Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не бійся, Семі; не бійся, — заспокоїв його старий джентльмен, коли, по довгій боротьбі та численних тупаннях ногами в землю, набув знову змоги говорити. — Це — тільки тихий сміх, у якому я вправляюся, Семі.

— Що б воно не було, а тобі краще не вправлятися, — порадив Сем, — бо це небезпечний винахід.

— Він тобі не подобається, Семі? — спитав старий джентльмен.

— Зовсім, — одповів Сем.

— Ну, а для мене, — сказав містер Веллер, витираючи сльози, які котились по його щоках, — для мене було б великим полегшенням, коли б я навчився цього, і до того ж воно зберегло б багато слів, якими ми іноді обмінюємось з твоєю мачухою. Боюсь, проте, що ти маєш рацію, Семі. Це — занадто для мене, Семі.

Розмовляючи так, вони дійшли до дверей буфету, куди Сем, спинившись на хвилину, щоб глянути через плече й лукаво підморгнути своєму шановному родителеві, ступив перший.

— Мачухо, — промовив Сем, чемно привітавши цю даму, — дуже вдячний вам за ваш візит. Як ся маєте пастирю?

— О, Семюел! — зойкнула місис Веллер. — Жах який!

— Нічого подібного, мам[39], — заперечив Сем. — Хіба ж жах, пастирю?

Містер Стігінс підняв руки вгору, пустив очі під лоба так, що можна було бачити самі білки — а вірніше: жовтки — їх, але не відповів ні слова.

— Хіба в цього джентльмена болить щось? — спитав Сем, поглядом питаючи пояснення в своєї мачухи.

— Йому — добросердому — болить бачити вас тут, Семюел, — відповіла місис Веллер.

— Та невже? — здивувався Сем. — А я з його манер подумав був, що він забув підперчити останній огірок, який їв. Сідайте, сер. Ми не беремо зайвої платні за це, як казав один король, збираючись вичитати своїм міністрам.

— Молодий чоловіче, — урочисто промовив містер Стігінс, — боюсь, що ув'язнення не пом’якшило вашої вдачі.

— Перепрошую, сер, — відповів Сем. — Що це ви ласкаво зволили зауважити?

— Боюся, молодий чоловіче, що ця кара не пом’якшила вашої натури, — голосно повторив містер Стігінс.

— Сер, ви дуже люб’язні, кажучи таке, — відповів Сем, — але, боюсь, що натура в мене зовсім не м’яка, сер. Дуже вдячний вам за добру про мене думку, сер.

Тут якийсь звук, непристойно близький до сміху, розлігся в кріслі, де сидів старший містер Веллер, після чого місис Веллер, нашвидку зваживши всі обставини, визнала за свій конечний обов’язок виявити ознаки істеричного настрою.

— Веллер! — крикнула місис Веллер. — Веллер, зараз же іди мені сюди!

— Дуже вдячний тобі, моя люба, — відповів містер Веллер, — але мені дуже зручно й там, де я тепер сиджу.

Тут місис Веллер вибухнула плачем.

— Що скоїлося, мам? — спитав Сем.

— О, Семюел, — бідкалася місис Веллер, — ваш батько занапащає себе. Невже ніщо не піде йому на користь!

— Чуєш ти? — спитав Сем. — Пані хочуть знати, чи не може що бути тобі корисним?

— Надзвичайно вдячний місис Веллер за її чемне запитання, Семі, — відповів старий джентльмен. — Гадаю, люлька була б вельми корисна для мене. Чи не можна порозкошувати однією, Семі?

Тут місис Веллер вилила ще кілька сліз, а містер Стігінс застогнав.

— Алло! А бідолашному джентльменові знову погано, — сказав, озираючись, Сем. — Де болить вам, сер?

— У тому ж місці, молодий чоловіче, — відповів містер Стігінс, — у тому ж місці.

— А де ж воно, сер? — з удаваним простосердям запитав Сем.

— У грудях, молодий чоловіче, — пояснив містер Стігінс, притискуючи до жилетки зонтик.

[39] Замість "мадам".