Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, джентльмени? — удався до них містер Піквік.

— Ну, сер? — відповів містер Додсон за себе й за партнера.

— Ви, мабуть, думаєте, що я заплачу відшкодування? — спитав містер Піквік.

Додсон сказав, що вони вважають це за дуже ймовірне. Фог засміявся й запевнив, що вони намагатимуться одержати гроші.

— Намагайтесь собі, панове Додсон та Фог, намагайтеся, намагайтеся! — спалахнув містер Піквік. — Майте тільки на увазі, що з мене ви не дістанете жодного фарсинга, нехай би мені хоч увесь кінець життя довелось просидіти у в’язниці.

— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом містер Додсон. — Ви незабаром зміните свою думку, містер Піквік.

— Хі-хі-хі! ми ще побачимо, — вторував йому містер Фог.

Занімівши з обурення, містер Піквік дозволив своєму адвокатові та друзям довести себе до виходу й посадити в карету, замовлену завжди дбайливим Семом Веллером.

РОЗДІЛ XXVI,

— Алеж ви, дорогий сер, — сказав маленький Перкер, наступного по судовому засіданні ранку прийшовши до містера Піквіка в його номер, — алеж ви не думаєте — говорячи тепер серйозно й реально і відкинувши геть свій гнів — ви ж не думаєте відмовитись платити відшкодування і судові витрати?

— Ні півпені, — рішуче мовив містер Піквік, — ні півпені.

— Хай живе принцип, як заявив один лихвар, коли не хотів поновити векселя свого боржника, — вкинув своє слово містер Веллер, що. прибирав з стола після сніданку.

— Сем, — сказав містер Піквік, — будьте ласкаві зійти вниз.

— Слухаю, сер, — відповів містер Веллер і, корячись делікатному натякові свого пана, ретирувався.

— Ні. Перкер, — повторив містер Піквік, прибравши урочистого вигляду, — мої друзі намагалися вже відрадити мене від цього наміру, але даремно. Я житиму, як і жив, аж доки мої супротивники дістануть право вимагати виконання присуду. І якщо їм стане підлості скористатися з свого права й заарештувати мене, я скорюся безжурно й з чистим серцем. А коли можуть вони зробити це?

— Вони можуть дістати наказ про стягнення з вас відшкодування й судових витрат, коли мине законний час, тобто рівно через два місяці від сьогодні, дорогий мій сер.

— Добре, — сказав містер Піквік, — а тим часом, голубчику, не нагадуйте мені про цю справу. Тепер же, — продовжував великий муж, позираючи на своїх приятелів з добродушною усмішкою й іскрами в очах, яких не могли затемнити або приховати ніякі окуляри, — тепер нам треба вирішити тільки одне питання: куди ми зараз їдемо?

Містер Тапмен і містер Снодграс були занадто вражені героічністю свого друга, щоб спромогтися відповісти. Містер Вінкл ще не зовсім очуняв од вчорашнього виступу в суді і не був здатний мати свою думку.

— Гаразд, — промовив містер Піквік, не дочекавшись відповіді, — тоді, якщо ви лишаєте вибір на мою волю, я спинився б на Басі. Там ніхто з нас, здається, не був.

І правда — Піквікці ніколи не були в Басі. Перкер енергійно підтримав цю пропозицію, гадаючи, що невеличка зміна в житті й деякі розваги примусять містера Піквіка складати більшу ціну волі й менше пориватись до тюрми для винуватців. Решта не заперечувала, і Сема негайно відрядили до "Білого Коня" взяти п’ять квитків на диліжанс, що мав вирушати завтра о пів восьмої ранку.

Наступний ранок був зовсім несприятливий для подорожі— було хмарно, мрячно й холодно. Доручивши Семові рятувати їхній багаж од сімох чи вісьмох носіїв, містер Піквік і його друзі зайшли в дожидальню.

На той час там був тільки один джентльмен років коло сорока п’яти, з грізними очима, лисою головою, облямованою по боках і ззаду досить широкою смугою чорного волосся, і з рясними бакенбардами. На ньому був застебнутий аж до підборіддя рудуватий сюртук, а поруч нього лежали на стільці дорожний кашкет з тюленячої шкіри, пальто й плащ.

— Цікаво, де в Басі спиняється ця карета? — звернувся містер Піквік до містера Вінкла.

— А ви їдете до Баса? — спитав незнайомий.

— До Баса, сер, — відповів містер Піквік.

— А інші джентльмени?

— Вони їдуть зі мною.

— Тільки не на внутрішніх місцях… будь я проклятий, коли на внутрішніх! — скрикнув незнайомий. — Я купив квитки на два внутрішні місця. І сказав, що коли вони спробують всунути шістьох у цю пекельну скриньку, я найму окрему карету і подам у суд.

— Дозвольте сказати вам, дорогий сер, — промовив містер Піквік, — що ви даремно хвилюєтесь. На внутрішніх місцях їдуть тільки двоє з нас.

— Радий чути це, — сказав лютий джентльмен. — Беру свої слова назад. Прошу вибачити. Ось моя візитна картка. Будьмо знайомі.