Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щойно йому сказали про запис, Шефік, перш ніж доповісти вищим чинам, пішов до Ібрагіма-беґа. Знайшов його самого в мечеті, якраз перед вечірньою молитвою. Кустура, як і завжди, тримав у руці вервицю, обличчя його ховалося в сутінках, тільки кисті рук було видно чітко. Агент роздивлявся ті руки, наче міг щось на них побачити, і тоді запитав ходжу, чи це він зарізав дівчину.

— Не я, — спокійно відповів Ібрагім-беґ.

— А ти знаєш, про кого я питаю? — вів далі Шефік.

— Знаю, дівчина-католичка, майже дитина.

— Як ти знаєш?

— Вона була тут.

— І що ти зробив?

— Сказав їй, що не можу допомогти.

— А вона?

— Плакала, потім витягла ножа з-за пазухи. Я кажу, вбий мене, але допомогти тобі не зможу. А вона каже, я не тебе вб’ю, я себе вб’ю.

— І?

— Нічого, я їй сказав, щоб не робила того, бо гріх великий перед Богом. Ти молода, кажу, все минеться.

Шефік трясся, як осиковий листок. Не був певен, що Ібрагім-беґ Кустура каже правду, але ще менш упевнений був, що той бреше. Проте знав, що суддя не вагатиметься. У людини всередині мусить бути страшна сила й мука, тяжча від пекельної, щоб саму себе зарізати. А що мусило сидіти у жінці, в молодій дівчині, котра робить щось таке? Нічого з того, що Мурадіф Шефік у житті знав, про що чув і що міг собі уявити мукою. Ібрагіма-беґа засудять на смерть, а винен буде він, бо йому розповіли про запис. Якби не йому, то сказали б комусь іншому. Але це його не врятує, бо відтепер і до кінця своїх днів, щоночі перед сном чи щоразу, як здаватиметься, ніби добре стало на душі, він згадуватиме про те, що забрав життя у невинної людини, в гафіза, у святого, в батька, що казав дитині достоту так, як напучує рідний батько: «Ти ще молода, все минеться».

— Утікай, маєш іще півгодини, щоб зібратись, а я до завтра не доповідатиму про тебе. Якщо потрібен кінь, я знайду його для тебе.

— Не потрібен, бо я не тікатиму. Я ні в чому не винен.

— Вони скажуть, що винен.

— Це буде на їхній совісті.

— Тебе ж повісять, Ібрагіме!

— Аллаг усе бачить. Він знає, що я не винен.

— Я теж знаю, тому й кажу, щоб ти тікав.

— Не вмовляй мене. Я знаю, що мені робити, ти ж не бери гріха на душу. Аллагу любо, коли ти добре виконуєш роботу. А я тобі пробачаю.

Мурадіф Шефік усе ж дочекався ранку, не полишаючи надії, що Ібрагім-беґ Кустура передумає, а тоді повідомив про те, що дізнався від Катарининих подруг. Та ще й додав, що найперше треба перевірити гафіза Кустуру, бо його записи найвідоміші серед містян. Але про зустріч із ним не обмовився й словом. Знав, що захистити його не зможе, а службу втрачати не хотів.

Шваби холоднокровно винесли присуд Кустурі, а містяни навіть не писнули на його захист. Великі очі в страху, і тому лише в той єдиний місяць від суду до страти ні від кого не можна було почути, що Ібрагім-беґ — святий. Люди не говорили про це навіть між собою, щоби шваби їх, бува, не підслухали.

Але ще не встиг Ібрагім-беґ охолонути, як його вже почали прославляти, лаючи його катів. Повісили невинну людину! Хай би й слід їхнього поганого сімені вражого на землі стерся! Місто вирувало, і ніхто вже більше не боявся, що австріяки можуть їх почути. Навіть краще, якщо почують! Нехай знають, що народ пам’ятає свого евлію і не забуде його, хай би як імператорська влада старалася.

А насправді люди втямили різницю між османським та австрійським пануванням. Раніше не можна було казати, що думаєш, а тепер не можна робити, що хочеш. Тому більшість і зберегла добрі спогади про цісаря Франьо. Розмова, хай навіть пуста балаканина, для людей дорожча за все те, що можна зробити руками.

Оце ж вам історія з двома кінцями, а ви вірте у той з них, який вам більше подобається. Аллаг знатиме, як усе було і як кожен ітиме через Сірат-міст[52] Але знайте, що вам добра справа не зарахується, якщо віддасте серце тільки одному закінченню і в Ібрагіму-беґові визнаєте тільки злочинця. Може, й був він таким, а може, й ні. Згодом наш народ іще всякого понавигадував, навіть буцімто брат Алія супроводжував його до шибениці і що Ібрагім тоді заповів йому пильнувати його дітей так само, як і своїх. Забули люди, що в гафіза дітей не було.

Так з’явилась і пісня про сонце, яке би сяяло, та сяяти не може, бо навіть саме сонце не здатне дивитись, як Ібрагіма-беґа зв’язаного ведуть, щоб повісити. Але та пісня розумніша від тих, що її співають, бо в ній ніде не сказано, невинного чи винного повісили. І ось вона тобі, в кожній корчмі й мейхані можеш її почути, чи над річкою, коли спадають сутінки, і їй-богу, співають її і ті, хто забули, кому пісня присвячена, тобто християни, і ті, хто вірять, що Кустура був святий, тобто мусульмани.

Не знаю, чи я цією історією допоміг вам двом. Якщо так — добре, якщо ні — теж добре. Бог допоможе там, де люди допомогти не здатні. Ось так. А для тебе я зроблю запис, якщо потрібно ще, але він тобі допоможе, тільки якщо не будеш вірити в те, у що вірити не слід. Забудь циганку і все, що вона сказала! Співай своє і не здавайся, ґаучо.

Так попрощався з ними Заїм, а вони й не знали, що б це мало означати. Мовчки йшли до готелю, і кожен намагався вгадати, що в голові у другого. Ґардель чекав, що Моріц запитає про щось, а Моріц не знав, про що питати. Звідки ходжі відомо, які міста є в Аргентині, і чому він так солодко, наче аґдою поливав баклаву[53], називав Ґарделя — ґаучо? Де він чув про танґо? Про це Моріц хотів би поговорити з Ґарделем, але як пояснити аргентинцеві, як це дивно, що Заїм знає про Аргентину та ґаучос?

— Я хотів би почути ту пісню, — сказав Ґардель, коли вони сиділи у «Віденській кав’ярні».

[52] Сірат-міст — в мусульманській есхатології — одне з ключових уявлень про Судний день. Сірат — гострий, як лезо, і тонкий, як волосина, міст над безоднею пекла, яким підуть вірні після того, як їхні справи буде зважено, а грішників скинуто до пекла. Перехід через Сірат-міст, куди сягатимуть язики пекельного полум’я, вважається одним із найстрашніших етапів Судного дня: хтось упаде з нього, хтось назавжди залишиться там стояти, і тільки чисті душі з волі Аллага легко й швидко перейдуть Сірат і опиняться в раю.

[53] Баклава (також пахлава) — популярні солодощі східної кухні, листкове тісто з горіхами, залите густим цукровим сиропом — аґдою.