Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всі співчутливо мовчали.

— По той бік огорожі стоїть тачка, — примовився хлопець, — служник джентльменів може котити її по стежках слідом за нами, а ми допоможемо переносити її через паркани.

— Правильно, — зрадів містер Вордл, якому ця ідея сподобалась, бо він любив спорт в усіх його проявах. — Правильно! Здорово вигадано, хлопче! Я зараз розпоряджуся.

Посадивши містера Піквіка в тачку, мисливці рушили в путь. Вордл і довгий ловчий вели перед, а містер Піквік з тачкою, підштовхуваною Семом, були в хвості походу.

Раптом собаки завмерли на місці, і мисливці теж спинилися.

— Що таке з собаками? — захвилювався містер Вінкл. — Як нерухомо вони стоять.

— Тихо, прошу! — застеріг його містер Вордл. — Хіба ж ви не бачите — вони роблять стійку?

— Роблять стійку! — здивувався містер Вінкл, роздивляючись навкруги, ніби шукаючи якогось надзвичайного краєвиду, що захопив своєю красою розумних тварин. — Роблять стійку… На що ж вони там дивляться?

— Не ловіть гав, — сказав містер Вордл, не відповідаючи на запитання в такий серйозний момент. — Ну!

Почувся різкий шум крил, що примусив містера Вінкла відстрибнути назад, наче його підстрелили. — Бах! бах! — гримнули два постріли. Над полем заклубився дим і розвіявся в повітрі.

— Де вони? — скрикнув містер Вінкл, крутячись на всі боки у стані величезного збудження. — Де вони? Скажіть мені, коли стріляти. Та де ж вони? Куди вони поділися?

— Де вони? — спитав містер Вордл, засовуючи в торбинку пару птахів, що їх поклала йому до ніг собака.

— Ось!

— Ні, ні; я питаю про інших, — метушився містер Вінкл.

— Тепер уже досить далеко, — відповів Вордл, заряджаючи знову свою рушницю.

— Хвилин через п’ять ми, я думаю, надибаємо новий виводок, — сказав довготелесий ловчий, — Якщо джентльмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й влучить.

— Ха-ха-ха! — засміявся містер Веллер.

— Сем! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.

— Сер?

— Не смійтесь.

— Більше не буду, сер, — і містер Веллер, щоб компенсувати себе, почав кривити такі гримаси поза спиною містера Піквіка, що хлопець у ботиках безперестанку реготався і безперестанку діставав за це потиличники від ловчого, який тільки й шукав нагоди, щоб відвернутись і не виявити своєї власної веселості.

— Браво, приятелю! — звернувся містер Вордл до Тапмена. — Ви таки вистрелили на цей раз.

— Еге, — з удаваною скромністю відповів містер Тапмен, — вистрелив.

— Здорово! Мабуть, дещо й зробите, як будете уважні. Штука не важка.

— Навіть дуже легка, — погодився містер Тапмен. — Тільки як же боляче штовхає вона в плече! Я мало не впав. Ніколи не гадав, що така маленька рушниця може так боляче бити.

— Ну, Вінкл, — сказав старий джентльмен трохи згодом, — зараз буде ще виводок. Дивіться ж — не запізнюйтесь.

— Не бійтесь, — заспокоїв його містер Вінкл. — А хіба вони роблять уже стійку?

— Ще ні. Тільки спокійно. Зовсім спокійно.

Вони обережно посувались уперед і, певно, підібрались би до птахів, якби містер Вінкл, виконуючи своєю рушницею якісь дивні еволюції, не вистрелив у найкритичніший момент. Дріб пролетів на такій відстані від голови хлопця, що будь на місці його довгий ловчий — весь набій влучив би йому просто в мозок.

— На якого біса ви це зробили? — скрикнув старий джентльмен, коли птахи цілісінькі полетіли геть.