Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, тепер улаштуймо справжній бенкет! — крикнув Боб, потираючи руки.

— На жаль, мені треба повертати до готелю, сказав містер Піквік. — Я не звик сидіти допізна і до того ж надзвичайно стомився від подорожі.

Хоч як просили його, містер Піквік не піддався. Виходячи, він умовився з Бенджеменом Еленом, що той товаришуватиме йому у візиті до старого містера Вінкла і, призначивши від’їзд на завтра, наш герой попрощався й попрямував до готелю „Чагарник".

РОЗДІЛ XXXVIII

Коні були подані рівно о дев’ятій, і, коли містер Піквік та Сем Веллер посідали на свої місця— перший усередину карети, а другий на лаві ззаду, — візник дістав наказ поспішати до аптеки містера Сойєра, щоб узяти там містера Бенджемена Елена.

Під’їхавши до дверей під червоною лампою та з вивіскою „Сойєр, наступник Нокморфа" і виткнувши голову з вікна карети, містер Піквік чимало здивувався, побачивши, що хлопець у сірій лівреї старанно зачиняє всі віконниці. Це було так незвичайно для ранкового часу, що вченому мужеві спало в голову відразу дві думки: перша, що помер якийсь сердечний приятель і пацієнт містера Сойєра; а друга, — що містер Сойєр збанкрутував.

— Що трапилось? — спитав хлопця містер Піквік.

— Нічого, сер, — відповів хлопець, розтягаючи рот на всю ширину обличчя.

— Все гаразд, все гаразд! — крикнув Боб Сойєр, раптом виходячи з дверей з маленькою засмальцьованою торбою в одній руці і з волохатим пальтом та пледом, перекинутим через другу. — Я теж їду з вами, старий приятелю.

— Ви? — здивувався містер Піквік.

— Авжеж. І то буде шикарна подорож. Ось вам, Семі. Держіть! — Звернувши таким способом на себе увагу Сема, Боб Сойєр кинув йому торбу, яку Сем, захоплений його поведінкою, зараз же умістив під лавою. Потім містер Боб з допомогою хлопця втиснувся в пальто, що було мале для нього, підійшов до карети, встромив у віконце голову й гучно засміявся.

— Здорово вигадано; га? — скрикнув Боб, утираючи сльози рукавом пальта.

— Дорогий мій сер, — з деяким замішанням промовив містер Піквік. — Мені й на думку не спадало, що ви поїдете з нами.

— О! в тім то й штука, — радів Боб, хапаючи його за фалду фрака. — Оце саме й смішно.

— Смішно? — не погодився містер Піквік.

— Звичайно ж… залишити аптеку на призволяще; хай собі дбає за себе, коли не хоче дбати за мене. — І, пояснивши так феномен з віконницями, містер Боб Сойєр показав на аптеку й віддався нападові веселості.

— Невже ж ви такі нерозважливі, що кидаєте пацієнтів, які, певне, потребують вашої допомоги? — серйозним тоном дорікнув йому містер Піквік.

— А чому б ні? — і собі спитав Боб. — Я на цьому багато не втрачаю. Однаково ніхто з них ніколи не платить. І правду сказати, — конфіденціальним шепотом додав Боб, — для них це навіть краще. З ліків я майже вивівся. Придбати нові—в мене немає грошей Отже, доводиться давати всім каломель, який декому може й пошкодити. Одне слово, все йдеться на краще.

Проти такої філософії й безперечних доказів містер Піквік не міг заперечувати. Він деякий час помовчав, а потім досить рішуче зауважив:

— Але в цій кареті лише два місця; а я ж запросив містера Елена.

— Про мене не турбуйтеся, — заспокоїв його Боб. — Я про це вже подумав. Ми з Семом чудово влаштуємось на задній лаві. А ось, дивіться. Бачите — білетик на двері аптеки: „Сойєр, наступник Нокморфа. Питати у місис Кріпс, напроти". Місис Кріпс — то мати мого хлопця. „На превеликий жаль, — скаже місис Кріпс, — містера Сойєра нема вдома. Сьогодні ранком його викликали на консиліум з найкращими місцевими хірургами… без нього не знають, що робити… надзвичайно складна операція… обіцяли заплатити які схоче гроші, аби тільки приїхав". Я сподіваюся, — пояснив Боб, — що це буде мені доброю рекламою. А якщо цей випадок потрапить до газети, то моя кар’єра забезпечена. Аж ось і Бен. Стрибай, хлопче!

З цими словами містер Боб Сойєр штовхнув візника, упхнув свого приятеля в карету, зачинив дверці, підняв підніжок, наліпив білетик на парадні двері, зачинив їх, поклав ключ у кишеню, вискочив на задню лаву, звелів рушати і зробив усе це так швидко, що раніше, ніж містер Піквік зважив, брати йому з собою Боба чи ні, карета з містером Сойєром, як невід’ємною часткою екіпажу, вже котила.

Поки вони їхали вулицями Брістоля, жартівник Боб зберігав ще свої фахівські зелені окуляри й поводився з належною статечністю та поважністю, задовольняючись самими усними дотепами на розвагу та науку містера Семюела Веллера. Коли ж карета виїхала на битий шлях, він скинув зелені окуляри разом з своєю поважністю і втнув багато найрізноманітніших фокусів практичного характеру, розрахованих на те, щоб притягти увагу прохожих і зробити з карети з її вмістом об’єкт більше ніж звичайної цікавості. Найменш помітним з цих фокусів було надзвичайно гучне наслідування поштового ріжка і привселюдне демонстрування малинової шовкової, прив’язаної до ціпка хусточки, якою спеціально з цієї нагоди він вимахував в повітрі з викликом і свідомістю своєї явної вищості.

— Цікаво мені,— сказав містер Піквік, спиняючися серед дуже серйозної розмови з Беном Елен з приводу численних чеснот містера Вінкла та його сестри, — цікаво мені, чого це всі прохожі так здивовано дивляться на нас?

— Це — наш шикарний виїзд, — не без гордості в тоні відповів Бен Елен. — Такі речі, можу сказати, вони бачать не щодня.

— Можливо, — промовив містер Піквік. — Певно так воно і є. Мабуть, ви маєте рацію.

Містер Піквік, імовірно, і далі гадав би так, якби, випадково виглянувши у вікно, не спостеріг, що погляди прохожих зовсім не виявляють почтивого подиву, і всі вони обмінюються якимись телеграфними знаками з особами назовні карети. Тут йому спало на думку, що ці демонстрації повинні мати якийсь далекий зв’язок із гумористичним настроєм містера Роберта Сойєра.

— Боюся, — сказав тоді містер Піквік, — чи не виробляє наш легковажний друг яких дурниць на своїй лаві.

— О, ні; що ви? — відповів Бен Елен. — Боб, коли він не на підпитку, найспокійніша істота в світі.

Тут у вухах йому залящало тривале наслідування поштового ріжка, а потім радісні вигуки та вереск, що виходили, очевидно, з горлянки і легенів найспокійнішої істоти в світі, або, простіше кажучи, самого містера Боба Сойєра.