Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То давайте мені вашу руку, — запропонував містер Піквік.

— Ні, ні,— відмовлявся Джінгл. — Нізащо в світі… не можу.

— Дурниці; спирайтесь на мене; я так хочу, сер.

Бачивши, що він ніяковіє й вагається, містер Піквік поклав край суперечці, сунувши його руку під свою, і мовчки потяг його за собою.

Поки відбувалась ця сцена, обличчя містера Веллера виявляло несказанне здивування. Він переводив очі від Джінгла до Джоба, від Джоба до Джінгла І тільки вимовляв: «Будь я проклятий!" Повторивши ці слова разів із двадцять, він, здавалось, остаточно занімів і тільки розгублено поглядав то на того, то на того, доки Джоб, крадькома глянувши на нього, не спитав:

— Як ся маєте, містер Веллер?

— Це ж таки він! — скрикнув Сем, а, встановивши особистість Джоба, ляснув себе по стегнах і пронизливо свиснув.

— Моя доля змінилася, сер, — зауважив Джоб.

— Здається, — погодився містер Веллер, з неприхованим здивуванням розглядаючи лахміття на своєму супутникові. — І змінилася нібито на гірше, містер Тротер, як сказав джентльмен, одержавши два шилінги шість пенсів підробленого срібла замість гарної монети в півкрони.

— Безперечно, — кивнув головою Джоб. — Тепер це вже без ніякого обману, містер Веллер. Сльози, — в очах Джоба блимнув огник колишнього лукавства, — сльози не єдиний доказ бідування, і доказ не кращий.

— Так, це правильно, — погодився Сем.

— Їх можна удавати, містер Веллер, — сказав Джоб.

— Я це добре знаю, — ствердив Сем, — і знаю людей, які можуть самохіть виливати їх цілими цебрами.

— А цього, містер Веллер, підробити вже не можна» і дійти до такого — болісна путь. — Джоб показав на свої щоки і, закачавши рукав, оголив руку, яка, здавалось, мусила переламатись від першого дотику— так мало було на ній м'язів.

— Що ви робили з собою? — жахнувся Сем.

— Нічого.

— Нічого? — повторив Сем.

— Оце вже кілька тижнів, як я нічого не роблю і майже стільки ж п'ю і їм.

Сем кинув оком на обличчя містера Тротера та на його нужденну постать, зрозумів усе, схопив його за руку й потяг за собою.

— Куди ви йдете, містер Веллер? — спитав Джоб, даремно силкуючись визволитися з потужних рук свого колишнього ворога.

— Ходім, — відповів Сем. — Ходім ! — Не вшанувавши його дальшими поясненнями, містер Веллер приставив Джоба до буфету й звелів подати кухоль портеру.

— А тепер, — промовив Сем, — пийте. Пийте до останньої краплі і, як вип'єте, перекиньте кухоль, щоб я бачив, що там нічого не лишається.

— Але, любий містер Веллер… — протестував Джоб.

— Швидше! — владним тоном сказав Сем.

Спонукуваний таким способом, містер Тротер підніс кухоль до губ і поволі, майже непомітно, спорожнив його. Він спинився раз — і тільки раз, — щоб перевести дух, але не підвів обличчя від посудини, яку за кілька хвилинок перекинув сподом угору. Нічого не вилилося з неї, опріч небагатьох клубків піни, що повільно відірвались від вінець і впали на підлогу.

— Добре! — схвалив Сем. — Як почуваєте ви себе після цього?

— Краще, сер. Здається, краще, — відповів Джоб.

— Ще б пак, — авторитетно ствердив Сем. — Це подібно до того, як наповняють газом балон. Я на голе око бачу, як ви гладшаєте. Що ви сказали б про другий кухоль такого ж розміру?

— Спасибі, більше не треба. Дуже вам вдячний, сер, — сказав Джоб.

— Ну, а чогонебудь печеного?