Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Завжди ладний поступитися своїми почуттями ради бажання приятеля, містер Піквік зараз же ковтнув чималий ковток.

— Ну, що ж воно таке? — нетерпляче перебив його Бен Елен.

— Цікава штука, — відповів містер Піквік. — Я те не зовсім певний. А, так, — сказав він, ковтнувши вдруге, — це й дійсно пунш.

Містер Бен Елен глянув на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на містера Бена Елена. Містер Бен Елен усміхнувся. Містер Піквік — ні.

— То буде йому добра наука, — досить суворо промовив серйозний джентльмен, — то буде йому добра наука, коли ми вип’ємо все до краплі.

— Те ж саме подумав і я, — сказав Бен Елен.

— Правда? — спитав містер Піквік. — Тоді за його здоров’я ! — з цими словами цей надзвичайний муж енергійно пригубив пляшку, а тоді передав її Бенові Елену, що не дуже забарно наслідував його. Усмішки стали обопільні; пунш поступово й весело зникав.

— Зрештою, — зрезюмував містер Піквік, проковтнувши останню краплю, — витівки його дуже втішні… і дуже смішні.

— Це ви можете сказати, — додав містер Бен Елен. І на доказ того, що Боб Сойєр один з найдотепніших хлопців у світі, він заходився розважати містера Піквіка, довго й докладно описуючи, як цей джентльмен допився одного разу до маячення, і йому поголили голову. Оповідання про цей цікавий і приємний випадок припинила лише зупинка в Белі, де вони мали міняти коні.

— Чи не пообідаємо ми тут? — спитав Боб, зазираючи у вікно.

— Пообідаємо! — скрикнув містер Піквік. — Та ми ж проїхали лише дев’ятнадцять миль, і нам лишається ще вісімдесят сім з половиною.

— Саме тому і є рація підживитися чимсь, щоб боротись з утомою, — доводив містер Боб Сойєр.

— Але обідати о пів на дванадцяту вдень — абсолютно неможливо, — відповів, глянувши на годинник, містер Піквік.

— Нехай так. Тоді саме вчасно буде поснідати, — промовив Боб. — Алло, ви, сер! Сніданок на три особи, і на чверть години розпряжіть коні. Перекажіть, щоб давали на стіл усе холодне, що в них є, кілька пляшок елю, і почастуйте нас найкращою вашою мадерою. — Віддавши ці розпорядження з надзвичайною самоповагою та бундючністю, містер Боб Сойєр побіг до будинку доглядати, як готують сніданок, і менше ніж через п’ять хвилин повернувся з доповіддю, що все в чудовому стані.

Якість сніданку виправдала похвали Боба й ту шану, яку віддали йому не лише цей джентльмен, а й містер Бен Елен та містер Піквік. За ласкавою участю всіх трьох хутко впоралися з елем у пляшках та з мадерою, а коли коні були запряжені знову, вони сіли на свої місця з пляшкою найкращого сурогату пуншу, який можна було приготувати за такий короткий час. Засурмив поштовий ріжок, і знову замайорів малиновий прапор, цього разу без найменших заперечень з боку містера Піквіка.

В Тьюксбері вони спинилися пообідати. З цієї нагоди відіткнули чимало пляшок з елем, мадерою та портвейном і вчетверте наповнили дорожну пляшку. Під впливом комбінації цих збудних засобів містер Бен Елен та містер Піквік проспали всередині карети миль із тридцять, а Боб та містер Веллер, сидячи на задній лаві, виспівували тим часом дует.

Було вже зовсім поночі, коли містер Піквік прокинувся настільки, що міг визирнути у вікно. Котеджі, порозкидувані з обох боків дороги, кіптява на всьому, непрозоре повітря, купки попелу та жужелі, заграва далеких горнів, важкі клуби густого диму з високих димарів, що оповивав і пригнічував усе навкруги, відблиски ліхтарів, численні вози, навантажені дзвінкими штабами заліза, на шляху, — все це свідчило про те, що вони швидко наближаються до великого фабричного міста — Бірмінгема.

Містер Піквік ніколи не бачив містера Вінкла — старшого, хоч двічі чи тричі писав йому, відповідаючи на запитання про поведінку його сина й характеризуючи якнайкраще цього молодого джентльмена. І тепер він трохи нервувався, бо присутність Боба Сойєра та Бена Елена, які були на підпитку, здавалась йому не досить певним засобом привернути до себе симпатії старого.

— А втім, — казав до себе містер Піквік, — треба спробувати все. Я мушу побачитися з ним сьогодні ж, бо так я обіцяв. Якщо вони підуть зі мною, ми по змозі скоротимо візит. Сподіваюся проте, вони настільки тверезі, що не шкодитимуть самим собі.

Поки містер Піквік заспокоював себе цими міркуваннями, карета спинилася коло „Старого Королівського готелю". Містер Семюел Веллер витяг за комір півсонного Бена Елена й допоміг вийти з екіпажу містерові Піквіку. Найнявши комфортабельний номер, наш герой зараз же покликав коридорного й спитав його, де живе містер Вінкл.

— Поруч з нами, сер, зовсім поруч, — одповів коридорний. — Ярдів за п’ятсот; не більше, сер. Він власник пристані на каналі, сер. Так, п’ятсот ярдів звідси, сер. — Тут коридорний загасив свічку і, щоб дати містерові Піквіку змогу поставити йому ще кілька запитань, удав, що хоче засвітити її знову.

— Може, вам чогось подати, сер? — спитав нарешті коридорний, засвітивши свічку і в розпачі від мовчанки містера Піквіка. — Чаю або кофе, сер? Може, обід, сер?

— Ні; покищо нічого.

— Слухаю, сер. То, може, ви бажаєте замовити вечерю, сер?

— Тільки не зараз.

— Дуже добре, сер. — Відходячи, коридорний затримався коло дверей і, раптом повернувшися назад, солоденьким голосом промовив:

— Чи не прислати вам покоївку, сер?

— Пришліть, коли хочете, — погодився містер Піквік.

— Коли ви хочете, сер.

— І принесіть содової води, — додав Боб Сойер.