колись гарні стрільці і з них. А втім, прошу містера Вінкла пробачити мене — у нього є вже деякий досвід.

Містер Вінкл кисло усміхнувся на цей комплімент і в замішанні почав виробляти своєю рушницею таке, що, будь вона заряджена, він неодмінно вбив би себе.

— Коли ви зарядите рушницю, то не поводьтесь з нею так, як тепер, сер, — суворо промовив високий ловчий, — інакше, будь я проклятий, якщо ви не підстрелите когось з нас на м'ясо.

Діставши таку догану, містер Вінкл раптом повернув рушницю й дулом мало не доторкнувся до голови містера Веллера.

— Алло, сер — скрикнув Сем, піднімаючи скинутий капелюх і потираючи собі висок, — якщо ви будете робити так і далі, ви швидко наповните свою торбу: просто з одного разу, щоб не гаяти часу.

Тут шкіряно-ботиковий хлопець зареготався, а потім удав, ніби то не він. Містер Вінкл велично насупив брови.

— Куди й коли звеліли ви принести нам поїсти, Мартін? — спитав містер Вордл.

— На горбок за дубом, сер, ополудні.

— Це, здається, вже не на володіннях сера Джофрея?

— Ні, сер, біля самої межі, на землі, що належить капітанові Болдвігові. Та нам ніхто там не заважатиме, і місцевість розкішна — моріжок.

— Добре, — погодився містер Вордл. — А тепер що швидше ми вирушимо, то краще. Ви приєднаєтесь до нас на дванадцяту, Піквік?

Містерові Піквіку кортіло побачити полювання, до того ж він побоювався за життя та цілість тіла містера Вінкла. Такого привабливого ранку не можна було сидіти самому, знаючи, що твої друзі веселяться, і містер Піквік мав досить понурий вигляд, коли відповідав.

— Та добре; доведеться задовольнитися хоч цим.

— А хіба джентльмен не мисливець, сер? — спитав довгий ловчий.

— Ні,— відповів містер Вордл, — і до того ж він шкутильгає.

— Мені дуже хотілося б піти з вами; дуже, — сказав містер Піквік.