Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нема там що слухати, — відповів йому Моріц.

— Все одно хотілося б, це могло б допомогти мені.

Того ж вечора Моріц Албахарі заплатив Сонєчці Соловйовій, щоб вона заспівала Карлосу Ґарделю «Сонце би сяяло, та сяяти не може». Оркестр відмовився грати пісню, що була не російською, сказали, що не знають її, і Моріц послав кельнера по акордеон.

Він ледь не провалився крізь землю, граючи перед маестро щось, що не було танґо. Слухав акордеон його вухами: як той голосить, ніби сліпий жебрак без обох ніг перед церквою святої Лусії у Санта-Фе, як неритмічно розтягується, ніби шмарклі з носів у дітисьок по фавелах Сан-Паоло, слухав акордеон, від якого стрімголов утік, щоб його не наздогнало горе Мозеса Пінто, та ні на мить не спромігся згадати свою Морену. Її обличчя стояло йому перед очима, він знав, яким був дотик її маленьких рук, упізнав би колір її очей — колір злежалого горіхового листя, але йому не вдавалося воскресити у серці свою любов. Холодний, як ніж, Моріц Албахарі був тоді винен у її смерті. Ця провина триватиме довше за пісню, яку він грав Ґарделю.

— Красива пісня, — сказав Ґардель, — але вона її співає некрасиво. Жінкам взагалі не варто співати чоловічих пісень.

Сонєчка Соловйова тоді пішла, і вони її більше не бачили.

Зранку Моріц пішов по запис сам. Заїм саме читав ранкову молитву, тож він зачекав його перед мечеттю. Місто виринало з тиші, з Бистріка почувся писк першого паровоза на вузькоколійці, пурхнули сполохані голуби, і один за одним почали приходити звуки, наче кожен наступний народжувався з попереднього: завирував базар, задзеленчали трамваї, зарипіли завіси на воротях, і річка потекла гучніше. Так Сараєво звучатиме до пізньої ночі, коли все вгамується й затихне у глухому спокої, і в ті кілька годин до світанку можна буде почути тільки вітер у церковних дзвонах, шелест листя і скрип старих тополь.

Поки Моріц прислухався, йому вперше після приїзду в Сараєво здалося, ніби він повернувся додому. П’ятнадцять років не чув шуму денного міста, а в Буенос-Айресі ніколи про нього й не згадував. Дивно навіть, як міг жити, щоб йому цього не бракувало. Він народився в цьому денно-нічному протистоянні гамору та абсолютної тиші, він засинав у темряві, вгадуючи, звідки який звук долинає, і прокидався завжди раніше того моменту, коли місто знову заговорить. Сараєвська долина має форму гітарної деки, тому жоден голос тут ніколи не губиться, завжди долітає до вух, що прагнуть почути саме його і саме в цю мить. Є міста, значно гамірніші за це, Буенос-Айрес, без сумніву, — одне з таких, але немає в світі іншого міста, де одночасно лунає стільки розмаїтих голосів, шумів та звуків, і кожен при цьому можна розрізнити.

Заїм приніс запис, не питав, де аргентинець, чому не прийшов. Вони розійшлися мовчки, ходжа — з погаслими очима, ніби ще вчора з ним розпрощався. Моріц почувався привидом. Йому здалося, наче він стоїть, прихилившись до стіни мечеті, і дивиться, як сам же звідси іде.

— Я зіпсував шлунок, — похмуро сповістив Ґардель.

Він сидів за столом у ресторані й заламував пальці, один за одним, поки не хрусне суглоб. Спершу на лівій, потім на правій руці. Закінчивши цикл, починав усе спочатку. Відчайдушно старався, щоб тріснув ще бодай один. Здавалося, він сказав собі, що день почнеться добре, якщо він видобуде хрускіт зі ще одного суглоба. Зробив це запізно: вигинав пальці до болю, але нічого не вийшло. Моріц простягнув йому запис: ось, це воно. Завжди носи його з собою.

Моріц повернувся до готельного номера, щоб спакувати валізу, і знову підійшов до вікна, видивлявся дахи будинків Фінці й Камги і ті три тополі, за якими стояв будинок Мозеса Пінто. Потім перевірив, чи не забув чого під подушкою, зазирнув під ліжко, а там хтось кинув порожню пачку від цигарок «Альбатрос». Недбала покоївка не вимела її. Він запхав руку в кишеню і не знайшов нічого іншого, крім монетки у десять сентаво, але кинув під ліжко і її.

Ґардель двічі ходив у туалет, перш ніж вони вийшли з готелю, а потім ще раз зажадав, щоб таксі зупинилося, і забіг до кав’ярні «Опленац» на Маріїн-Дворі[54]. Його довго не було, і повернувся він розлючений: його не пустили в туалет, тож Моріцу довелось іти з ним — сказати, чого чоловік хоче, і замовити ракію, бо кельнер заявив, що в «Опленаці» ніхто не сере задарма. Так вони врешті-решт спізнилися на поїзд. Бігли поряд з останнім вагоном, але Ґардель не наважувався застрибнути, хоча поїзд рухався лише трохи швидше від людської ходи.

Вони повернулися до готелю «Європа», рецепціоніст дав їм ключі від інших номерів, і вікна Моріцового вже не дивилися на північ. Цього знаку було досить, щоб зробити те, чого він увесь час боявся.

Шлунок у Ґарделя заспокоївся, щойно вони спізнилися на поїзд, і настрій його покращав також. Моріц запропонував йому прогулятися у квартал, де він народився.

— Чого ж ми досі там не були? — запитав аргентинець.

— На те є причина, — відповів Моріц.

— Якби не моя діарея, ти не пішов би до рідного дому! — чудувався Ґардель.

— На те є причина, — повторив Моріц, і більше вони про ту причину не розмовляли.

Піднімалися на Мейташ, дерлися вгору на Сепетаревац, у прочинених вікнах деренчали каструлі, жінки перегукувалися з одного кінця вулиці в інший, ширилися запахи капусти й баранини, а схилом униз, з індіанськими криками, з’їжджали діти у химерних візках з металевими коліщатами, від звуку яких у Ґарделя волосся їжачилося на шкірі. Що вище вони піднімалися, то стрімкішою ставала вулиця, піт стікав йому по спині, він ледве дихав, а тоді його розібрав сміх.

Він реготав, поки Моріц намагався віддихатися. Вони стояли перед останнім великим підйомом, і йому не хотілося питати, чого аргентинець сміється. Ще трохи — і вони піднімуться на Бєлави, аж тут він уперше подумав, що звідкілясь міг би вигулькнути Мозес Пінто. Обличчя його якось спохмурніло, і якщо досі він не виглядав щасливим від повернення до рідного дому, то тепер узагалі здався Ґарделю схожим на школяра, що вертається з самими двійками у щоденнику. Тому той і сміявся.

На будинку Фінці великими червоними літерами було написано: «Електричний струм “Едісон”», а трохи нижче дрібним чорним нібито рукописним шрифтом: «Підімкніться до майбутнього у Баранона Фінці!». Вони зайшли всередину, колись тут була крамниця колоніальних товарів, а тепер за прилавком у чорному вечірньому костюмі й краватці-метелику стояв старий з орлиним носом і приязно мружився до відвідувачів.

— Мерхаба, шалом і добрий день, — мовив і змахнув рукою, показуючи на те, що було в нього над головою.

На дерев’яних полицях, застелених синім пакувальним папером, лежали лампочки різних розмірів, електричні праски і радіоапарати, а в кутку, на маленькому червоному килимі, стояла перукарська сушарка-ковпак зі стільцем.

— Що панство більше цікавить: лампочки «Осрам», найякісніший дойч-товар, чи оця дивовижна праска, особистий патент містера Едісона, чиїм ім’ям наша маленька крамничка має честь бути названа, чи, може, радіоапарат, по музику в наші дні вже не мусите йти в оперу, і поневіряння в поїзді, щоб дістатися нашого королівського й імператорського Відня, теж зайві: тепер і музику, і Відень ви отримаєте разом із радіоапаратом, виробленим фірмою «Сіменс», спеціально для вас! Чи, можливо, вас цікавить оце найдавніше відкриття сучасної техніки — підійдіть, пане, ви просто підійдіть, випробуйте його самі…

Старий витягнув з-під прилавка старовинний джуґум[55] і тазик, гукнув:

— Симхо, принеси мені теплої води, панове хочуть випробувати чудесну сушарку!

Симха, очевидно, чекала за дверми, тож негайно й забігла з джуґумом, з якого кучерявилася пара, а іншою рукою взяла той, що вже був тут, і, усміхаючись клієнтам найширшою з орієнтальних усмішок, обидва нараз вилила в тазик.

Моріц застиг як укопаний, упізнавши старого Баранона і його дружину, та вони його не впізнали. Він хотів припинити цю виставу, але не знав як. Ґардель, який нічого не розумів, але був очевидно зачарований тоном викладу й досконалою хореографією, підійшов до прилавка, охоче дозволив старому скинути з нього куртку, а тоді нахилив голову — і вже мав мокре волосся, пальці Симхи милили його, Баранон побіг по свіжу воду, і поки Моріц збирався на силі, щоб заговорити, Карлос Ґардель уже сидів під першою перукарською сушаркою в історії Сараєва і не приховував задоволення від участі в такому незвичайному ритуалі.

— Тьотю Симхо, ти мене не пам’ятаєш?

[54] Маріїн-Двор — сараєвський квартал австрійської забудови.

[55] Джуґум — традиційний мідний дзбан з високою шийкою, переважно для води.