Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Супроводячи ці слова легеньким стусаном у голову вищезгаданого хлопця, який, не знавши, що розшукувана особа стоїть поруч із ним, верещав на повен голос „Веллер!“, Сем перейшов двір і побіг сходами до приймальні. Перше, що він побачив там, був його улюблений батько, який, з капелюхом у руці, сидів на нижньому східці і, роблячи інтервали в чверть хвилини, гукав щодуху: „Веллер !“

— Ну, чого це ти репетуєш? — роздратовано спитав Сем, коли старий джентльмен вибухнув новим вигуком. — Ти так розпалився, що скидаєшся тепер на видувальника скла.

— Ага! — відповів старий джентльмен, — а я почав уже думати, що ти пішов пройтися по Реджент — парку Семі.

— Годі вже тобі глузувати з жертви твоєї зажерливості,— сказав Сем. — Ходім нагору. Чого ти розсівся тут? Я тут не живу.

— А я тобі приготував одну штуку, Семі,—попередив старший містер Веллер, підводячись.

— Зажди хвилиночку, — попросив Сем. — Ти ввесь білий ззаду.

— Правильно, Семі; витри, — сказав містер Веллер, поки син обчищав його. — Негарно буде, коли хтось ходитиме в такому місці з білими плямами на спині; га, Семі?

І містер Веллер виявив тут такі безсумнівні ознаки наближення нападу сміху, що Сем втрутився й перебив його.

— Заспокойся, прошу, — сказав Сем. — Ніколи не було ще такого блазня. Ну, чого ти метушишся?

— Семі, — відповів містер Веллер, витираючи собі спітнілий лоб, — я боюсь, що цими днями мене від сміху вдарить грець, хлопчику.

— То навіщо ж ти смієшся? — спитав Сем. — Ну, а тепер — що ти хотів сказати?

— Хто, думаєш ти, прийшов сюди разом зі мною, Семі? — і собі спитав містер Веллер, відступаючи на крок, зморщуючи губи й підводячи брови.

— Пел? — висловив гадку Сем.

Містер Веллер похитав головою, і його червоні щоки надулись від сміху, що шукав собі виходу.

— Може той рябовидий? — припустив Сем.

Містер Веллер знову заперечно похитав головою.

— Хто ж тоді? — спитав Сем.

— Твоя мачуха, — відповів містер Веллер, і добре, що зробив так, бо інакше щоки його неодмінно луснули б від неприродного напруження.

— Твоя мачуха, Семі, — повторив містер Веллер, — і червононосий, хлопчику; червононосий. Хо — хо — хо!

Тут містера Веллера напали таки корчі, а на обличчі Сема почала ширитись весела усмішка.

— Вони збираються мати з тобою невеличку серйозну розмову, Семі, — пояснив містер Веллер, витираючи очі. — Тільки не кажи їм нічого про жорстокого кредитора, Семі.

— А вони не знають, хто він? — спитав Сем.

— Ані трохи, — відповів батько.

— Де ж вони? — спитав Сем, повторюючи всі гримаси старого джентльмена.

— У затишній кімнаті, Семі, — сказав містер Веллер. — Хіба ж той червононосий піде туди, де нема спиртного? НІ, Семі, не піде. Ми дуже приємно проїхали сьогодні ранком до „Маркіза", Семі, — продовжував містер Веллер, коли відчув спроможність вимовляти зрозумілі звуки. — Я керував старим Рябком, запрягши його у візок, який належав ще першому керманичеві твоєї мачухи і куди для пастиря поставили крісло; і будь я проклятий, — із глибоким презирством у голосі додав містер Веллер, — коли вони не принесли йому драбини І тут же на дорозі, перед дверима, приставили її, щоб він міг злізти на візок.

— Ти неправду кажеш, — не повірив Сем.

— Ні, правду, Семі, — відповів батько. — І хотів би я, щоб ти бачив, як чіплявся він за ту драбину, коли ліз; немов боявся впасти з височини цілих шести футів у безодню й розбитися на мільйон атомів. Нарешті він таки стеребкався, і ми поїхали. Боюсь, Семі… боюсь, чи не попотрусило його трохи на закрутах,

— Я гадаю, ти випадково наїхав на стовп чи два, — сказав Сем.

— Боюсь, — відповів містер Веллер, знову прориваючись підморгуваннями, — боюсь, що зачепився таки за пару стовпів, Семі; і він усю дорогу мало не вилітав з свого крісла.

Тут старий джентльмен почав знову хитати головою і з пекельною жорстокістю потирати собі руки, супроводячи це жахливим надиманням та раптовим поширенням обличчя і налякавши цими симптомами сина.