Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але й султан уже більше не був молодий, щоб цілими днями розважатися і сміятися.

Абдулрахманові Шишку пітьма застелила очі, запаморочилося йому в голові і зробилося млосно, коли він збагнув, що Йилдуз муситиме піти тим шляхом, з якого він сам дивом повернувся. Якщо взагалі повернувся і якщо поверненням можна вважати вдивляння у світ очима, які бачили найгірше зло, і пестощі руками, які забруднив кров’ю в ніч свого найбільшого страху. Хаджира плакала і цілими днями повторювала одну-єдину свою материнську молитву: «Ох, доню моя, що ж тебе тато сином зробив, щоб ти в мене молодою загинула, хай Аллаг пошле блискавку і спалить москаля!».

Але Бог не відповідальний за війни між людьми, і не Його справою було викривати обман, через який Йилдуза зробилася чоловіком. Щойно у дев’ятнадцять років прощалася вона з Голобрдицею, кварталом, де виросла, а сусіди визирали зі своїх подвір’їв, вела хавле вела куветіле[12], Боже мій, яка солдатка вродлива, чудувалися старигані, старші жінки заламували руки посеред вулиці, починалася війна і повертався час, коли люди знову вільно дивуються одні одним і чудеса нанизують на нитку майбутніх спогадів. А Йилдуз плакав дівочими слізьми, бо чоловічими не навчився, і падав на груди божевільній від горя матері, поки батько тільки погляд убік відводив. Перед тим як піти на війну, його син знову перетворився на доньку. Так чи так, він його втратив.

Так Йилдуза дізналася, що таке біль, але від цього знання не було їй жодної користі. Бо ж прийшло воно запізно.

Для злидоти всі війни однакові, бо злидота дурнувата, гине і вірить, що її жертва люба Всюдисущому Богові. Він же насправді відвертає голову в інший бік, щоб не дивитися, як Його творіння на погибель ідуть. Створив одних та інших, і хреста створив, і півмісяця, люди з обох боків однаково вірять у єдиного Бога, творця Неба і Землі, і коли їм шабля стинає голову, остання думка в тій голові — що падає вона в багно на святому шляху і у священній війні. І що душа полине в рай, у якому, мабуть, хоч про це нічого ніде не сказано, відокремлено покої тих, що полягли під знаком хреста, і наші, тих, кого молодий місяць боронить. Якщо ж не відокремлено, якщо навіть рай влаштовано так, щоб одні душі перемішалися з іншими, тоді даремно ми омивали кров’ю свої шаблі.

Кажу, що для злидоти всі війни однакові, та насправді вони зовсім не схожі одна на одну. Мою війну і Абдулрахмана Шишка розпочав молодий чоловік, світлий правитель, щоб таким чином порахуватися зі славетним старцем Селімом-пашею. Він переміг, оскільки Селіма-паші більше ніхто й не пам’ятає. Але оця війна прийшла до нього, султана, у покару за ту минулу. Його очі більше не сміються, як раніше, у палаці вже немає танцівниць живота, затихла віденська музика, красуні в гаремі від злості одна одну нігтями роздирають, а в Шуяба в мішках під очима назбиралося туги на три життя, бо його любов зістарілася, як і він сам. Хіба що за тими очима лишився усе той же нубійський хлопчик, отруйник із чарівною усмішкою — бо ж коли йому найкращі стамбульські лікарі розрізали капшук між ногами, зірвали дві молоді жерделі й розжареним ножем випалили жили, що ведуть до серця, Шуяб був засуджений до того, щоб душа його не старілася. Тепер навіть важко сказати, кому гірше: султанові, який пригадує молодість, чи Шуябу, який бачить, як виглядає старість.

Ось таким був найсвітліший володар, коли зібрав усіх найкращих воєначальників і запитав їх про голови на плечах. «Тут вони чи ні?» — гаркнув на них, і всі, окрім наймолодшого, скаженого і аж ніяк не розумом своїм славетного бімбаші[13] Абдулкадіра, відповіли йому, що голови їхні тут, готові очолити військо. Султан засміявся, зібравши в тому сміхові всю гіркоту старечої зневаги, і сказав їм: «Неправда, воєводи, ваші голови відрубані, а я вам наказую взяти їх під пахви і віднести москалям. Нехай Аллаг зглянеться, і цього буде достатньо. А якщо не буде достатньо, я вам шкіру зі спин поздираю, вам і всім вашим рідним, і відправлю руському царю, щоб мав по чому топтатися, коли вранці вставатиме з ліжка».

Найкращі воїни імперії були вражені султановими словами, але найгірше було ще тільки попереду. Бімбашу Абдулкадіра султан за дві хвилини підвищив, честю додавши йому щонайменше тридцять років військової кар’єри, і поставив його на чолі незліченного війська.

Мало буде сказати, що такий його крок був не позбавлений здорового глузду. Абдулкадір був наче вовк у холодну зиму: якщо запустить зуби в жертву, відпустити вже не зуміє. Без дружини й дітей, без імені й коріння, навіть без амбіцій, і вже напевне — без справжньої віри, бо ж слово Боже не проникає в букове дерево, Абдулкадір був наче створений для короткого лютого бою і для війни, від якої багато не чекають, бо нічого великого й не задумано досягти. Справжніх воєначальників відправляють на завоювання, абдулкадіри ж слугують для того, щоб захистити кордони. Вони залякують ворога, але й формують у ньому відразу до землі, на яку той зазіхнув. Нащо їм країна, ім’я і честь якої боронять кровопивці.

За чотири місяці, які знадобилися, щоб усе військо зібралося на кордоні імперії, навіть найостанніший бідака, що воєначальника ніколи й в очі не бачив, мав змогу познайомитися з Абдулкадіровим норовом. Найкоротшим шляхом, наче хтось накреслив для нього рівну лінію на мапі, він гнав їх до землі руської. Якщо на шляху йому траплялося село, він розтоптував його, простував через ниви та орні землі, не зважаючи навіть на те, що коням на них було легко поламати ноги, або що врешті-решт із того походу бодай комусь годилося повернутись, якщо не заради чогось іншого, то бодай щоб доповісти про похід султанові. Було б, звісно, швидше рухатися нормальними дорогами, так, як військо зазвичай і робить, але в його голові навіть це являло собою відступ від того, що світлий султан йому наказав. Краще хай постраждають коні, а з ними й вершники, які не можуть цього всього витримати, ніж руси випередять їх і підуть у наступ.

Коли він збагнув, що й піхота не зможе витримати такого поспіху, а кожне таборування й чекання на піхотинців триватиме по сім днів, Абдулкадір вигадав нову, доти небачену військову стратегію. Він і вісімсот кіннотників вирушать наперед і підуть в атаку, не чекаючи. Він розраховував, що піхотинцям знадобиться не більше п’ятнадцяти днів, щоб наздогнати їх, а стільки вони точно протримаються, то б’ючись, а то переховуючись, щоб москалі подумали, буцім завиграшки виграли битву.

І чи треба казати, що розрахунок анатолійського бімбаші Абдулкадіра був хибний. У самовбивчому поході полягла вся кіннота. Вижило тільки четверо. І він п’ятий. Руси, однак, не знали, що перед ними більше немає нікого, і що вони могли б просто кинутися вперед, і далеко зайти, натомість чекали і лікували рани.

Повні три тижні знадобилися піхоті, щоб прийти на берег мілкої, холодної й безіменної ріки, яку боснійці між собою називатимуть Дриною, хоч на Дрину вона зовсім не схожа, тоді як інші взагалі не даватимуть їй імені. У верболозі над самою водою отаборився страшний Абдулкадір, зранений та брудний, і звідти назирав за другим берегом. Тільки він бачив з того боку поміж вербами над водою руську нечисть, сотні й тисячі їх, і готовий був зубами рвати їм горлянки.

Русів там не було, Абдулкадір же схибнувся через поразку. Або через те, що з нього в Стамбулі сміятимуться, коли почують, що пожертвував найкращими людьми, в тому числі й тими, хто до вчорашнього дня був вищий рангом за нього, а нікому з піхотинців і волосина з голови не впала — хіба що трохи потомилися.

Йилдуз слухав нелюдські крики, що долинали з верболозу, втягував голову в плечі й роззирався довкола себе. Він геть нічого не розумів, раніше інакше уявляв собі війну. Спочатку чотири місяці не бачив ворога, а тепер, мабуть, прибув під його позиції, але замість атакувати, вони сидять собі на зеленому моріжку й дивляться, як один за одним зникають у верболозі ті, що їх сюди привели. Абдулкадір призначає і звільняє старших, а кого звільнить — той живим уже не повертається.

«Він божевільний, божевільний, божевільний», — шепотів Ресул, травничанин, біля якого Йилдуз постійно тримався, ніби біля когось свого. Юнак боявся значно більше, ніж він, і, поки вони були в дорозі, постійно повторював: «Якби ж тут зараз був мій Бедрія, щоб дахіру[14] скликати, джинів зібрати, не довелося б нам гинути молодими, джини б москаля раз і назавжди розбили».

Даремно Йилдуз казав йому, що недобре так думати і чекати спасіння збоку, слід просто пильнувати, щоб врятувати своє життя, але не втратити обличчя. Щоб із тебе не почали насміхатися. Бо якщо до такого дійде, ти вже людина пропаща і життя швидше згубиш. Але Ресул правив своєї: от був би тут його Бедрія, щоб дахіру скликати й джинів зібрати. А оскільки лиш довжина видиху у вимові відрізняє Бедрію-чоловіка від Бедрії-жінки[15], з нього почали кепкувати, мовляв, бракує хлопцеві материної спідниці, щоб під неї сховатися, і що мати аж донедавна присипляла його казочками про джинів, от йому в голові щось і заклинило. Коли люди почали насміхатися, Ресулу було вже пізно пояснювати, що Бедрія — це його рідний брат, знаменитий травницький джинходжа[16], до якого зверталися, коли було пороблено, і який однаково легко вмів склúкати дахіру і розігнати її потім.

Йому дали спокій лише тоді, коли дорога остаточно зморила всіх, і після того, як із часом страхи у всіх зробились однаковими. Що ближчала земля руська, то менше було жартів із джинами. Ресул остаточно прихилився до Йилдуза, мабуть, ще й тому, що відчував: і в ньому є щось таке, що робить його вразливим. Можливо, не страх, бо Йилдуз не боявся, кажучи, що смерть — це дурниця, і видираючи при цьому ніготь на великому пальці ноги, що вріс у м’ясо. Тягнув його, а коли ніготь не схотів вилазити, взяв камінь і двічі вдарив по ньому. Назавтра дозріє, сказав. Це легше, ніж розбити горіх. Дурниця.

Ресулу тоді запаморочилося в голові, наче Бедрія вже скликав джинів.

Але тепер здавалося, що то були добрі давні дні й приємні спогади. Абдулкадір верещав у верболозі, а всі тільки чекали, чия голова наступною злетить із пліч. Він божевільний, божевільний, божевільний, повторював Ресул. Йилдуз мочав і дивився в траву. Внизу тривало життя, мураха квапилася кудись уздовж листочка кульбаби, двоє дрібних жовтих кузьок ганялись одна за одною поміж травинок і топталися по ще дрібніших кузьках, пролетіла бджілка, менша за дитячий нігтик. Якби він якось міг, то би знову перетворився на те, чим не є, на ту мураху чи жовту комашку.

Настала ніч, і з вуст у вуста переходила чутка, що вранці вони йдуть в атаку. Мало хто після цього зміг заснути. Було безмісячно, Ресул тремтів зі страху, час від часу долинав Абдулкадірів шалений крик, і єдиним джерелом світла була ріка. Наче десь біля витоку назбирала місячного сяйва і тепер несла його в собі. Так несла, що видно було тільки її і нічого більше.

Йилдузу захотілося обійняти друга. Якщо він це зробить, Ресул більше не тремтітиме.

Близько п’ятої військо почало переходити річку. Та руська Дрина сягала їм ледве до пояса. Вони легко її перетнули, а було б краще, щоб вона була настільки глибокою, аби унеможливити переправу, хай навіть їм усім довелося би потонути. Бо те, що по тім наступило, було гірше від смерті. На тій нашій війні, моїй та Шишковій, такого не було. Нас розгромили й розбили майже милосердно, а тоді місяцями по одному вистежували й ловили. Ми страждали кожен за себе, а не як зараз — усі разом. У цьому, мабуть, відмінність між програними й виграними битвами.

Анатолійський бімбаша Абдулкадір з ордою піхотинців до ноги розбив русів. У Стамбулі ніхто не міг зрозуміти, як йому це вдалося, і щоб при цьому вижив тільки один кіннотник, окрім нього. Історію поразки, коли свої голови склали й славетні воєначальники, яким султан сказав, що голів вони й так не мають, ніхто не міг, та й не вмів розповісти. Принаймні в Стамбулі. У Сараєві, Травнику й Лівні все одно плескатимуть казна-що, як завжди плещуть, тому байдуже, правда це чи ні. Абдулкадір повернувся героєм, але поводився як божевільний, повторював слова без будь-якого сенсу й порядку, тому його не допустили до султана. Втрачений розум уже більше не повернувся до нього. Він уже остаточно збожеволів, коли повів військо у вирішальний бій, але про це ніхто ніколи не дізнається. Хоч, може, і варто було б.

Після того, як цілий місяць терпіли його божевілля, наказано було прибрати Абдулкадіра. Його зв’язали, запхали в клітку і так доправили до місця народження, щоб там про нього піклувалися. Якийсь час його доля ще пересипалася стамбульськими вулицями, ніби рис, говорилося, що він би ніколи не збожеволів, якби лишився простим бімбашею, що не можна мати мрії, більші від твого розуму, що для простолюдця немає суворішого покарання, ніж коли султан його пашею назве, а тоді вже й про нещасного Абдулкадіра забули. Нешляхетний сіромаха, він навіть не спромігся перетворитися на повчальне прислів’я чи народну приказку.

Ресул вижив, бо весь час ховався в Йилдуза за спиною. А Йилдуз стріляв, поки були набої, знімав із мертвих шаблі й кинджали, рубав і різав на всі боки, і просувався вперед швидше за інших. Щоразу, як озирався чи робив крок назад, він наштовхувався на Ресула, і в нього не залишалося іншого виходу, ніж продиратися вперед. Коли не боїшся болю, легше пильнувати, щоб тебе не вбили. І Йилдузова воєнна майстерність так вразила всіх, хто пліч-о-пліч із ним, а найчастіше — за спиною в нього бився, що він здобув несподівану славу у війську.

У наступні дні вже не було лихослів’я і насмішок. І дружили вже не тільки боснійці з боснійцями, арнаути з арнаутами, турки з турками — всі між собою змішалися й розмовляли, і видно було, яка дивна та наша імперія, із сотні мов та звичаїв складена, аж люди між собою часто й самими поглядами порозумітися не можуть. А щойно це помітиш — тобі воно вже не муляє, і раптом милим зробився тобі той чорний місирець, і той кульгавий солунець із урікливими очима став тобі таким навдивовижу близьким, що ти б залюбки розповів йому, який сніданок із жінчиних рук любиш найбільше. Такі моменти рідко трапляються і тривають коротко. Після битви, землетрусу чи повені чоловіки поводяться як рідні брати, чи, точніше, як тітки-сусідки, що сходяться до одного столу тісто на пироги місити.

А Йилдуз із Ресулом не могли і в очі один одному подивитись. Увечері вкладалися на двох протилежних кінцях табору, а як один вмивався в потоці — другий не підходив, поки перший не закінчить, а як біля вогнища зав’язувалася розмова, кожен з них сидів зі свого боку й не промовляв ні слова, поки всі інші не розходилися. Йилдуз ножем зчищав кору зі шматка дерева, підібраного мимоходом, а Расул ховався десь і справляв усі п’ять щоденних намазів. Хоча вони були в дорозі, а подорожній звільняється від цього обов’язку, — він єдиний з усього війська молився кожен призначений раз.

Вони старалися бути чужими один для одного, а такі зусилля завжди марні. У Йилдуза почали ширшати стегна, застібки на грудях ледве не лускали, а волосся росло — шапку могло б підняти. Для інших він не змінився, лишився героєм битви, достойним пошани, але для нього змінилося все. Коли бачив своє обличчя на поверхні води чи в чиїхось зіницях — бачив жінку. А коли краєм ока зауважував Ресулову фігуру, солодкість розливалася його тілом, і стегна знову ширшали, застібки тріщали, а одна золота нитка десь і лускала.

Творячи світ, Бог створив три види розумних істот. Інсана, або ж людину, створив із землі недосконалою і слабкою, але тільки людина — міст поміж добром і злом. Джинів створив із полум’я, і тому джини невидимі. Але як вогонь може і гріти, і пекти, так і серед джинів є добрі, а є й лихі. Ангелів створив зі світла, і вони завжди добрі й Богу вірні. Ібліс також був джином, але таким лихим і зухвалим, що Бог прокляв його й назвав шайтаном. Ібліс — це спокусник, Ібліс — це коханець людських душ. Скликання дахіри — небезпечна річ, бо нелегко відділити добрих джинів від лихих, а з невмілими закликачами, бува, стається так, що на дахіру до них приходить сам шайтан.

[12] Вела хавле вела куветіле — спотворена в боснійському розмовному мовленні цитата з хадісів Пророка Мухаммада: «La havle ve la kuvvete illa billahi» — «Нема ні снаги, ні сили, крім Аллагової».

[13] Бімбаша (від тур. bing baschi — «тисяча голів») — полковий командир, воєначальник над тисячею солдатів.

[14] Дахіра (також даїра) — одна з найцікавіших практик ісламського містицизму, обряд скликання джинів задля прояснення майбутнього, боротьби з хворобами та злочинцями тощо. Скликання дахіри вважається дуже небезпечним і вимагає від її ініціатора великої внутрішньої сили.

[15] Йдеться про різницю наголошування: чоловіче ім’я — Бéдрія, жіноче — Бедрíя.

[16] Джинходжа — духовний наставник громади — ходжа, — досвідчений у скликанні джинів на дахіру.