Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після цієї зворушливої відповіді місис Веллер, неспроможна більше стримувати свої почуття, голосно зітхнула й висловила певність, що червононосий — святий, а містер Веллер — старший зауважив досить тихо, що він вартий і двох святих.

— Здається, мам, — сказав Сем, — цей джентльмен із перекривленим обличчям відчуває спрагу, яку завдає йому те, що він бачить перед собою. Чи не правда, мам?

Шановна дама, замість відповісти, глянула на містера Стігінса, а цей джентльмен, пускаючи очі під лоба, стиснув собі правою рукою горло і, ніби ковтаючи щось, мімічно дав зрозуміти, що прагне.

— Який ваш звичайний напій, сер? — спитав Сем.

— О, любий мій юний друже, всі напої—то суєта, — відповів містер Стігінс.

— Цілком правдиво; цілком правдиво, — пробурмотіла місис Веллер, зітхаючи й хитаючи головою.

— Добре, — сказав Сем, — може, воно й так, сер; але яка саме суєта ваша улюблениця? Якій суєті віддаєте ви перевагу, сер?

— О, мій любий юний друже, — відповів містер Стігінс, — я зневажаю їх усі. Але, — вів далі містер Стігінс, — коли і є між ними якась менш огидна, ніж інші, то це напій, званий ром; теплий, мій любий молодий друже, з трьома грудками цукру на склянку.

— Дуже шкодую, сер, — відповів Сем, — але мушу сказати, що оцю саме суєту заборонено продавати в нашій установі.

— О, які кам’яні серця в цих зашкарублих людей! — скрикнув містер Стігінс. — О, клята жорстокість цих нелюдських переслідувачів!

З цими словами містер Стігінс знову пустив очі під лоба і постукав собі в груди зонтиком. І треба справедливо відзначити, що обурення превелебного джентльмена здавалося щирим, а не удаваним.

Після того, як місис Веллер і червононосий джентльмен дуже жваво обговорили ці нелюдські порядки й вилили силу побожних та святих лайок на адресу авторів їх, пастир висловився за пляшку портвейну, підігрітого з невеликою кількістю води, прянощами та цукром, як за засіб, що, бувши дуже корисний для шлунку, менше від інших тхне суєтою. Поки його готували, червононосий і місис Веллер не зводили очей з старшого Веллера і зітхали.

— Ну, Семі,— сказав цей джентльмен, — я сподіваюся, що після цього милого візиту ти станеш бадьоріший. Надзвичайно весела й корисна розмова. Правда, Семі?

— Ти — непоправний грішник, — відповів Сем, — і я хотів би, щоб ти не звертався до мене більше з такими недоречними зауваженнями.

Ані трохи не потішений цією доречною відповіддю, старший містер Веллер, проте, зараз же широко усміхнувся, і як його нестерпна поведінка змусила даму та містера Стігінса заплющити очі й стурбовано захитатися на своїх стільцях, то він на мигах виявив бажання скрутити носа згаданому Стігінсові й цією пантомімою дав собі велике душевне полегшення. Був момент, коли старого джентльмена мало не впіймали на гарячому, бо містер Стігінс, стрепнувшись на своїм стільці, коли принесли негуса, наткнувся головою на стулений кулак, яким містер Веллер, протягом кількох хвилин, описував у повітрі уявні феєрверки на відстані двох дюймів од його вух.

— Чого це ти, немов дикун який, простягаєш руку до склянки? — похопився сказати Сем. — Хіба не бачиш, що штовхаєш джентльмена?

— Я не хотів робити цього, Семі, — відповів містер Веллер, трохи присоромлений несподіваною пригодою.

— Ану, покуштуйте цього внутрішнього засобу, сер, — промовив Сем, поки червононосий джентльмен понуро потирав собі голову. — Що думаєте ви про цю теплу суєту, сер?

Містер Стігінс не дав словесної відповіді, але манери його були виразисті. Він покуштував, що було в склянці, яку Сем ткнув йому в руки; потім поклав на підлогу свій зонтик і покуштував знову, з щасливим виглядом гладячи себе по череву; а тоді одним духом вихилив усе і, облизуючи губи, простяг руку з склянкою, щоб йому налили ще.

Не відставала й місис Веллер, віддаючи належну шану цій складній суміші. Симпатична дама почала з запевнень, що не може випити й краплі, потім ковтнула краплиночку, далі краплю, а тоді й багато крапель. І тому, що натура її дуже легко піддавалась потужному впливові міцних напоїв, то з кожною краплею негуса вона ронила по сльозинці і, дедалі більше розтоплюючи свої чуття, вдалась нарешті в глибоку тугу й упала в безодню горя.

Старший містер Веллер спостерігав усе це із знаками величезної огиди, і коли, по другій склянці, містер СтІгінс заходився жалібно зітхати, він ясно висловив свою непохвалу такій поведінці безладними уривками промов, де часто повторювалось і виразно чулося слово „свиня".

— Знаєш, що я скажу тобі, Семі, мій хлопчику? — прошептав старий джентльмен на вухо синові після довгого і пильного спостерігання своєї дружини та містера Стігінса. — Думаю, що в твоєї мачухи всередині якісь непорядки так само, як і в червононосого.

— Що ти хочеш сказати цим? — не зрозумів Сем.

— А ось що, Семі, — пояснив старий джентльмен. — Те, що вони п’ють, не йде їм на поживу, бо все воно обертається на теплу воду й витікає з їхніх очей. Повір мені, Семі це природжена неміч.

Висловлюючи таку вчену думку, містер Веллер стверджував її багатьма кивами та підморгуваннями. Місис Веллер помітила їх і, прийшовши до висновку, що вони повинні бути в якихось зневажливих відносинах до неї або до містера Стігінса або до них обох, почала була почувати себе без краю гірше, аж тут містер Стігінс підвівшись, як міг, на рівні ноги, виголосив проповідь на користь усього товариства й особливо містера Семюела. Розпачливими виразами закликав він його бути обачним у тому вертепі, до якого потрапив; не плекати в серці ні лукавства, ні гордості; і в усьому точно наслідувати його (Стігінса), бо тоді, рано чи пізно, йому пощастить переконатися, що сам він, подібно до нього, найгідніша й найбезпорочніша людина, а всі його знайомі і друзі— безнадійно пропащі й розпусні негідники. Таке ж переконання, казав Стігінс, може дати лише найсолодше задоволення.

Далі він благав Сема уникати понад усе пороку пияцтва, який він порівнював із мерзенними звичаями свиней і з тими отрутними та згубними наркотиками, що, попавши в рот, цілком відбирають свідомість. Цю частину своєї проповіді превелебний червононосий джентльмен пробелькотів надзвичайно безладно І, розхитуючись у збудженні проречистості, мусив схопитись за спинку стільця, щоб не втратити перпендикулярного положення.

Коли виголошувалась проповідь, місис Веллер хлипала та плакала в кінці кожного періоду; Сем же, закинувши ногу на ногу й схрестивши руки на спинці свого стільця, лагідно й ласкаво дивився на промовця і подеколи красномовно перезирався з старим джентльменом, який спершу був у захваті, але потім заснув.

— Браво! Дуже гарно, — схвалив Сем, коли червононосий, закінчивши промову, надів свої драні рукавички, тобто просунув руки в дірки на кінці їх і виніс на явність усі суглоби своїх пальців. — Дуже гарно.

— Сподіваюся, це стане вам у пригоді, Семюел, — урочисто промовила місис Веллер.

— Стане, гадаю, мам, — відповів Сем.