Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак за кілька місяців до поїздки в Сараєво, точніше — на День мертвих, Ґардель, п’яний від слави й пихи, простягнув свою долоню одній циганці в Буенос-Айресі. Раніше завжди відмовлявся: боявся будь-яких віщувань, сахався ворожок і провісників доль, яких було повно на кожному кроці, бо ж злидота мусила з чогось жити. Але того дня він повірив, що нічого поганого з ним не може статися і що на його долоні записано, буцім він господар власної долі. Якщо це не так, хіба промовляло би танґо його голосом?

Циганка повернула йому гроші. Пхнула їх у долоню, яку щойно перед цим розглядала, склала її в кулак, а очі в неї наповнилися слізьми. Він хотів знати, у чому річ, а вона все повторювала, що краще йому не знати. Долі легше уникнути, коли нічого не знаєш про неї. Ґардель запитав, якої ж долі уникати. Циганка відповіла, що йому лишилося два роки життя. І врятуватися він зможе тільки якщо робитиме те, що було можливим п’ятсот років тому. Він подумав, що вона відмовляє його співати танґо, і зіштовхнув її з паперті церкви Святого Міґеля. Натовп ледве не розірвав її, вимагаючи зізнатись, яку долю вона прочитала на долоні Карлоса Ґарделя, якщо він так розлютився, та вона нічого їм не сказала.

Ґардель повірив, як вірить кожен, хто боїться, що циганка читатиме з його долоні. Вірив так, як вірять оті, що не ходять до церкви, але, щойно будівельники покладуть навхрест дві дошки, бачать лик Спасителя.

Якось він поскаржився Моріцу Албахарі, музиканту з готелю «Хілтон», що вже не може спати ночами. Моріц не порадив йому ні випити склянку холодного молока, ні порахувати до тисячі, натомість запитав про погані новини — чи були такі останнім часом.

— Циганка щось побачила у мене на долоні, — зізнався Ґардель.

— Ти не повинен був дозволяти їй дивитися, — сказав Моріц. — Вони не читають долю, а щось вписують у неї.

— І що робити тепер?

— Якщо можеш, забудь.

— А якщо не можу?

Моріц не відповів. Керівник оркестру подав знак, і вони заграли «Мі noche triste». Карлос Ґардель співав гірше, ніж будь-коли. У нього стиснулося горло, й він шипів, наче старигань. Але мало було здатних це розчути. Транс, у який люди впадали перед ним, був могутніший за саме танґо і за голос Ґарделя.

— Якщо не минеться, дай мені знати. Але май на увазі, що в такому разі на нас чекає довга дорога, — сказав Моріц Албахарі.

І вже знав, що нічого не минеться і що він разом із Ґарделем відвідає країну, яку покинув п’ятнадцять років тому. Тривога й радість змінювали одна одну в душі Моріца, так само як в Буенос-Айресі змінюються вітри, що приносять задушливу спеку, й ті, які розганяють хмари. Йому не було байдуже до хай і короткого, але повернення в Боснію.

Коли їхав — спершу в Спліт, а зі Спліта кораблем до Трієста, а з Трієста суходолом аж до Іспанії, а звідти знову на кораблі через океан, — Моріц Албахарі був переконаний, що не повернеться. Взяв із собою акордеон, з палаючого будинку на Бєлавах урятував тільки батьків годинник; із усієї рідні в Сараєві мав саму лише тітку Руту, дідову сестру, якій тоді було вісімдесят вісім років і яка, проте, була при цілком ясному розумі й добре знала, що означає від’їзд Моріца. Вона не мала що дати йому, крім старого ключа, який вже кілька століть не відмикав жодного замка, але в родині Албахарі передавався з покоління в покоління, ніби своєрідний оберіг. Можливо, у якомусь далекому майбутті котрийсь щасливчик знайде достатньо великий замок для цього великого й гарного ключа, яким, мабуть, відчиняється лише палац. Тітка не намагалася затримати Моріца, бо думала: якщо залишиться — може померти раніше за неї. Так визначив Мозес Пінто — Моріц мусить заплатити життям, хай який би він був невинуватий. Бо життям заплатила Морена, єдина донька Пінто, яка була ще менш винна від Моріца. Вона пірнула на Бентбаші[40] й не випливла більше того разу, як Моріц таємно повів її купатися посеред листопада, коли купаються лише ті, які чорта на свою голову прикликають. Коли вже він украв дівчину, що й саме по собі було занадто, мусив тоді загинути й сам, рятуючи її з крижаної води. Так міркував Мозес Пінто і наступної ночі після похорону Морени підпалив будинок покійного Арона Албахарі, сподіваючись, що разом із ним уві сні згорить і Аронів син. Вогонь — справедлива помста за воду. Але Моріц тієї ночі не спав. Згорьований батько не взяв до уваги його кохання й туги, що проросла з того кохання. Хлопець утік, більше переживаючи через відчай Мозеса, а не за власне життя.

Після розповіді Ґарделя про циганку, яка щось прочитала у нього на долоні, Моріц ще не мав чіткого плану, не знав, до кого його поведе. Прагнув ще раз побачити рідне місто, це бажання прокинулося в ньому на тиждень чи два раніше, а якби не воно, то й на думку йому не спало б пропонувати чоловікові звільнитися від лихої долі по той бік океану. Насправді Моріц Албахарі не вірив у вроки, а ще менше вірив, ніби існують люди, що можуть від них звільняти. Йому потрібен був привід для подорожі в Боснію, і він знайшов його у тривозі Ґарделя.

Корабель «Король Ґеорґ» увійшов у сплітський порт 12 травня 1934 року. Карлос Ґардель та його друг переночували в готелі «Асторія», щоб наступного дня продовжити свій шлях у напрямку Сараєва. Невдовзі Ґардель уперше в житті побачив мечеть. Йому здавалося, що з реального світу він перемістився в якийсь інший, може, й не такий уже нереальний, але, безперечно, менш знаний і менш матеріальний. Те, що він бачив довкола, нагадувало картини з антикварних магазинів Буенос-Айреса і єврейських крамничок з екзотичними дрібницями, в яких сини ґаучос купували подарунки для своїх наречених — речі незвичних форм і безмежно загадкових призначень. «Чи можу я побачити музикантів — заклиначів кобр?» — запитав він, а Моріц тільки усміхнувся.

Решту подорожі Ґардель поводився спокійно й безтурботно, він заснув у потязі й не прокидався аж до Сараєва. Повірив, що скоро прибуде в той край, де легко вирішуються проблеми з попсованими долями. Він подорожував власною долонею, і йому здавалося, що тут би варто було й лишитися.

Моріц вирішив повести його до першого ж ходжі, що зробить йому запис від вроків[41], — і все буде вирішено. Якщо ж Ґардель не повірить, він знайде йому циганку, яка точно не побачить того, що побачила інша, в Буенос-Айресі, а якщо й цього виявиться недостатньо, він знайде йому якусь бабцю, що ворожитиме для нього на бобах, на кавовій гущі й на вугіллі, а тоді ще й мадярку, що розкладе для нього карти, і одну з тих жінок із Сараєвського поля[42], які ворожать на розташуванні родимок на животі. Хай там як, мало шансів, що він повернеться в Аргентину, ні у що не повіривши.

Вони зупинилися в готелі «Європа». Вікна Моріцового номера виходили на північ. Він довго стояв біля вікна, курив і намагався визначити, чи оті будинки на схилі — Бєлави? Чи це, може, Мейташ, Потхрастове або якийсь третій сараєвський квартал? Здавалося, що впізнає дахи будинків Фінці та Камгі[43], за якими колись був його батьківський будиночок, менший та бідніший. Його даху було б не розгледіти, навіть якби він і не згорів тієї ночі. Трохи далі, за трьома тополями, мав би бути будинок Мозеса Пінто й подвір’я, в якому вони зустрічалися з Мореною. Якщо тільки це не якісь інші дахи й тополі, і якщо Бєлави взагалі видно з вікон «Європи». Панораму міста, побачену з готельних номерів, ніколи не можна розібрати чітко. Гості готелю не знають міста, щоб зрозуміти, що в них перед очима, а людям, які Сараєво знають, бо в ньому живуть, нíчого робити в готельному номері. Якщо ж їм, як Моріцу, випаде-таки опинитися в готельному номері, те, на що дивитимуться, вже не буде їхнім містом.

Поки Моріц видивлявся з вікна Бєлави, Карлос Ґардель сидів у «Віденській кав’ярні» на першому поверсі готелю, пив французький коньяк і слухав оркестр, що грав російських пісень. Через деякий час до оркестру приєдналась і співачка, мініатюрна блондинка у дещо недоречній чорній сукні, яка більше пасувала б до театральної прем’єри. Її грудний голос сподобався Ґарделю, натомість не сподобалося те, що кожна пісня звучала як голосіння. Та все ж він не йшов у номер, добре виспавшись у поїзді, пив свій коньяк і слухав. Люди за іншими столиками, самі лише чоловіки, не звертали уваги на музику, розмовляли між собою й сміялися. Мабуть, вони вже надто добре вивчили репертуар, думав Ґардель, і йому стало шкода співачки. За океаном вона мала би кращу долю.

Карлос Ґардель не дізнається, що її звати Сонєчка Соловйова, що вона донька полковника російської імператорської армії і що за шість років до цього вона танцювала перше танґо в Сараєві. Може, нічого й не змінилося б, якби було кому сказати Ґарделеві про це, але іноді трьох таких фактів достатньо, щоб змінити життя людини.

Рано-вранці, перш ніж Ґардель прокинувся, Моріц пішов до Маґрибії, мечеті, де колись правив ходжа Муйо Фазлінович, мабуть, найвеселіший слуга Божий, який будь-коли ходив по землі. Він завжди знав, що все закінчиться добром, а людині тільки належить за розкладом і всіма правилами молитися та виконувати всі обов’язки вірянина і приходити на допомогу іншим, найбільше — сміхом та добрими словами, ніж у який інший спосіб. Як буде потреба, знайдеться той, хто прийме тебе під своїм дахом, коли паводок знесе твій будинок, трохи менше знайдеться тих, що опустять руку до власної кишені, коли тобі забракне грошей, але найрідкісніші ті, що позбавлять живу людину гризот, позолотять сміхом жіночі сльози й розбудять щастя у чоловікові. Аллаг чомусь вважав, що це ставатиметься саме собою, а тепер навіть Він не припиняє дивуватися, як же тяжко насмішити нас у тяжку годину. Так говорив Муйо Фазлінович і тільки й видивлявся довкола, кому б це розігнати хмари з голови й серця. Він мав глибоку віру, але часто траплялося, що робив людям запис. Це суперечило його довірі до Всемогутнього Бога, та він знав, що Добрий і Праведний не дорікатиме йому, бо до запису докладалося дещо цілком відповідне до місії Муйо. Слово, два, сотні, тисячі слів — скільки треба було залежно від важкості випадку, — промовлених з усмішкою й добротою, які часом небезпечно межували із жартами, після яких людський відчай танув, наче сіль у воді. Говорили, мовляв, нема нічого кращого за той запис, що зробить Муйо, — він позбавляв людей усеможливих тривог, лікував важкі хвороби, і по тридцяти роках шлюбу, здавалося, чоловік знову закохувався в дружину, і тільки Муйо знав, що річ не в записі, а в тому, щó він людям сказав. Він торкався потаємної струни — і люди ставали щасливішими, або принаймні легше зносили найгірші нещастя. Улеми[44] не надто поважно сприймали ходжу Муйо Фазліновича, хоч не могли заперечити ані його знань, ані чесності, ані абсолютної відданості Богу, але що ж будеш думати про Божого слугу, який кожному, навіть найостаннішому зайді, казав: не називай мене Мустафою, бо Мустафа я перед Милостивим Аллагом, перед тобою я Муйо.

Моріц гадав, що всі проблеми Ґарделя вирішаться, якщо він приведе його до ходжі Муйо. Сам перекладатиме слова Муйо, а все інше Ґардель прочитає з обличчя.

Однак у Маґрібії він його не знайшов. Замість нього застав маленького чоловічка з жовтавим лицем і довгою білою бородою. Той назвався Заїмом і сказав, що ходжа Муйо Фазлінович два роки тому поїхав до Туреччини і не повернеться більше. Набридло йому возитися з різношерстим людом, каже, що настали безбожницькі часи, але він вирушить на Схід і сподіватиметься, що ті часи його не наздоженуть. Моріц запитав, куди саме поїхав Муйо, до якого міста. Заїм відповів, що не знає, і малоймовірно, що хтось у Сараєві може знати. Коли Муйо їхав — не виглядав на людину, яка радітиме, коли її знайде хтось із рідного краю.

— Гаразд, коли вже Муйо нема — чи робиш ти записи? — поцікавився Моріц у Заїма.

— Залежить кому і залежить коли.

— Чи робиш для людей іншої віри?

— Роблю, якщо гадають, ніби це їм допоможе.

— То чи не допоміг би ти одному іноземцеві?

— А звідки іноземець?

— Здалеку.

[40] Бентбаша — урочище з міськими купальнями, побудованими австрійцями на річці Міляцка при східному в’їзді в Сараєво. Історично на цьому місці розташовувалася гребля з дев’ятьма млинами заможного Іса-беґа Ісаковича.

[41] Запис — популярна форма мусульманського марновірства, створений ходжею містичний текст із зашифрованими за допомогою нумерології та ономастики цитатами з Корану, інколи — просто переписаний з молитвою фрагмент священного тексту, що використовується як оберіг.

[42] Сараєвське поле — середньобоснійська долина, оточена горами Требевич, Бєлашніца, Іґман та іншими. Історично тут виникли передумови до розбудови міста, яке згодом дало назву всій долині.

[43] Фінці та Камгі — заможні родини сараєвських євреїв-сефардів.

[44] Улеми (або ж аліми) — збірний термін на позначення авторитетних знавців теоретичних та практичних питань ісламу.